7 липня хутір Мотронівка на Чернігівщині цвів на сонці чорнобривцями й мальвами, виспівував “А все єдно Чорна гора” та “Якщо любиш – кохай”, пригощав кулішем і салом, дивував тесаною дитячою колискою, клунею із солом’яними ліжниками та тиждень тому оновленим інтер’єром Кулішевої хати – “Піддубня”.
Тут святкували 201 річницю від дня народження творця фонетичної української абетки (кулішівки), автора першого українського історичного роману “Чорна рада” Пантелеймона Куліша. За сприяння департаменту культури й туризму, національностей і релігій Чернігівської облдержадміністрації долучилися до яскравого дійства команда столичних журналістів.
Мотронівка, Кулішівка, Ганнина пустинь
Хутір Мотронівка при селі Оленівка Борзнянського району – одне з місць сили Українського духу. Одна з численних перлин у туристичній короні Чернігівщини – територіально найбільшої після Криму области України. Дерева пишні та височезні. Довкруж розлита благодать, яку неможливо пояснити раціонально. Вона просто є. Той, хто потрапив до Обласного історико-меморіального Музею-Заповідника П. Куліша “Ганнина пустинь” – повернеться звідтам трохи іншим.
Дивовижні справи твої, Господи. Стільки всього вміщається часом в одному житті людському, що й не переказати. І що ж то за Панько Куліш? Той, хто тричі сватався до Олександри Білозерської та взяв її за дружину на дев’ять років за себе молодшою. Той, у кого старшим боярином на весіллі був меткий та молодий Тарас Григорович Шевченко. Той, кого імперська Росія ув’язнила та заслала до Тули через підозру в любові до української окремішности. Той, чия вагітна вісімнадцятилітня дружина через нервовий зрив втратила первістка та так і не змогла більш ніколи мати дітей. Той, хто надцять разів закохувався у різних муз, серед яких і Марко Вовчок, але вірнішої від Олександри так і не стрів. Той, хто зумів перекласти на українську мову твори видатних європейців як от Вільяма Шекспіра, Гайнріха Гайне, Йоганна-Вольфґанґа Ґете. Той, кого любили діти, коти й птахи. Той, чиє ім’я стиралося і замовчувалося й імперсько-російською і не менш шовіністичною радянською ідеологією. Той, хто зумів створити перший історичний роман в українській літературі “Чорна рада”. Той, хто видавав українські книги, альманахи тоді, коли царі забороняли друкувати будь-що українською мовою. Той, хто любив українські пісні, приповідки, казки, перекази та збирав їх як фольклорист-етнограф. Той, хто разом із Іваном Пулюєм та Нечуєм-Левицьким переклав Біблію на українську мову…
Чому Мотронівка? Бо Мотроною Василівною звали тещу Куліша – матір Олександри Білозерської-Куліш.
Чому “Ганнина пустинь”? Тому що наприкінці свого бурхливого життя Пантелеймон Куліш, схоже, усвідомив ціну вірности своєї дружини, викупив хутір у родичів Білозерських і на честь Ганни Барвінок поіменував його Ганниною Пустинню.
Утім, селяни також називали хутір Кулішівкою.
Що бачимо нині? Насамперед – два добротні, стильні будинки Музею. Перший – дім родини Білозерських, де народилася Олександра, де справляли весілля молодята. Другий – відтворена хата Куліша, поруч із якою – пам’ятник подружжю у вінку яскравих квітів.
Трохи оддалік – Алея кохання: доріжка, що під кронами височезних лип і дубів веде до відкритих, ніби у вічність, дерев’яних воріт. За тими воротами – три могили: місце останнього прихистку Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок і її брата Василя Білозерського. Поряд – капличка Пантелеймона Цілителя, на честь якого отримав ім’я знаменитий письменник.
Найперші ворота дружина поставила після смерти чоловіка. Вони – відкриті й вважаються пропуском у гай – Мотронівську Тишу.
Тут мотронівська тиша –
Інших в світі нема.
Дивна свіжіть тут дише,
Летить думка притьма.
Як пташки замовкають –
То вітри гомонять,
Мов гадалки гадають
І на чатах стоять…
А мій синок знає вірші Пантелеймона Куліша!
– Радянські ідеологи “пришивали” Кулішеві ярлик буржуазного націоналіста та забороняли людям приходити на його могилу, – каже наукова співробітниця Музею-заповідника П. Куліша “Ганнина пустинь” Алла Петрівна Богдан. – А наші жителі хутора Мотронівка говорили: “Ми не читаємо його творів, не читаємо “Чорної ради”, ми все напам’ять знаємо”. На його день народження земляки тихенько приходили на могилу до Пантелеймона Куліша, і поминали його. Традиція була така: кожен мав розповісти цікаву історію про життя письменника або прочитати його вірш.
Люди переповідають, буцімто 1946 року приїхав із Борзни маленький хлопчик з мамою. Матуся вивела дитя перед громадою і каже:
– А мій синок знає вірші Пантелеймона Куліша!
Хлоп’яті було страшно. Його ще й поставили верхи на пеньок. Тоді він заплющив очі й мовив:
Святе слово – рідна мати;
Єсть іще святиня Вища,
Богові миліша –
Рідная Вкраїна.
Хлопчика звали Іван Степанович Плющ.
Ішли роки. Старенькі помирали – маленькі підростали, Традиції не порушували, люди йшли до могили Пантелеймона Куліша. Але ті три могили в гаю так і залишалися занедбаними. Бо так треба було радянській ідеології. І от уже у 2000 році той колишній маленький хлопчик, який давно закінчив середню школу в Борзні, і став головою Верховної Ради, завітав на хутір Мотронівка.
А перед цим у його кабінеті на прийомі побувала поетеса Леся Оленівська, яка до сьогодні допомагає Музею морально та матеріально. Вона ще малим дівчам часто ходила в Борзну повз могилу Куліша та питала матусю: “Хто тут лежить?”. Не розуміла, чому поховання не на сільському кладовищі. А мама відповідала:
– Доню, тут лежать великі люди.
Коли приходили додому, то читали вірші Пантелеймона Куліша. От коли дівчина виросла й усвідомила, хто такі Ганна Барвінок і Пантелеймон Куліш, то доклала максимальних зусиль, щоб привернути увагу відомих земляків до проблем отчого краю.
За словами пані Алли, до 2000 року могили мали звичайний сільський вигляд: цвів барвіночок, але багато було бур’яну. Звісно, “великі дядьки” приїжджали, ставили столи, лави, поминали та й роз’їжджалися. Старожили приходили косити траву.
Пані Алла пригадує:
– Але Іван Степанович сказав: “Ні, шановні земляки, будемо тут будувати Музей Пантелеймона Куліша!”. По краплинці все й було зроблено. Покладені мармурові плити на могилах. У першій могилі спочиває могутній майстер українського слова Пантелеймон Куліш. Поряд – його рідна дружина Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш, видатна українська письменниця з літературним псевдонімом Ганна Барвінок. І третя могила – Василя Михайловича Білозерського – рідного брата Олександри та великого друга Пантелеймона.
– Якщо б я не зустрів Василя в Києві – я б не приїхав у Мотронівку і не зустрів свою майбутню дружину, – зізнавався Куліш.
Хрест пам’яти тричі падав і тричі відроджувався
Після того як 14 лютого 1897 року пішов у вічність Пантелеймон Куліш, – навесні Ганна Барвінок поставила височезний хрест, де викарбувані слова Івана Пулюя: “Ти – гетьман України могучий. Не мечем кривавого насилля, а булавою правди, світла і науки”.
Відомо, що цей хрест три рази падав і три рази знову поставав на тому самому місці. Після того як померла Ганна Барвінок – тут усе було знищено й хрест також. Добре, що вціліли поховання.
– І от ще одна історія, – наголошує Алла Петрівна. – Уявіть: ішов 1941 рік, нацисти захопили Оленівку й Мотронівку. У нас є свідки, які розповідають, що 14 лютого (день кончини письменника) до могили Куліша німці зігнали малих і старих. Люди думали, що тут їх і повбивають. Однак їм прочитали лекцію про творчість Пантелеймона Куліша й засвітили свічечку пам’яти. І тоді, за словами свідка події, соромно нам було дивитися в очі один одному, що німці пам’ятали нашого Куліша краще, ніж ми.
Посхиляли голови та й пішли додому. Ті ж німці поставили тут на честь Куліша височезний хрест. Рік простояв. Їх вигнали й хрест повалили. Але він постав і втретє – уже за наших часів: відтворили за спогадами старожилів та документами з архівів історичного музею Тарновського.
Неможливо не звернути увагу на масивний пеньок, покритий спеціальним дашком.
– Це клен Куліша, який він своїми руками посадив 1885 року, – пояснює пані Алла. – Ми його не вберегли: п’ять років тому під час великої бурі дерево упало. Та посадили поряд молоденький кленочок – йому пішов уже другий рік. Так що клен Куліша буде буяти.
А капличка – це втілена мрія Олександри Білозерської. Вона хотіла, щоб сюди люди приходили. Тут вас зустрічає сам Господь, а всередині – велика ікона Пантелеймона Цілителя. Бо Куліша назвали на честь цього святого.
Існує повір’я ( як же без нього?): саме на цьому місці люди раптом зустрічають своє перше кохання, або просто згадують про нього.
До речі, нащадки роду Білозерських мешкають у Португалії, Італії, Петербурзі й Москві. 2010 року приїздили до “Ганниної пустині”. Та з початком російсько-української війни зв’язки перервалися.
Собачка-екскурсовод та мотронівська білка
При вході до будинку Білозерських око мимоволі виокремлює меморіальну таблицю на честь найбільшого натхненника побудови Музейного комплексу у Мотронівці, незабутнього голови Верховної Ради Івана Степановича Плюща.
Екскурсію кімнатами дому Білозерських Аллі Богдан допомагала проводити надзвичайно привітна собачка Маруся, яка не тільки подає лапку гостям, а й може зіграти на роялі. Взагалі тут панує атмосфера особливого домашнього затишку. Так, ніби досі освячує все довкола дух берегині – Олександри Білозерської – Ганни Барвінок. Вона не мала власних дітей, страшенно каралася від того. Одначе всю себе віддавала Кулішеві та його пам’яті. А ще – залишила по собі пречудові дитячі поезії. Читаймо!
– Ось – кімната-присвята роду Білозерських, – веде далі Алла Богдан. – На стіні портрети молодого подружжя – Пантелеймон Куліш й Олександра. Коли Пантелеймон приїхав сюди вперше, то побачив блакитні очі дівчини, довгу русу косу, поспілкувався та відчув спорідненість душ. Їй було 14 років, а йому – 23. Іскорка кохання зажевріла у серці дівчини, але про це ніхто не знав: він, вона та сам Господь. Вони періодично зустрічалися, він тричі сватався, а 24 січня 1847 року в цьому будинку відсвяткували весілля. Старшим боярином був Тарас Григорович Шевченко.
Відомо, що пили порічкове вино, а Тарас Шевченко показував публіці “фокус”: робив із хустки білочку.
– Це наша Мотронівська білка, – розповідає пані Алла. – Нас навчили її робити старожили. І коли приїздив Іван Степанович – ми цю білку “показували”. А поруч – копія ляльки Ганни Барвінок: вона у 5 років її зробила та назвала Марко. Оригінальний Марко є у музеї Тарновського , а нам копію пошила майстриня. Коли до музею приходять діти, то екскурсію проводить і Марко.
А от і копія Біблії, що завдяки Кулішу “заговорила” українською мовою. Оригінал перебуває у музеї Тарновського, минулоріч привозили у Мотронівку на гостини.
Тут показують кінофільми про музей.
Окрема кімнат “Ганниної пустині” присвячена Кирило-Методіївському товариству, оскільки Куліш, Шевченко та Білозерський складали його кістяк: тут і біографії, й устав, й ордер на арешт Куліша. Жандармерія Петербурга закидала Кулішеві, що мовляв, “самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України…”
Причетність Куліша до Кирило-Методіїівського товариства імперці так і не довели, але знайшли у нього книжечку “Повість про український народ”, де письменник стверджує: “Кріпацтво на Україні не приживеться, через нього туманіє народ”. І його на 2,5 року відправили на заслання – до Тули. А дружині Олександрі –18 років, вона вагітна та чекає на первістка. Коли взнала, що чоловіка арештовують – стався нервовий зрив і викидень. Жінка з гіркотою казала: “Що може бути гірше на світі: ніколи не мати дітей та залишатися самітницею, чи так як я: втратити і більше ніколи не мати?”.
Відтак Куліш мав чимало муз-коханок. Коли люди радили Ганні Барвінок звернути увагу на поведінку свого чоловіка, вона відповідала: “На своїх дивіться, про своїх дбайте”. Дослідники та сучасники зазначають, що не було б Куліша якби не Білозерська. Приятелі писали, що “його рідна жінка у сім’ї тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна б його книга не була написана та видана. Бо всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачалися виключно на Куліша: на видання творів, на друк журналу “Основа”. Сама ж Ганна Барвінок є авторкою понад 30 новел та чудових віршів для дітей.
Окрема кімната в хаті Білозерських присвячена українському одягові та рушникам. Виставка має назву “А над світом, гляньте, а над світом – українська вишивка цвіте”.
Олександра пропонувала Пантелеймонові жити в цьому її будинку, але він вирішив будувати поруч собі окрему оселю. Казав так: “Мати власну хату – то велика сила”. Тож купив землю, побудував хатину й назвав її “Піддубень”, бо поруч посадив дуба. У ній – п’ять кімнат, є їдальня, спальня, вітальня, кабінет, майстерня.
Серед раритетних речей хати Куліша – мармуровий умивальник зі старезним дзеркалом, у якому вже майже неможливо побачити відображення. Ще б пак! У це дзеркало дивилися Шевченко, Леся Українка, Марко Вовчок. А ще – великі скрині з вишитими рушниками, дивовижне ліжко та піч з українськими подушками, де полюбляв грітися письменник.
“Народу темному, безбатченку в отчизні…”
Загалом Пантелеймон Куліш присвятив літературній творчості аж 60 років свого життя.
1857 року вийшла друком “Граматка Пантелеймона Куліша” – перший українськомовний буквар на 149 сторінок, що відкрив серію українськомовних підручників для початкової освіти.
А ще на території “Ганниної пустині” є знаменита альтанка, де Пантелеймон учив сільську дітвору читати й писати.
– У тій альтанці побували всі його приятелі – Тарас Шевченко, Леонід Глібов, Іван Пулюй, – пояснює Алла Богдан. – А дітки приходили залюбки та слухали уважно духовні уроки Панька Куліша: розказував історії з Біблії, читав свої та дружинині оповідання.
Сам же Пантелеймон Куліш вважав чи не найбільшим своїм успіхом збірку фольклорно-історичних матеріалів “Записки о Южной Руси”. В одному зі своїх листів так і писав: “Записки о Южной Руси” друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”.
Велика заслуга Куліша в тім, що створив історичний роман “Чорна рада”. Нині до “Ганниної пустині” приїздять студенти й учні вивчати цей дивовижний твір, що завершується пророчими словами, які кожен для себе має прочитати самотужки.
Куліша вельми гнітила імперська атмосфера царської Росії, тому письменник доволі часто бував у Європі. Навіть перекладена на українську Біблія вперше була надрукована закордоном. 1903 року Британське та закордонне біблійне товариство видало першу повну українську Біблію (“Святе письмо Старого і Нового Завіту”) у перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького й І. Пулюя. Перевидавали 1912 року у Відні, 1921 і 1930 років у Берліні, 1947 року в Нью-Йорку та Лондоні. У незалежній Україні українськомовна Біблія вперше побачила світ аж 2000 року.
Створив альманах “Хата” та видавав у Петербурзі перший український часопис “Основа”. Неабияк переймався просвітництвом української людности. Так з’явилися на світ у журналі “Основи” його “Історичні оповідання” про справжню історію України – “Хмельнищина” й “Виговщина”.
1883 року після всіх митарств і пригод подружжя Кулішів назавжди повернулося на хутір Мотронівку. Пантелеймон, застудившись, помер просто на руках у дружини. Олександра ж пережила чоловіка на 13 років, упродовж яких, потерпаючи від злиднів, робила все можливе й неможливе, щоб увіковічнити пам’ять й упорядкувати творчу спадщину чоловіка. Упокоїлася 23 червня 1911 року.
Ці слова можна вважати духовним заповітом Пантелеймона Куліша: “Неньці моїй святесенькій, її душі невмирущій сю працю, нею з малечку натхненну, благоговійно підношу. Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по свойому образові пророкувала, цю працю, нею піддержану, захищену, підпоможену, низенько вклоняючись, підношу”.
Інші ж слова Куліша, викарбувані позолотою біля його могили, є посланням кожному українцю дня нинішнього:
“Зовсім інша була б річ, якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомости України”.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про Бориса Павловича Грабовського — українського винахідника, сина відомого українського поета-революціонера Павла Арсенійовича Грабовського.