Діаспорна українська мова може шокувати непідготовленого слухача. Для лінгвістів же діаспорна мова – це щось на кшталт “скам’янілих викопних решток”, вона промовисто розповідає про те, якою була мова, скажімо, століття-півтора тому.
Про це розповіла для ВВС News Украина Марта Госовська.
“Зашатніть дорзи, а то кідзи повиджампують з баса на стріт” – це якраз зведений до абсурду приклад занглійщення української, чим часто зловживають діаспоряни в англомовних країнах.
Англійські корені, українські суфікси, префікси і закінчення, трохи наших займенників та прийменників – і готова дивна мовна мішанка!
Чим така збірна солянка загрожує мові? Насправді вона створює ілюзію знання української. Україномовні люди зазначають, що третє покоління українських емігрантів думає, що знає українську, але насправді нею не володіють.
“Я викладала українську підліткам із Філадельфії, які приїхали до України “на вакації” і хотіли ще й при нагоді попрактикуватися в мові. Ми дуже веселили одне одного, бо розмовляли абсолютно різними українськими: 12-річні хлопці та дівчата розмовляли так, як говорять мої майже столітні тети і вуйки, але ще й щедро присмачують це все англіцизмами й неоангліцизмами, які самі ж і вигадують.Наприклад, що б мало означати таке: “Шарпно перша будемо дайнати в кантіні”? А все дуже просто, якщо ввімкнути логіку і знання англійської: “Рівно о першій обідаємо в їдальні”, – розповідає Госовська.
Філолог відчуває справжній захват, коли чує, як у мовленні сучасної бостонки чи ньюйоркця, нащадка українських емігрантів другої хвилі, природно звучить, наприклад, “був ходив на закупи”. Це давноминулий час, якого немає в сучасній українській мові.
Також в нас була колись така форма – двоїна, поруч з множиною та одниною, але відмерла в процесі розвитку мови: “маю сказати вам дві слові”. І “дивні” для нефілологічного вуха форми майбутнього часу та наголосів, як от “буду печи тістЕчка” замість звичного “буду пекти тІстечка” – це живий експонат “археологічного” мовного музею, якби такий був.
На лекціях з історії української мови можна тільки теоретично уявити, якою була наша мова на початку ХХ століття: писаних зразків безліч, але це все схоластика, як пройтись коридорами запилюженого музею. А от почути наживо – мрія кожного лінгвіста. І її напрочуд легко здійснити, якщо вдасться потрапити у середовище української діаспори десь у Сполучених Штатах, Канаді, Аргентині чи Австралії.
Звичайно, що не вся українська, якою розмовляють за кордоном є таким цінним історичним зразком для лінгвіста. Чим далі діаспора територіально від body of language, тобто теперішньої держави Україна, тим більше шансів, що вона буде більш герметичною і мова-сателіт буде позбавлена контакту із мовою-тілом. Тобто ми матимемо законсервований зразок української, якою вона була на момент певної хвилі масової міграції.
Так, жіночка яка емігрувала з України всередині тридцятих років минулого століття, коли їй племінниця Марта Госовська писала листи про своє дитяче життя, не розуміла слова “канікули”, бо в її персональному словничку було лише “вакації”. Дитині не спадало на думку, що таке звичне слово може бути незрозуміле для тітки, яка прекрасно володіє українською і читає “Кобзар” напам’ять. Те саме стосувалося елементарних слів “вокзал”, який для тітки-емігрантки був “двірець”, “аеропорт” – “летовищем”, а “лампа” – “пляфоном”.
Тож українська, якби її не плекали і не оберігали у новому середовищі, буде видозмінюватися і асимілюватись. Звісно, що соціальні мережі та інтернет роблять свою справу і діаспорна українська поступово розгерметизовується завдяки швидкому і легкому доступу до соцмереж та медіа-ресурсів.
Як повідомлялося раніше, українська мова за останні чотири століття пережила багато репресій, відомо 134 акти лінгвоциду.