Далекий, передвоєнний 1937 рік… У місті Золочів, яке розташоване в нинішній Львівській області, а тоді – на території Польщі, у родині Сафранів, Гілела та Клари, народився син. Щасливі батьки назвали первістка Роалд, на честь норвезького полярного дослідника Амундсена.
Малому ще не було двох років, як ця територія переходить під окупацію Радянського Союзу, потім – нацистської Німеччини. Молоду родину, як і більшість місцевих євреїв, відправляють до гетто, а потім – до концентраційного табору. Коли почалися масові знищення євреїв у січні 1943-го, Клара разом із сином втекла з табору та знайшла притулок на горищі в школі в селі Унів.
Читайте також: 18 липня, Роалд Гоффман (Roald Hoffmann) відсвяткує свій 82 день народження.
Гоффман пригадує, що йому було 5 з половиною років, коли вони з мамою зайшли на горище і 7 – коли вони спустилися. Спочатку їх було четверо – він, його мама, її брат та сестра, пізніше до них приєднався ще один дядько. П’ятнадцять місяців хлопчик провів на горищі, де навіть не було заскленого вікна. Вікно на вулицю було забито дошками, у внутрішній двір – завішене ковдрою.
«Мені не дозволяли вдень ходити на частину горища, яка була над класами, аби ніхто не почув моїх кроків. Я пам’ятаю, я дивився на дітей, які гралися у шкільному дворі під час перерви. Вони були вільні. Я їм заздрив. Я не міг вийти. Але я був тихою дитиною», – пригадує Гоффман.
Читайте також: Історія про те, як родина українців врятувала життя майбутньому лауреату Нобелівської премії. Відео
У приміщенні школи жила родина вчителя Миколи Дюк, його дружина Марія та їх троє малих дітей. Вже сьогодні дружина найстаршої дитини Дюків, Ігоря, Любов, розповідає, що Дюкам вдалося зберегти таємницю через усю війну. Навіть після війни вони неохоче ділилися подробицями з односельчанами та власними дітьми.
Але була одна людина, яка знала, де переховується Клара та маленький Роалд – його батько Гілел. Він був дорожнім інженером та, перебуваючи у концтаборі, на відміну від інших в’язнів міг інколи переміщатися містом та околицею. До своєї родини на горищі в сільській школі він приходив раз на місяць, залишався на ніч. Гоффман пам’ятає, як батько одного разу приніс йому цукерку: «Ви не можете уявити, якою розкішшю це було під час війни. Це був звичайний льодяник, але я не можу уявити, чого йому це коштувало».
Але одного дня батько не прийшов. Вже пізніше Роалд та його мати довідалися, що Гілел, разом із ще кількома в’язнями концтабору, були схоплені та страчені нацистами при спробі втекти з концтабору.
Свого батька Гоффман майже не пам’ятає. Він із тремтінням у голосі розповідає, як кілька років тому приїхав у Львів, де йому показали документи його батька, що навчався у Львівському політехнічному інституті. «Я вперше побачив почерк батька», – пригадує він.
Але ось ці спогади про свою матір у ті 15 місяців на горищі він проніс через усе життя.
«Я пам’ятаю, ми сиділи біля вікна і читали. Розглядали старі підручники з географії. Це була школа і на горищі було багато старих підручників. І моя мама постійно вигадувала ігри. Я пам’ятаю, вона мені казала, як би ти проїхав із Золочева до Сан-Франциско? Я казав, я б сів на потяг у Золочеві, доїхав до Львова, потім ще на одному потязі – до Варшави, до Ґданська і на судні до Сан-Франциско. І я мав назвати кожне море, через яке ми пропливали. І це був час вчитися читати. Моя мама – вчителька і вона була готова це робити. Я пам’ятаю, ми грали в ігри на папері з олівцем – такі саме ігри, в які діти грають сьогодні, як от «Морський бій».
«Я почув про свою нагороду по радіо і негайно зателефонував мамі»
Після війни Клара разом з сином були біженцями – в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Німеччині. Мати Роалда знову вийшла заміж, також за біженця, який втратив під час Голокосту дружину. Роалду було 11, коли вже з новим прізвищем – Гоффман – родина переїхала у США. Згадує, що англійська була вже восьмою мовою, яку він вивчив дитиною. Його оцінки у середній школі були настільки добрими, що його прийняли в школу для обдарованих дітей в Нью-Йорку.
Потім він навчався в Гарварді, здобув ступінь доктора в Колумбійському університеті. Одружився на Єві Берєссон, шведці за походженням, в них народилося двоє дітей.
Почав викладати хімію в Корнельській вищій школі. А у 1981-му році, у віці 44-х років, став лауреатом Нобелівської премії з хімії.
«Я знав, що я зробив роботу, яка була достатньо доброю для Нобелівської премії, коли я був дуже молодим, мені було 27-28 років. Але це все одно був сюрприз. Як правило, вони дзвонять, але цього разу щось наплутали, не того Гоффмана поінформували, то мені не подзвонили. Отже я почув про свою нагороду по радіо і негайно зателефонував мамі. Ми дуже близькими залишалися з мамою. Вона померла 10 років тому», – згадує він день, коли дізнався про найпрестижнішу в науці нагороду.
Гоффман і далі працює в Корнельському університеті. Хоча офіційно на пенсію він вийшов 11 років тому, вчений продовжує займатися дослідницькою роботою, але вже не викладає. Розповідає, що разом із групою дослідників друкують по 10-15 наукових статей щороку.
«У мене було 250 наукових співаторів, 50 аспірантів, тисячі студентів, 200 докторантів. Вони з усього світу. Вони – моя наукова родина і я дуже щасливий, що вони в мене є».
Друзі, колеги та знайомі завжди із захопленням говорили про Гоффмана, наголошуючи на дуже широкому науковому внеску вченого.
«Він вам скаже, що його найбільшим внеском є роз’яснення науки, викладання. Якщо треба вибрати одне відкриття, то я б назвав правило Вудворда-Гоффмана, за яке він отримав Нобелівську премію, і яке продемонструвало абсолютно нові підходи і розуміння органічної хімії. Його доробок охоплює і усю царину органічної хімії, неорганічної хімії та органометалевої хімії. Не думаю, що в когось є більший внесок в науку, ніж в Роальда», – говорить Стівен Ґолдберґ, професор Університету Адельфі, штат Нью-Йорк.
Давид Просерпіо викладає в Міланському Університеті, Італія.
«В Італії професори діляться на три категорії – фізична хімія, неорганічна хімія та органічна хімія. А він зробив внесок в кожну з них».
«Надрукувати вірш набагато складніше, ніж наукову статтю»
У той же час досягнення професора Гоффмана не обмежуються. Будучи на вершині наукової кар’єрі, у віці 40 років, він почав … писати вірші.
Пояснюючи свої захоплення поезією у розмові з нами, він жартує, що то була криза 40-ка років, а потім каже, що вивчав поезію ще під час навчання в Колумбійському університеті.
«У мене завжди був міцний зв’язок із мистецтвом, літературою. Нарешті, я зміг це зробити великою частиною свого життя».
У Гоффмана вже вийшло 5 збірок віршів, ще дві готуються до публікації у видавництвах США.
«Це інший світ. Коли я пишу наукову статтю, у половині випадків її надрукують в журналі, в якому я хочу. А з віршами важче. Часом я надсилаю вірш у 10-15 журналів, поки його приймуть, якщо взагалі приймуть. І мої наукові досягнення мені абсолютно не допомагають, що добре».
«Вишитий рушник є символом зв’язку між нашими родинами»
Гоффман також є автором трьох п’єс. Остання – «У нас є щось, що Вам належить» – про його дитинство та зв’язок з Україною.
«Майже все, що відбувається в п’єсі у 1943-му, сталося з нами. Але всі події 1991-го року – вигадані». У п’єсі йдеться про зв’язок єврейської родини, яка втекла в США, із українською родиною, яка врятувала їх під час війни. Цей елемент – теж справжній.
Гоффман розповідає, що через випадкове знайомство його дядька, їм вдалося відновити зв’язок з Дюками через 10 років після війни. Вони почали переписуватися.
«Ми надсилали пакунки. Ми їх відправляли, а вони ніколи не доходили. А потім ми зрозуміли, що треба йти у консульство Радянського Союзу у Вашингтоні і, втричі переплачуючи, відправляти одну з трьох вже спакованих бандеролей – з кавою, милом, шоколадом, горіхами».
З часом Дюки могли вже просити Гоффманів, що їм надіслати. Роалд розповідає, як одного разу, у 1975-му році, Марія Дюк попросила його мати вислати їм нитки для вишивання. Клара Гоффман вибрала найкращі.
«Марія Дюк, дружина Микола Дюка, цими французькими нитками, купленими у крамниці в Нью-Йорку, вишиває рушник традиційними українськими кольорами – червоним, чорним та зеленим. А також вона вишиває комір чоловічої сорочки та пересилає нам назад. А потім, коли ми поїхали в Україну, діти Дюків дістали зі скрині той рушник. І це більше ніж вишита матерія. Це – зв’язок між нашими двома родинами».
Вперше в Україну Гоффман поїхав у 2006-му році. Каже, що не міг раніше через суперечку з місцевою владою.
«Я дуже щасливий, що народився в Україні. Я щасливий, що влада в Золочеві та Уневі визнала, що це моя Батьківщина. Якщо б я залишився, то, можливо, став би добрим психіатром у Львові. Великі шанси, що я став би лікарем. Але моя доля – інша. Я тут. У мене вдала кар’єра. У мене чудова родина. Я щасливий. І безмежно вдячний родині Дюків. Мене тут не було б, якщо б не самовідданий вчинок Миколи та Марії Дюків».
Гоффман слідкував за подіями Революції Гідності з глибоким почуттям хвилювання та симпатії.
«Це демократія в дії. Я побачив силу молодості та прогресу. Я бажаю Україні всього найкращого. Легко не буде. Це важке завдання. Я бажаю українській науці всього найкращого. Дуже важливо, щоб молодь продовжувала цікавитися наукою. Важливо будувати технології та комерцію. І якщо я можу, я буду радий допомогти».
Портал української діаспори “Стожари” вже публікував надзвичайну історію Роалда Гоффмана – як родина українців врятувала життя майбутньому лауреату Нобелівської премії. Історія Нобелівського лауреата родом із Золочіва викликала неабиякий інтерес читачів. Тож сьогодні ми запрошуємо переглянути інтерв’ю з цією надзвичайно світлою людиною, яка вірить у майбутнє та підтримує Україну, яке було взято завдяки зусиллям Західного наукового центру НАН України: “Я люблю працьовитих, щирих і творчих українців”- Нобелівський лауреат із Золочіва Роалд Гоффман
