21 вересня у Львівському Палаці мистецтв відбулося урочисте відзначення 95-річчя відомого українського письменника Миколи Петренка. Це дійство, на якому були присутні письменники, науковці, громадські діячі та студентська молодь, провели письменник і журналіст Станіслав Бондаренко і поетеса, композиторка, журналістка Галина Ільєва, інтерв’ю з якою й пропонуємо, шановні читачі, вашій увазі.
Читайте. І ви відчуєте, що таке творча постать в українській національній культурі. То ж знайомтеся: киянка Галина Ільєва, яка в одному зі своїх віршів цілком виправдано просить:
«Матір Божа, заступнице моя,
Ти у Бога за мене проси
У небеснім прекраснім престолі
Від біди мене обережи.»
«Я оптиміст і позитивна людина за активною своєю діяльністю»
- Пані Галино! Як Ви йшли і прийшли до себе – до тієї людини, якою Ви стали?
- Хотіла бути співачкою з дитинства. На сцені – з чотирьох років. Коли була зовсім маленькою, мандрувала селом.
- А де народились?
- У Калуші. А виростала на Покутті – у Дністровому каньйоні, який входить в 7 Чудес України. Наше село знаходиться над Дністром. Я дуже любила мандрувати в чотири чи п’ять років, казала: «я – народна артистка України. Я вам заспіваю. А що в вас нині в хаті варили?» Розповідала: хто мій дід, хто баба. Мандрувала. Дід мене шукав, добрі люди приводили мене додому. І дід не знав, що зі мною робити. Навчив читати в чотири роки. Я творила свій дитячий театр з ляльками, їм читала казки і співала. Можете пригадати, коли відбувся Ваш перший серйозний виступ?
- Пам’ятаю – на творчому вечорі Юрія Бундзяка, поета з Покуття, який листувався з Максимом Рильським. Вечір той відбувся у селі Колінки – рідному селі мами. Нагадаю: мама моя з Івано-франківщини, батько – з Хмельниччини. Я співала «Зелений клен» – як нині пам’ятаю. Це досі одна з моїх улюблених пісень.
- А чим нині займаєтесь?
- Зараз веду міжнародний медіапроєкт «Україна пізнає світ», який висвітлює міжнародну співпрацю України з різними державами в різних царинах. Проводимо концерти, симпозіуми, виставки, авторські програми, мої і колег – журналістів. Під патронатом МЗС і Дуайєн іноземних послів. Автор і ведуча телерадіопрограми «Україна без кордонів з Галиною Ільєвою» ( ТБ «Емігрантське…» м. Київ.)
- Це класно! А тепер конкретніше про вчорашню подію. Коли і як Ви познайомились з творчістю Миколи Петренка і особисто – з письменником?
- Завдяки письменникові, журналістові Станіславу Бондаренку, котрий опікувався виданням книги Миколи Петренка «Адамові брати» (до 95-річчя Миколи Євгеновича), а також запросив мене виступити на цій презентації. Пан Станіслав також попросив заспівати прем’єру моєї пісні «Хортиця», що на слова М. Петренка, а також – разом з ним провести цей творчий вечір-презентацію. Але ще перед поїздкою до міста Лева пан Станіслав звернувся до мене з пропозицією зробити програму, присвячену 95-річчю М. Петренка.
Після цієї передачі я поспілкувалась вперше із живим класиком і почула його голос. А вже у Львові поговорила з його родиною і друзями.
- Тепер – від Миколи Петренка до Вас. Життя Ваше – спокійне чи турбулентне?
- Ніколи не було в мене життя спокійне.
- Чому?
- Бо все змінювала види діяльності. А в Києві, коли вже була,- часто їздила до батьків, які хворіли. Наука. Журналістика. Музика. Захист кандидатської дисертації…
- Яка її тема?
- На основі творчості Олени Теліги і Наталі Лівицької-Холодної – в Інституті літератури НАН України. Журналістикою ж займалася з сьомого класу, друкувалася у районній газеті м. Городенки. Публікувала інтерв’ю з поетами, співаками, розповідала про покутські традиції, а також подавала власну поезію і ноти пісень.
- А як батьки реагували на Вашу діяльність?
- Батьки взагалі хотіли, щоб я була лікаркою, та до медицини я була байдужою. Але, врешті, мрія батьків здійснилася: бо після захисту кандидатської потрапила в медичну академію в Івано-Франківську. Але не як студент, а вже як викладач української і німецької філології. Тривало це 1,5 року. Перед вступом до стаціонарної докторантури в Інститут літератури, оскільки вибрала таки Київ для постійного проживання.
- В інтерв’ю 25 років тому Микола Петренко сказав мені: «Чуюся на порозі, наче пройшов не своє, а чуже життя. Бо пройшов його трохи не так». У Вас часом з паном Миколою такої розмови не було?
- Ми з Миколою Євгеновичем спілкувалися тільки по телефону і є друзями через Фейсбук. І я читаю його вірші. Тому сподіваюсь отримати його книжку з автографом.
- Як Вам вдалося породити «Хортицю», – пісню на слова ювіляра?
- Пісню створила за 10 хвилин. І я там не переробляла жодної ноти. Дуже багато читала про Хортицю. Це – сакральне місце українського козацтва. «Це не просто острів, а славою охрещений простір» – –як у моїй пісні на слова М. Петренка.
- Чи Вам доводилось колись слухати «Дударик»?
- Звичайно. Так, знаю цей прекрасний колектив. Але ніколи не виступала з ними наживо. Уперше – вчора, на творчому вечорі.
- Подам ще одну тезу з мого інтерв’ю з М. Петренком: «Я і сьогодні не розумію тих, хто виїхав на Захід. Розумієш, я тужив за всім своїм». Моє запитання: як переконати молодь, щоб вона так активно не покидала Україну – часом і назавжди?
- Далеко не всі молоді люди їдуть на обов’язкові сезонні збори полуниці, а й – за контрактом (фізики-ядерники, перекладачі, програмісти, дизайнери), які мають намір заробити, купити житло в Україні і відкрити власну справу. Наприклад: купити квартиру, машину, відкрити кафе, видавництво, творчу студію (яка організовує мистецькі заходи, записи пісень).
- Чи погоджуєтесь з думкою М. Петренка: «Якщо в поетів не присутня історія України – це страшно»?
- Погоджуюся. В мене є вірші на історичну тематику. Загалом видала 3 поетичні збірки: «Струни», «Стріли Купідона», «Соборні дзвони» (це – духовна лірика).
«Мрію, щоб Україна була процвітаючою країною Європи…»
- Коли йдете дорогою, вона пробуджує у Вас якісь поважні думки?
- Абсолютно. Особливо, коли йдеш із серйозної зустрічі, на якій порушувались серйозні питання. А як іду просто так, – люблю читати молитви внутрішньо. Коли виходжу з хати, читаю «Царю небесний» (молитва Святому Духу).
- Ви оптиміст, як М. Петренко, чи – песиміст?
- Я оптиміст і позитивна людина за активною своєю діяльністю. А є оптимісти й пасивні, є – і діяльні.
- Яких облич більше в нинішній українській владі:– нових, чи – не зовсім нових?
- Я б сказала: 50 на 50. Бо нові вибори – Президента і Верховної Ради суттєво оновили склад влади. І «нові обличчя» не означають інколи – «молоді». Люди, які прийшли в політику, незалежно від віку. Прийшли частково неграмотні люди, які не мають достатнього рівня, чого раніше не могло бути – ні в дев’яності, ні в Радянському Союзі.
- Чи могли б Ви заради України працювати на ентузіазмі?
- Я й так працюю все життя на ентузіазмі заради України. І благодійні концерти, просвітницька робота – альтруїстська громадська діяльність ще з тих часів, як закінчила школу. А вчилася вже, коли Україна відновила незалежність.
- Яку книжку читаєте зараз?
- Роман Софії Андрухович – «Віддана». В Києві я була на прем’єрі фільму з однойменною назвою (допрем’єрний показ). А потім у книгарні «Є» купила книжку. Там – Станіславів, перше кохання, де я вчилася, працювала. До цього часу моє життя пов’язане з Івано-Франківськом та Києвом.
Але я читаю нараз по 2-3 книжки: сучасну українську, зарубіжну. І люблю духовні тексти. Можу читати і поетичну книжку, і прозову. Скажімо, книжку поета Василя Кузана, керівника Івано-Франківської ООНСПУ. Ми з ним познайомились на Міжгірщині, тобто на «Срібній землі», як її прийнято називати. Разом були в журі у 2007 році – на міжнародному фестивалі дитячої творчості – «Рекітське сузір’я». Я зустрічалася з Софією Андрухович, а до того – багато разів – з її батьком. Тому що жили в одному місті – Івано-Франківську, коли я була студенткою Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Ходила на творчу літературну студію «Зав’язь». Її вів Степан Пушик, який колись запросив Юрія Андруховича. І так ми познайомились. Навіть один раз санкувалась (тобто їздила на санках) разом з Юрієм Андруховичем в Карпатах на творчому зльоті молоді Прикарпаття. Тому пригадую, як багато дівчат мені заздрили, що Юрій хотів санкуватись саме зі мною.
- Як працюєте над своїм саморозвитком?
- (Задумалась). Намагаюсь не забувати іноземну мову – німецьку, польську… Бо будь-яка іноземна хоче практики. Якщо можна назвати виконання пісень іншими мовами (італійською – співаю, грузинською – хочу), то це можна брати на карб вдосконалення.
- Чи доводилось Вам чути таку фразу: головне – не культура, а прізвище президента»? Як би Ви її прокоментували?
- Не чула такої фрази ніколи. Але вважаю, що державні посади високого рівня мають займати люди з політичним досвідом – в першу чергу.
- Де ООН, яка, на жаль, спокійно спостерігає (сформулюємо так) за агресією РФ на українську територію?
- Я думала про це, але спочатку вважала, що вони пов’язані газовою «голкою», потім – бізнесом. А скоріше – це ситість Європи, яка повторює свої помилки ще з гітлерівських часів.
- Чи Ви вже все розумієте, оглядаючись на своє життєве поле – та й не тільки своє?
- Ні!
- Чи знаєте Ви себе?
- Знаю.
- Як то Вам вдалося?
- Це мені вдалося при прийнятті серйозних рішень – після закінчення Університету. Мені треба було не один раз прийняти рішення: де жити, чи виїжджати за кордон (на постійно)? Але я того не зробила, бо робота була пов’язана з громадською діяльністю. І не хотіла ніколи займатися політикою.
- Як часто ходите до Храму?
- Часто.
- Хто Ваші друзі?
- Різні люди – дуже відомі. Не хочу називати, бо коло дуже близьких друзів з роками звужується. А серед знаменитих – Лариса Кадочникова. Багато друзів – серед високого духовенства, в яких брала інтерв’ю, бо писала про святині України. Це – люди різних конфесій.
- Чи були серед Ваших знайомих хтось з шістдесятників?
- Знайома з поетом Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, які, на жаль, відійшли у вічність, критиком і літературознавцем Іваном Дзюбою.
- Про що мрієте?
- Мрію, щоб Україна повернула свої території: Крим, Донбас, що від нас відібрали. Щоб діти знали свою культуру і історію і не було потягу до меншовартостей і якихось комплексів. Щоб Україна була процвітаючою країною Європи. А особисто: щоб у моїй сім’ї були всі здорові, щоб ми могли з Божою допомогою втілити в життя свої творчі плани, які наразі маємо. Бо Господь дав нам таланти, і закопувати їх – гріх.
- Дуже дякую, пані Галино, за нашу творчу розмову. Успіхів Вам – життєво-творчих!
Спілкувався Богдан Залізняк,
член НСПУ і НСЖУ
м. Львів