Хтось тікає з села у великі міста через відсутність робочих місць, а хтось робить навпаки та відроджує сільську місцевість.
Подружжя Скориків переїхало до села Шершенці Кодимського району Одеської області з, власне, Одеси – через бажання жити серед природи, споживати натуральну їжу та воду, і, звісно, розпочати власну справу. За кілька років життя тут вони облаштували етносадибу “Білочі”, створили власний бренд та налагодили виробництво. А ще Дмитро та Надія активно працюють над відтворенням традицій рідного краю і намагаються змінювати свідомість селян.
Молода пара розповіла інформаційному ресурсу ШОТАМ, чому і як відроджують українські традиції, про своє життя за старими устроями та чому місцеві селяни з них глузували.
Дмитро Скорик за фахом – викладач біології, хімії, релігієзнавець та фотохудожник. Його дружина Надія Скорик за фахом – художниця кіно, поетка та фольклористка.
За словами подружжя, у них було величезне бажання жити на землі та розвивати власну справу, тому і переїхали. На час переїзду в родині вже народився син Пантюша. Вже в селі вони купили ще одну сільську хату і зайнялись реконструкцією.
“У цьому регіоні є певні особливості, які стосуються будівництва. Наприклад, у цих краях мало лісу, але багато вапняку, тому будинки роблять, зазвичай, з білого каменю. Далі будинок тинькують глиняною штукатуркою на кінському гної і білять. Стелі тут не обшивають, а просто забілюють разом з перекривними балками. Такі будинки є дуже колоритними. От ми реконструювали сільську хату, зробили кілька гостьових номерів і вийшла екосадиба “Білочі”, названа в честь місцевої річки. Хата побудована з екологічно чистих матеріалів, у підніжжя пологого схилу, перед нею заплавний луг зі смородиновою галявиною і сімома джерелами кришталево чистої води. Позаду – підйом на терасу з оглядовим майданчиком, їдальнею і пічним комплексом. Дмитро сам робив пічки, а ще тут є коптильня та величезний мангал”, – розповідає господиня.
“Навіщо ми це робили? Бо переїжджали в село і думали, що будемо займатись зеленим туризмом. Але, туризм не позеленів. Ми витратили всі гроші від продажу квартири на ту хату, навіть ще влізли в борги на $10 000, щоб закінчити ремонт і будівництво. Але помилились в головному – про нас ніхто не знав і знайти клієнтів було дуже важко. Це стало для нас першим ударом, адже ми їхали сюди з таким романтичним настроєм, а реалії сільського життя дещо інші і менталітет людей також інший.
Подружжя розуміло, що потрібно було щось вирішувати. У районі роботи не було, а Дмитру, який має дві вищі освіти, пропонували перекваліфікуватись у тракториста. Але це було не те, чим хотілось займатись. Тоді Надія і Дмитро почали писали до міністрів, мовляв – переїхали, хотіли заснувати власну справу, але не вийшло і роботи немає. Тоді їм запропонували вести гуртки в школі.
“Але знаєте як то в селі є величезне розподілення на свій і чужий. Ще коли у нас були гроші, то ми купували різні старовинні килимки та багато речей традиційного побуту. Тоді люди сприймали нас як циганів. І у школі так само реагували. Звичайно, зараз все змінилось і люди стали більш відкритими. Так от, ми вели гуртки і паралельно думали над власною справою. Розуміли, що туризм — нестабільна справа і має пройти час, щоб люди дізналися, що тут є зелена садиба, куди можна приїхати, відпочити. А жити ж за щось треба. Тому вирішили займатись власним виробництвом”, – пояснює пані Надія.
В той час молода родина прийшла до ідеї зайнятись виробництвом та реалізацією екопродукції. Ще тоді, 5 років тому, цей напрямок тільки набував популярності. Вони почали з соління та квашення яблук і огірків. Але потім зрозуміли, що це не вигідна справа і краще займатись молочною продукцією. Бо молочку людина їсть кожного дня, а от яблука чи огірки – рідше та й то на любителя.
Також головним фактором того, що Скорики зайнялись молочною продукцією став син Пантюша – батькам хотілось робити щось для нього натуральне, свіже і смачне.
“Здавалося б, в селі молока вистачає. Так то воно так, а ось хороших молочних продуктів не дуже. То запах дивний, то присмак не такий. Тому прийняли рішення – навчитись робити самим. Так утворився бренд “Від Пантюші”. Ми почали виготовляти сири та йогурти. Особливістю нашої продукції є те, що вона повністю натуральна, адже ми вкладаємо душу в кожну баночку і робимо, як для синочка”, – розповідає мати.
Згодом про них почали дізнаватись люди і приїжджати у садибу – саме туристи і стали першими клієнтами. А ще вони реалізують продукцію в екокрамниці Одеси. Всю продукцію Дмитро відправляє вранці попутним поїздом у місто.
“Але це все робити вдвох дуже складно. Бо я з маленькою дитиною на руках була шеф-кухарем і готувала не тільки молочну продукцію, а й традиційні страви, якими пригощали гостей. Бувало, що приїжджали групи 50 осіб і приготувати було просто не реально. Тому ми найняли ще двох працівниць, які виконували технічну роботу. А зараз на виробництві вже працює до 10 осіб”, – розповідає молода підприємиця.
Щоб зробити молочний цех, довелось повністю реконструювати стару хату знову, бо взимку було холодно, тому зробили капітальний ремонт даху. Фактично, переобладнали хату під молочний цех і отримали дозвіл на виробництво. З 2012 року подружжя підприємців працює в такому форматі і переробляє близько 250 літрів молока в день. У них є близько 20 видів молочної продукції: і кефір, і традиційний біойогурт, і йогурт з фруктами, і різноманітні сири.
“Ми дуже підтримуємо та намагаємось відроджувати українські традиції. От починали готували ряжанку не стандартним способом, а брали глечик, намазували його сметаною, заливали пряженим молоком, сметану клали зверху і ставили, аби воно скисало”, – уточнює шеф-кухар пані Надія.
Проте, як зазначають молоді підприємці, коли переїхали в село, то побачили, які величезні проблеми там є – село вимирає і скоро ці традиції вже буде нікому передавати, є дуже велика проблема з птяцтвом місцевого населення. І тому дуже тяжко найняти людей на роботу. Господарі настільки втомились від того, що працівники можуть приходити напідпитку, що навіть купили алкотестер і ранок починається з перевірки.
“Але найгірше – люди не хочуть брати на себе відповідальність. Ще з Радянських часів люди звикли працювати в колгоспі отримувати гроші. А самому щось робити – ні. І люди дивуються нам, мовляв, навіщо самому виробляти, якщо можна купити в магазині. Нащо воно потрібно? Краще десь так заробити гроші та купити все. Отак зараз люди мислять”, – розмірковує пані Надія. При цьому вона розповіда про ще цілу низку труднощів: “На нас спочатку дивились як на чужинців і вискочок, які сюди приїхали зі свого міста і щось тут по-новому роблять. Та й конфлікти з сусідами були не раз. От коли будували молочний цех, то він межував з територією сусідки. І для неї це виявилось величезною проблемою, мовляв, дим у хату валить і каналізація смердить. Хоча такого не було. Це така ціла детективна історія, яка тривала роками – сусідка подавала скаргу на нас у всі можливі інстанції, закривала виїзд з подвір’я, бігала робити якісь документи, що то її частина ділянки. В результаті – конфлікт вирішили”.
Звісно, не всі селяни негативно їх сприймали – були й ті, хто підтримував і щиро вірив у те, що зміни можливі.
“Як я вже казала, ми просто закохані у традиції та фольклор. Тому і намагаємось жити за такими принципами і хочемо відновити зв’язок з тим справжнім, яке було багато років тому. От ми самі готуємо їжу, самі вирощуємо, носимо одяг, який вирощений, а не зроблений з хімікатів. А ще нас можна часто зустріти у національних костюмах. Міські жителі дуже далекі від цього. От ми коли ще тільки перші роки тут жили, то багато спілкувались з бабусями. Вони є для нас взірцем того традиційного укладу. І якось ми поїхали в сусіднє село, де споконвіку носили традиційний одяг. І не так давно ця традиція ще була жива. І ці бабусі мають у скринях костюми своєї молодості. І якось я одягла такий традиційний сарафан і хустину. І знаєте що, ці ж бабусі з мене сміялись, мовляв, що це я таке вділа старе. А що говорити про молодих людей, які далекі від традицій і живуть в зовсім іншому світі”, – розповідає Надія Скорик.
Фольклористка дуже шкодує, що не відбулось цієї передачі традицій.
“А ще ми прагнемо відновити комунікацію села та міста. Тому хочемо, щоб до нас приїжджали містяни і ми їм покажемо традиційну спадщину. Ми проводимо екскурсії, влаштовуємо національні вечірки, пригощаємо традиційними стравами. Тут можна відчути зв’язок з землею, з предками, сприймаючи цінності народної культури, при цьому, не розлучаючись з сучасним комфортом”, – каже господиня етнохати.
Також подружжя створило дитячий хор і співає традиційні колядки, щедрівки, веснянки. Творчий колектив навіть їздить на фестивалі. Ще пані Надія навчає дітей робити писанки і ляльки-мотанки. А пан Дмитро очолює гурток з народознавства.
“Найголовніша наша філософія полягає в тому, що українська земля є незвичайним скарбом. То чому ми не можемо бути господарями цього скарбу? Хочемо, щоб якомога більше людей шанували традиції і розуміли, наскільки це важливо і цінно”, – резюмує пані Скорик.
Нагадаємо, в Ужгороді молоді підприємці виробляють із вторсировини оригінальні дизайнерські тарілки.