25 червня 1932 р. у с. Тьоткіно, Глушковський район, Курська область народився Олександр (Олесь) Сергієнко.
Батьки – викладачі Інституту народної освіти м. Дніпропетровська, одружилися у 1930 р. Батько Олеся, Сергієнко Федір Федорович, економіст, із Гуляйпільського р-ну Запорізької обл., член забороненої більшовиками 1924 р. Української Комуністичної партії (боротьбистів), був ув’язнений 1924 і 1934 р., мусив еміґрувати до Тамбова.
Мати, Мешко Оксана Яківна, інженер-хімік, уродженка с. Старі Санжари на Полтавщині, походила з великої козацької родини, що фактично вся була репресована. Дід – садовод Яков Мешко у 1920 році разом з іншими заручниками був розстріляний «червоними» за невиконання волостю продподатку на Холодній горі в Харкові. 17-літній дядько Євген, активіст «Просвіти», боєць повстанського загону, загинув. Хату конфіскували. Тітки Віра та Катерина, дядько Іван і бабуся Марія Граб розбрелися по світу.
Оксана Мешко «Двох свої синів, Євгена й Олександра, народження 1930 і 1932 років, ростила в лихі часи штучного голоду в Україні на пайку по карточній системі, в задусі сталінського беззаконня, страху й загальної подавленості у громадському й суспільному житті країни».
У 1934 р. батька знову арештували, мати рік оббивала пороги, шукала правду. Батька звільнили після того, як він підписав співпрацю з органами НКВС і згоду виїхати на Урал – спочатку до Магнітогорська, потім до Челябінська. Зрештою матір, як родичку «ворогів народу», звільнили «за скороченням» з Інституту зернового господарства, де вона працювала у хімлабораторії. Оксана Яківна з сином Євгеном вирушила до чоловіка в Тамбов, невдовзі до родини приєднався Олесь.
Радянсько-гітлерівська війна, батька призвали у діючу армію. 25 листопада 1941 р. під час бомбування загинув 12-річний брат Євген.
У травні 1944 р. Олесь із матір’ю повернулись у Дніпропетровськ до бабусі, в січні 1945 р. вони перебралися в Київ, де батько-інвалід після госпіталю й демобілізації працював фінінспектором.
Влітку 1946 р. родину розшукала осиротіла під час війни старша мамина сестра Віра Худенко з Рівненщини. Війна забрала у неї синів, невістку, чоловіка. Її старший син Василь потрапив до німецького полону, загинув у повстанцях. Сусіди-інформатори сигналізували куди треба. Одного дня Віра пішла на вулицю і зникла. Оксана кинулася на розшуки, але 19 лютого 1947 р. її теж арештували. Присуд ОСО (особое совещание) – по 10 р. концтаборів кожній нібито за намір вчинити замах на М. Хрущова. У вересні Олесь із бабусею мав півгодинне побачення з мамою перед її етапом. Олеся з бабусею влада викинула на вулицю з жалюгідного помешкання. Жили у кімнатці, де ледве вміщалося ліжко.
У 1950 р. Олесь закінчив Київську школу № 92, того ж року вступив до Київського сільгоспінституту. У 1951 р. поховав бабусю Марію.
У 1953 р. на Олеся Сергієнка доніс товариш (передав розмови Олеся на засіданнях гуртка студентів-філологів) і його вперше притягнуло МГБ, на щастя смерть Сталіна врятувала його від неминучого арешту.
У травні 1956 р. Сергієнка викликали у КГБ з приводу провокаційного листа з ув’язнення від шкільного товариша під назвою «Що робити?». Пильна увага контори зірвала студентові сесію, тому Олесь після 4-го курсу залишити навчання. У червні 1956 р., повернулася з ув’язнення та була реабілітована його мати; як реабілітованій їй надали невеличку кімнатку.
Олесь працював інженером-механіком, почав будувати з матір’ю хату на Куренівці. У грудні 1958 помер батько – мати з сином оселилися у приватній батьківській садибі по Верболозній, 16.
Хрущовська відлига, перші паростки свободи. Шістдесятники спочатку збиралася біля пам’ятників Франкові, Шевченкові, організовували мистецькі заходи та літературні вечори; потім була кімната №13 у Жовтневому палаці.
У 1963 р. Олесь поступив у Київський медінститут. Із 1964 року склалася традиція вшановувати Тараса Шевченка в день його перепоховання в Каневі 22 травня 1861 року. У 1965 р. увійшов до оргкомітету постійно діючого диспуту з питань української мови та культури, діяльність якого була припинена. 28 травня 1966 р. за спробу потрапити на міський вечір пам’яті І. Франка разом з Миколою Холодним заарештований на 15 діб і як наслідок — у 1967 р. Сергієнка виключили з медінституту. Довелося йти викладачем малювання і креслення в школу, проте й там не затримався: працював митцем-реставратором, інженером-механіком, там, де міг влаштуватися на роботу, бо за «антирадянську діяльність» йому не давали нормально працювати. У 1970 р. Сергієнко одружився зі Звениславою Вівчар. Наступного року з’явився син Устим, через десять років – дочка Ольга.
У день перепоховання Шевченка, 22 травня 1970 р. біля пам’ятника Тарасу Сергієнко читав його вірші, розповсюджував літературу самвидаву. 8 грудня 1970 року біля могили вбитої художниці Алли Горської з промовою виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко. Олеся Сергієнка звільнили з роботи. Невдовзі всіх промовців заарештували. Речовим доказом обвинувачення Сергієнка виступала книга «Ленін про національну політику на Україні», у нього знайшли самвидав – працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з позначками на полях. Сергієнка звинуватили в тому, що він редагував частину праці І.Дзюби. У 1972 р. Сергієнка засудили на 7 років таборів і 3 роки заслання, перебував у Пермських таборах; 1973 додатково засуджений на 3-річне ув’язнення у Володимирській в’язниці.
У цей час мати Олеся Сергієнка – 70-літня Оксана Мешко очолювала УГГ аж до моменту свого арешту у 1980. Щоб допекти матері-правозахисниці, КГБ посилювало жорсткість режиму ув’язнення сина.
У грудні 1972 р. Сергієнко прибув етапом у табір суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Брав участь в акціях протесту. Після кількох карцерів (штраф ізоляторів) у березні 1973 його ув’язнили на півроку в ПКТ (приміщення камерного типу).
31 грудня 1973 р. прямо на вахті табору Сергієнко засуджений до 3 р. тюремного ув’язнення.
20 січня 1974 р. Олесь прибув у Владимирський централ ОД-1/ст-2.
У січні 1977 р. Сергієнка повернули етапом у Кучино, де він захворів на бронхіт. 11 березня 1977 р. оперативниця з Києва одягнена як лікар під виглядом діагностичної реакції Манту зробила Сергієнкові ін’єкцію з живої вірулентної туберкульозної культури, внаслідок чого Олександр ледве вижив. У червні 1977 р. мати і дружина оприлюднили відозву «Рятуйте Олександра Сергієнка!». У серпні того ж року він лікувався в санчастині зони № 36 від тромбозу правої ноги. На щастя, серце і мозок тромб обминув.
Після цих недугів, хворий на туберкульоз Сергієнко прибув етапом у край вічної мерзлоти на заслання в сел. Аян Хабаровського краю, на берег Охотського моря (23 лютого 1979 р.). Того ж року Сергієнко подав заяву «дарагому Л. Брежнєву» з вимогою випустити його з родиною за кордон для лікування. Генсек почув – і Олеся відправили на обстеження до Хабаровської лікарні.
Але це ще не все: кадебісти влаштували судилище над особливо небезпечним державним злочинцем – 76-річною Оксаною Мешко. Спочатку Оксану Яківну запроторили на 75 діб у психлікарню, визнали осудною. І на Різдво за «антирадянську агітацію та пропаганду» отримала мати 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання. На місце заслання у поселення Аян Хабаровського краю на березі Охотського моря Оксану Мешко везли 108 діб! Тоді у вічній мерзлоті Аяні відбував заслання син Олесь. Його свідомо поставили перед складним вибором: мати чи дружина (після пологів хворіла, не могла ходити) з сином і новонародженою донечкою.
І почув Сергієнко: «Їдь, сину, рятуй родину». Послухався: заготував дров на зиму, відремонтував хижку, вскочив на останній перед закінченням сезону навігації пароплав.
Олесь Сергієнко повернувся у Київ, але репресії продовжувалися: контора влаштовувала обшуки, нічні облави; як і більшості дисидентів йому не давали працювати за фахом (інженер), працював робітником на комбінаті залізобетонних виробів, у деревообробному цеху на пилорамі. У березні 1982 р. Олесь відвідав у Хабаровську матір, яка була на обстеженні в поліклініці (відвідати її в Аяні не можна було – закрита зона). Мати повернулася в Київ 5 листопада 1985 р., вела громадську діяльність, померла 2 січня 1991 р. на 86-му році життя.
У 1990-1991 рр. Олесь Сергієнко працював у секретаріаті Української Республіканської партії (УРП), стояв біля витоків Народного руху України, Товариства Української мови ім. Т. Шевченка. У 1990 і 1994 рр. балотувався до Верховної Ради, перемагав на виборах, був депутатом Печерської райради у відділі культури. У липні 1991р. Олесь Сергієнко як громадський захисник депутата Степана Хмари був заарештований і тільки проголошення Акту про незалежність врятувало його від нового терміну – звільнений з-під варти 25 серпня 1991р.
У 1994 р., у віці 62 р., закінчив Інститут державного управління, магістр за спеціальністю «Право і політика». Працював у Комісії з поновлення прав реабілітованих у Київраді. Як депутат міської ради допоміг відстояти приміщення церкви на Аскольдовій могилі і юридично її захистити.
2
4 вересня 2016 р. у м. Києві помер 84-річний Олесь Сергієнко – дисидент, правозахисник.