Старовинний козацький рід із Зіньків зберіг назву рідної землі – Зіньківські. 1652 року серед засновників Острогожська був козак Іван Зіньківський. Він був першим слобідським полковником, але пристав до повстанців Степана Разіна, за що позбувся не тільки посади, а й життя.
Івана Зіньківського за наказом царя було скарано на горло: обрублено руки до ліктів, ноги до колін і повішено. Його жінці відтято голову, а чотирьох неповнолітніх дітей вивезено до Сибіру.
Розкидала доля Зінківських по всій Україні.
Трохим Зіньківський народився 23 липня 1861 у Бердянську на Лисках на вулиці Лісівській. Він був старшим із семи малят: четверо хлопців (Трохим, Михайло, Григорій, Кирило) і троє дівчат (Євдокія, Ганна, Марія). Народився на день мученика Трохима, то й одержав його ім’я.
Татко Аврам Зіньківський спочатку вирощував хліб, потім працював морським конопатником. Мати, Уляна Євтихіївна, несла на раменах усю хатню й господарську роботу, доглядала за дітьми. Вона любила Трохима за вельми тиху вдачу: “Змалку я був справжнім Вільгельмом Мовчазним”. Дійсно, дитя моря мало морську вдачу: «як море, він був мовчазний та неподільчивий на те, що було у його душі… ховав у самому собі свої думки й почування і завсігди виявляв велике небажання звіряти їх кому”.
Це бажання сховатися з своїм горем зосталося в Трохима на все життя», – відзначав Б. Грінченко. Сам Зіньківський писав: «Природа з раннього дитинства оточувала мене своїм цілющим впливом… Поля, луги, сади, море — завжди мали для мене якусь незбагненно чарівну принаду».
Батько – людина письменна, допитлива – рано почав учити Трохима читати за єдиною книгою в домі – церковною граматикою. Борис Грінченко згадував: «Дома в його завсігди балакано по-вкраїнському; українська мова була Трохимові рідною змалку.» Свого первістка батько віддав до приходської школи. Трохим прекрасно учився, приносив похвальні листи. Крім того встигав читати все, що потрапляло до рук: за три дні прочитав товстелезного «Дон-Кіхота», запоєм ковтав Майн Ріда. Читав уночі, стоячи під лампадкою біля образів, але занапастив очі.
Після школи тато спромоглися віддати сина до двокласного міського училища. Там Трохим провчився з осені 1873 р. по червень 1876 р. За цей час Зіньківський відкрив для себе українську літературу: твори Г. Квітки-Основ’яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзар» Т. Шевченка.
П´ятнадцятилітній Трохим закінчив повітову школу і вирішив стати вчителем. Наприкінці літа 1877 р. він з десятьма карбованцями в кишені подався до Феодосії. Йшла російсько-турецька війна, місто обстрілювалося, тому учительський інститут перевели до Карасубазару. Довелося юнакові 43 кілометри йти пішки, харчуватися дикими горіхами. Він поступив і два тижні після лекцій ходив пастися до ярів: вечеряв горіхами, ягодами.
Таке існування привело до загострення старої хвороби очей і до тимчасової сліпоти. Зіньківський не міг читати навіть при свічках. Дізнавшись про це, директор інституту разом із учителями зібрав гроші, дав їх Трохимові та порадив поїхати до Харкова до офтальмолога Л. Гіршмана. От вам турбота про студента, який провчився 2 тижні!
Зіньківський так і зробив. Грошей вистачило на дорогу та лікування. Відомий лікар виявив трахому й успішно прооперував Зіньківського. Бідний, але гордий Трохим соромився обтяжувати батьків, тому лишився у Харкові. Спочатку найнявся на роботу до пекаря: носив на базар продавати пиріжки. Згодом працював чорноробом у друкарні: з 7 ранку до 9 вечора крутив колесо друкарської машини в душному приміщенні за 6—8 карбованців на місяць, там і ночував. Два роки відкладав кошти на продовження навчання.
На початку липні 1879 р. повернувся в Бердянськ. До кінця літа він із приятелем Василем Кравченком готувався до іспитів за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська.
13—14 вересня Трохим Зіньківський складав іспити при Бердянській гімназії: закон Божий, російська мова, арифметика, геометрія, історія, географія. Успішно витримав! Одержав 24 бали, що давало право вступати на військову службу в армію «вольноопределяющимся» на правах третього розряду.
24 вересня Трохим і Василь вирушили пароплавом, маючи в кишені по 10 карбованців кожен, до Керчі, звідти до Сімферополя, де служив їхній товариш. Аби зекономити кошти та зберегти взуття, хлопці відчимчикували босоніж 65 верст.
17 жовтня 1879 р. Зіньківського зарахували на військову службу.
Військова атмосфера справила на нього гнітюче враження: «Все мене гнітило, здавалось диким, незрозумілим, супротивним моїй натурі. Мені довелось довго звикати до туго застебнутого мундира, вже не кажучи про більш суттєві умови, які впливали на настрій».
Через 10 місяців поїхав до Одеси, зустрів друга дитинства Василя Кравченка, порадилися і вступили до юнкерської школи. В Одесі тодішня школа не поступалася авторитетом університетам. Історію викладав Л. А. Смоленський, близький друг Михайла Драгоманова. «Години лекцій Смоленського в молодшому класі – то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіцерів, викладачів і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Боротьба класів у Римі», то всі інші заняття припинялися – слухачі лавою вливалися до головної аудиторії. Публіка заповнювала не тільки парти, а розташовувалася на вікнах, на підлозі – де хто міг. На сходах кафедри викладача примощувався сам начальник школи»
В Одесі зустрілися земляки-бердянці (Хоєцький і Клерфон – студенти, народовольці). Антон Хоєцький керував підпільним гуртком. Якийсь студент привозив із Петербурга нелегальну літературу, передавав її Хоєцькому, той розподіляв між Зіньківським і Кравченком, які обслуговували понад 70 читачів-юнкерів.
У 1882 р. Трохим закінчив юнкерську школу, 1883-го – отримав офіцерське звання і призначення до 126 піхотного Рильського полку. Знову бердянці були разом, але начальство пильнувало їх, дозволяло мати тільки нестроєві посади. На цей час припало знайомство Трохима Зіньківського з Ганною Сервичковською, яка згодом стала його дружиною.
У 1884 році частина полку стояла в Умані. Тут Кравченко й Зіньківський швидко зійшлися з Михайлом Комаровим, допомагали йому в укладанні російсько-українського словника. Молоді офіцери з книгами в руках викликали пильну увагу поліції. Це дало йому матеріал для двох цікавих гумористичних оповідань з військового життя (“Сидір Макарович Притика” – 1888, “Моншер-козаче”-1890), автобіографічного (“Сон”, 1899), алегоричного оповідання (“Кудою йти?”, 1889). Трохим Аврамович виступав під псевдонімом Т. Звіздочот, Т. Певний.
Т. Зіньківський перекладав із грецької, німецької, французької, польської. Співпрацював із галицькими газетами “Зоря”, “Правда”.
У 1887 році вдалося зрештою поступити в академію Петербурга. У північній столиці бердянець відчув на собі зверхнє ставлення «старшого брата», про що написав у повісті «Кася»: «Я ненавиджу не московський народ сам по собі, як людей, але тих його провидців, що нищать нашу народність; навіть певніше: я ворог тій нелюдській, кривавій, варварській ідеї, що вони нею дишуть, що з нею поводяться, як вороги наші»
У 1890 році «по першому розряду» закінчив навчання у військовій юридичній академії в Петербурзі, служив у київському окружному військовому суді. Зіньківський мав безліч задумів, але холод півночі породив сухоти у неміцному організмі. Вирішив, що тільки батьківська земля вилікує…
20 червня 1891 р. о 5-й годині вечора у Бердянську не стало 29-річного Трохима Зіньківського. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі на горі, поруч з могилою матері. На високому чорному мармуровому пам’ятнику золотом вибито епітафію. яку склав Борис Грінченко:
Стражденник-син стражденника-народу,
Кришталь його кривавої сльози.
Не гнувся він, хоч як гула негода,
І не здригавсь від гуркотів грози.
Змагався навіть він з життям самим,
Коли людина ти – зітхни за ним.
1893-1896 рр. Борис Грінченко видав «Писання Трохима Зіньківського» у двох томах із власною передмовою. Царська цензура негайно заборонила ці твори, «пройняті крайньою українофільською тенденцією і ворожим ставленням до російської адміністрації».