28 серпня ц. р. омський обласний суд виніс рішення про припинення реєстрації регіональної громадської організації «Сибірський центр української культури «Сірий Клин». Суд керувався фактом перевірки організації, яка встановила наявність адміністративних порушень з боку «Сірого клину» – відсутність звітів про використання майна за 2016-2017 р.р.., інформації про діяльність у 2017 р. і т. ін. Це все недоліки, які не так важко виправити, було б бажання надати таку можливість.
Що ж спричинилося для наїзду російської влади на «Сірий клин»? Організація була членом Світового Конгресу Українців (СКУ), який влітку 2019 р. за рішенням Мінюсту РФ було визнано небажаною організацією в Росії. Згідно з законом участь в діяльності небажаної організації може загрожувати спочатку адміністративним стягненням, затим кримінальним переслідуванням.
СКУ подав позов в російський суд на рішення Мінюсту з тим, щоб його скасувати. Представником в суді був колишній голова «Сірого клину» С. Винник, який продовжував співробітництво з СКУ.
Розбіжності, які виникли між активістами «Сірого клину» стосовно дій при обставинах, що склалися, призвели до того, що нинішньому голові організації Ю. Божескулу не вдалося дистанціюватися від ситуації навколо СКУ. С. Винник в публічній діяльності наголошував на прямому зв’язку між небажаністю СКУ і ліквідацією «Сірого клину», в чому мабуть мав рацію. Втім виникає питання, а хіба раніше, заздалегідь, не було зрозумілим, що такі зв’язки призведуть саме до закриття організації?..
Неупереджений аналіз журналіста О. Кудріна показує, що «внесення Світового Конгресу Українців до небажаних організацій на території РФ робить принципово неможливою діяльність підрозділів СКУ в Росії. Якщо ж хтось продовжує таку діяльність, то він, вона, вони, автоматично опиняються на гачку російських правоохоронних структур та спецслужб.
В умовах авторитарної (а місцями – тоталітарної) держави, де все знаходиться під постійним поліцейським контролем, годі думати, нібито такі структури, афілійовані з СКУ, залишаються поза увагою силових органів РФ. Це щонайменше – наївно.
Якщо ж подібні організації (і особи) поки що продовжують безборонно діяти в Росії – то, значить, так наразі потрібно силовим органам РФ. (Ніякого іншого пояснення не може бути за визначенням).
При цьому особи, які переконують, продовжують переконувати керівництво та членів СКУ в тому, що в продовженні діяльності структур СКУ на території Росії нема “нічого страшного”, мають викликати підозру. Оскільки, як ми бачимо, це повністю суперечить наявним фактам, юридичним нормам країни. Не хотів би брати на себе висновки, але таких людей, на мій погляд, можна кваліфікувати або як не дуже розумних, не свідомих того, що роблять; або ж як відвертих агентів, попів гапонів».
Ситуація з українськими організаціями в РФ дуже складна. Образно кажучи, треба проходити «між Сціллою і Харібдою». Зв’язок з СКУ, акценти на якихось аспектах українськості, заборонені в Росії, невідворотно ведуть до закриття організацій та розмивання, зникнення української ідентичності. А з іншого боку, занадто угодовська політика веде до підміни українства лояльним обгортковим малоросійством.
Тому питання щодо громадянської позиції українських організацій в сучасних умовах є дуже актуальним. Українське земляцтво «Дніпро» м. Тольятті проводить активну громадську діяльність, відповіло на це питання, підкреслюючи зміни від 2014 р.: «… так було до 2014 р., до війни в Україні. А потім все змінилось. Місцева влада гаряче підтримала приєднання Криму до Росії, пішла пропаганда про утиски російської мови та російськомовного населення в Україні. Керівникам національно-культурних товариств почастішали запрошення до відповідних кабінетів на бесіди. Українці відчули, що на українське земляцтво адміністрація міста стала дивитись скоса, чи не «бандерівщину» там організовують. Земляцтво принципово вирішило не брати участь в різних партійних та виборчих заходах».
Проблема угодовської політики (м’яко кажучи) в українських організаціях сьогодні надзвичайно злободенна. Влада використовує організації для просування своєї політики у потрібному напрямі. Уявіть таку картину – голова досить активної організації бере участь у мітингу «кримнаш», почепивши українську нагороду. Присутність керівників українських організацій в національних костюмах на подібних зібраннях, участь українських організацій в т. зв «вечорах дружби», організованих владними структурами всіляко заохочується. Інший «активіст» закликає по телебаченню збирати гроші для т. зв. ДНР і ЛНР. Такі українські «активісти» займають посади в громадських палатах, загальноросійських організаціях на зразок «Ассамблеи народов России», і влада «м’яко» спрямовує їх діяльність, яка має «свідчити» про підтримку національними меншинами провладної політики, а крім того дає «крихти з панського столу» для проведення позірної культурно-просвітньої діяльності, але в той же час шкодить Україні.
В сьогоднішній Росії українська культурно-просвітня, інформаційна діяльність вимагає громадянської зрілості, вміння оминати підводні рифи і вже неучасть в сумнівних пропагандистських акціях засвідчує громадянську позицію і український вибір – незалежна, процвітаюча Українська держава, українські цінності.
Прес-служба ОУР
Москва, 5 вересня 2020 р.
P.s. «Сірий клин» є не перша і мабуть не остання українська організація, яка попадає під прес російської правової системи. Найбільш резонансною була справа проти федеральних організацій Об’єднання українців Москви (ОУР), Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКАУР)..
Нема жодних сумнівів в тому, що при проведенні перевірки у більшості громадських організацій буде схожа картина. Далі вже залежить, з якою метою перевірка проводилась. Перевірка може бути плановою, а може проводитись з інших причин. Сьогодні українські організації Росії знаходяться в таких умовах, що образно кажучи переходити вулицю треба тільки на зелене світло. Із загостренням російсько-українських відношень на очах мінялось ставлення російської влади до українських організацій.
У 2005 р. після чергового Конгресу українців Росії довелося реєструвати зміни до Статуту ОУР і ФНКАУР. Тоді співробітниця міністерства при прийомі документів перечитувала статут, вказувала на помилки, допомагала правити статут. Довелось переробляти статут, аж поки не зробили з нього «конфетку». Можна уявити, скільки разів довелось би подавати документи, якби кожного разу Мінюст, вказуючи на помилку, відмовляв в реєстрації. І ще не факт, що вдалось би зареєструвати. Тож жіночці, співробітниці Мінюсту респект, букет квітів і щира подяка за допомогу.
Після 2005 р ситуація почала змінюватися. На українську громадську роботу був відряджений сенатор Василь Дума, який намагався пристібнути ОУР до провладної політики, підтримки Єдіної Росії.
Запам’ятався епізод, коли відбулась зустріч проводу ОУР з представниками Міністерства іностранних дєл (МІД). Були присутні сенатор В. Дума, співголова ОУР В. Семененко, перший заступник голови ОУР Ю. Кононенко, два посадовці МІД, один з них на прізвище Сорокін. Було це у 2008 р. чи 2009 р., російські дипломати запропонували ОУР взяти участь в провладних заходах по відзначенню 300-річчя Полтавської битви, звичайно в російській інтерпретації. Цілком зрозуміло, що це викликало рішучий спротив. Сказано було буквально, що ні в якому разі ОУР не буде вшановувати чорну сторінку української історії, називати чорне білим. Навіть В. Дума не став явно підігрувати мідовцям в цьому епізоді.
Надалі В. Дума продовжував виступати, підписувати різні документи від імені ОУР, аж зрештою Рада ОУР подякувала йому за роботу і звільнила від обов’язків.
Виразно запахло смаленим, почались наїзди на Бібліотеку української літератури, для наведення порядку в дусі нових старих віянь прийшла нова директорка Наталя Шаріна, яка при подальшому посиленні режиму не вписалась в режимне прокрустове ложе і сама попала під його жорна. Фактичного творця бібліотеки Ю. Кононенка депортували з Росії, ліквідували Український освітній центр при школі № 124 на Малій Бронній.
За всіма ознаками російська влада, упевнившись в безрезультатності спроб схилити ОУР, ФНКАУР до угодовської політики, взяла курс на грунтовну зачистку українського гуманітарного простору в Росії, створення маріонеткових організацій. Мінюст ініціював перевірку ФНКАУР, затим ОУР, звичайно знайшов порушення і подав позов до Верховного Суду РФ про ліквідацію організацій. За іронією долі представником Мінюсту в суді була та сама жіночка, яка раніше допомагала правити Статут.
На суді ОУР не заперечувалo наявність порушень, бралo зобов’язання їх виправити, однак такі хитрощі не спрацювали. Відчайдушна боротьба ОУР в суді розтягла судові перегони на три роки (2009-2012р.р.). У 2012 р. ОУР було ліквідовано як юридичну особу.
Процес ліквідації ОУР почався при Ющенку і переповз в часи Януковича. Як повелася українська влада при такому свавіллі влади російської? Адекватної реакції не було, у відповідь на невиразне мимрення українських високопосадовців про відновлення реєстрації українських організацій лунали лаконічні вислови Лаврова про створення нормальної (з точки зору російської влади) української громадської організації. Українським послом у Москві став В. Єльченко, радником регіонал В. Яцюк, котрі скликали нараду керівників регіональних українських організацій, аби піддати остракізму В. Семененка, який через «безповідповідальні» дії і заяви був подразником для російської влади, що й призвело до ліквідації ОУР, і натомість створити об’єднаний квазіукраїнський рух в Росії під малоросійською парасолькою адміністрації Януковича-Азарова. Посольство усвідомлювало дійсне підгрунтя ліквідації українських організацій і вихід бачило в тому, щоб не дратувати російську владу. Хоча як можна говорити про Голодомор, не дратуючи російську владу. Хіба що зовсім про нього не говорити. Треба віддати належне керівникам українських організацій, більшість яких ухилилась від наративів, нав’язуваних посольством.