Історик розповів про особливості другої хвилі «великої» українізації за часів СССР

Перша хвиля «великої» українізації 1920-х років мала впливових промоторів як у Кремлі (де хотіли зробити з радянської України свого роду «вітрину» успішного національно-культурного життя для Європи), так і в самій Україні (з числа членів колишніх лівих партій та групи «націонал-комуністів» у КП(б)У). Проте друга така хвиля подібної культурної ініціативи, яка розпочалася з кінця 1950-х років, мала інших «спонсорів» і в Москві, і в Києві.

Цікаві подробиці цієї історичної доби Радіо Свобода розповів Сергій Грабовський, публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Бельгійська поштова листівка (1930-ті роки), мапа України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР

Як зазначає дослідник української історії, серед партапаратників високого рівня, чия молодість припала саме на 1920-і роки та чия свідомість формувалася саме в часи першої українізації, далеко не всі мали український сентимент, проте для них Україна була не просто територією, а країною, хоч і радянською.

«Союз непоборний радянських країн» – ця формула Максима Рильського (яка для самого поета була компромісом бажаного з реальним) становила собою норму для цієї категорії номенклатури.

Максим Рильський (1895–1964) – український радянський поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, літературознавець. Фото із книжки «Письменники Радянської України. Альбом портретів», виданої у 1928 році
Члени літературного об’єднання ВАПЛІТЕ в 1926 році. (Сидять, зліва направо): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. (Стоять, зліва направо): Михайло Майський, Григорій Епік, О. Коваленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський

Об’єднання ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) було створене в Харкові в січні 1926 року. Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння кращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами – Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), секретарем – Аркадій Любченко. Організація змушена була самоліквідуватись 28 січня 1928 року. Члени ВАПЛІТЕ були одними з перших жертв репресій сталінського режиму.

“Не лише через українофільські настрої, сталінське «ламання об коліно» неросійських народів довело свою неефективність і під час Другої світової війни, і після неї. Тим більше в добу, коли розпочалася науково-технічна революція, масові кадри для якої можна було залучати лише з місцевої молоді. Без багатомільйонної армії науковців і техніків не розвивався б військово-промисловий комплекс. А ВПК – то було «святе»”, – розповідає Грабовський.

Отож, із 1953 року українська мова знову зазвучала з високих трибун, а першими секретарями ЦК КПУ відтепер ставали тільки етнічні українці (чого не було навіть у 1920-х). У другій половині 1950-х почалася реабілітація репресованих достойників культури, публікація їхніх творів і книг деяких авторів, перед цим таврованих як «буржуазні націоналісти» (скажімо, Олександра Олеся).

“СССР змінювався; і якщо у Москві та загалом Росії постало покоління «дітей ХХ з’їзду», то в УРСР стала фактом поява «онуків» першої хвилі українізації, значно чисельніших за її «дітей» і менш схильних до догм внаслідок непослідовної, з відступами і «точковими» репресіями проти інакодумців, але десталінізації”, – зазначає історик.

Знаковим для початку другої хвилі «великої» українізації стало те, що Спілку письменників УРСР у 1959 році очолив Олесь Гончар, чиї тодішні погляди резонували з ідеями націонал-комунізму двадцятих. Також в 1961 році була заснована премія імені Шевченка (яка в 1969-му отримала статус Державної премії УРСР). Суттєвою подією була і поява на межі 1959-60 років вільнодумного Клубу творчої молоді у Києві, а вслід за ним – у Львові й інших містах.

Видання «Кобзаря» до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 1 лютого 1964 року

Те, як розвивалися події з 1963 року, описав професор Петро Кралюк у статті «Українізація від Петра Шелеста. Він намагався утверджувати українську ідентичність» .

“Я ж зосереджусь на особистих враженнях юних літ від Шелестового «автономізму». У середині 1960-х у столиці з’являються рекламні щити українською мовою. А київські міліціонери з обладнаних гучномовцями будок на пожвавлених перехрестях у центрі міста чемно зверталися: «Громадянко, ви перейшли вулицю у недозволеному місці, підійдіть, будь ласка, до мене». І навіть у ЦК КПУ на телефонні дзвінки, як розповідали мені люди старшого віку, відповідали українською мовою”, – згадує старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди.

Художня виставка до 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Київ, 8 березня 1964 року

Саме тоді вийшло друком чимало дивовижних дитячих книг, як українських авторів, так і перекладів. Перевидали у чотирьох томах твори Миколи Трублаїні, який першим (і чи не останнім) в українській літературі зі знанням справи і гарною мовою писав про Арктику, про життя її народів та пригоди моряків і полярників. З’явилися у перекладі Ольги Сенюк дві перші книжки Астрід Ліндґрен про Карлсона (третя на два десятиліття «застрягла» у видавництві).

“Вони разюче відрізнялися від російськомовного перекладу: московський Карлсон ласує по-совєтському «какао» і «плюшками», а от український – «гарячим шоколадом» та «булочками з цинамоном», як і належить справжньому європейцеві. А «Чотири танкісти і пес»? Перша книга роману ще до появи телефільму на совєтському телеекрані вийшла українською. І таких прикладів багато”, – зауважує Сергій Грабовський як знаний  член Асоціації українських письменників.

Освічена ж молодь, як зазначає історик, зачитувалася, крім віршів Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча та цілого грона інших молодих поетів, ще й «Розповідями про неспокій» Юрія Смолича, «Неопалимою купиною» Юрія Колісниченка та Сергія Плачинди і «Чашею Амріти» Олеся Бердника.

“Не дивно: Смолич розповідав про українську культуру 1920-х і початку 1930-х, про її чільні, майже невідомі загалові постаті, більша частина яких стала жертвами Великого терору; наприкінці книги автор обіцяв у другій частині «Розповідей…» написати про самого Винниченка! Не вдалося…”, – з прикрістю зазначає Грабовський.

А хто подужав прочитати двотомний роман Юрія Смолича «Реве та стогне Дніпр широкий», мали змогу ознайомитися з провідними постатями подій 1917–18 років у Києві: Грушевським, Винниченком, Петлюрою, братами П’ятаковими, Муравйовим та іншими.

Гімназист Юрій Смолич, майбутній письменник. Жмеринка, 1918 рік

“Звісно, роман ніс на собі тавро певної ідеології, але письменник й учасник тих подій раз-у-раз перемагав у Смоличеві «солдата партії», відтак Ленін, який з’являється лише на кількох сторінках, постає як закінчений психопат, Муравйов – як кат Києва, Винниченко – як химерний політикан. І, зрештою, саме з цього роману моє покоління мало змогу у старших класах школи дізнатися про трагедію Крут. А «Неопалима Купина» розповідала про Роксолану, Лисавету Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського й Артема Веделя – знов-таки, невідомих майже нікому, крім фахівців, діячів доби козацької України. Та й про українця Сергія Корольова, головного конструктора ракет, також. Нарешті, фантастична феєрія Бердника виводила читача не у холодний матеріалістичний космос, а у Всесвіт культур, серед яких українська посідала поважне місце, не гірше за інших”, – з захопленням поділився власними спогадами та літературними враженнями публіцист Сергій Грабовський.

Варто згадати й практику дублювання російських фільмів на телебаченні, коли навіть персонажі серіалу «Щит і меч» заговорили українською. А у другій половині 1960-х у Києві з’явилися перші українські (й україномовні за значною частиною репертуару!) рок-гурти (накшталт мега-популярних на той час у світі The Beatles) – «Березень», «Дзвони», «Еней» та кілька інших, пригадує історик свої молоді роки.

Рок-гурт «Березень», створений у 1965 році

“Звісно, ту добу не випадає ідеалізувати. Бо ж паралельно розвивалися значно потужніші процеси деукраїнізації України, передусім східної, центральної та південної (через систему освіти, телебачення, пресу, службу юнаків в армії тощо) і уніфікації її міст під отой самий сакраментальний «общий аршин». І не можна забувати про вибіркові арешти яскравих представників молодої генерації інтелігенції і на початку, і в середині 1960-х, і про цькування Олеся Гончара за роман «Собор». А також і про формальний у багатьох випадках характер українізації (так, школа, де я вчився з 5-го класу, вважалася «з українською мовою навчання», але з чотирьох паралельних класів «українізованим» був лише один, а на додачу в цьому моєму класі керівницею була… вчителька російської мови та літератури)”, – характеризує радянську добу Грабовський.

Ресторан «Червона рута» в Києві, 22 липня 1980 рік

За умов «відлиги» і пізніше, як пояснює історик, певний час точилася нерівна боротьба двох культур: загальносовєтської, яка була формою імперсько-російської культури, й української радянської (з певними вкрапленнями нерадянської української культури). На перший погляд, ця боротьба в історичному сенсі виглядала безнадійною, але вона була фактом – і часом українська культура навіть контрнаступала, виходячи на нові обшири. Завдяки не так Шелесту, як цілій когорті подвижників, які за свою діяльність зазнали більших чи менших репресій – від звільнень з роботи до смерті у таборах брежнєвського ҐУЛАҐу.

“А головний, як на мене, підсумок тієї доби полягав у появі нової генерації людей, для яких Україна не була просто територією. Тим, хто закінчив школу на початку 1970-х, на час перебудови виповнилося 30 років. І здобутий ними у юному віці досвід «великої» українізації не міг не спрацювати – і спрацював у 1989–91 роках”, – робить свій аналітичний висновок кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників Сергій Грабовський.

Як повідомлялося раніше, за останні майже тридцять років Незалежності Україні ще не вдалося зробити національну мову загальновживаною і загальнонародною. Адже протягом останніх 400 років пережила безліч цілеспрямованих придушень та спроб її винищення: дослідники налічують 134 документально підтверджені акти лінгвоциду.

Схожі публікації

Залишити коментар