Декларацію про державний суверенітет України було затверджено 16 липня 1990 року, з того часу минуло вже три десятки років. Які були передумови проголошення державного суверенітету, процес розробки документу та значення декларації для подальшого розвитку України.
Ці питання були розглянуті в ході бесіди ведучих Українського радіо та народного депутата України семи скликань, заступника голови фракції Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина” Сергія Соболєва.
Україна пройшла довгий шлях до суверенності та незалежності. Така епохальна подія як ухвалення декларації про державний суверенітет, безумовно, викарбувалася в пам’яті багатьох з нас.
За словами пана Соболева, в ті дні, коли так звана “ГКЧП” спробувала взяти владу і почати державний переворот у тоді ще Радянському союзі стався переломний момент в історії людства. Україна була ключовим учасником цього процесу. Чітка позиція української влади, зокрема спікера парламенту Леоніда Кравчука, фактично довела, що парламентаризм в тому вигляді, який залишився в спадщину від Радянського союзу врятував ситуацію в країні від страшних кривавих подій. Сам факт голосування за декларацію був найвищою точкою політичного кипіння. Це був дійсно урочистий момент, проте те, що цьому передувало було найважливішим.
За декларацію тоді проголосувало 355 народних депутатів. Досі є різні думки стосовно цього факту, дехто розцінює його як компроміс.
“Версій було дуже багато, чому така велика цифра. Якщо подивитися на поіменне голосування, то там не було багатьох дуже відомих дисидентів і разом з тим радикальних комуністів. Логіка була дуже проста. Паралельно йшло декілька документів. Один з документів – це заборона Комуністичної партії, яка в цей час вже була заборонена в РФ та інших країнах, які ще входили до складу Радянського союзу. Усі чудово розуміли, що саме ретрогради із Компартії почали цей державний переворот. На щастя, він не вдався і держави, які входили в Радянський союз, врятувалися від страшних кривавих подій. Тому було багато прихильників того, щоб спершу заборонити Компартію, а потім проголосувати за незалежність. Моя позиція, як і 355 депутатів, була інша. Незалежністю не торгують, незважаючи на те, є Компартія чи немає. Думаю, саме це об’єднало усіх”, – висловив свою думку політик.
На його думку, щоу багатьох комуністів було інше бачення, вони вважали, що проголошення незалежної Української держави дасть їм можливість відокремитися від Єльцинівської Росії, яка просунулася набагато далі в ситуації свободи слова і демократизації. Тому вони вважали, що саме автономізація України дасть можливість законсервувати на території України той устрій, який був.
“Розклад був такий: з одного боку 239 депутатів – це Компартія, з іншого Народна рада, яка налічувала приблизно 135 чоловік. І все це давало їм підстави вважати, що вони зможуть і надалі контролювати парламент, а через нього і все інше. Але так не сталося. Я думаю, ті, хто тоді проголосував за акт державної незалежності потім жалкували. Проте історія не має зворотного шляху”, – нагадав тодішній політичний расклад Соболєв.
Стосовно процесу розробки документу беспосередній учасних тих історичних подій підкреслив, що проблема парламенту першого демократичного скликання полягала в недостатній кількості юристів, тоді ця професія була дуже дефіцитна.
“Так склалося, що ситуація об’єднала дуже різних людей. До ключових дійових осіб входили, наприклад, Левко Лук’яненко – юрист за освітою, який пройшов радянські концтабори, В’ячеслав Чорновіл та інші. Це були глиби, які додали свій дуже вагомий внесок в сам текст. Документ готувався в двох примірниках і двох варіантах, який потім вийшов, як один єдиний варіант”, – сказав заступник голови фракції Всеукраїнського об’єднання “Батьківщина”.
Була використана форма позаблокової держави, яка повинна була від усього старого відмовитися і далі рушити вперед. Декларація в той момент зафіксувала унікальну річ. Таким чином, це фактично був акт незалежності держави з усіма можливостями, щоб ця держава далі розвивалася по тому вектору, який вона обрала.
Питання самовизначення української нації в декларації є архіважливим.
“Це та дискусія, яка об’єднала усіх, тому що для одних це був спосіб втекти від Єльцинівської Росії, для інших це була історична можливість нарешті зафіксувати суверенітет. Уже тоді було зрозуміло, що українська нація має можливість проявити себе, як державна лише на одній території в усьому світі. Що б ми не казали про наші потужні діаспори в Канаді, США та інших країнах, але єдина територія, де ми можемо себе оголосити, як державницьку націю це є територія Української держави. Усі з цим погодилися”, – зауважив пан Соболєв.
Вже тоді політики чудово розуміли, якщо ми будуватимемо країну виключно за етнічною ознакою, це ні до чого доброго не приведе.
“З одного боку, усі хто представляли інші нації розуміли, що це єдина територія, але всі в той же час розуміли, що тому ми і об’єдналися, що ми один народ, народ, який об’єднав людей усіх національностей і він називається українських народ. Поєднання цих двох речей знайшло себе далі в Конституційному договорі, який був проміжним актом перед прийняттям Конституції. А в 1996 році в Конституції це все було деталізовано”, – пояснив політик державотворче та сусьпільноконсолідуюче значення декларації.
Значення декларації про державний суверенітет і її вплив на життя України важко переоцінити.
“Дехто згадує, що тоді очікували більшого. Одна річ це економіка в умовах планового господарства, коли купівля побутової техніки була неймовірною життєвою подією. Тому тут слід порівнювати речі, які порівнюються. Якби ухвалення декларації про державний суверенітет не сталося, кривавий розвиток подій тоді був би неминучий. Хто переміг би тоді, складно сказати. Настрої більшості еліт того часу в усіх державах СРСР були однозначні: потрібно припиняти цей театр абсурду, який був в Радянському союзі, де не було жодних стимулів до економічного розвитку, підприємництва тощо. Інше питання – як цим скористалися. Декларація – це був той золотий ключик, який мав відімкнути двері. І цей ключик ми отримали. Далі ці двері відімкнули. Ми бачимо, як цими унікальними можливостями скористалися інші держави. Українці, на жаль, опинилися в середнячках. Якщо порівняти азійські країни, які раніше входили до складу СРСР, то стає зрозуміло, що ми стоїмо на порядок вище. Якщо порівнювати з країнами Балтії, країнами Варшавського пакту, такими як Чехія, Польща, де економічний прорив був надзвичайно потужним, то це буде земля і небо. Це питання того, як цими можливостями скористалися наступні покоління і наступна еліта”, – поділився своїми міркуваннями політичний діяч старшого покоління.
Він вважає, що на той час ключові проблеми української еліти полягали в наступному:
“Тут є кілька аспектів. Це нереформування економіки. Ми мали шалений запас міцності, який можна було проїдати десятиліттями і його проїдали. Це був навіть не вчорашній, а позавчорашній потенціал. Ті заводи, які нам побудували наші батьки і діди за часи Радянського союзу потрібно було негайно реконструйовувати, так як це зробили інші країни. У нас була дуже велика прогалина саме по сільському господарству, яке не було швидко реформоване. І ми замість того, щоб отримати мільйон фермерів, а це можна було зробити за перші 5 років і мати зовсім іншу країну, ми почали сперечатися за колгоспи, радгоспи і розпаювання. А далі замість розвитку потужного фермерства, у нас почався пріоритет розвитку лише агрохолдингів. Те ж саме в освіті. Коли ми приєдналися до Болонського процесу – світового лідерства, який дав світу найбільшу кількість Нобелівських лауреатів? – Ми приєдналися лише кілька років тому і тільки на початковій стадії. Усе перетворилося на проміжний шлях, який хотілося пройти м’яко, щоб тільки нічого не сталося. Ніхто не каже, що потрібно було все зламати, слід було максимально використати цю базу, щоб рушити вперед”.
Як повідомлялося, раніше історик розповів про особливості другої хвилі «великої» українізації за часів СССР.