Її розмір залежить від оцінок учня і… доходу батьків

В Іспанії обов'язкова освіта починається з 3-річного віку. Діти часто змінюють школу. Є навчальні заклади, де переходять з одного приміщення в інше. Є такі, де вчаться лише маленькі діти, потім – учні середньої ланки, окремо – старші школярі. Діти рідко закінчують школу з однокласниками, з якими починали вчитися.

Про це розповідає у своєму блозі українка 51-річна Олена Костенко, яка 15 років живе в Іспанії.

"Мої сини-близнюки приїхали сюди влітку 2006 року. У школі для них та інших дітей-емігрантів організували уроки іспанської мови. Щороку їм дають допомогу на придбання підручників, оплачують обіди. У першій школі вчителям не сподобалися мої прохання стежити за тим, чи записали хлопці домашнє завдання. Одного разу вчителька назвала моїх синів жебраками. Я пішла до директора школи. Вона запевнила, що насправді це слово нейтральне. Наступного року мої діти вчилися в іншій школі", - пише Олена Костенко.

У школах ніколи привселюдно не говорять погано про учнів. Про проблеми з навчанням чи поведінкою вчителі розповідають батькам лише приватно. Після контрольних робіт учні не знають оцінок своїх однокласників.

"Після переходу моїх дітей до середньої ланки освіти був ще один прикрий випадок. Учень з іншого класу зазирнув до класу, де вчилися мої діти. Голосно вигукнув: "Усі іноземці - сучині діти!". Я про цей інцидент розповіла директору. У школі провели розслідування, поговорили з винуватцем. Наступного року я знову перевела синів в іншу школу. Нова школа була напівприватною, релігійною. За місяць навчання платила 25 євро".

У дітей іспанців є традиція запрошувати друзів у гості з ночівлею.

"Моїх дітей також почали запрошувати. У відповідь ми запрошували до себе. Друзі були здивовані нашими українськими сніданками. Іспанці снідають печивом з какао, пластівцями з молоком".

Якщо діти в Іспанії після середньої освіти мають намір продовжити навчання в університеті, вступають на спеціальне підготовче відділення bachiller.

"У державних школах воно безкоштовне. Там, де навчались мої діти, потрібно було платити 240 євро на місяць. Ми вирішили перевести дітей до державного bachiller. Класний керівник розповіла про це директору школи. Та попросила не забирати дітей зі школи, а стипендію, яку держава платила синам за успішне навчання, віддати школі. У перший рік моїм дітям дали майже 1000 євро кожному. Цього не вистачило на половину вартості навчання. Наступного (bachiller триває 2 роки) їм дали майже 2500 євро", - каже Костенко.

В італійських школах дітей з п'ятого класу навчають грати на флейті. В кінці школи вони складають іспит з володіння цим інструментом. Про це Gazeta.ua розповідає українка Ксенія Константиненко, яка 24 роки живе неподалік Венеції. Виховує 16-річного сина Мартіна.

Опубліковано в Колонка подій

АМЕРИКАНСЬКA ЛIКАРНЯ, АБО ЯК Я З “МАМАШІ” СТАЛА “SWEETY”

Проживши в Штатах пiвтора роки, я весь час старанно намагаюсь уникати порiвнянь з Україною. Але нещодавно менi довелося “погостювати” в американськiй лiкарнi, i тут не помiтити рiзницю було неможливо.

Вперше я народжувала в українському обласному центрi. Це був справжнiй жах. Пiсля майже доби в реанiмацiї мене перевезли у палату з 4 (!) iншими жiнками з немовлятами. Безперервний плач дiтей i стогiн жiнок. Будь-яка допомога – за грошi в кишеню. Хамство персоналу – за межами добра i зла. “Мамаша, чєво ви хатiтє?” або “Мамаша, вєрнiтєсь в палату!” – була вiдповiдь на будь-яке запитання, з яким жiнка виходила в коридор. I, звiсно, класика жанру – сердита прибиральниця, що, гримаючи шваброю, возюкає брудною ганчiркою по пiдлозi. Та лiкарня потiм довго снилася менi y нiчних жахiттях.

Вдруге я народжувала у Києвi. Грошi в кишеню лiкарю + платна палата. Хоч i з потрiсканими стiнами – зате сама. Туалет через коридор – ну, та й Бог iз ним. Але шок – медперсонал iз попередньої лiкарнi, подолавши просторово-часовий континiум, опинився зi мною у моїй новiй реальностi. Трохи новiшi халати, але з такими ж самими глибокими кишенями. Я знову була “мамашею”. I прибиральниця знову дивилася на мене так, нiби особисто я була винна в усiх її негараздах.

Третя моя дитина з’явилася на свiт в Америцi. У мене була страховка i чiтке усвiдомлення, що нiхто не вимагає i не очiкує вiд мене нiяких “додаткових заохочень”. Це було нове i незвичне вiдчуття.

Напередоднi “заселення” у розмовi з медсестрою, яка заповнювала мою анкету, я обмовилася, що не люблю льоду у напоях. Коли мене привезли в мою палату, на кружцi для води бiля мого лiжка було написано “NO ICE”. Може й дрiбниця, але все ж…
В самiй палатi – 6 (!) рiзних кнопок для виклику медперсоналу. Медсестри приходили допомогти, коли в мене був бiль, спитати, чи є в мене питна вода, допомогти пiдвестися з лiжка, вiдповiсти на запитання стосовно дитини. I жодного разу я не вiдчула себе “мамашею”. Натомiсть я чула “How are you feeling Mrs. Miller?”, “How can I help you?” або “Sorry, sweety!” (якщо пiд час процедур менi було боляче).

I, наскiльки я побачила, подiбне ставлення – до усiх пацiєнтiв, не зважаючи на фiнансове становище, знайомства, колiр шкiри чи з якої країни ти приїхав.
Взаємоповага i взаємоввiчливiсть мiж персоналом i пацiєнтами – це те, чого так не вистачає українським медичним закладам.

Я досi не люблю лiкарнi, але в американському госпiталi у мене з’явилося приємне вiдчуття, що уся система працює для мене: для мого комфорту i мого одужання.
Натомiсть в наших лiкарнях ти нiби потрапляєш у чужу компанiю, в органiзм, який працює сам по собi i сам для себе, а тебе сприймає як ворожий елемент або як об’єкт для викачування грошей.

I, на моє глибоке переконання, жодна медична реформа не допоможе виправити цю ситуацiю, поки не вiдбудеться реформи у головах людей, котрi працюють у лiкарнях. Поки медсестри верещатимуть через коридор: “Чєво ви хатiтє!”, а прибиральницi продовжуватимуть грюкати швабрами…

Тетяна МЕЛЬНИКОВА

джерело: ПроТе.

Опубліковано в Власна думка

Андрій Посполітак із селища Луків Турійського району загинув під Іловайськом. Його мама Світлана Володимирівна досі не вірить, що її хлопчика немає. Він же у неї один. У невеличкій хатині дотепер усе, як при ньому. Біля ніг треться Андрієва кицька Маркіза. На столі – велике фото сина, обрамлене вишитим рушником…

Найбільше любив маму та Україну

Андрій був єдиною дитиною, надією й опорою у житті Світлани Володимирівни. З раннього дитинства вона ростила його сама. Всю нашу розмову в мами в очах стояли сльози. Рік минув, як їй привезли дитину в цинковій труні, а час не притупляє біль.

– Я до Ізраїлю їздила: думала, коли вклонюся святим місцям, знайду якусь рівновагу, спокій. Ні… Не проходить…

Жінка бере до рук велику шкатулку. Тут її найдорожчі скарби: Андрієві дипломи, знімки, записочки, квитки на «Бандерштат», завсідником якого був… З ніжністю і трепетом перекладає кожен папірець. Мене ж вразила кількість дипломів – за 29 років свого життя Андрій встиг здобути фахи тракториста-машиніста, водія, оператора комп’ютерного набору, менеджера… Він усе шукав себе і вчився, вчився…

– Поступив у Академію друкарства у Львові й покинув. Сказав – не моє, – розповідає пані Світлана. – Хоча дуже гарно малював. Останнім часом у Польщі працював на будівництві, тому дуже хотів закінчити ще щось по будівництву.  Між мамою і сином були особливі стосунки, такі рідко зустрінеш у наш час. У нього вже вуса росли й щетина, а вона його все котичком називала. Він часто додому з квітами приходив – для мами.

А ще Андрій любив Україну та вірив у майбутнє держави, людей. Це його рукою на пам’ятному знаку на честь борців за волю нашої країни у рідному Лукові написано: «Благословенною будь, моя Україно».  На Майдан не пускала – від війни не вберегла

– Я не пускала його на Майдан, – тихим голосом зізнається Світлана Володимирівна. – Говорила: «Ти у мене один син і не маєш права  жертвувати собою. З ким я лишуся?» Він ніби слухав. Але в той час у Польщу їздив. Хіба я могла перевірити, де був насправді? Хлопці казали, що бачили мого Андрійка на Майдані… Знаєте, саме в річницю розстрілу Небесної сотні ми його перезахоронювали. Не вберегла…

Кажуть, долю й на коні не об’їдеш. На початку квітня 2014 року Андрій серед ночі приїхав з Польщі. Тільки встиг маму обняти, кількома словами перемовитися – а тут стукіт у вікно. Хлопці прийшли, сказали, щоб у військкомат з’явився. Ніякої повістки не приносили.

– Я ще тоді його запитала: «Може, ти не підеш? Тільки ж приїхав». Він мені: «Мам, я так не можу. Ходив у козацьких строях, а тепер – тікати? Мені буде соромно». На ранок я йому нашвидкуруч зібрала рюкзачок, принесла, дивлюсь, а в автобусі – чоловік 12 чи 13 сидить. А повідомлень же розносили у три-чотири рази більше! Коли зустріла погляд сина, мені так стало тяжко і зле. А він посміхнувся: «Не хвилюйся, нам сказали, що то тільки на два тижні. Все буде добре».

По коркові води  на солдата…

Цю фразу – «Все добре» – Світлана Володимирівна чула не раз упродовж нестерпно довгого і спекотного літа 2014 року. Як же важко тоді було! Морально і фізично. Хлопці не мали що пити. Це тільки уявити собі: блокпост посеред степу під палючим сонцем. Солдати чекають водовозку. Машина приїжджає прошита кулями, і в ній тільки… півтора літра води. На всіх. Кожному по ковпачку. А що відчули українські бійці, коли «сєпари» притягли до них на блокпост під Щастям спалену машину тутешнього фермера, який привозив їм продукти?! Самого чоловіка вбили. А як волиняни стояли біля Старовойтового, місцеві організували чергування біля криниці, щоб солдатики не могли набрати води і напитися. Та навіть у звірів є неписане правило – у посуху біля водопою не нападати! Після побаченого на сході Андрій написав вірш – російською мовою, щоб зрозуміли місцеві. Після його загибелі «та» сторона виставила ці рядки в Інтернеті.   «Какого хрена вы сюда приехали?» – А мы в ответ стояли на постах, Держали автоматы мы уверенно И знали твердо – дух наш не сломать... Мы жили в ямах, блиндажах и под деревьями, Надеясь в чудо: а может, пронесет? Вдруг слышим свист, разрыв со стрельбами, А мы? Что мы – в ответ им миномет. Кого судить за это все бесчинство, Пусть судит Бог, ему виднее с высоты, Пусть судит тех, кто предал веру и честь свою, И Украину, и славный свой народ!

Шукала сина в лікарнях Росії та в рабстві «деенерівців»

– Коли у Києві був парад, Андрій не брав трубку. Пізніше дізналася, що тоді розстрілювали їхній блокпост, – з тремтінням у голосі продовжує мама. – Наступного дня на запитання «Як справи?» стиха так відповів: «Мам, які справи? У нас хлопців повбивали». «А де твій друг Коля з Каменя?» – «Немає друга Колі». – «А де командир?» – «Немає командира». Тоді дванадцять чоловік розстріляли. Я цілий день плакала і молилася. Чужі діти, а серце розривалось. А коли 28 серпня вранці з ним говорила, Андрій просто кричав: «Мама, дзвони! Хай підмогу посилають. У нас же в Україні все є, а нас тут розстрілюють!!!» Мати і рідні Андрія по крупицях довгий час збирали інформацію про останні години його життя. Того страшного серпневого дня маршрут наших бійців пролягав через  Добропілля, Агрономічне на Старобешеве, Новокатеринівку. Там українські військові вийшли на ульянівських десантників. Андрій ще з двома товаришами їхали на першій вантажівці, в якій були речі хлопців. Водія убив снайпер. Побратими перенесли його у кузов, а потім за кермо сів Посполітак. Через якийсь час Андрій випустив кермо з рук і похилив голову на плече товариша Степана. Той шарпонув його – намарне. Степан вистрибнув з машини, а хлопці, які пізніше проїжджатимуть повз автівку, розкажуть мамі, що у кабіні нікого не було. Це дасть надію – раптом він поранений?.. Так почалися довгі місяці пошуків.

Де тільки мама не шукала Андрія, з ким лише не зв’язувалася! В неї є спеціальний зошит, і у ньому – телефони. Народних депутатів, усіляких центрів обміну полоненими, волонтерів, високих чинів у Міноборони, СБУ, журналістів, Рубана… Всі обіцяли: він живий, включений у списки обміну… Андрія Посполітака розшукували у госпіталях Саратова і на шахтах «ДНР» – казали, що він там у рабстві. А скільки було дзвінків, де за гроші обіцяли звільнити волинянина! Сьогодні говорити про ті дні, коли надія змінювалася відчаєм, Світлана Володимирівна не може – переходить на шепіт.

– У Донецьку є така «журналістка» Альона Кочкіна. Десь у жовтні 2014 року вона в Інтернеті виставила відео з простреленим Андрієвим паспортом, сумкою, речами... Ще й дописала: «Мне очень жаль мать этого укропчика». Серце розривалось, але… Сумка була прострілена, а Андрій її збоку через плече носив. Значить, його в ногу поранили, значить, живий!  Кожен день безрезультатних пошуків давав надію: тіла немає, ДНК уже два місця перевіряють – збігів нема. Отже, Андрій живий!  Страшна звістка прийшла в лютому – збіглася ДНК солдата, похованого у Запоріжжі як невідомого. Мамі показали фото його речей. Коли вона їх дістала, у мене мороз по шкірі пішов.

– Кросовки… Без ніякого ДНК я зрозуміла, що то Андрійкові, – гладить рукою папір жінка. – Штани, труси – все у крові. Це ті шовкові нитки, що я йому давала, це його ручка, його бинт, що були при ньому, це його звичка так речі складати…

Світлана Володимирівна з обуренням повідала про випадок, коли син іншої матері був похоронений як невідомий, у той час як у його кишені лежав мобільний телефон… Андрієва тітка Лілія Барилюк розповіла, що мама не знає, але при Андрієві також був мобільник з її номером, з номерами рідні. Достатньо його було просто зарядити… Як так можна, знаючи, що про загиблого хлопчину хтось чекає звістки, не нажати декілька кнопок! Що там за люди? І взагалі, якому чиновнику прийшло у голову через півтора року після загибелі сина під Іловайськом викликати на допити матір? Що вона може сказати? Хай викликають тих, хто на параді був, і запитують, чому вони покинули хлопців під час наступу російських військ! До відома наших високих військових чинів: найбільше в Ізраїлі маму загиблого воїна вразило ставлення до їхніх солдатів. Там немає команди «Вперед!» Там є команда «За мною!» Тобто перший іде командир.

Андрія Посполітака хоронили у рідному Лукові через півроку після його загибелі 19 лютого 2015-го. Приїхали побратими з великим синьо-жовтим знаменом, де рукою Андрія були відзначені населені пункти Луганської та Донецької областей, які вони визволяли, в яких стояли на блокпостах…

Наталка СЛЮСАР

Джерело

Опубліковано в Україна у вогні