Німецький програміст та засновник українського церковного хору Мартін Дітце та українська філологиня Наталія Костяк вже майже 10 років живуть у Гамбурзі і просувають українську культуру за допомоги заснованого ними Німецько-українського культурного товариства.
Про це розповідає Ukraїner, передає Укрінформ.
Як зазначається, в рамках товариства подружжя влаштовує літературні зустрічі з українськими письменниками, виставки, майстер-класи з народних ремесел, сприяючи у такий спосіб культурному обміну між країнами.
IT-фахівець із Гамбурга Мартін Дітце почав вивчати українську мову ще будучи студентом літньої школи Українського католицького університету в Львові. Під час навчання він познайомився з багатьма цікавими людьми і після повернення додому був дуже вмотивований далі вчити українську: спеціально шукав середовище, де б він міг більше слухати і практикувати мову.
Перед тим, як поїхати на навчання в Україну, чоловік вже співав у православному церковному хорі, а згодом і сам заснував хор при українській церкві в рідному Гамбурзі.
Філологиня та україністка Костяк родом із Тернополя мешкала у Любліні, де захистила дисертацію й здобула ступінь доктора філології й саме планувала переїзд до Праги. У Празі вона впреше зустрілася з Дітце, хоча почали вони спілкуватися задовго до того — онлайн, спочатку англійською, але досить швидко вдалося перейти на українську. До того ж викладацький досвід жінки допоміг чоловікові ще краще опанувати мову.
«Якщо ти хочеш розуміти людину з іншої країни — просто треба знати її мову. Тому що мова — це джерело душі, ментальності людини», – зауважує Костяк.
Оскільки вона вже мала досвід життя поза Україною, то вважала, що адаптуватися у Німеччині їй буде так само легко. Однак чимдалі на Захід, різниця в культурі та ментальності відчувалася сильніше, ніж у Східній Європі.
Втім, із родиною чоловіка українка порозумілася швидко, адже її свекор родом із південного сходу Німеччини: за словами Дітце, тут люди більш прямолінійні, що споріднює їх з українцями.
Подружжя Дітце плекає як німецькі традиції, так і українські. На великі свята, як-от Великдень чи Різдво, вони не їдуть до України, бо завжди організовують урочисті святкування у церкві з хором, тож Мартін має бути на місці. Щороку на Великдень пара традиційно пече паски, а ялинка з’являється у них вдома ближче до українського Різдва — 6 січня. Усі свята подружжя здебільшого відзначає на дві сім’ї: те, що за західним календарем, святкують з батьками Мартіна на їхній території, а українське у власному домі.
Вдома у подружжя є окрема кімната, де все нагадує про українську культуру: вишиті рушники, ікони, книжки, писанки, сімейні фотографії, картини самої Костяк та інших українських митців. Жінка переконана: де б людина не жила, завжди можна навколо себе створити атмосферу рідного краю: «Для мене ця кімнатка є символом того, що Україна може бути всюди. Ми скрізь привозимо з собою наш культурний багаж».
Костяк цікавиться багатьма народними ремеслами. Сама вишиває рушники, сорочки, пише писанки. Свій весільний рушник українка вишивала сама. Для її чоловіка ж принципово було взяти шлюб в українській вишиванці. Одружувалась пара в українській церкві в Гамбурзі.
Як розповідається, Дітце з юних літ співав і грав у різних музичних колективах. У 2010 році чоловік знайшов українську церкву у Гамбурзі, запропонував створити там справжній церковний хор і очолив його.
Досвід у програмуванні стає чоловікові в пригоді щоразу, коли треба скомпонувати музичний супровід до церковних пісень: аранжування до них Дітце створює самостійно, переводячи текст у партитуру за допомогою нотного редактора LilyPond.
Зараз у хорі співає у різний час від 12 до 16 учасників (їхня кількість постійно змінюється, через низку життєвих обставин).
Як зазначається, нині в Німеччині проживає близько 138 тисяч українців, тут активно діють «Пласт» — національна скаутська організація України, Спілка української молоді, Об’єднання українських організацій у Німеччині (ОУОН) і ще низка товариств на місцях.
«У нас є кілька українських товариств, кожен собі вибрав свою специфічну ділянку роботи, тому у нас немає одного великого, а є більше таких дуже згуртованих команд, які між собою співпрацюють. Хтось гуманітарку відправляє або волонтери опікуються, наприклад, пораненими, які в нас тут лікувалися. І ми потім знаходимо якісь точки перетину і допомагаємо», – розповідає Костяк.
У 2015 році подружжя заснувало Німецько-українське культурне товариство з метою поглибити культурний обмін між двома країнами та презентувати українську культурну спадщину. Костяк регулярно проводить майстер-класи з писанкарства, виготовлення ляльок-мотанок, згуртовує місцевих українок, аби разом поспівати, приготувати якісь страви. Жінка наголошує, що не лише українська діаспора зацікавлена у подібних заняттях: приходить і багато іноземців.
Церковний хор також став з’єднувальною ланкою різних культур. Як виявилося, колядки українських композиторів, як-от Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича, до вподоби не тільки Дітце, а й багатьом німцям. І коли хору випадає нагода виступити у німецькій церкві, до виконання українських колядок долучаються й німці.
Українське консульство в Гамбурзі активно підтримує культурні заходи, якими опікується подружжя разом із українською спільнотою. Так було, зокрема, з ініціативою Костяк влаштувати в грудні 2019 року виставку художніх робіт пораненого морського піхотинця Вадима Ніколаєва родом із Волновахи, що на сході України, який на той момент перебував на лікуванні в Німеччині.
«Ми зробили дуже гарну виставку. Тоді у Гамбурзі перебував Роман Антонюк зі Львова, артист-бандурист. Він, коли почув, що буде така виставка, каже: «Я хочу заграти на тій виставці». Ми отримали таке свято, якусь масу позитивних емоцій!», – пригадує подружжя.
Після Революції Гідності Україна з’явилася в європейському та й загалом світовому інфопросторі. Про українців почали говорити як про незалежну націю, яка поділяє європейські цінності, але все ще малознайома іноземним сусідам. Важливо показати культурні здобутки України, підтримати її позитивний імідж і показати, чим вона може бути цікава Європі. І тут саме просвітницька культурна робота є вагомим важелем змін, вважає Дітце.
Він переконаний, що «дуже важливо показати німцям трохи більше про Україну, про справжню Україну: як люди живуть, яка у них ментальність, які вони мають традиції».
Окрім майстер-класів, подружжя організовує літературні вечори. Як зазначається, література є не лише своєрідним способом побудувати культурний діалог між країнами, вона потрібна і самим українцям-емігрантам, адже закликає повернутися до свого коріння та усвідомити національну приналежність. Поколінню українців, яке виїхало до Німеччини ще за часів Радянського Союзу, а надто ж — після його розпаду, через тривалу асиміляцію складно ідентифікувати власну національність і культуру. Література ж повертає до призабутого минулого і нагадує про власне коріння, переконана Костяк.
Вона радіє, що в культурному житті України відбуваються позитивні зрушення. Особливо тішиться появі Українського інституту, Українського інституту книги й Українського культурного фонду, адже за допомогою офіційних представництв з обох сторін налагоджувати контакти стає все простіше. Під час карантину чимало спільних заходів влаштовували онлайн: літературні читання, дискусії, концерти.
Костяк і Дітце помічають, що німці потроху починають ідентифікувати українське і відокремлювати його від російського. Впізнаваність України росте тепер не через політичні пертурбації, а завдяки знайомству з давніми традиціями, ремеслами і талановитими українцями. Адже саме це і складається в позитивний образ країни за кордоном.
Засновники Німецько-українського культурного товариства радіють, що мають можливість долучитися до відкривання України світові.
Як повідомлялося, на Одещині молода родина “втекла з міста” і заснувала етнохату.