З початку війни на сході України понад 750 шкіл було пошкоджено або зруйновано, десятки дітей та вчителів постраждали від обстрілів, зафіксовано 37 випадків використання шкіл у військових цілях. Важко навіть уявити, які зусилля потрібно докладати 670 тисячам дітей, які проживають у районах, розташованих поблизу лінії розмежування та поруч із нею, щоб здобути освіту.
Нинішній навчальний рік особливий не лише через карантинні обмеження, а й тим, що до першого класу пішли діти, які не бачили мирного життя.
Кияни та гості столиці наразі мають змогу оглянути фотовиставку «Школи як території миру дітям», відкритої організацією «Save the Children» у співпраці з Уповноваженим Президента України з прав дитини, Генеральним Директоратом Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги (ECHO) та Міністерством закордонних справ Норвегії. На виставці поруч із роботами відомого фотографа Саші Маслова розмістилися також історії дітей, батьків і вчителів, які стали героями його світлин.
Про творчій проєкт розповідає День.
«Коли мама заплітала мою сестру, уламки скла з вікна упали на них. Снаряд упав неподалік нашого двору. Ми часто ховалися у підвалах, але ми не почувалися у безпеці там, бо було темно. Єдиним безпечним місцем була школа, бо там було бомбосховище… Ми б хотіли ходити в школу, яка була б безпечною та захищеною, наприклад, яка б була на хмарах, і яку б захищали єдинороги», — це розповідь двох десятирічних сестер Віри та Іри, що живуть недалеко від лінії розмежування.
Дівчаткам, певно, пощастило, бо в багатьох школах немає навіть бомбосховищ.
На відкритті фотовиставки Надзвичайний і Повноважний Посол Норвегії в Україні Ерік Сведал наголосив: «Якщо у дітей не буде доступу до якісного навчання, вони будуть не тільки позбавлені цього права на освіту, їхнє майбутнє буде вкрадене. І це потім вплине на усіх нас, адже коли діти виростуть без належної освіти, вони не зможуть зіграти належну роль у суспільстві, аби побудувати той світ, який добре функціонує, у якому панує демократія й інклюзія».
Це тільки посилює важливість покращення умов для здобуття освіти, які зараз є, м’яко кажучи, незадовільними.
Зокрема, враженнями від поїздки на Схід поділився Сам’юель-Марі Фанон, Голова місії ECHO: «За ці п’ять років, які перебуваю в Україні, я дуже багато їздив на території, де триває конфлікт. Я зміг побувати і на підконтрольній, і на непідконтрольній Україні території. Під час тих поїздок (іноді з організацією Save the Children, іноді — з ЮНІСЕФ, Міжнародним Комітетом Червоного Хреста) я побував у багатьох школах. І мене вразили ці розбиті вікна, будівлі, пошкоджені снарядами, бомбосховища, де мають сидіти діти й вчителі».
Фотограф Саша Маслов, який не зміг бути на виставці персонально, надіслав свій відгук: «Їхавши з Києва до Сєвєродонецька і дивлячись у вікно, розумієш, що розбудова й прогрес, який помітний вздовж широких проспектів великих міст і міжміських трас, майже зникають, чим ближче підпираєшся до лінії розмежування, яка висить поруч із життям людей, які опинилися в заручниках війни, темною хмарою, яка в будь-який момент може вдарити грозою. Люди і їхнє життя — найцінніше, що може бути в ієрархії будь-якого соціуму, в маленьких містечках і селах виглядають забутими і державою, і співвітчизниками, і часом собою. Це не розповсюджується на героїв, яких ми зустріли під час проєкту Save the Children. Вони, навпаки, давали надію на ліпше».
Ось, наприклад, історія 14-літнього Лева: «У нас вдома тряслися вікна, ми просто сідали подалі від них на підлогу й чекали, коли це все закінчиться. Так було приблизно чотири дні, поки мій батько не вирив нам землянку. У ній ми перебували приблизно три дні під усі ці шуми літаків, що пролітають, вистрілів, танків і БТР, які проїжджали, ми просто чекали, коли це закінчиться. І приблизно на ранок четвертого дня ми зрозуміли, що це ніколи не закінчиться. Усі ці події породили в мені доволі багато негативу, усяких різних переживань, думок, від яких я знайшов віддушину в ремонті велосипеду, малюванні і спорті».
Не менш вражає й історія вчительки Марини, фото якої теж можна побачити на виставці: «Нам, вчителям, потрібно було брати себе в руки, не показувати свого страху перед дітьми. На уроках ми дуже часто відволікалися від теми, бо діти хотіли виговоритися та розповісти про свої переживання. Як і багато жінок, я думала про те, що треба чимось зайнятися, щоб не жити весь час у страху. Спробували заспівати деякі пісні, і виходило непогано. Репетиції проходили в холодному приміщенні, ми виготовляли власноруч концертні костюми, вишивка теж стала розрадою. Я вирішила долучити дітей, бо це відволіче їх від сумних думок. Спрацювало. Хтось співає, хтось танцює, виготовляє декорації та костюми. Наші концерти в сусідніх селах наповнювали емоціями не лише нас, але й повертали інтерес до життя у людей, для кого ми виступали, і які часто втрачали його».
Утім, те, що діти, їхні батьки, вчителі змогли знайти спосіб, як підтримувати себе й рідних у складних ситуаціях, зовсім не означає, що їм не потрібна допомога. На цьому наголосив і генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус: «Наш музей з 2015 року тісно співпрацює з бібліотекою у місті Дружківка, там ми зробили хаб, тому знаємо про дитячі болі, трагедії безпосередньо, з очей тих дітей, з якими спілкувалися. Щось вдалося зробити, щось ні, але культурний простір все-таки створено, і він приносять дітям, які «обпалені війною», хоч трошки радості. Але люди від цього втомлюються. П’ять років війни ніби привчили ставитися до дитячих страждань як до чогось звичного й банального. Тому я дякую організаторам за те, що ви нагадуєте, що цього не повинно бути».
На виставці не в одній історії можна почути, що наслідки пережитого нікуди не зникають. Так, віднайдені дітьми та дорослими способи психологічного порятунку дають змогу відволіктися, заспокоїтися хоч на певний час, але вони не загоюють рани. Весь біль накопичується.
Як розповіла пані Юлія, мама двох двійнят: «Сили в мене бралися завдяки тому, що в мене дуже багато знайомих, які допомагають справлятися зі стресом. Це, мабуть, найголовніше в умовах конфлікту — бути спокійним, урівноваженим. Якщо цього не буде, то, звичайно, буде дуже багато хвороб. Це те, що відбувається з нашими дітьми, вони вже дуже хворіють, у них складні діагнози».
«Ми дуже добре знаємо про вплив конфлікту на Сході України. Без допомоги психологічні ефекти та той стрес, у якому знаходяться діти, може тривати дуже довго, навіть після того, як конфлікт закінчиться. Діти повинні бути в безпеці в школі, і якщо ми не зможемо їх захистити — це буде важка трагедія. Минулого року, коли ми запускали нашу кампанію «Захисти дітей від війни», ми хотіли захистити дітей, які живуть у ситуації конфлікту, а тому ключовою нашою метою в українському контексті було підписання та імплементація «Декларації про безпеку шкіл», — розповідає Даріуш Зітек, директор представництва Save the Children в Україні.
Декларацію, за яку так довго проводила адвокаційну кампанію Save the Children разом з партнерами, таки було підписано в листопаді минулого року. Вона передбачає низку конкретних зобов’язань щодо захисту навчальних закладів під час збройного конфлікту. Це документування жертв та шкоди в результаті нападів на школярів, працівників освіти та освітні об’єкти, надання допомоги потерпілим, підтримка розробки гуманітарних програм, що сприяє продовженню освіти під час військових дій. Декларація містить також кілька вказівок щодо захисту шкіл та університетів від використання у військових цілях під час збройних конфліктів. У них вказано практичні рекомендації, а в коментарях — наведено приклади, у який спосіб інші країни реалізовують положення документу.
Уже минув майже рік з часу підписання «Декларації про безпеку шкіл», але досі не вирішено питання її імплементації. Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба запевнив, що питання захисту освіти займає важливе місце у діяльності Президента України. Тож сподіваємося, імплементація згаданого документу відбудеться. Не тільки дорослі, а й особливо діти Донбасу на неї дуже чекають.
Як наголошує Даріуш Зітек: «Діти, які народилися, коли розпочався конфлікт на сході України, зараз є першокласниками. Будемо сподіватися, що для цих школярів, так само як і для їхніх старших однолітків, можливість піти до школи більше не буде питанням життя та смерті».
Нагадаємо, проект «Україна-Норвегія» пропонує ветеранам АТО/ООС безкоштовну професійну перепідготовку.
Як повідомлялося, фотосерія “Українські залізничниці” Саші Маслова увійшла до фіналу престижного міжнародного фотоконкурсу Sony World Photography Awards.