Столичний район Паньківщина: Київська Сорбонна, Київський Парнас…

Паньківщина – історичний район Києва, який в ХІХ-ХХ столітті був справжньою колискою незалежності України та вітчизняного просвітництва. Саме там народжувалася свідома незалежна Україна, викристалізовувалися український дух і культура нації.

Про це розповідається на сайті Міської молодіжної бібліотеки Києва з посиланням на нотатки Сергія Бахіна до проекту УБА «Бібліотечні прогулянки Києвом».

Стара Паньківщина тягнулася схилом від Ботанічного саду до судноплавної на той час ріки Либідь й обмежувалася вулицями Л.Толстого, Тарасівською і, пізніше, залізничним вокзалом. Назву свою ця історична місцевість отримала від управителів цих земель у 1516-1577 Паньковичів або Панькевичів (відомі, зокрема, намісник київський митрополит Василь Панькович і його син Максим). Згодом Паньківщина до 1786 належала Софійському монастирю. Сучасне планування і назви вулиць – з 1836, тоді ж було прокладено вулицю Паньківську. Тепер в самому центрі Києва, посеред потоків людей і транспорту, на схилах берегів Либеді лежить історичний район під назвою Паньківщина, осередок творчості і розуму минулого століття.

Головною артерією Паньківщини була нинішня вулиця Саксаганського, що звалася тоді Маріїнсько-Благовіщенською на честь двох будівель кінця XIX століття: Маріїнської громади сестер-жалібниць та церкви Благовіщеня. У 1912 р. на місці дерев’яного будиночку Маріїнської громади було зведено будівлю-палац, в якому сьогодні функціонує Інститут медицини праці Національної академії медичних наук України. Над її центральним портиком досі можна побачити чотири жіночі статуї, що символізують Життя, Медицину, Милосердя і Любов.

Благовіщенську церкву, якій завдячуємо другій половині назви історичної вулиці, було збудовано за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у 1887 р. Про її руйнування в 1934 р. можна знайти інформацію в бібліотечному фонді у книзі «Зруйновані храми і монастирі України» (К., Мистецтво, 2013). Примітно, що на цьому місці у 1935 р. з цеглин розібраного храму було зведено школу. Тут і зараз розміщується навчальний заклад – Ліцей податкової та рекламної справи № 21.

У період кінця ХІХ-початку ХХ століття зародився і розвивався просвітницький дух Києва. Саме тоді київський Університет став центром української еліти, київського аналогу “Латинського кварталу” і не тільки. Паньківщина є історичною перлиною Києва, де жили, навчалися, працювали, творили видатні люди України. Саме тут у Києві формувалась українська інтелегенція, тут зароджувалися ідеї, обговорювалися, вирішувалися всі українські (культурні та громадські) справи. Тут вирувало бурхливе, інтенсивне творче життя. «Українським Парнасом» назвали цей осередок культури сучасники. А скільки віршів народилось на тернистих шляхах Ботанічного саду!

Київський університет було відкрито в 1834 р., однак на шляху до реалізації ідеї «Київської Сорбонни» лежало чимало важких випробувань, які розтягнулися на століття.

Особливе враження на присутніх справив виступ переведеного із Харкова професора всесвітньої історії В. Циха «Про мету і користь вищих навчальних закладів». Промовець наголосив, що, з часом, освічені вихованці університету змінять обличчя всього краю, принесуть славу своїм батькам, своєму університету і своїй Батьківщині. Буквально пророчими виявилися ці слова щодо впливу університету на вигляд Києва: «Університет дасть абсолютно новий вигляд цьому місту. Бідні халупи, що тиснуться одна до одної в розділених пустирями частинах міста, перетворяться у великі красиві будівлі.

На пустирях, які зараз приносять скільки незручностей людям і заважають розвиватися міському господарству, виростуть нові прекрасні будинки й місця відпочинку. Населення міста зросте; просвіта розповсюдиться на всі суспільні верстви».

Професор Цих, справді, наче у воду дивився – вже до кінця ХІХ століття (тобто за якісь 60-65 років!) площа Києва збільшилася втричі, з’явився величний «червоний» корпус університету, навколо якого розбили Ботанічний сад й Імператорський парк, збудували ціле нове місто, аж до р. Либіді (цей район Києва так і отримав назву «Нова будова»)

На момент початку навчання в університеті викладали 17 осіб, а адміністративні функції виконували 12 чиновників.

Згідно зі статутом 1833-го, в університеті св. Володимира передбачалося створити два факультети – філософський і юридичний. До складу Першого (історико-філологічного) відділення філософського факультету входили кафедри: філософії; грецької словесності та древності; римської словесності та древності; російської словесності; всесвітньої та російської історії. У складі Другого (фізико-математичного й природничого) відділення відкрили кафедри чистої і прикладної математики, астрономії, фізики та фізичної географії, хімії, мінералогії та геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісознавства й архітектури.

Попри всі заходи уряду, в університеті св. Володимира з перших років існування зародився опозиційний рух, який спочатку мав майже винятково польський національний характер. Так, викриття в 1838 році в стінах університету польського таємного товариства призвело до рішення тимчасово закрити Київський університет. Читання лекцій було зупинено на рік, а студентів (майже 190 осіб) частково розосередили по інших університетах імперії або змусили стати чиновниками найнижчих рангів (30 осіб). Частину викладачів-поляків також перевели на роботу до університетів Харкова і Москви.

На межі 1833-1834 років Міністерство народної освіти звернулося до Академії мистецтв із проханням оголосити конкурс на підготовку проекту будівлі Київського університету, що й було зроблено 25 січня 1834 року.

31 липня 1837 року відбулось урочисте закладення власної будівлі університету.

Церемонія проходила в присутності всіх професорів і студентів, учителів і гімназистів Києва, найвищого духовенства, воєнного губернатора, київського дворянства та найзаможнішого купецтва. В основу університетського корпусу (в лівому передньому кутку) було закладено платинову медаль, спеціально викарбувану на честь початку будівництва Київського університету, мідну меморіальну дошку, камінь з фундаменту Десятинної церкви, а також зразки найновіших монет із платини, золота й срібла.

Будівельні роботи здійснювалися повні п’ять років – від липня 1837-го по липень 1842-го, після чого університет переселився до свого приміщення.

Швидкий розвиток науки, формування прогресивних ідейних течій привели до того, що російському царизму не вдалося втримати університетське життя в казенних рамках імперської ідеології. Тож не дивно, що саме в легендарних «червоних» стінах народились політичні мрії кирило-мефодіївців, що в них молодий Кобзар співав свої вірші студентам, що в університеті постали перші українські недільні школи, що в його аудиторіях творили візію нової України «громадівці», що з його студентських лав вийшли мало не всі знакові постаті українського життя ХІХ і ХХ століть. Університет творив українську історію, зростав разом з Україною, крок за кроком долаючи шлях від російського ідеологічного форпосту в далекій імперській провінції до першого університету молодої держави.

Київ пройшов складний шлях до появи власного класичного університету, шлях, який несподівано завершився не в часи існування козацької державності і не в роки правління ліберального Олександра І, а наперекір логіці подій, у роки царювання консервативно налаштованого монарха Миколи І. Вистражданий і виборений Київський університет так і залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань, до пізнання світу і самих себе в ньому.

Також в цьому районі знаходится – Музей видатних діячів української культури. В його приміщеннях наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. мешкали три визначні українські родини: Косачів (сім’я Лесі Українки), Лисенків, Старицьких, а неподалік винаймав житло П. Саксаганський.

За словами Сергія Бахіна, Паньківщина зіграла величезну роль у створенні незалежної української нації. Саме тут, на невеликій території, обмеженій бульваром Шевченка, вулицями Саксаганського і Антоновича народжувалася держава Україна. Адже саме на цих вуличках і в цих будинках народжувався і проростав український дух, проростав аж доки не визрів до усвідомлення про свою незалежну державу. Цей потічок подвижників середини XIX століття розпочинався просвітницькою діяльністю перших викладачів і студентів домінанти не тільки району, а усього тодішнього Києва – Університету святого Володимира: можемо згадати Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, істориків Миколу Костомарова, Володимира Антоновича та багатьох інших. І хоча більшість перших подвижників поплатилися свободою за ідею самостійності, але вони породили нову плеяду державників-інтелігентів, котрі оселялися і мешкали на Тарасівській, Паньківській, Нікольсько-Ботанічній, Маріїнсько-Благовіщенській наприкінці XIX-го початку XX-го століття.

У так званому Латинському кварталі (який назвали за аналогією із французькою Сорбонною) не просто жили, розмірковували про майбутнє України, виношували плани про проголошення Незалежності історик і майбутній державний діяч Михайло Грушевський, видатний, саме український меценат Євген Чикаленко, засновник і директор української гімназії, власник земельної ділянки на могилі Т.Шевченка, майбутній заступник Грушевського по Центральній Раді й міністр освіти Володимир Науменко. На цих вуличках творили і створювали національну культуру Леся Українка, Михайло Лисенко, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Максим Рильський та багато-багато інших. Тут зупинялися у своїх однодумців Іван Франко, Симон Петлюра та ін. Тож недаремно теперішню вулицю Саксаганського задовго до створення незалежної держави неформально називали Українською Сорбонною, а місце, де поряд мешкали сімейства Лисенків, Старицьких, Саксаганських, Косачів, Лесі Українки – Українським Парнасом.

З обширною бібліографією на тему історичних подій повязаних з цією місцевістю можна ознайомитися на сайті Міської молодіжної бібліотеки Києва.

Як повідомлялося, Іван Франко перекладав українською з 48 мов, сучасники про нього говорили – «академія в одній особі».