Українка Ольга Гілл виїхала до Сполучених Штатів з України два десятки років тому та зараз проживає з сім’єю в Сан-Франциско, штат Каліфорнія. Це незвична жінка, яка повністю розриває стереотипи – мама семи дітей, блогер, професійна балерина, фотограф і креативний директор онлайн-платформи для сімей Living Notes. Ольга запрошує в свій маленький світ людей звідусіль: у соціальній мережі Instagram за її життям стежить більше 330 тисяч підписників.

Багатьох цікавить, як жінці вдається грати стільки ролей і справлятися з таким масштабом обов’язків. Про це Ольга розповіла в інтерв'ю для «Голосу Америки».

Ольга приїхала в США у 17-річному віці з наміром оволодіти новими техніками танцю, які тільки зараз починають з’являтися в Європі, та побудувати кар’єру професійної балерини. Незважаючи на перешкоди, які виникли одразу після приїзду, вона вирішила залишитися в Штатах і докласти зусиль, щоб досягти своїх цілей і реалізувати свої бажання:

«Я пробила собі дорогу. Це було дуже складно, але зараз я думаю, що ці перші роки, якими б важким вони не були, стали найкращими, щоб налаштувати мене на шлях, яким я йду зараз», – говорить Ольга.

«В Україні та Східній Європі загалом для людини все розплановано: ти йдеш у школу, потім в університет і так далі. Якщо випадаєш із цього потоку, стає важко вписатися. Тому в мене був вибір – або повернутися в Україну і спробувати «вписатися» не реалізувавши себе, або пробиватися і робити те, чого справді бажала. Я вибрала останнє, і це спонукало мене рухатися вперед».

Ольга зустріла свого майбутнього чоловіка в університетському коридорі через чотири роки після свого приїзду в Штати. Пізніше їх поставили в пару в танцювальній команді університету через те, що вони підходили одне одному за зростом. Так вони почали краще пізнавати одне одного.

Невдовзі після того Ользі потрібно було повертатися в Нью-Йорк, і Джастін повинен був діяти швидко. Він освідчився, і жінка прийняла пропозицію: «Все трапилося дуже швидко. Від дня, коли ми познайомилися, до дня нашого одруження пройшло тільки чотири місяці. Це було швидко, але точно правильно».

Майже все життя Ольги та її сім’ї – як на долоні для тих, хто стежить за нею на Instagram. У блозі жінка пише про свої почуття як мами, передає значні моменти життя її родини, показує напрямки своєї роботи. Лише одна сфера її життя захована від людських очей – це танцювальна діяльність: «Я так багато ділюся своїм життям як блогер і креативний директор, що хочу мати щось, що буде моє приватне. Тому намагаюся зберігати цю приватність, наскільки можливо».

Ольга підтримує танцювальну техніку, проте працює виключно як фрілансер. Вона роками була зв’язана контрактами, які, серед іншого, не забезпечували правом на декретну відпустку, а фрілансерська діяльність дає їй певну свободу і контроль над власними рішеннями.

Крім того, жінка намагається зробити плавний перехід від активної діяльності через вік (цього року Ользі виповнилося 37) і намагається не перевантажувати себе. Проте зауважує: «Я люблю танці. Це те, що завжди буде зі мною, те, без чого я не можу існувати. Іноді під час сезону, коли мені доводиться багато виступати, я відчуваю втому і хочу покінчити з цим. Але минає тиждень-два – і я знову хочу повернутися».

Свій блог Living Notes Ольга розпочала в далекому 2007-му, коли тільки з’являлися перші блоги і ще не існувало WordPress чи Instagram. Тоді це був її особистий онлайн-щоденник, у якому вона писала про свій досвід, поки очікувала третю дитину. У той час сім’я ще жила в Нью-Йорку.

На певному етапі її чоловік, експерт із маркетингу, вирішив застосувати певні техніки реклами і протестувати їх на речах, які робила Ольга. У процесі жінка перебрала на себе роль креативного директора. Зі свого досвіду жінка знала, як важко вибирати товари для дітей, коли нема достатньо інформації, але є засилля продуктів. Вона вирішила скласти своєрідний путівник для батьків, якого не вистачало їм, коли вони готувалися до появи їхнього первістка. Ольга почала виставляти інформацію про різні товари для дітей, які були корисними для неї самої, і отримувала позитивну реакцію від своєї аудиторії. З часом цей напрямок розширили, і зараз проводять дослідження ринку в США та Східній Європі.

Ольга вважає себе щасливою через те, що має дуже доброзичливу аудиторію. Блог на Instagram сприймає як спосіб єднання з людьми і щось дуже особисте: «Я справді багато ділюся, але це частково тому, що розпочала блог багато років тому, ділячись своїми роздумами. Моя мета – донести послання, яке я б сама хотіла почути на певному етапі свого життя. Якщо б я могла повернутися до себе 20-річної, зробила б деякі речі по-іншому. І якщо мої роздуми, знахідки яким-небудь чином допомагають іншим – я щаслива».

Багато людей справді тепло відгукуються на дописи Ольги, діляться власними думками і досвідом. Тим не менш трапляється і критика, не завжди обґрунтована та конструктивна. «Був час, – згадує Ольга, – коли негативні відгуки людей були дуже болісними для мене, особливо якщо я ділилася чимось дуже особистим, як, наприклад, історією моєї другої донечки, яка народилася передчасно. Багато людей запитувало мене про це, а я вагалася, чи розповідати. Але в якийсь момент зважилася, і певним чином це було зцілення – писати про свої переживання. Хоча було дуже болісно повертатися в спогадах у той час, але разом із тим, я звільнилася від цього, стало значно легше».

Проте багато людей не розуміло жінку, і деякі відгуки були жорстокими. Ольга болісно це сприймала. Водночас тисячі інших людей надсилали коментарі та повідомлення, в яких писали, що пережили подібне, але не знали, що ще хтось проходив через таке: «Ось чому варто ділитися пережитим – тому що це допомагає комусь іншому пройти через подібне. Як це був момент зцілення для мене, так само це було для когось іншого».

Найскладнішим завданням для Ольги при побудові її онлайн-бізнесу було навчитися не звертати уваги на негатив. «Більшість людей, які займаються такою діяльністю, – зауважує жінка, – приходять у цю сферу з великим бажанням ділитися. І це важко, коли тебе починають критикувати або шукати суперечки з тобою».

Ольга радить прийняти факт, що завжди буде хтось, кому не подобатиметься те, що ти говориш чи робиш: «І це нормально – ти не мусиш подобатися всім. Головне завдання – не дозволити негативним коментарям зупинити тебе в тому, що ти робиш. У мене було кілька моментів за ці роки, коли я хотіли перестати ділитися. Але тоді хтось сказав мені: «Ти знаєш, 98% людей люблять те, що ти говориш. Решта два відсотки не вартують твоєї уваги». І це мене переконало».

Ольга згадує, що найбільшим її страхом була думка про те, що вона не зможе продовжувати займатися улюбленою діяльністю, якщо матиме сім’ю: «Пам’ятаю, після народження мого першого сина, коли йому було чотири місяці, моя мама приїхала відвідати мене, і я показувала їй записи зі своїх виступів. Я тоді не мала контрактів чи стабільної роботи, тільки відвідувала танцювальні заняття. Це був такий етап – стала матір’ю, а всі говорять, що коли народиш дитину, потрібно залишати роботу.

Я почала плакати, і моя мама запитала: «Чому ти плачеш?» А вона взагалі не сприймала танці як справжню роботу, тільки як діяльність для загального розвитку. Проте тоді сказала: «Чому ти плачеш? Просто йди і роби. Ти все ще можеш це робити. Ти можеш брати дитину з собою». І почути це від неї стало тим поштовхом, якого я потребувала».

Ольга продовжувала працювати, беручи дітей із собою. Чоловік весь день перебував на роботі, і нікого з родичів не було поруч, щоб допомогти, тому покладалася лише на себе. У студії завжди був хтось, хто міг подивитися за дітьми. «Діти завжди були зі мною, і це дало мені можливість продовжувати займатися танцювальною діяльністю, – зізнається Ольга. – Вони завжди мали іграшки, єдине, що їм потрібно було поводитися тихіше. Те, що вони мали змогу перебувати в різних середовищах, підтримувало їхнє зацікавлення. А після закінчення роботи я віддавала весь час дітям, робила з ними те, чого потребували вони. Таким чином ми зберігали баланс. Те, що мої найстарші діти навчилися цьому, надзвичайно допомогло мені з усіма іншими».
 
З часом робочий графік Ольги та її чоловіка ставали гнучкішими, і вони могли водити дітей на позашкільні заняття, під час яких займалися власними справами. У певний момент вони почали будувати команду Living Notes і працювати в офісі/студії. Тепер діти приходять туди з нами, коли в них є час: «І це те, через що нам подобається велике місто: ми можемо планувати їхні заняття достатньо близько одне від одного, щоб нам не доводилося марно втрачати час. Це набагато важче робити в передмісті – ми пробували: потрібно їхати 20 хвилин в одну сторону, 30 хвилин в іншу. Тому жити в місті набагато зручніше», – ділиться ОльгаПара не користується послугами няні або покоївки.
Для Ольги важливо, щоб діти вчилися прибирати за собою: «Ми не закріплюємо за дітьми обов’язки, кожен долучається, як тільки є потреба. Це також формує характер. Мене змалку також вчили прибирати, і це мене навчило завершувати завдання і запевнюватися, що все виконано».
785358 1 w 590
Про стереотипи та упередження щодо багатодітних сімей Ольга знає не з чужого досвіду. «До нашої останньої дитини мої батьки не могли прийняти факту, що в нас велика родина, – зізнається Ольга. – Після другої дитини з кожною наступною ми чули те саме запитання: «Чому більше?»».Жінка переконана, що нема норми чи стандарту в таких питаннях: «Для деяких людей одна дитина – це все, що їм потрібно. Інші люди мають десять дітей, і вони щасливі. Нема правильної і неправильної відповіді, коли вибираєш, скільки дітей буде в твоїй сім’ї. Не варто рівнятися на інших чи підлаштовуватися під сучасні тренди. Потрібно дослухатися до внутрішнього голосу. Для нас це рішення між чоловіком, жінкою та Богом. Ми знаємо і відчуваємо, що є правильно для кожного з нас».
За матеріалами "Голосу Америки"
Опубліковано в Українці в світі

Українка Інга Малік (Токарчук) представить Австрію у фіналі міжнародного конкурсу краси «Місіс Всесвіт – 2017», який відбудеться в кінці серпня у Південній Африці.

Про це вона повідомила на своїй сторінці у Facebook.

«Я народилася в Україні. Згадую своє дитинство як прекрасний час, який я прожила в оточенні люблячих батьків. Завжди ставилася до них з повагою і вчилася в школі на відмінно. Я була дуже активною дитиною, відвідувала різноманітні гуртки та секції: гімнастику, театральний гурток і бальні танці. Спорт завжди відігравав велику роль у моєму житті», – поділилася українка у своєму блозі.

За її словами, після навчання у Київському національному університеті ім. Т.Шевченка, де вивчала юриспруденцію, вона переїхала до Австрії.

Також українка додала, що зараз отримує другу освіту у Віденському університеті.

«Після заміжжя моє життя кардинально змінилося. Сімейні цінності стали головним сенсом мого життя. Сьогодні я – щаслива мати обожнюваних дітей. Єлизаветі 3 роки, а Софії – вже 7», – розповіла вона.

Нагадаємо, «Місіс Всесвіт» – щорічний міжнародний конкурс краси, який вважається одним з найпрестижніших у світі. 

 

Опубліковано в Світ

Діти української діаспори в Сінгапурі почали вчитися за українськими книжками. Так, у країні за ініціативи Посольства України в республіці Сінгапур створили уроки української. 

Перший урок відбувся 11 березня, він був приурочений до дня народження Тараса Шевченка. Тоді заняття відвідало понад 10 дітей. Наразі ж навчання проходить раз на тиждень – кожної суботи. За два місяці проведено вісім уроків. Батьки учнів орендують спеціально обладнану навчальну кімнату. Зусилля немалі, однак діаспоряни переконані, що результати варті старань.

"Мова – це важлива складова культури, яка формує світогляд, – розпвідає Дмиро Сенік, посол України у Сінгапурі. – Не володіючи українською мовою, не можна зрозуміти усього нашого культурного розмаїття. Тому наша мета – забезпечити викладання української мови у Сінгапурі на постійній основі".

Наразі створено дві групи. У молодшій, для малюків, віком від трьох років, займаються розвитком української мови, фонетики, працюють над вимовою. Старші ж діти, віком від шести років, приділяють більше уваги правопису, формуванню речень, вивченню базового словника. На уроках діти також декламують вірші, співають українські народні пісні та вивчають традиції. 

"Більшість з наших учнів переїхали до Сінгапуру зовсім маленькими, а деякі народилися вже закордоном, – каже Дмиро Сенік. – Тому уроки максимально адаптовані до потреб і можливостей дітей".

Книжки для навчання – українських видавництв. Поки основних підручників чотири, утім з часом викладачі сподіваються на збільшення об'єму матеріалу. Викладачів же знайшли серед української громади. "Звісно, поки дітям важко дається мова, але викладачі намагаюся адаптувати зміст підручників під дітей, які навіть ніколи не чули української", – додає Дмитро Сенік. 

Фото: Посольства України в республіці Сінгапур.

Опубліковано в Колонка подій

Цитати з нагоди цієї важливої для України дати пропонує МІОК. На цей раз Olga Bench - українка, якою пишається український світ.

Окрім короткої цитати пропонуємо текст Ольги Бенч.
УКРАЇНА І СВІТ!

Заглиблення в минуле відкриває перед нами нескінченний плин подій, втрат і здобутків у житті народів та історичних постатей. На тисячолітніх скрижалях історії закарбовується все сподіяне. Та ми добираємо з минулого те, в чому люди здійснюють вищий смисл життя. Тільки наділені могутністю духовної волі й віри народи й особистості виконують своє історичне призначення.

Український народ ствердив своє право бути творцем історії. Поступ України шляхом самоздійснення не був ізольований від світової історії. Більше того, українці жили й творили не стільки для себе, як для інших народів. Традиція українського добротворення закорінена в агрокультурі, що набула розквіту в Трипільській цивілізації.

В історії виникали, розквітали й гинули царства, держави, імперії, засновані на агресії, жадобі, заздрощах до багатства і досягнень чужих країн та народів. Не допомагали ні сила, ні натиск, ні хитрощі, оскільки не вистачало головного – бажання творити добро для всіх і впевненості у своїй правоті. Саме прагненням до спільного добра українська людина вже в кінці першого тисячоліття впевнено заявила про силу національного духу у власному духовному подвижництві, що здивувало й викликало захоплення народів Заходу. Чи не тому дочки й сини князів Київських стали королевами й володарями Франції, Норвегії, Данії, Німеччини, Угорщини, Шотландії, Грузії, Візантії, Османської та Російської імперій? Українські гени назавжди увійшли в європейський менталітет. 

В епоху Відродження українські юнаки заполонили університети Європи й своїм розумом розвивали науку, ділилися зі світом ідеями й відкриттями. Франція, Італія, Англія, Австрія, Польща стали невіддільними від талановитих українських вчених, майстрів і митців, воїнів і купців, які творили в себе вдома і в інших землях. Тому так швидко, незважаючи на татаро-монгольську, литовську, турецьку, польську, російську експансії, десятки й сотні українських міст здобули Магдебурзьке право. Виникли братські школи, друкарні, сформувалася національна самосвідомість. Освіта, знання, наука набули в Україні надзвичайного розвитку. Творча енергія українців відкривала нові горизонти життя. 

Як османською Туреччиною правили султани, народжені українками, як Австрійська держава черпала свою силу з просторів Галичини, так і Російська імперія досягла своєї могутності завдяки вченим-просвітникам, священикам, професорам Києво-Могилянської академії, які стали фундаторами російської культури. Коли російська філософія починається з Григорія Сковороди, творчість якого й сьогодні дивує світ грандіозністю прозрінь, то велика російська література вийшла з „Шинелі” Миколи Гоголя, який відкрив дивовижну глибину української душі.

Український талант у духовній, освітній, управлінській, військовій сферах був задіяний по всьому світу. Канцлери, патріархи, міністри, кардинали, царі, королі, винахідники, поборники духу – їх тисячі, народжених в Україні. Вони стали людським капіталом, інтелектуальним і генетичним ресурсом, живильною силою для інших країн і народів. Уявімо собі, якою потужною державотворчою нацією стали б українці, якби вся та сила була спрямована на власний саморозвиток!

Від давніх давен з України на всі сторони світу поширювалася агрокультура, яку несли з собою переселенці-хлібороби, освоюючи нові землі. То була природна міґрація місіонерів-аграріїв, викликана потужним розвитком продуктивного господарства й високим рівнем народжуваності. Та коли Україна потрапила в колоніальну залежність від Російської й Австрійської імперій, а потім опинилася в складі комуністичної імперії – СРСР, почалося відтягування її духовно-інтелектуальних сил до імперських центрів і перекидання трудових ресурсів для заселення захоплених земель. Так Росія заселяла українцями колонізовані Подоння, Кубань, Поволжя, Урал, Крайню Північ, Сибір, Далекий Схід, а СРСР кидала український люд на підняття цілини, будівництво каналів, гідроелектростанцій, магістралей. А обезземелених галичан з Австрії набирали на освоєння необжитих просторів Канади, США, Бразилії, Аргентини, Австралії. 

При цьому слід зважати, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще треба осмислити й належно поцінувати. Необхідно забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини української культури, яка розвивалася за кордоном і була відгороджена від материкового культурного масиву стіною ізоляції.

Новітня міґраційно-еміґраційна хвиля неминуче повинна стати поворотною, аби українська людність не змарнувала своїх професійних здібностей і життєвих ресурсів на чужині. Для повноцінного функціонування українського суспільства необхідно відновити його національний генофонд і цілісну етнічну соціальну структуру, повернувши українців із чужини додому й спрямувавши власні людські ресурси, всі культуротворчі прагнення на самовідтворення національного єства, на розвиток духовно-інтелектуальної, соціально-економічної й політико-правової сфер Української держави.

Це особливо важливо знати нинішнім поколінням українців, яким належить здійснити свою історичну місію, реалізувавши свій творчий потенціал у духовно-культурній, соціальній, політичній, економічній сферах рідної Української держави і гідно увійти до світового цивілізованого співтовариства.

Архітектоніку сучасного світу спроможні скріплювати українці своєю мудрістю й силою свого духу. — with Iryna Kluchkovska.

miok.lviv.ua

Опубліковано в Видатні українці

Українка Тетяна Герн започаткувала моду на мурали у Південно-Африканській Республіці, де живе майже 4 роки.

"Ми живемо в маленькому рибальському містечку на західному узбережжі ПАР. Із квітня 2016 року, після щорічного фестивалю лобстерів, я стала відомою художницею в містечку та його околицях. Волею випадку до мене звернулися організатори фестивалю з проханням створити новий логотип, розробити дизайн буклетів і афіші. Моя робота викликала великий успіх у публіки. В рамках цього фестивалю організовували виставку місцевих художників, скульпторів. Я була з ними в одній творчій упряжці, виставляючи кілька своїх робіт", - розповідає Gazeta.ua Тетяна Герн.

Найбільше африканцям подобаються картини із засніженим лісом.

"Сніг викликає небувалий інтерес у місцевих жителів. Тому картина із зимовим лісом і мій іноземний акцент стали справжніми хітами, - каже Тетяна Герн. - Коли намалювала свій перший мурал, багатьом одразу захотілося такий же. Всі мої роботи знаходяться в добре доступних для огляду куточках нашого містечка. А одна з найбільших робіт - у приміщенні одного з найвідоміших ресторанів Isabellas на західному узбережжі ПАР".

Малювати почала ще в Україні. Розписувала стіни та меблі у будинках.

"Малювати почала зимою 2013 року. Тоді я жила в хаті свого батька. У моєму розпорядженні були 2 кімнати, обставлені в найкращих традиціях пострадянського провінційного інтер'єру. Стара радянська стінка почала сильно дратувати. Зрозуміла, що можу цю потворну штуковину змінити. На наступний день я вже щосили займалася реалізацією своєї фантазії, доки не закінчила. Приголомшений тато дивився мовчки. Його захоплення було найбільшою подякою. Незабаром понеслися розписані стіни, кухні, меблі, тумбочки, столики в оселях моїх родичів і друзів".

Опубліковано в Творчість

АМЕРИКАНСЬКA ЛIКАРНЯ, АБО ЯК Я З “МАМАШІ” СТАЛА “SWEETY”

Проживши в Штатах пiвтора роки, я весь час старанно намагаюсь уникати порiвнянь з Україною. Але нещодавно менi довелося “погостювати” в американськiй лiкарнi, i тут не помiтити рiзницю було неможливо.

Вперше я народжувала в українському обласному центрi. Це був справжнiй жах. Пiсля майже доби в реанiмацiї мене перевезли у палату з 4 (!) iншими жiнками з немовлятами. Безперервний плач дiтей i стогiн жiнок. Будь-яка допомога – за грошi в кишеню. Хамство персоналу – за межами добра i зла. “Мамаша, чєво ви хатiтє?” або “Мамаша, вєрнiтєсь в палату!” – була вiдповiдь на будь-яке запитання, з яким жiнка виходила в коридор. I, звiсно, класика жанру – сердита прибиральниця, що, гримаючи шваброю, возюкає брудною ганчiркою по пiдлозi. Та лiкарня потiм довго снилася менi y нiчних жахiттях.

Вдруге я народжувала у Києвi. Грошi в кишеню лiкарю + платна палата. Хоч i з потрiсканими стiнами – зате сама. Туалет через коридор – ну, та й Бог iз ним. Але шок – медперсонал iз попередньої лiкарнi, подолавши просторово-часовий континiум, опинився зi мною у моїй новiй реальностi. Трохи новiшi халати, але з такими ж самими глибокими кишенями. Я знову була “мамашею”. I прибиральниця знову дивилася на мене так, нiби особисто я була винна в усiх її негараздах.

Третя моя дитина з’явилася на свiт в Америцi. У мене була страховка i чiтке усвiдомлення, що нiхто не вимагає i не очiкує вiд мене нiяких “додаткових заохочень”. Це було нове i незвичне вiдчуття.

Напередоднi “заселення” у розмовi з медсестрою, яка заповнювала мою анкету, я обмовилася, що не люблю льоду у напоях. Коли мене привезли в мою палату, на кружцi для води бiля мого лiжка було написано “NO ICE”. Може й дрiбниця, але все ж…
В самiй палатi – 6 (!) рiзних кнопок для виклику медперсоналу. Медсестри приходили допомогти, коли в мене був бiль, спитати, чи є в мене питна вода, допомогти пiдвестися з лiжка, вiдповiсти на запитання стосовно дитини. I жодного разу я не вiдчула себе “мамашею”. Натомiсть я чула “How are you feeling Mrs. Miller?”, “How can I help you?” або “Sorry, sweety!” (якщо пiд час процедур менi було боляче).

I, наскiльки я побачила, подiбне ставлення – до усiх пацiєнтiв, не зважаючи на фiнансове становище, знайомства, колiр шкiри чи з якої країни ти приїхав.
Взаємоповага i взаємоввiчливiсть мiж персоналом i пацiєнтами – це те, чого так не вистачає українським медичним закладам.

Я досi не люблю лiкарнi, але в американському госпiталi у мене з’явилося приємне вiдчуття, що уся система працює для мене: для мого комфорту i мого одужання.
Натомiсть в наших лiкарнях ти нiби потрапляєш у чужу компанiю, в органiзм, який працює сам по собi i сам для себе, а тебе сприймає як ворожий елемент або як об’єкт для викачування грошей.

I, на моє глибоке переконання, жодна медична реформа не допоможе виправити цю ситуацiю, поки не вiдбудеться реформи у головах людей, котрi працюють у лiкарнях. Поки медсестри верещатимуть через коридор: “Чєво ви хатiтє!”, а прибиральницi продовжуватимуть грюкати швабрами…

Тетяна МЕЛЬНИКОВА

джерело: ПроТе.

Опубліковано в Власна думка

Ліні Костенко виповнюється 87 років. Легендарна поетеса, прозаїк і громадська діячка Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року.

Ліна Костенко народилася на Київщині, в невеличкому місті Ржищів у родині вчителів. За першою освітою вона педагог. Другу вищу здобувала у Московському літературному інституті.

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. У 1963 році зняли з друку книжку віршів "Зоряний інтеґрал", а книжку "Княжа гора" зняли з верстки. У 1968 році написала листи на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті "Літературна Україна". Після цього ім’я Ліни Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося.

Її життя складалося так, що їй доводилося не раз показувати свою незламність, незалежність і відданість правді. 19 березня видатній поетесі Ліні Костенко виповниться 87 років. 

У 1987 році Костенко видала роман у віршах "Маруся Чурай", за який була удостоєна Шевченківської премії. У 2010-му, після фактично двадцятирічної перерви, письменниця презентувала своїм читачам і шанувальникам прозову книжку "Записки українського самашедшего".

Ліна Костенко – жива легенда. Вона є автором понад 15-ти поетичних збірок («Вітрила», «Мандрівки серця», «Над берегами вічної ріки», «Сад нетанучих скульптур», «Річка Геракліта»), роману «Записки українського самашедшого». За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» була удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка. А її твори вивчають у школах та університетах. Попри таку популярність, поетеса не любить надмірної уваги до себе. Вона навіть відмовилася від звання Героя України — «політичної біжутерії не ношу». Каже, що просто робить свою справу, адже поклик письменника – писати.

Ліна Костенко – беззаперечний моральний авторитет для багатьох українців, адже за свій вік не заплямувала себе компромісами з жодною владою. У неї завжди вистачало сміливості дивитися правді в очі й казати категоричне «ні» підлості, брехні, зрадництву. Її поезія- це позиція, вчинок. Костенко підписувала в 1965 році лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1966 році під час львівського судилища над братами Горинями кинула їм квіти. Згодом написала лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна» й робила безліч інших учинків, які засвідчували її активну громадянську позицію. Після цього вона майже десять років писала «в шухляду», розплачуючись за власну принциповість. Тодішня влада, зрозумівши, що її «не приручити», позбавила права друкувати власні твори, що для поета – майже смерть. Але вона вистояла.

Мовчання Ліни Василівни є надзвичайно промовистим. У час, коли простір, ефір неймовірно засмічений балаканиною, вона воліє мовчати. Жодні спокуси викликати в неї відповідну реакцію з приводу чогось, чи когось – даремні. І це горде мовчання теж є позицією.

Як відомо, в 2005 році Ліна Костенко відмовилася від звання Героя України.

 

Опубліковано в Видатні українці