Торік Україна гучно відзначала 80-річчя Карпатської України. Із Києва на Красне поле, де відбувся головний бій з угорськими військами, приїхав сам президент. У Хустському краєзнавчому музеї відкрили чудову сучасну експозицію, підготовлену Інститутом національної пам’яті. Закарпатський обласний театр драми і комедії поставив першу в історії українського театру драму про події 1939 року («Останнє танго в Хусті»).
Про це розповідає Zakarpattya.
На колишній гімназії, де Соймом була проголошена незалежність Карпатської України, відкрили меморіальну дошку закатованому січовику Олександру Блестіву. Але цьогоріч навіть плановане скромне вшанування українського державного утворення за Карпатами змазалося оголошеним карантином.
У 2019 році побачили світ кілька важливих першоджерел – спомини сотника Антона Кущинського «Закарпаття в боротьбі», альманах очевидців і дослідників «Гомін Красного поля». Але головною подією ювілейного року стали «Репортажі з Карпатської України» Уласа Самчука, що вийшли в тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан».
Того самого Самчука, відзначати ювілей якого заборонили судом з подачі колишнього «регіонала» Андрія Портнова.
Улас Самчук із 1929 року почав мешкати у Чехословаччині. Певна річ, що його письменницькі інтереси одразу привернуло Закарпаття, де більшість населення складали українці. Тож ціле десятиріччя він не тільки уважно стежить за тодішньою Підкарпатською Руссю ( в його архіві збереглися підшивки місцевих газет), але й регулярно наїжджає з Праги. Проводить тут цілі місяці, живучи у приятелів у різних куточках краю.
Тут він у 1932–1933 роках працює над романом про Гуцульську республіку «Гори говорять», який досі залишається неперевершеним про події 1918–1919 років на Закарпатті.
Тож цілком очевидно, що коли Чехословацький уряд проголосив автономію Підкарпатської Русі, Улас Самчук був у числі перших, хто кинувся будувати українську державність у Хусті. Тут він із дружиною провів п’ять буремних місяців і навіть був заарештований угорською владою після повалення Карпатської України, проте випущений 20 березня на волю як іноземний кореспондент. Справді протягом усього цього часу письменник писав репортажі для «Українського слова», що видавалися в Парижі.
Маючи гостре письменницьке око та аналітичний розум, він фіксував чимало цікавих деталей та передавав загальний настрій побаченого і відчутого. Перебуваючи в самій гущі подій, він як один із найкращих промовців-агітаторів об’їздив усе Закарпаття з виступами.
Дослідник Андрій Жив’юк, який упорядковував «Репортажі Карпатської України», нараховує 24 населені пункти, де побував Самчук у ці гарячі зимові місяці. Не дивно, що в репортажах до «Українського слова» ми бачимо не тільки Хуст та околиці, але й Перечин, Сваляву, Міжгірщину, Тячівщину, Рахівщину… Півтори десятка його полум’яних свідчень очевидця чудово відтворюють атмосферу того часу, адже пишучи свої статті, він не знав, що станеться завтра. І в цьому їхня свіжіть і шарм, коли нема включеної «мудрості» авторів мемуарів, які пишуть уже з поправкою на подальший хід історії.
У цьому сенсі «Репортажі з Карпатської України», які за емоціональною силою та фактажем стоять поруч із кращими зразками мемуарної літератури про ті події («Щастя і горе Карпатської України» Василя Гренджа-Донського, «Карпатська Україна» Володимира Бірчака, «Одноденна держава» Майкла Вінча) мають неповторний чар безпосередньої присутності в певному місці у певний час. Можемо тільки подивуватися, що потрібно було ледь не тридцять років незалежної України, аби ці репортажі були зібрані і видані окремою книжкою.
До слова, Улас Самчук став не тільки медійним фіксатором Карпатської України, він ще й написав чудовий художній роман «Сонце з Заходу», газетна публікація якого побачила світ в американській газеті «Свобода» у 1949 році. На жаль, події у творі доведені лише до січня 1939 року, але дослідники твердять, що це лише перша частина із запланованої трилогії. Чи написав він продовження – наразі не з’ясовано.
Андрій Жив’юк у передмові до книжки вказує, що у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури НАН України імені Тараса Шевченка перебуває рукопис споминів Уласа Самчука про Карпато-Українську державу «Брутальна ліквідація Гітлером Підкарпатської Руси була…» (1945–1949).
Частково подіям на Закарпатті у 1938–1939 роках присвячений і рукопис письменника «Записки не політика», створений у березні 1945 року в Таубасі в Тюрінгії.
Дослідник Карпатської України Олександр Пагіря розшукав в архівах СБУ записник Уласа Самчука із 1930-х років, коли він працював над романом «Гори говорять».
Так що тема «Улас Самчук і Закарпаття» не те, що не вичерпана, а лише окреслюється. Попереду ще чимало публікацій невідомих для нас першоджерел. І насамперед – роману «Сонце із Заходу».
«Репортажі з Карпатської України» спростовують чимало нав’язаних пізніше міфів та упереджень. Зокрема, про «повстання», яке буцімто готувала «Карпатська Січ» проти уряду Волошина. Навпаки – у повідомленнях Уласа Самчука чітко простежується, що саме чеські силовики під орудою генерала Прхали заздалегідь планували збройний виступ проти «січовиків», що й бездарно провели 14 березня. У письменника нема жодного сумніву, хто розпочав це зайве і ганебне кровопролиття напередодні угорського наступу.
Не тільки Україна повинна вшанувати Уласа Самчука, але й Закарпаття, якому він присвятив два історичні романи та чимало публіцистичних виступів.
Видатний письменник після десятиліття перебування у статусі «особи без громадянства» у 1939 році офіційно попросив громадянство Карпатської України. Угорська окупація зруйнувала його задум, але не перекреслила мрію побачити Срібну Земю у складі Української держави.
Нині Закарпаття відкриває для себе Уласа Самчука, як колись молодий волинянин відкривав для цілої України цей самобутній куточок найзахіднішої галузки українства.
Раніше ми розповідали, які псевдонімами мали полтавські письменники в діаспорі та вдома