Наприкінці липня 2020 року у селі Крячківка Пирятинського району Полтавської області вже вшосте поспіль на подвір’ї багатодітної родини Юрка і Марії Фединських пройшов щорічний неформальний етнофестиваль «Древо кобзарського роду».
Про це повідомляє Укрінформ.
Колись давно прабабуся Юрія Фединського — бандуриста, композитора, майстра автентичних музичних інструментів, звукорежисера, культурного активіста — жила саме на Полтавщині, але він точно не знає, в якому селі.
45-річний Юрій Фединський — тезка свого покійного діда-професора родом зі Львівщини. У Нью-Джерсі, куди закинула доля емігранта після Другої світової війни, той працював директором бібліотеки, де починав прибиральником. Колишній український професор так і помер на чужині з нездійсненною мрією повернутися на рідну землю.
Його внук Юрко 22 роки тому, попри умовляння бабусі й мами, а особливо бабусиної сестри та її чоловіка не їхати в Україну, не випробувати долю, аби не опинитися під репресіями комуністів, узяв та й купив квитка до Львова. Говорить, ніколи не почувався американцем і був упевнений, що лише на батьківщині своїх предків по материній лінії зможе бути у гармонії з собою. Бо вдома у них хоча й рідко говорили по-українськи, все ж панувала особлива атмосфера любові до всього українського. Змалечку хлопчик слухав записи українських народних пісень й інструментальних композицій, які збирала мама. Домашня фонотека була дуже об’ємною, і саме у цих записах маленький Юрко вперше почув звучання бандури. Він був настільки зачарований нею, що десять років поспіль на кожні літні канікули вирушав до табору в Пенсильванії, де навчався гри на великій бандурі в американського композитора, бандуриста і співака Юліана Китастого, родом із Кобеляк Полтавської області. Саме він розповів хлопчикові про кобзарство, і вже тоді Юрко зрозумів, що хоче його відродити.
Тривалий час Фединський мешкав у Львові, Києві, виступав у складі відомих етнографічних колективів, займався реставрацією старовинних народних інструментів, навчався в одного з найкращих бандуристів України Романа Гриньківа. Творчі шляхи якось привели його до Крячківки, що неподалік знаменитих Чорнух, де народився всесвітньовідомий філософ і мандрівник Григорій Сковорода, творчість якого дуже близька Юрію. А ще в цьому селі мешкають учасниці автентичного фольклорного гурту «Древо» (саме у його виконанні звучить застільна пісня у мультфільмі «Жив-був пес»), який його давно цікавив. Тож так тут і лишився. Зрозумів, що це і є те місце на планеті, яке шукав.
“Наразі я «кобзарюю» так само, як свого часу робили це традиційні сліпі кобзарі, — каже Юрко. — Упевнений, виконання старовинного репертуару сьогодні так само актуальне, як і багато років тому: думи, в яких ідеться про події минулого, говорять нам не стільки про історичні факти, скільки про більш загальні речі, такі як мораль і честь. Сподіваюся, за допомогою кобзарської традиції Україна відродить свою спадщину. Насправді, моя робота тільки починається”, – розповідає музикант.
Юрій переконаний, що Полтавщина — це серцевина кобзарства, вірогідно, що кобзарство зародилося саме тут, у Зінькові. На жаль, на Полтавщині немає жодного музею кобзарства. І зараз музикант спрямовує свої зусилля на реалізацію й такого культурного проекту.
Юрій досі за документами лишається громадянином США. І за звичкою, сідаючи за кермо авто, тут же пристібає пасок безпеки, навіть якщо їде до сільської крамниці за хлібом. Проте вже забув смак порошкової яєчні і снідає супом – за українською традицією.
Фестиваль «Древо кобзарського роду» — це майданчик для виступів фольклорних колективів, творчого спілкування, обміну ідеями. Тут усе відбувається невимушено, по-сімейному тепло.
“Сюди з’їхалися закохані в українську автентичну культуру професійні митці й аматори з різних куточків країни, а також із далекого зарубіжжя. Упродовж трьох днів тут лунав спів під бандуру, ліру, гітару, торбан, скрипку, гуслі, флейту, бубон… Звучали рок-музика і вірші сучасних поетів. Гості разом із господарями витанцьовували “Гречаники” і “Плескача”, вальсували «Баламута» (забуті народні танці)… Хтось у Юрковій майстерні опановував таїнство виготовлення кобз, а хтось учився на майстер-класах робити ляльки-мотанки чи ліпити горщики (або що вдасться) з глини. І разом сідали за обідні столи, прочитавши перед трапезою молитву”, – описує журналіст насичені подіями дні фестивалю.
Цьогоріч до Крячківки прибули чудові гурти:
- «Хорея козацька»,
- «Полікарп»,
- «Буття»,
- відомий кобзар і народний артист України Тарас Компаніченко,
- козак Сіромаха з Дніпропетровщини,
- американський музикант Джон Вестморланд
- юні кобзарі та кобзарки – свої виступи презентували представники київського, харківського, львівського, полтавського кобзарських цехів
- виконавці Олеся Чайка, Олег і Оксана Бут, Михайло Коваль, Катерина Гаврилова тощо.
Звичайно ж, лунало народне багатоголосся знаменитого фольклорного гурту «Древо», до складу якого входять місцеві бабусі, і, власне, заради якого колись приїхав до Крячківки Юрко Фединський та й лишився тут.
“Це неймовірно, але для всіх гостей у родини Фединських знайшлося житло, — ділиться враженнями від дійства полтавка Катерина Гаврилова — піаністка й мандрівниця, педагог музики і танців. —А лише в суботу тут зібралося чоловік двісті. До цього заходу Юрко з Марією облаштовують не лише домівку, а й сараї, майстерню, гараж, будують нові приміщення. Хтось спав на долівці, хтось у наметах, а хтось по сусідах. Хоча на сон часу було мало, бо вночі учасники фестивалю всідалися навколо вогнища й продовжували співати. А вранці я збирала охочих на тілесні й голосові практики. Атмосфера була надзвичайна. Такі події відроджують віру в успіх та щасливу долю України”.
У цьогорічного фестивалю нарешті з’явилася сцена. Власне у повсякденному житті родина Фединських використовує простір під навісом для приготування барбекю. Цю малу архітектурну споруду, до якої ведуть викладені кахлями східці, на власному подвір’ї збудував тато Юрка, Ерік Бревер, мільйонер на пенсії з Північної Кароліни. Та, власне, обидва обійстя: і синове, й батькове, того дня були суцільною сценою.
Колись 70-річний стоматолог Ерік Бревер не розумів сина, чому той залишив Америку й перебрався до України, де, зрештою, осів у селі. Але приїхав раз на гостину до нього, вдруге, а тоді сказав Юркові: «Підшукай і мені тут хату».
“І ось уже два роки, як американець облаштовує власне «гніздечко» у Крячківці. І йому це подобається! Бо поряд — син, невістка, яка частенько балує його борщем і варениками, четверо онучат. Та й синові допомагає матеріально, бо в того, як у натури творчої, зазвичай вітер гуляє у кишенях”, – розповів про непересічну сімейну ідилію учасник фестивалю.
Юрко й досі чудний для місцевого люду. Бо від сусідів парканом не відгороджується, відмовляється вирубувати зарослі акації на подвір’ї, оскільки йому «шкода дерев», горілки не п’є, за нігтями стежить і робить манікюр. А найперше тим, що проміняв Нью-Йорк на їхню “забуту Богом” Крячківку. І хоча минуло вже десять років, як він живе тут, досі називають його не інакше, як «американець». Хоча він сам давно вважає себе українцем. Та й насправді є більшим українцем, аніж дехто з корінних мешканців. Без нього точно ніхто б не додумався проводити такий унікальний етнофестиваль лише на пожертви благодійників.
“Мене довго в Україні сприймали як шпигуна, — посміхається Юрко. — Бо я жив «не за правилами» цього суспільства. Тому мусив, наприклад, шість разів їздити до Ужгорода, щоб розмитнити куплений в Америці задешево мінівен, який добре підходить для тутешніх доріг. Приїжджаю, а суд переносять на іншу дату. Ще раз приїжджаю, його ще раз переносять. «Що будемо робити?» — питають мене митники, натякаючи на хабар. Але я хабарів нікому не даю, тому розвертаюся і їду додому. Зрештою, вони зрозуміли, що на мені заробити їм не вдасться, і таки дозволили забрати автомобіль”.
Хоча з хатою її колишні господарі покупця добряче надурили, заправивши ціну за неї 4,5 тисячі доларів — небачені у Крячківці гроші. Та, зрештою, то все в минулому. Головне, що в хаті Фединських поселилося щастя.
“А кадебешники підсилали до мене непевних дядьків зі спиртним — хотіли напоїти, щоб я під хмелем видав їм якісь таємниці. Дехто серйозно запитував: «За яку партію… граєш на кобзі?», – ділиться неприємними спогадами музикант.
Разом із дружиною Марією, полтавкою, інженером-будівельником за фахом, з якою колись Юрко познайомився на весіллі друзів у Києві, виховують чотирьох діток: сина Мирослава, з яким вони переїхали сюди з Києва, близнючок Наталю й Андріану та маленьку Лесю-Христину; дівчатка народилися вже в селі. Ремонт у хаті Фединські давно зробили, а ось паркану й воріт досі не поставили. І це не безгосподарність – просто вони не вважають необхідним закриватися від сусідів і від людей.
Юрко віртуозно володіє народними інструментами, які сам і робить. Під їхній супровід виконує старовинні фольклорні твори, яких знає безліч. Марія грає на малій віолончелі, співає. Подружжя стало не лише частиною сільського хору «Древо», що існує вже більш ніж півстоліття, а й організовує у себе вдома безплатні літні кобзарські табори, на які приїздить переважно молодь із мегаполісів, аби опанувати майстрування народних інструментів і музикування, традиційні спів і танці. До речі, уроки Юрка Фединського цікаві також полякам, французам, японцям, канадцям, австралійцям. А одна з його учениць дивує кобзарюванням Північну Корею.
Він спершу свою облаштував свою майстерню з виготовлення торбанів, гуслів, лір і кобз у сараї для худоби. Тепер у нього є нова майстерня. При цьому “американець” досі дивується, що кусок потрібного дерева для інструмента може без проблем узяти у дядьків на місцевій пилорамі чи вирізати в лісі, і при цьому йому не треба оформляти купу всіляких документів, як в Америці, на те, щоб займатися улюбленою справою.
В майстерні музикант проводить шість місяців у році. Решту часу подорожує: представляє Америці, Канаді, Європі справжню українську музику, народні пісні й танці. Та перш за все, знайомить самих українців з їхніми традиціями і древньою культурою.
Як ми повідомляли раніше, американець українсько-ірландського походження Юрій Фединський організовує кобзарювання багатьма країнами та містами Європи.