Українці діаспори збирають підписи під петицією із закликом увічнити пам’ять видатного українського фізика й електротехніка світового рівня Івана Пулюя за кордоном, зокрема, у країнах, пов’язаних із його життям, наукою та діяльністю.
Відповідна петиція, зареєстрована сайті Президента України. Авторкою петиції виступила докторка філософських наук Віденського університету, письменниця та перекладачка Леся Івасюк.
Текст петиції:
Шановний Пане Президенте!
Звертаюся до Вас щодо питання нагальної потреби увіковічнити українського генія світового рівня, фізика й електротехніка Івана Пулюя (1845‒1918) за кордоном. Зокрема на території Республіки Австрія – країни-наступниці Габсбурзької монархії, у складі якої тоді перебувала частина України, де й народився Іван Пулюй.
Іван Пулюй – феноменальна особистість зламу сторіч. Важко у світовій історії того часу знайти настільки універсальну людину. Людину, яка б досягнула таких висот не тільки в точних науках, а й у гуманітаристиці.
Іван Пулюй – основоположник фізики катодних променів і фізики X-променів. Визнаний в усьому світі як автор фундаментальних досліджень катодних променів і як плідний винахідник. Пулюй – грандіозний теоретик, практик та експериментатор, про всебічність якого детально написано в книжці фізиків Романа Пляцка і Романа Гайди «Іван Пулюй. 1845‒1918. Життєво-бібліографічний нарис».
В інтерв’ю, яке правнуки Івана Пулюя дали мені та історикові Анні Крачковській в Австрії, зазначено:
«Якщо в Австрії ви запитаєте пересічних людей, чи знають вони, хто такий Іван Пулюй, то здебільшого у відповідь почуєте: “Ні!”. […]».
Для України унікальність І. Пулюя полягає не лише в його геніальності як науковця і навіть не в його громадянській позиції чи в колосальній працездатності, а насамперед у тому, що він ще замолоду зрозумів: його народ закономірним чином рухається до незалежности – справжньої, а не під протекторатом інших народів чи імперій, як це собі уявляла більшість української інтелігенції. Його далекоглядність полягала насамперед у тому, що він закладав основи sapiens gentem – розумної нації – та збагачував арсенал інструментів для її виховання – перекладав і створював освітні матеріали для українських дітей та молоді, розбудовував систему освіти у Львові, перекладав і видавав релігійні твори українською та працював над їх пропагуванням, зокрема, і в підросійській Україні. 1916 року йому запропонували стати міністром освіти Австро-Угорщини, але він відмовився.
Іван Пулюй пройшов шлях від сільської хатини в найвідсталішій провінції Габсбурзької імперії до світової вершини, ставши лідером свого часу, одночасно працюючи над мобілізацією духовних сил українців – народу, існування якого заперечували й чиєму розвиткові систематично перешкоджали. 12.08.2020).
На жаль, ні за життя (окрім кількох орденів), ні після смерті Івана Пулюя, його не було вшановано так, як це належить універсальному генієві. Якщо в колективній пам’яті України ім’я Івана Пулюя поступово відновлюється завдяки зусиллям небайдужих, то в публічному просторі Заходу, зокрема і в Австрії, його, де-факто, не існує.
В Україні стоять пам’ятники австрійській імператриці Марії-Терезії (в Ужгороді) і кайзерові Францу-Йосифу – у «колишньому австрійському місті» Чернівцях, як це формулює центральна австрійська газета «Die Presse» (21.11.2009). Однак ці пам’ятники нагадують українцям про їхній колишній статус колонізованого народу.
Австрія досі страждає фантомним болем за втраченими територіями, тому можна зрозуміти, що вона по-патерналістськи й ‒ у випадкові з Україною ‒ історично безпідставно, просуває імідж австрійців як «благодійників» на колишніх колонізованих територіях. А створення міфу навколо так званої «австрійської Галичини» часто межує з абсурдом.
У контексті політики пам’яти назріла потреба віддати Іванові Пулюю належне саме на території Австрії. У публічному просторі Австрії і в медіа Івана Пулюя майже не згадують. Це дивно особливо тому, що Іван Пулюй, з огляду на його галицьке походження, якраз і підпадає під вимоги австрійської політики пам’яти щодо міфологізації «австрійської Галичини».
Ні на вебсайті Віденського університету, де вчився і працював Іван Пулюй, ні у славетному аркадному дворі університету Відня, де встановлено монументи і висять пам’ятні дошки світочам світової науки і культури, зокрема Іванові Франку (до речі, її нещодавно намагалися демонтувати, як і бюст Каменяреві в центрі Відня), Івана Пулюя немає. Його імені немає в назвах вулиць Відня і йому не в становлено жодного пам’ятника. Є лише спільна (!) пам’ятна дошка Іванові Пулюю і Пантелеймонові Кулішу на будинку у Відні, де вони мешкали 1870 року за адресою Skodagasse, 9. (У Празі також є пам’ятна дошка на будинку, де Пулюй жив і помер).
Австрія забула особистість, якій людство завдячує цілу низку відкриттів світового масштабу. Саме у Віденському університеті у 1880‒1882 рр. Іван Пулюй проводив фундаментальні дослідження катодних променів, за які його визнав увесь світ. Урешті, Австрія забула особистість, якій монархійна влада запропонувала посаду міністра освіти Австро-Угорщини.
Замовчування значущости Івана Пулюя, зокрема в Австрії, є невиправданим, незалежно від ідеологій чи політичних позицій. Якщо українська сторона не виявить ініціативу, то австрійська сама не порушить цього питання.
Це ж стосується і відсутности пам’ятників Іванові Пулюю у Празі, Страсбурзі і Рієці – містах, тісно пов’язаних із життям і діяльністю ученого. Отже, саме зараз, 102 роки від дати смерти науковця, потрібно довести світові, що за Іваном Пулюєм стоїть нація, не гірша за ту, яка стояла і стоїть сьогодні за Вільгельмом Рентґеном.
Тому, пане Президенте, прошу Вас про наступне:
1. Налагодити за допомогою дипломатичних представництв України постійну політику донесення до міжнародної громадськости – насамперед через центральні ЗМІ країн світу – інформації про видатних українців минулого, з урахуванням етнічного, історичного, мовного, освітнього, наукового, культурного, військового та дипломатичного аспектів історії України.
2. Розпочати цю міжнародну місію домовленістю з урядами Австрії, Франції, Чехії та Хорватії щодо спорудження Іванові Пулюю пам’ятника на територіях цих країн ‒ у містах Відень, Прага, Страсбург та Рієка. Логічно було б, якби пам’ятники стояли на однойменних вулицях.
Націю знають і поважають, якщо її бачать і чують. Упевнена, що суспільства задіяних країн привітають такий проєкт, адже своєю працею Іван Пулюй суттєво вплинув на прогрес людства. Пам’ятники синам і донькам України можуть стояти будь-де: кожна освічена нація, яка поважає себе, шануватиме і їх.
Наразі петиція набрала 356 голос з 25 000 необхідних. До закінчення збору підписів залишилося 71 день.
Іван Пулюй (1845–1918) наочно продемонстрував, що українці можуть робити великі відкриття у сфері точних наук. І водночас, працюючи в наукових осередках поза своєю батьківщиною, залишатися українськими патріотами, трудитися для української справи.
Про заслуги Пулюя як ученого можна говорити багато. Зупинимося лише на основних моментах.
Після навчання у Віденському університеті й роботі у фізичній лабораторії професора Віктора фон Лянґа Пулюй викладав у 1874–1875 роках фізику, механіку та математику у Військово-морській академії в місті Фіюме (нині Рієка, Хорватія), де сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти. Цей прилад став знаним у науковому світі й у 1878 році був відзначений срібною медаллю на Всесвітній виставці в Парижі. У 1875–1876 роках як стипендіат австрійського міністерства освіти Пулюй навчався і працював у Страсбурзькому університеті, де захистив дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури».
У 1876–1883 роках вчений викладав у Віденському університеті. У 1880–1882 роках у «Доповідях Віденської академії наук» опублікував чотири статті, присвячені катодним променям. Ці роботи мали значний резонанс у середовищі фізиків. Тоді ж Пулюй починає активно працювати в галузі електротехніки. Електричні апарати, сконструйовані ним, були відзначені дипломами на Всесвітній електротехнічній виставці в Парижі 1881 року.
У 1884 році вчений очолив кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (зараз – Чеський технічний університет), яку він у 1903 році перетворив у першу в Європі кафедру фізики й електротехніки. Цією кафедрою Пулюй керував протягом тридцяти двох років. А, окрім того, в 1888–1889 роках був ректором цього вищого навчального закладу.
Саме під час роботи в Празі вчений провів фундаментальні дослідження щодо природи та властивостей Х-променів, які з часом почали іменуватися рентгенівськими. Перша стаття дослідника про походження цих променів та їхню фотографічну дію була подана 13 лютого 1896 року в «Доповідях Віденської академії наук». А незадовго перед цим, у січні цього ж року, Пулюй зробив і опублікував кілька якісних фотографій, зроблених з допомогою Х-променів.
Щоправда, не Пулюю приписують це відкриття, а німецькому вченому Вільгельму Кондраду Рентгену, який незадовго перед цим, 28 грудня 1895 року, опублікував повідомлення «Про новий тип променів», де, власне, і йшлося про Х-випромінювання. Однак за чотирнадцять років перед тим уже існувала «лампа Пулюя», що випромінювала такі промені. Рентген цілком міг скористатися цим винаходом, а також іншими напрацюваннями Пулюя. Загалом можемо констатувати, що Рентген і Пулюй майже одночасно відкрили існування Х-випромінювання.
Прикметно, що, на відміну від українського вченого, Рентген не приділяв увагу практичному використанню цього відкриття. Саме Пулюй першим виявив прояви електропровідності в газах, які зазнали Х-випромінювання. Був він, фактично, першим, хто почав використовувати ці промені в медичній діагностиці. Принаймні Пулюй першим зробив світлину всього людського скелету. Тому рентгенівські апарати справедливіше було б іменувати пулюївськими.
Загалом же Пулюй цікавий як вчений-практик. У 1883–1884 роках він працював у австрійському місті Штайрі як консультант та директор фабрики освітлювальних ламп власної конструкції. А в 1890-х роках під його керівництвом було споруджено чимало електростанцій на змінному струмі в Чехії.
Пулюя високо цінували. Він був членом різних наукових товариств, отримував нагороди. У 1916 році йому навіть пропонували стати міністром Австрії, але він відмовився.
Із турботою про Україну
Здавалося, Пулюй, працюючи в європейських наукових центрах, міг би забути про своє українське походження, стати таким собі космополітом. Проте він лишався свідомим українцем. Такою була і його сім’я.
Навчаючись у Тернопільській гімназії, Пулюй входив до таємного товариства «Громада», яке мало патріотичний характер. У Відні, де спочатку студіював у греко-католицькій семінарії, а потім в університеті, він став одним із організаторів та активних членів товариства «Січ», яке об’єднувало українську молодь австрійської столиці.
Разом із Пантелеймоном Кулішем та Іваном Нечуєм-Левицьким брав участь у першому повному перекладі Біблії на українську мову, який був опублікований Британським біблійним товариством у 1903 році. Це була значна подія в історії української культури.
Пулюй активно займався громадською діяльністю. Він підтримував ідею відкриття українського університету у Львові. Був членом Наукового товариства Шевченка. Організовував стипендії для українських студентів у Австро-Угорщині. Публікував статті в підтримку української мови.
Вчений прагнув, щоб його нащадки теж зростали українськими патріотами. На літні місяці він спеціально наймав для своїх дітей (їх було в нього шестеро) вчителів української мови.
Старший його син Олександр Пулюй пішов 17-річним добровольцем у лави «Січових стрільців», а потім до 1920 року воював у складі Української Галицької армії.
Не випадково життєвим кредом Пулюя стали такі слова: «Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».
