Микола Дичка — чернівчанин, організатор масових заходів, івент-менеджер, маркетолог, який долучився до створення і відкриття у столиці музею «Становлення української нації». Більше року він працював над його промоцією і нині, коли полишив роботу, повернувшись на батьківщину, продовжує пропагувати музей. Також нині у рідному місті планує популяризувати Чернівці й область для туристів.
В інтерв’ю чернівецькому інтернет-ресурсу «Шпальта» Микола Дичка розповів про те, як, маючи освіту фізика-радіоінженера, обрав інший життєвий шлях, про унікальний в Україні 5D-музей «Становлення української нації» та чому варто вчитися на «уроках» історії.
“Я закінчив фізичний факультет радіотехніки ЧНУ ім. Ю. Федьковича у 1992 році. Працював на комерційних фірмах, адже радіозавод у Садгорі тоді так і не добудували. Відтак переїхав у Київ на роботу. Там працював у сфері організації масових заходів, серед яких дні міст, державні свята, корпоративні події і навіть сценічний супровід революцій, зокрема Помаранчевої та інших подій. Тоді це було дуже органічно і почесно.
В певний момент я відділився від агенції. Перетворився, як каже приказка, «з фізика в лірика». Моя життєва професія — організація заходів, івент-маркетинг, промоушн. Загальний досвід у цьому сегменті більше 20 років. Заходи з авдиторією від сотень до десятків тисяч людей.
Через кризу в країні, революційні події цей ринок трохи просів. А після короткої перерви я створив власне івент-агентство. Але все ж довго займатися однією справою і виснажливо, і не цікаво. Тому хотілося змін. І доля відгукнулася. Мене запросили на презентацію силіконової фігури Івана Миколайчука. Тоді це була фігура для майбутнього музею «Становлення української нації», який на той момент ще не мав приміщення. Під час презентації я познайомився з автором ідеї музею, земляком, знаним на Буковині готельєром і ресторатором, президентом федерації карате СРСР чернівчанином Валерієм Галаном, який і запросив мене на роботу в музей, де я пропрацював більше року, і разом із командою організовували відкриття музею, яке відбулося 3 серпня 2019 року у монументі «Батьківщина-Мати» у Києві”.
«Музей українського духу, а не артефактів»
Музей представляє історію України від часів Трипілля до сьогодення. Тут можна побачити понад сто унікальних фігур видатних українців, які залишили лідерський, переможний слід в історії України і тим самим взяли участь у становленні духу нації. Музейна експозиція — це 25 сюжетів з 5D ефектами. Це не музей звичних артефактів історії України, наприклад, де можна ходити і розглядати стенди, це — музей величности духу. Його концепція – шляхетність, патріотизм, ідентифікація. У музеї, який порівнюють із музеєм Мадам Тюссо, представлено так само фігури видатних постатей. Але на відміну від закордонного, наш — унікальний, адже фігури не воскові, а силіконові (високотехнологічні) і значно реалістичніші, а постаті — це видатні українці ще з часів Київської Русі і до сьогодення.
У музеї можна підійти і подивитися в очі Володимиру Великому, сфотографуватися з Тарасом Шевченком, почути вигуки «Слава Україні» від Степана Бандери та відчути енергетичну ауру тих часів. Музей спонукає до вивчення історії. Саме на її знанні будується самоповага й власне ідентифікація. Ми повинні знати, хто ми є, що ми — нащадки великого роду і, відповідно, цим пишатися та відчувати себе гордим від цього, а не бути другорядними. До того ж, мислення другорядности українцям нав’язували завжди. Тому ми повинні через знання історії, повагу до себе зняти ту вуаль невдахи, яку нам одягають, і вона десь уже в наших генах. Хоча гени українців сильні. Цікаво, що наші московитські «сусіди» цю політику ведуть цілеспрямовано багато століть. Але ми повинні розуміти, що відбувається, і будувати майбутнє на кращих проєвропейських спрямуваннях, які були започатковані з часів Київської Руси від Княгині Ольги, далі Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, Данилом Галицьким. І за рахунок позитивних переможних моментів нашої історії будувати ставлення до нації.
До речі, кожна фігура в музеї дуже реалістична, і перша реакція людей, які приходять туди, така: вони не вірять, що це не жива людина. Вони підходять ближче і заглядають в очі впритул, але не бачать різниці. Очі як живі, волосся справжнє, вени, капіляри на шкірі, нігті… все як справжнє. Коли люди фотографуються з фігурами, це не просто фігура, а цілий інтер’єр, мізансцена. Наприклад, Богдан Хмельницький приймає послів із Польщі, Туреччини, Росії, а Іван Богун — підморгує (хоча це досить несподівано і лякає людей). Є навіть такі ефекти.
Музей позиціонує себе як 5D. 1D — це, власне, об’ємні фігури, 2D — діарами (на фоні кожної з фігур є задники, які додають об’єму), 3D — це звуки (може бути звук битви, молитви, їзда коней). Наприклад, в експозиції Володимира Великого Хрещення Руси саме чутно молитву, плескання води, як люди заходять у річку Почайну). 4D — це запахи (наприклад, кави в експозиції Віденська битва). 5D — мультимедійні ефекти, тачскріни, проєкції.
У цьому музеї історію подають у формі загальновідомої інформації, але людина може мати своє ставлення до тих чи інших подій, тобто їй ніхто не нав’язує якусь ідеологію. Скажімо, якщо це Степан Бандера — йде історичний фактаж, а відвідувач сам може аналізувати своє бачення героя. Якщо це Друга світова війна, то хтось її може вважати Великою Вітчизняною, а хтось розуміти, що це Радянсько-Німецька війна.
Одна з крайніх експозицій музею називається «Тріумф націй». Наразі представлений переважно шоубізнес, наприклад, фігури: Олега Скрипки, Кузьми Скрябіна, Джамали, Богдана Ступки. Ми зверталися до Святослава Вакарчука, Руслани, Віталія Кличка, але хтось, певно, не дуже хоче бути увіковічений у силіконі за життя. Наразі знаю, що отримали погодження від боксера Олександра Усика, його фігура вже готова, але до нього в українців неоднозначне ставлення. Специфіка обраних фігур у тому, що фіксується певний історичний момент, мить, у яку людина прославляла країну. А цей спортсмен свого часу високо підняв прапор України.
Тут є 25 експозицій, але це фактично 25 музеїв в одному місці, бо в кожній експозиції можна розповідати про історію того чи іншого періоду годинами. І важливо, що історії, поданої у такому інтерактивному візуальному вигляді, немає ніде. Для школярів, які приходять у музей групами, це взагалі особлива візуальна можливість вивчення історії.
«Потрібне сприяння держави культурних об’єктів, які пропагують вивчення історії»
Щодо розташування музею, раніше там були складські приміщення, і ніхто не знав, що у монументі «Батьківщина-Мати» є такі великі площі (1800 м кв.). Це місце розташування дуже доречне, бо з фронтальної частини монумента — вхід до музею-меморіалу «Історії України в Другій світовій війні», а тут власне теж історія України, але в іншій подачі, і такої, що охоплює період від Трипілля до сьогодення.
Музей не так давно відкрили, він не дуже відомий у туристичних колах, серед іноземців. Але туристи йдуть до монумента Батьківщина-мати, а потрапляють до нас.
Музей «Становлення української нації» — це промоція нас як українців самим собі і світові. Довести, що ми маємо гідне коріння, видатних пращурів, маємо чим пишатися. Ми повинні знати свою історію, популяризувати її і на цьому будувати майбутнє. Тому конче необхідне сприяння від держави таких об’єктів, які покликані розвивати історію. Особливо з врахуванням, що це приватний капітал та ініціатива.
Навіть Леонід Кравчук (його фігуру нещодавно презентували у музеї) у приватній розмові зауважив, докоряючи самому собі, що незалежна Україна повинна була б починатися з такого музею, і це без сумніву вплинуло би на хід нашої історії. Адже свідомість формується саме в таких місцях.
Декотрі постаті у музеї суперечливі, скажімо, історія козацтва у фінальній стадії не дуже позитивна, але специфіка закладу в тому, що на переможних моментах історії: на битвах, постатях, подіях, подвигах — довести сильний дух нації, вміння перемагати. Цей дух нікуди не зник, його треба просто підняти на поверхню і брати приклад із його носіїв у минулому, трансформуючи в сучасне.
А ще варто зауважити, що історія має властивість повторюватися, і музей це показує, демонструючи стосунки з Росією в різні історичні періоди. На прикладі багатьох підписаних із Росією і недотриманих угод можна згадати кримську приказку: «Не опирайся на воду, не домовляйся з московитами». Крокуючи музеєм, бачиш битву під Конотопом, під Оршею, укладання угоди Богдана Хмельницького, чуєш про анафему, накладену на Івана Мазепу, бачиш експозицію «Донецький аеропорт» і розумієш, що козаки перевтілилися в «кіборгів», а ворог той самий. Історія повторюється і дає уроки, на цьому треба вчитися, але ми, на жаль, не робимо цього.
Інтерв’ю проводила ОЛЬГА МАКСИМ’ЮК
Фото – Володимир Гуцул
Фото музею надані М. Дичкою