Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення українців на Зеленому континенті. Попри незначний вік та невелику чисельність, австралійські українці вважаються однією з найактивніших закордонних спільнот, яка змогла мобілізувати свою нову далеку батьківщину на підтримку України.

Якими є основні механізми взаємодії української громади з австралійським урядом, чи може Україна розраховувати на подальшу підтримку Австралії, які виклики і завдання бачить перед собою австралійське українство, чим може зарадити Україна? Про це в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу розповів голова Союзу українських організацій Австралії, генеральний секретар Світового конгресу українців Стефан Романів.

СИЛА УКРАЇНЦІВ АВСТРАЛІЇ У ЄДНОСТІ

- Днями українська громада Австралії відзначила 70-ліття свого поселення на Зеленому континенті. Від якої дати ведеться цей відлік? Ким були ті перші українці, що прибули до Австралії?

- Історія українців в Австралії почалася у 20-х роках минулого сторіччя, після першої світової війни, однак масово українці почали прибувати до Австралії наприкінці 40-років минулого століття. Саме тоді викристалізувалася міцна українська спільнота, яка є базою сучасної громади, і саме на ці роки ми орієнтуємося і ведемо відлік нашого поселення.

З того часу було ще кілька хвиль української еміграції, остання з яких мала місце близько десяти років тому. Загалом, згідно з даними перепису населення 2011 року (минулого року було проведено черговий перепис, однак його дані ще остаточно не опрацьовані та не оприлюднені) сьогодні в Австралії налічується понад 38 тисяч українців, 11 тисяч з яких емігрували до Австралії вже у часи незалежної України.

- 70 років – доволі невеликий вік для українських діаспорних громад. Попри це, австралійські українці вважаються однією з найактивніших закордонних спільнот. Як вдається досягти цього?

- На мою думку, велику роль у цьому відіграє структура нашої громади. Наші батьки, ті, хто засновували українську громаду в Австралії, розуміли одну важливу річ – завдяки централізації, при всіх її недоліках, якнайкраще вдається координація між різними українськими утвореннями, а відтак це є гарантією збереження своєї ідентичності у чужому суспільстві.

Громада поставала у складних умовах. Наші батьки, котрі прибули до Австралії у складний повоєнний час, змушені були важко працювати, призвичаюватися, але при цьому мали не загубити самих себе. Прагнучи інтегруватися, а не асимілюватися, українці почали будувати свою спільноту. Окрім того, вони розуміли, що на той час фактично були послами Української держави в Австралії, тієї держави, якою вони хотіли її бачити, яку будували і за яку боролися. Тому й докладали багато зусиль для захисту і лобіювання українських інтересів – розповідали правду про СРСР, про становище України, намагалися обстоювати права людини та національні права українців.

Таким був фундамент, на якому наша громада доволі успішно продовжує свою діяльність. СУОА, як об'єднання українських організацій Австралії, координує цю діяльність, при цьому не претендуючи на одноосібне керування, ніяким чином не позбавляючи самостійності різні громади й організації, які входять до об'єднання. У цьому контексті важливим є результат нашої роботи – об'єднуючись, ми завжди можемо досягнути більшого: чи це йдеться про те, аби у 50-х роках організуватися і вийти на вулиці задля визнання Голодомору геноцидом українського народу, чи про Помаранчеву революцію, чи про Революцію Гідності. Наша спільнота розуміє – коли вона має стати єдиною і захищати певні інтереси.

- Як, до речі, вам вдається боротися з такими традиційними для усіх громад викликами як асиміляція, збереження єдності тощо?

- Як і в кожної громади – у нас не все гладко. Одним з найперших викликів є виховання молодого покоління, якому можна було б передати нашу естафету. Сьогодні 75 відсотків, або й навіть уже більше, наших шлюбів є змішаними в силу об'єктивних причин, а відтак загроза асиміляції є значною.

Ми намагаємося вирішувати цю проблему кількома шляхами.

Перше – залучення молоді. Раніше наші суботні школи нараховували 600-700 учнів, сьогодні –менше 300. Часто ця проблема виникає через те, що батьки, обираючи додаткові заняття для своєї дитини між спортивною секцією і суботньою українською школою, роблять вибір не на користь останньої. Однак нові активні члени нашої громади, українських шкіл, молодіжних організацій – СУМ і Пласт – своїм прикладом та своїми ідеями надихають решту молоді брати участь у житті української громади.

Однією з помилок, через яку загострилася проблема асиміляції, була недостатня увага до висвітлення історії та діяльності нашої громади в Австралії. Ми віримо, що коли молоді люди зрозуміють, скільки зусиль коштувало їхнім бабусям і дідусям створити ті блага, якими вони легко користуються сьогодні, більше їх цінуватимуть. Тож за підтримки Української центральної шкільної ради ми готуємо спеціальне видання про історію громади.

У коридорах австралійської влади є велика пошана до української спільноти, оскільки ми завжди були активними учасниками загальноавстралійського суспільного життя. Відповідно відчуття гордості за це, відчуття самоповаги через те, що нас цінують у австралійському суспільстві саме як українську громаду, має бути ще одним запобіжником від асиміляції –молодь повинна пишатися приналежністю до української спільноти, шанованої в Австралії.

Фото: Владимир Тарасов

За основним місцем роботи я є виконавчим директором Community Languages of Australilia –інституції, під егідою якої сьогодні в Австралії понад 110 тисяч студентів вивчають понад 80 різних мов, серед яких є й українська. Так от, ще у 70-х роках наша Українська центральна шкільна рада готувала програми для вивчення української мови, які зараз Community Languages of Australilia впроваджуються як інновації при вивченні інших етнічних мов.

Ми намагаємося також пояснити людям, особливо це стосується тих, які прибули у нові часи, що важливо бути частиною організованої громади, входити до її структур, брати активну участь у суспільному житті, а не просто бути українцями, що мешкають в Австралії.

Я не можу зрозуміти тих, хто каже, що його не приймають, не пускають до структур тощо. Сьогодні є багато організацій, які не можуть знайти голову управи, бо ніхто не хоче брати на себе цю відповідальність. Наприклад Управа СУОА не має жодного оплачуваного працівника –вся діяльність здійснюється на добровільній основі. Усі мають основну роботу, а свої громадські обов'язки виконують у позаробочий час, на волонтерських засадах. Ми постійно намагаємося розвиватися і прислухатися до думки молоді з останніх хвиль міграції, яка хоче, аби якісь їхні проекти виходили за межі громади.

УКРАЇНЦІ АВСТРАЛІЇ БАЧАТЬ СВОЮ МІСІЮ У ВСЕБІЧНІЙ ПІДТРИМЦІ УКРАЇНИ 

- Традиційно українська діаспора є найбільш активною у часи випробувань для історичної Батьківщини. В чому бачить свою основну місію українська громада Австралії сьогодні?

- Під час візиту президента України до Австралії та його зустрічей з громадою, йшлося про всебічну допомогу Україні. Це і питання санкцій, і надання військово-технічної допомоги, і боротьба з російською пропагандою тощо. Саме реалізацію цих завдань ми вважаємо першочерговою.

Водночас ми допомагаємо й у здійсненні внутрішніх реформ. Зокрема тісно співпрацюємо з Міністерством охорони здоров'я України та намагаємося сприяти обміну досвідом та допомозі з боку Австралії у впровадженні загальних об'єднаних електронних баз даних у сфері охорони здоров'я.

Нещодавно ми (СУОА) профінансували поїздку до України представника австралійської служби кризової допомоги «Lifeline» (телефонна служба довіри, запобігання суїцидів тощо), з метою оцінки можливостей впровадження в Україні схожої системи. За результатами дослідження громада звертатиметься до австралійського уряду, аби той виділив кошти на реалізацію цієї програми в Україні.

Хочу згадати також про допомогу з просування економічної співпраці. У цьому напрямку робота проводиться через торгово-промислові палати, які також поки діють на громадських засадах під егідою СУОА. Так, наприклад, нещодавно відбувся вихід української компанії «Мerx», яка займається виробництвом кухонних меблів, на австралійський ринок. В Україні натомість успішно розвивається бізнес австралійця Пітера Куна з представлення на українському ринку традиційних австралійських пирогів (Australian pies). До речі, на кошти СУОА було закуплено 25 тисяч цих виробів для українських військових в АТО.

- Укрінформ не раз писав, що українська громада Австралії допомагає воїнам АТО, розкажіть, що було зроблено останнім часом?

- Коли розпочалася російська агресія на сході України, нами була започаткована програма «Захист патріотів», яка діє і зараз. На початку ми постачали нашим військовим і добровольцям засоби першої допомоги, аптечки – те, чого найбільш гостро не вистачало в той час. Сьогодні наші зусилля розширилися на допомогу з реабілітації поранених та тих, хто страждає на ПТС, на їх адаптацію до цивільного життя тощо. У цьому напрямку ми також співпрацюємо з українською організацією «Побратими» та Центром допомоги ветеранам АТО та їхнім родинам.

Окрім того, зараз домовляємося з канадійцями про участь у проекті (частково фінансується урядом Канади), в рамках якого лікарі їдуть в Україну, щоб фізично надати допомогу пораненим.

- Зараз, у нелегкий для України час, держава намагається максимально долучити світове українство до захисту своїх національних інтересів, поширення правдивої інформації про конфлікт з РФ, захисту прав політичних в'язнів та інших зовнішньополітичних ініціатив. Ви, як генсекретар СКУ, безумовно знаєте і, напевно, навіть були причетним до підписання Меморандуму про співпрацю між СКУ та КМУ. Наскільки успішно його пункти вдається втілити в Австралії? Чи прислухається до української меншини австралійська влада? Чи є впливові українці в австралійському політикумі, експертному середовищі?

- Завдання Меморандуму – систематизувати роботу між закордонною громадою і Україною. Співпраця у рамках Меморандуму здійснюється, однак не можна сказати, що всі його пункти знаходять втілення. Хоча до думки закордонного українства прислуховуються. Наприклад, коли обговорювалося питання подвійного громадянства ми організували участь експертів у круглому столі для всебічного розгляду цієї проблеми.

Ми постійно зустрічаємося з представниками австралійської влади, майже щоденно інформуємо їх про події в Україні, вивчаємо їхню реакцію.

Це стосується і питання санкцій, яке ми тримаємо на постійному контролі, і інших важливих питань, таких як візит прем'єр-міністра Австралії до України, тощо. У рамках Меморандуму ми підтримуємо співпрацю двосторонніх парламентських груп.

В Австралії є досить багато українців, які працюють у різних галузях, але якщо йдеться про лобіювання українських інтересів, то воно більшою мірою відбувається за рахунок громадського сектору та багаторічних зв'язків, над якими треба постійно працювати.

Нещодавно СУОА сприяло приїзду до Австралії директора Українського інституту національної пам`яті Володимира В'ятровича, який розказав австралійцям як РФ маніпулює історією, викривляє та інтерпретує інформацію про сьогоднішні події. Почути таку інформацію з перших вуст для австралійських політиків і експертів надзвичайно важливо.

ЗАПОРУКА ДОБРИХ ВІДНОСИН АВСТРАЛІЇ ТА УКРАЇНИ У СПІЛЬНОСТІ ЦІННОСТЕЙ

- Як ви охарактеризуєте загальну політику Австралії стосовно України та української громади?

- Відносини між Австралією та Україною завжди були добрими, але останніми роками вони отримали новий поштовх, бо австралійці оцінили нашу боротьбу за цінності. Вони повністю співпадають із цінностями, які розділяють австралійці – демократія, незалежність, повага до прав людини тощо.

В Австралії є такий вислів: «Give everybody fair go» (Кожен має право на шанс), який вони вважають актуальним і стосовно України, поважаючи вибір українців та їхнє право обирати у якому суспільстві вони мають жити.

Фото: Павел Багмут

Попередній прем'єр-міністр Австралії Тоні Ебботт, який зараз радник президента Порошенка, чітко дав зрозуміти свою позицію на підтримку України і Австралія відкрила посольство в Києві.

Окрім того є менш помітні, але не менш важливі аспекти австралійсько-українських відносин. Наприклад малі гранти від австралійського уряду, які покликані сприяти розвитку суспільного життя в Україні. Одним з них є програма Endeavor Scholarships, яка надає стипендії для українських студентів на навчання в Австралії.

Крім того, Австралія чітко розуміє загрозу з боку Росії і Путіна, зокрема у кіберсфері та пропаганді і ця спільна загроза також зближує наші країни.

- Чи комфортно бути українцем в Австралії, власне не просто українцем, а коли ти українець і відбстоюєш свою позицію?

- Думаю, що дуже комфортно. Ти завжди можеш заявити свою позицію і розраховувати на підтримку більшості австралійського суспільства, яка розділяє схожі цінності. Загалом життя в Австралії дає можливість бути як добрим австралійцем, так і добрим українцем. Всі можливості для цього є.

Представники австралійської влади ставляться до нашої громади з великою повагою. Бо нам вдалося зберегти себе, при цьому дуже добре інтегруватись, зауважте – не асимілюватись, а саме інтегруватись в австралійське суспільство. Багато представників нашої громади стали видатними австралійськими вченими, митцями.

- А як оціните зв'язки громади з Українською державою, посольством? Чи є в австралійських українців відчуття, що про них пам'ятає і дбає історична Батьківщина? Чого очікують від України найбільше?

- Зараз у нас є добре порозуміння і непогано налагоджена співпраця з посольством України в Австралії. Ми намагаємося будувати нашу роботу так, щоб доповнювати одне одного. Добре, що уряд України почав виділяти певні кошти на закордонне українство. Є надія, що буде більше проектів, які, пов'язують нашу спільноту з Україною.

Часто українці Австралії відчувають брак підтримки з боку України поки що робиться небагато. Наведу один з останніх прикладів. Ми (СУОА) звернулися з проханням до Адміністрації Президента, до Верховної Ради і безпосередньо до міністра культури, з проханням направити на відзначення 70-ліття поселення українців в Австралії український мистецький колектив, але відповіді не отримали. Це сумно. Щоб було краще зрозуміло чому – розповім коротеньку історію. На минулий з'їзд приїхав колектив з Івано-Франківщини, і коли вони виступали, одна літня пані, яка десятки років добровільно працювала на наших таборових виїздах, а на той час вже хворіла і мала проблеми з пам'яттю, почувши одну з пісень, згадала її та усміхнулася.  Її син, дякуючи виконавцям після виступу, сказав, що та усмішка матері варта для нього усіх грошей світу, і він готовий сторицею віддячити Україні.

Тому така підтримка з боку України є надзвичайно важливою.

Ми просимо також не забувати про економічну складову, оскільки саме економіка лежить в основі австралійської дипломатичної діяльності. Ми, наприклад, пропонували призначати торговельних представників України в Австралії з числа австралійців, котрі хочуть і мають можливості відкривати Україні двері до австралійського бізнесу. Я знаю, що згідно з українським законодавством це мають бути громадяни України, однак треба подумати як використати потенціал і тих людей, у котрих немає українського громадянства, але є бажання і ресурси допомагати Україні.

Однак одним із найважливіших для української громади питань залишається візове. Важливо, щоб представник консульської служби міг більше виїжджати у різні регіони Австралії та пояснювати людям всі новації та особливості візового законодавства. Люди повинні зрозуміти, як працює система, що ніхто не хоче зробити їм кривду чи не видати візу, але є закон, якого всі змушені дотримуватися.

Загалом, у перспективі хотілося б, щоб ми домовилися про безвізовий режим. Ми розуміємо, що візове питання двостороннє і що необхідні відповідні кроки з боку австралійської сторони. Ми постійно ведемо діалог з обома сторонами. Розуміємо всю складність питання, однак його потрібно  мати на увазі, прагнути досягти цієї мети.

Наразі ми очікуємо посилення культурного обміну, а також частіших візитів політиків чи активістів з України. Вони не тільки зближують нас, а й допомагають донести правдиву інформацію про те, що відбувається в нашій державі.

- Як пройшов ювілейний Здвиг української громади?

- Здвиг – це зібрання українців з цілої Австралії. Зазвичай такі річниці ми відзначаємо одним заходом. Однак цього разу, оскільки це ювілей, і люди прибували впродовж 48-49 років, програма проведення заходів запланована на три роки. Ми вирішили дати можливість всім репрезентувати свій вклад у загальний здобуток австралійського українства, розтягнувши програму відзначення на такий тривалий термін.

Відзначення розпочалося із цьогорічного головного заходу під егідою СУОА, а далі святкування продовжуватимуться на рівні штатів та окремих організацій як от Союз українок Австралії, СУМ, Пласт, які мають свою історію і готові відзначити цю дату на своєму рівні. А відтак у 2019 році буде проведено ще один загальний, так би мовити, підсумковий захід.

Цінність здвигу полягає у тому, що захід дає можливість тим, хто не знайомий з діяльністю громади, пізнати цю громаду, а членам громади, які мають друзів і знайомих по всій Австралії, зібратися разом. Тобто це така товарисько-культурна зустріч, яка покликана дати новий заряд енергії, підняти дух і зрозуміти, що треба працювати далі.

Іван Юсип'юк, Канберра.

Фото: Володимир Тарасов, Павло Багмут

Джерело: Укрінформ

Опубліковано в Власна думка

В рамках програми 2017 року на честь 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між Австралією і Україною, а також відзначення 70-річчя поселення українців в Австралії 21 червня в Музеї української діаспори відбулося відкриття виставкового проекту «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана».

Вперше в Україні експонуються понад 60 творів живопису та графіки шести українсько-австралійських художників з колекцій київського Музею української діаспори та Бережанського краєзнавчого музею. Cеред них представники третьої хвилі еміграції – Володимир Савчак, Тимофій Мессак, Петро Кравченко, Степан Хвиля, Леонід Денисенко та сучасна австралійська художниця українського походження Світлана Солдатова.

П’ятеро з представлених митців належать до покоління, доля якого була пошматована Другою світовою війною, геополітичними потрясіннями в Європі та радянським тоталітарним режимом.

Художники потрапили до Австралії по закінченню війни в 1948-1949 роках, тікаючи якомога далі від неминучої розправи. З собою на Зелений континент митці привезли українську культуру, познайомивши місцеве населення Австралії з традиціями та мистецтвом своєї Батьківщини.

Далеко від рідної землі українські австралійці плекали національну ідею в своїй творчості, зберігали та відтворювали архетипні для української культури сюжети, мріяли про створення незалежної держави. Поміж інших робіт на виставці представлене полотно Володимира Савчака «Мійіконостас», створене в 1983 році та підписане автором: «Тут спочивають ті, які життя віддали в боротьбі за волю України».

В проекті представлені роботи різних періодів творчості митців - від ранніх творів 1940-их років, створених в повоєнній Європі, до пізніх, написаних на зламі ХХ-ХХІ століть.

На виставці також представлені картини, в яких митці відобразили незвичайну культуру й унікальну природу Австралії: залиті сонцем місцеві пейзажі, екзотичні поселення аборигенів, портрети корінних жителів Зеленого континенту. Серед них – «Останній абориген» Степана Хвилі, що вдивляється в червоне безмежжя всесвіту.

Особливу атмосферу проекту створюють унікальні архівні відео: сюжети з відкриттів ретроспективних виставок художників та інтерв’ю, відзняті у їхніх помешканнях в Австралії. З екранів лунають голоси митців, створюючи ілюзію їхньої присутності у стінах музею.

Триватиме виставка «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана» до 24 вересня 2017 року.

Проект здійснено за підтримки Посольства Австралії в Україні та за участі Бережанського краєзнавчого музею. Інформаційний партнер – журнал «Антиквар».

 

 

Музей української діаспори

м. Київ, вул. Московська, 40-б.

Тел.: (044) 280 6418.

E-mail: museum.diaspora@gmail.com.

Facebook: https://www.facebook.com/MuseumUkrainianDiaspora/ .

Опубліковано в Цікаво
Понеділок, 12 червня 2017 07:30

Українській діяспорі в Австралії 70!

Українці Австралії стоять на передодні чергового Здвигу.

Оскільки я наразі в Бельгії, а не Австралії (незнаю чи вспію до Мельбурна) Подаю дані про українців в Австралії. За період між двома Здвигам нічого не змінилося, хіба, що відійшло у вічність ще багато піонерів громадсько-суспільного життя...

ЗДВИГ Українців Австралії в СІДНЕЇ в днях  7 - 9 червня 2013 року проходив під гаслом «Минуле, теперішнє, майбутнє».

 

Цінні відомості про формування й еволюцію української діяспори в Австралії зібрані мною давніше в брошурці виданій з приводу відвідин України Ансамблем ім. Володимира Івасюка з Сіднею. Я постійно оновлюю інформації.

 

                                                                         МИНУЛЕ

ПОЧАТКИ

 

Українська діяспора в Австралії є одна з  наймолодших українських поселень в світі. В 1947 - му році прибуло до Австралії кількадесятків українських родин.  

В 1948 і в 1949 - му  році українці, тзв політичні еміґранти (displaced persons) масово прибули до Австралії — початок української діяспори в цій країні датується 1948 - 1949 - го року. Цей 2017 -ий рік є в нас ювілейним. 

70 років, здається, не так вже й багато. А виросло в Австралії три покоління австралійців - українського походження.

До 1947 - го року не було багато українців в Австралії. Є інформації про те, що були поодинокі українці, які по першій  Першій Світовій війні приїхали сюди з групами росіян з Китаю, - з Манджурії й з Харбіну.

Статистика перепису населення з 8.8.2006 року подала, що на території Австралії живе 37.800 тисяч українців.  Та ніхто неможе точно подати число скільки нас. 

В початках українці почали своє життя з нічого. Брак старої еміґрації, брак власних домів, організацій не давали можливостей оминути перших важких років життя. Люди не знали англійської мови. Та тяжкою працею поступово підносилося українське громадське життя.

ДЕМОҐРАФІЧНА СТРУКТУРА УКРАЇНЦІВ АВСТРАЛІЇ

Майже всі українці поселились по містах і працювали чи ще працюють у різних галузях промислу. Покоління,  які родилися й закінчили школу, університети в Австралії, працюють по своїх професіях. Є в нас багато лікарів, дентистів, правників, вчителів, інженерів, компюторних спеціялістів та кілька підприємців.

Розселились українці в околицях найбільших індустріяльних міст Австралії, біля Сіднею, Мельбурну та Адельайди. Менші скупчення виникли в Перті, Брізбені, Окслі, Нюкастлі, Волонґонзі, Джілонґу, Саншайні та невеличка громада в столиці Австралії Канбері й її околицях Квінбієну. Живуть по-одинокі родини в місті Кернс та в Аліс Спринґс. Невеличка громада українців живе в Тасманії. 

В кожному з згаданих місцевостей діє Українська Громада, Спілка Української Молоді (СУМ), Пласт, Союз Українок, Українська Школа, Кредитівки, та ряд  суспільно-політичних організацій, мішані хори, танцювальні групи, ансамблі бандуристів, театральні гуртки, літературні клюби, товариства професіоналів та підприємців, спортові клюби копаного м’яча, відбиванки та ґольфу

Стейтові Громади  віддіграють важну ролю як структури, бо об’єднюють українців всіх стейтів (штатів).

Існують сумівські та пластові таборові площі, де молодечі організації відбувають свої літні табори, свята та розвагові імпрези.

Союз Українських Організацій Австралії є Центральним Представництвом і речником всіх українців в цій країні:  є їх представником перед урядовими чинниками.

 

                                                                     ТЕПЕРІШНЄ

КУЛЬТУРНО МИСТЕЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Найбільш успішним аспектом зовнішних зв'язків української спільноти в Австралії треба уважати виступи наших мистецьких ансамблів, зокрема танцювальних та поодиноких мистців. Успішними концертами та участю в збірних австралійських імпрезах українські мистецькі одиниці здобули собі велику популярність і признання. Вони популяризують наше мистецтво серед австралійської спільноти, доводять до уваги публичної опінії українську спільноту в Австралії та в загальному збуджують в австралійському довкіллі зацікавлення українською проблематикою та Україною.

 

                                                                УКРАЇНСЬКЕ ШКІЛЬНИЦТВО

 

Діють суботні школи й садочки по всіх українських скупченнях. Коли постала Фундація Українознавчих Студій в Австралії - діє Лекторат Українознавства в Сіднейському Макворі Університеті та в Мельбурнському Монаш Університеті. Сьогодні в 65 років нашого поселення в цій країні, учнів в школах не так вже й багато.  В 2013 році навчаються  до 300 учнів.  

По деяких Стейтах (Штатах) Австралійський Уряд визнав українську мову як предмет до матуральних іспитів.

                                      МАТЕРІЯЛЬНІ НАДБАННЯ УКРАЇНЦІВ В АВСТРАЛІЇ

Матеріяльні надбання українців в Австралії за 65 років поселення є такими, що ледве чи якісь з наших спільнот в других країнах світу могли б  похвалитися за такий короткий час такими досягненнями.

В першу чергу впадає в вічі велика  кількість Народних Домів і Церков УАПЦ й УКЦ у порівнанні до нашої численності. В Мельбурні побудовано Катедру Української Греко Католицької Церкви ім. верх апп. Петра і Павла.  Спричинене це великою віддалю між поодинокими скупченнями наших поселенців, які розкинені по цілій Австралії. Побудовано кілька пам'ятників в пам'ять тих, які загинули підчас Голодомору в 1932- 1933 роках, тих, хто поляг за волю України, в честь 1000-ліття Хрещення України.

За 65 років тут поселення пішло у засвіти дуже, дуже багато українців, основоположників у всіх ділянках нашого суспільства. Та не всі їх спадкоємці, на жаль, не завжди знаходяться в рядах нашого суспільства.

Еміґрація українців з Польщі (1980 роки), а ще з Боснії чи колишньої Юґославії, й недавня з України не доповнила ряди нашого суспільства, так, як це думали й бажали основоположники українства в Австралії. Від 1991 приїхало понад 10 000 українців з України.  Нова хвиля доповнює певні галузі життя, головно в культурно- мистецькій ділянці та в рідному шкільництві.

Виходило в Австралії кілька українських газет “Українець в Австралії”, “Єдність”. На сьогодніший день залишилося  дві ґазети "Вільна Думка ", (Сіднеї)  та " Церква й Життя” ( Мельбурн).

Видано СУОА два томи Українці  в Австралії  

 

              ГУМАНІТАРНО — МЕДИЧНА ДОПОМОГА УКРАЇНІ 

На велике признання в цій ділянці серед нашої спільноти заслужив Союз Українок та Українське Лікарське Товариство Австралії. Допомога ця у вигляді медицини та медичних приладів була досі доставлена в кілька лікарень України. Наші лікарі їдучи в Україну везли з собою хірургічні інструменти. Вели там показові операції, вели консультації, читали медичні лекції. Допомогли фінансово видати словник Української Медицини.

Чорнобильська Фундація та інші також організували допомогу.

 

                                                                  ЗВ'ЯЗКИ З УКРАЇНОЮ

Можна сміло твердити, що зв'язок з Україною розпочався в 1989 році коли до нас приїхав народний депутат, поет Дмитро Павличко, тоді голова Товариства Української мови ім. Т. Шевченка.

Після нього Австралію відвідало багато політиків, письменників, артистів, співаків, ансамблів, професори,  вчені різних галузей,  між ними екс-президент Леонід Кравчук, народний депутат-поет Іван Драч, голова Всесвітньої Координаційної Ради Українців в світі,  бувші в’язні концтаборів СССР Богдан Горинь, Левко Лук’яненко, Владика Павло Василик,  Президент Києво-Могилянської Академії В'ячеслав Брюховецький, бізнесові делегації, спортовців, ціла Олімпійська команда в 2000 році. Довгий список можна продовжити.

З сторони Австралії в культурницьку подорож в Україну їздили бандурист Віктор Мішалов, танцювальна група "Веселка", Ансамбль ім. Володимира Івасюка, ансамбль бандуристок "Ластівка", діти української школи ім. св. Андрія,  всі з Сіднею, Танцювальний  ансамбль СУМ “Верховина”  з Мельбурну, ансамбль "Каштан" з Аделайди,  діти української школи з Саншайну, діти української школи і СУМ-у з Перту,  як і рівнож Сумівці і Пластуни з приводу З’їздів і Світових Злетів, які відбувалися в Україні. 

Офіційні зв’язки з Україною розпочалися в грудні 1991 року коли Австралія визнала незалежну Україну, а відтак Україна визначила своє представництво в Австралії.   

16.1.2000 року,  до Австралії приїхав перший консул України Вадим Пристайко, а ґенеральний консул Василь Корзаченко прибув в травні місяці тогож року.  

До того часу ролю Почесного Конусла України бл. пам. Зіна Ботте з Мельбурну. Після її смерти її чоловік Валерій перебрав цю ролю.

14.4.2003 року Ґенеральне Консульство України перетворено на  дипломатичну установу, тобто амбасаду – посольство. Консули та  посли  України Олександер Міщенко, Валентин Адомайтіс, і тимчасові представники у Посольстві      Микола Джиджора, Станіслав Сташевський та консул Олександер Фоменко, тісно співпрацювали і співпрацюють з Управою СУОА.

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЪНІСТЪ

Українська спільнота Австралії визначила себе своєю політичною діяльністю. До часу проголошення Незалежности Українив 1991 року  українська громада в Австралії проводила величезні демонстрації в справах Голодомору 1932-33, в обороні людських та національних прав, проти сов’єтьско – комуністичного знущання над українським народом. Виступи проти Червно-Армійського хору та інших владних структур. В 1991 році відбувалися маніфестації вимагаючи від Австралійського уряду визнання Української Самостійної Держави та за нав’язання диплoмaтичних зв’язків. В 2003 році проведено по всій Австралії акції на підтримку демократизації України в рамках Помаренчевої Революції.

Акція, "Смолоскип -  Незгасима свічка" -  розпочалася в Австралії в Канбері  6.4.2008 року, щоби перевезти Смолоскип по цілому світі з Україною включно, демонстрації в 2009 роках в річниці Голодомору 1932 - 1933 в Канбері, зокрема були дуже успішними.

Визнання Австралійським урядом Голодомору ґеноцидом також велике досягнення СУОА.  

ЗАОКЕАНСЪКА ДІЯЛЪНІСТЪ

Хоч Австралія далеко від інших континентів де поселені українці, представники української спільноти Австралії брали та далі беруть активну участь в Конґресах та праці Світового Конґресу Українців, політичних угрупувань, молодечих організазій та злетів.

МАЙБУТНЄ

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Українці в Австралії зробили за  65 років свого поселення в цій країні в ім’я України дуже багато й здобули  собі достойне місце  у багатокультурній Австралії. Не засоромили Матері України й продовжуватимуть свою діяльність, бо нас багато тих, хто  готовий зберегти й надальше спадщину наших батьків й предків.

Піонери перших 65 років поставили здоровий фундамент для церковного, суспільно-громадського й політичного  життя. Вже кілька разів відмолоджено проводи наших структур-організацій. Виклик до тепершінього на майбутніх проводів є обов’язком затримати дух українства, любов та гордість до свого рідного та дальше втішатися повагою австралійського суспільства.

Голова Союзу Українських Організацій Австралії Стефан Романів, каже, що " ми, як спільнота оптимістично та реально підходимо до реального стану і пам’ятаємо слова Івана Франка: “Кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт”.

 

На Многії Літа Українська Громадо Австралії !

Відео про демонстрацію в Канбері в 6.4.2008 року 

 

 

СМОЛОСКИП - Незгасима Свічка

Опубліковано в Українці в світі

У суботу, в офісі Громадської платформи «Люди допомагають Людям», звучали спогади, були сльози, квіти, подарунки, добрі слова та дружня атмосфера. А причиною цього, став візит представника української спільноти з Австралії Валентина Шиманюка, який привіз і передав сімом родинам з Києва та області (за вибором діаспори), підопічним Громадської платформи «Люди допомагають Людям», сувеніри та фінансову допомогу, у сумі 1 400 австралійських доларів ( 200 дол. кожній родині).

Так, допомогу отримали:

  1. Родина Вдовича Святослава Петровича (м. Київ). Залишилася дружина Ганна та троє дітей: Олексій, Ілля, Федір. Отримали 200 австралійських доларів.
  2. Родина Мостіпана Олександра Вікторовича (м. Київ). Залишилася дружина Наталія та дві доньки: Ярослава і Ніка. Отримали 200 австралійських доларів.
  3. Родина Дорошенка Олега Вікторовича (м. Київ). Залишилася дружина Сніжана та двоє синів: Федір і Максим. Отримали 200 австралійських доларів.
  4. Родина Бабича  Ярослава  Леонідовича (м. Київ). Залишилися дружина Лариса та троє дітей: Святослав, Владислава, Дарина. Отримали 200 австралійських доларів.
  5. Родина Корчовного Романа Михайловича (м. Київ). Залишилася дружина Ірина та син Дмитрій. Отримали 200 австралійських доларів.
  6. Родина Бочарова Романа Олександровича (Київська область). Залишилася дружина Ірина та троє дітей: Марія, Амалія та Анна. Отримали 200 австралійських доларів.
  7. Родина Вахнюка Олександра Миколайовича (м. Київ). Залишилася дружина Юлія та дві доньки: Ксенія та Варвара. Отримали 200 австралійських доларів.

Українці в Австралії об’єднані у різні організації. Всі вони уважно слідкують за подіями в Україні та за можливості, надають підтримку. Так, Союз українок Південної Австралії, який очолює Ірина Буженко, організувала в Аделаїді до Великодніх свят ярмарок, на якому продавалися українські страви, приготовані власноруч. Кошти від їх продажу і були спрямовані на допомогу київським родинам. Завершилася зустріч дружин загиблих Героїв із паном Валентином чаюванням та невимушеними розмовами і спогадами про життя.

Команда Громадської платформи «Люди допомагають Людям» та дружини загиблих, висловлюють подяку українцям Австралії за їх небайдужість та бажання допомогти родинам, які втратили найдорожче: чоловіка та батька. Сподіваємося, що така доброчинна акція стане гарним прикладом і об’єднає українців діаспори для допомоги родинам загиблих в АТО. А пан Валентин пообіцяв, що по приїзду до Австралії, розповість місцевій громаді про нашу платформу та родини, які потребують допомоги.

Джерело: lpl.com.ua

Опубліковано в Колонка подій

Богдан Микитюк – галичанин, який народився, живе і працює в Австралії. Під кінець Другої світової війни його батьки разом із сестрою і бабусею змушені були тікати з України. В таборі для біженців у Німеччині народилися його два брати. Пан Богдан, останній син у сім’ї, зявився на світ вже на зеленому континенті. Нещодавно він приїздив у Галичину, аби провести кілька семінарів і вишколів у Інституті лідерства УКУ. Тут Z зустрівся із ним, аби почути розповідь про унікальну історію родини, життя в еміграції та допомогу українцям і українській діаспорі сьогодні.

– Як Ви опинилися в австралійській діаспорі?

– Я народився в Австралії в українські сім’ї. Тато – з Коломиї, мати – з Івано-Франківська. Через переслідування московськими окупантами вони змушені були виїхати в Німеччину, а відтак емігрувати в Австралію. Але в новому домі не забули про Батьківщину – все життя допомагали українцям і привчили до цього своїх дітей. Тому допомога Україні – це справді наша родинна історія.

 Розкажіть про історію своєї родини. Чому вона була небезпечна для тогочасної влади?

– У нашій родині як по маминій, так і по батькові лінії були незгідні з тогочасною владою. Батькові брати, які значно старші від нього, входили до лав січових стрільців. Після Першої світової війни всі були активними членами УВО, а також ОУН. Старший батьків брат був підприємцем, фондував дуже багато організацій, другий – командиром поліції Коломиї, третій став інвалідом після війни, а четвертий був священиком. Двох старших братів німці розстріляли в Шепарівці.

Батько і мати пережили немало: сиділи у в’язниці за поляків, які арештували всіх членів ОУН після атентату на Пілсудського. А коли у 1939 році прийшли москалі, то батьків вдруге позамикали у тюрмі.

Було страшно. У тюрмі в Івано-Франківську під час допиту майор КГБ сказав моїй мамі: «Любо, чого ти брешеш? Я точно знаю, де ти ходиш і що ти робиш. Але я також знаю, що у тебе є стара мама, вдова – і тільки тому, що в мене теж є стара мама, я на цей раз відпускаю тебе. Але як попадешся в наші руки вдруге, то не вийдеш живою».

 У той час тисячі загинули. Як вдалося врятуватися Вашим батькам?

– У тюрмі була дуже напружена ситуація. Щоби бодай трохи забути про загрозу смерті, важкі будні, в’язні були готові віддати все своє майно, навіть золоті годинники, за звичайні сигарети. Батько був щирим і роздавав свої сигарети іншим – і не лише полоненим, а й сторожам. Зараз у цьому вчинку не побачиш героїзму, але тоді це було чи не єдиним порятунком від психологічних зривів.

Врешті батько дослужився і його записали у бригаду тих, хто пильнував парки й городи в місті. Одної ночі до нього підійшов сторож і каже: «Славку, як підеш завтра на роботу, не вертайся назад. За тобою ніхто не буде стежити. Ти лише іди в протилежну сторону від тюрми. Більше нічого сказати не можемо». Батько так і зробив. І того вечора москалі відступили і замордували всіх в’язнів… Він вижив.

Але свобода була недовгою – невдовзі гестапо знову замкнуло його у тюрмі. Втім, батькові вдалося втекти до Львова. Там зупинився в друга, з яким студіював право. І ось одного разу, коли батько якраз перебував у нього, зателефонувала його знайома пані Скринтович і каже: «Славку, приїжджай до мене, твій брат священик тут». Батько швидко приїхав, але брата не побачив, а бабця відповіла, що то першоквітневий жарт. Годину пізніше жінка батькового друга телефонує тривожним голосом: «Славку, тут гестапо було за тобою».

Знову батькові вдалося врятуватися, знову доля відвернула його від смерті. Але в Україні залишитися таки не довелося. Коли наново прийшли москалі 1944 року, то сказали, що розстріляють усіх незгідних, як ті потраплять їм в руки. Відтак батьки вирішили втікати в Німеччину.

 Як із Німеччини потрапили в Австралію?

– Моя сестра народилася ще в Україні. Далі вирушили в Німеччину. Дорогою померла бабця по мамі. Її поховали біля Відня. Родина зупинилися в місті Байройт у таборі для біженців, де народилися мої брати. Одного файного дня мама з дітьми пішла прогулятись – а коли повернулися до пологового будинку, застали руїни, з яких стирчало два комини. В будівлю влучила бомба. Це було сигналом, що треба їхати далі. Батьки опинилися в Австралії, де згодом народився я.

 Якими є Ваші спогади з дитинства?

– Особливо пам’ятаю дитячі роки. Батько брав мене всюди з собою. Пригадую, як у трирічному віці, замотаний у коцик, я сидів у ногах на Воскресній утрені в четвертій ранку. З татом також я відвідував усі проби хору і драматичного гуртка. Згодом брати і сестра казали, що ми з ним були брати по духу, по серцю, радше співпрацівники, аніж батько і син.

Коли я підріс, ходив до недільної української школи. Далі переїхав у столичне місто Перт для навчання в університеті. Там почав вести активне життя: був головою Спілки української молоді, парафіяльної ради й української громади. Так я зростав українцем у Австралії.

 Як родині вдалося не втратити зв’язок з українцями?

– Тато активно розвивав українську громаду в Австралії, будував народний дім, церкву. Але все ж головним його завданням було допомога українцям в Україні. Кожного місяця, в час виплат зарплат, ходив по кав’ярнях, шукав українців і збирав з них пожертви, котрі пересилав родинам військових, які загинули у Другій світовій війні.

Також надсилав гроші студентам на книжки, щоби сприяти зростанню українських провідників. Батько підтримував Український вільний університет у Мюнхені, тогочасним ректором якого був Володимир Янів. Разом із ним, Володимиром Кубійовичем і братами Степана Бандери батько сидів у одній келії. 

Цікаво, що у нас в обох родинах по батьковій і  маминій лінії були священики. З маминої сторони її дідуся двоюрідний брат був дуже близьким із митрополитом Йосифом Сліпим. А оскільки вже у нашій ґенерації священиків не було, в 1998 році моя сестра Марта подала думку: «Оскільки зараз у нас немає священиків, будемо платити стипендії Львівській духовній семінарії для їх навчання». Відтак нашим обов’язком було продовжити задум батьків.

 Ким Ви працюєте в Австралії?

– Я здобув педагогічну освіту учителя, в університеті досліджував соціологію поселення іммігрантів. Відтак навчав державних працівників і учителів відповідно надавати послуги емігрантам, особливо дітям у школах. У такий спосіб я встиг учителювати практично скрізь: від садочка до шостого рівня магістерської праці. Зараз на пенсії продовжую громадську діяльність, особливо як вихователь молоді. Навчаю новоприбулих українців англійської мови, також викладаю українську дорослим українського походження й австралійцям, що в шлюбі з українцями.

У 2005 році навіть вдалося приїхати в Україну з двадцятьма студентами, котрих я вчив української в Австралії. Якось розповідав їм, як в Україні гуси виходять зі села. Вони з мене сміялися. Я кажу, що спочатку виходить одна гуска, за нею інша… Разом усі ходять, як ті хмарочки на небі. Потім певний час кричать і йдуть додому. І заради тих гусей ми приїхали в Україну (сміється).

 Як сталося, що доля привела Вас до УКУ?

– З УКУ я познайомився через випадкову зустріч з Оксаною Зозуляк з Інституту лідерства та управління УКУ під проводом Олі Зарічинської, керівником відділу розвитку УКУ. Коли вона дізналася, що я працюю з молодими людьми, то запросила мене до інституту зустрітися з студентами. Я погодився і провів декілька семінарів, а також взяв участь у інших вишколах разом з Оленою Карнаух і Наталею Бордун. І став членом дорадчої комісії Інституту.

Одночасно цікавився діяльністю Львівської семінарії. Коли студенти і семінаристи чули, що я з Австралії, то були зацікавлені прийти на зустріч, почути, що я говоритиму. Сьогодні і надалі підтримую зв’язки з семінарією: допоміг організувати бібліотеку, комп’ютерні класи.

У цей час також познайомився з австралійкою Кіррілі Маннінґ, котра відвідала в Україні інтернати для дітей з обмеженими можливостями. Побачивши їх, вона сказала своєму чоловікові: «Бог мене кличе допомагати цим дітям. Я б хотіла повернутися на півставки до університету. Там є програма, за якою відправляють четвертокурсників по ерго-фізіотерапії на стажування до Африки й Індії, помагати дітям з вадами. Я хочу організувати таку програму до України». За згодою чоловіка вона залишила високооплачувану роботу і 2005 року почала програму стажування в Україні.

Коли я почув про це, то вирішив сприяти Кіррілі: познайомив її з тогочасним міністром охорони здоровля Зеновієм Митником і  координатором програми в реабілітаційному центрі «Джерелі» на Сихові Лесею Каландяк, а також з Наталею Климовською, проректором із розвитку та комунікацій УКУ, та Ніною Гайдук із "Львівської політехніки", котрі працювали в подібних сферах. Програма стажування тривала від 2005-го до 2013 року. Але з початком війни університет заборонив студентам їздити в Україну. Це виявилося небезпечно, а університет відповідає за безпеку своїх студентів.

 Ви також допомагаєте пораненим військовим…

– Так. З початком війни Леся Каландяк перейшла працювати до Львівської військової лікарні. А Кіррілі і я пішли їй помагати. Спершу я зібрав кошти на проект реабілітаційної медицини, а зараз вже другий рік фондуємо проект поетапного гіпсування військовиків, котрі мають пошкоджені м’язи рук і ніг.

Також Кіррілі готує майстерні ерго-фізіотерапії для подальшої практики в «Джерелі», Львівській військовій лікарні, УКУ і "Львівській політехніці". Разом ми "вербуємо" волонтерів долучатися до проекту.

 Що мотивує Вас допомагати українцям, зокрема українській молоді?

– Я маю багато залежностей у житті. Але моя найбільша залежність – бачити успіх інших. Тому коли люди, зокрема молодь в Україні, розповідають про свої проекти, мрії, намагаюся всіляко допомогти їм. Усе своє життя стежу за людьми, які роблять щось надзвичайне, і називаю їх ангелами. Я ж називаюся Богдан, наче даний Богом допомагати цим ангелам у будь-який можливий спосіб: руками, ногами, головою і чим тільки можу…

Богдан Микитюк (у центрі) з Лесею Каландяк, головою Асоціації фізичних терапевтів​ ​України, фізичним терапевтом Центру "Джерело"

ДОВІДКА

Богдан МИКИТЮК народився 1950 року в містечку Нортгам (100 км на схід від Перта, столичного міста Західної Австралії). Дружина Катруся, діти Меліса, Христя і Клим.

Отримав диплом учителя (1971) і бакалавра з історії і політики (1978). Здобув звання магістра адміністрації (1997); учитель-виховник, директор школи, yніверситетський дослідник і викладач. Здобув багато державних нагород і дотацій на дослідження імміграційного процесу і напрацювання програм для успішного поселення іммігрантів в Австралії, особливо для новоприбулих іноземних школярів.

Високоповажаний довголітній працівник обласних і верховних австралійських і українських організацій Австралії  секретар СУМ-y і Кредитової спілки "Калина"; голова "Oбнови" (19691975), СУМ-у (19801988), церковного братства (19861989) і "Громади" (19982004); організатор церковного молодіжного xopy, понад 20-ти СУМ-тaбopiв i унікальної виховно-вишкільної програми української молоді  подорож по Україні "Слідами незабутніх предків" (2005).

Голова обласного Українського олімпійського кoмiтeтy (19962000)  господар понад 15-х українських національно-збірних спортивних команд, державних і бізнесових делегацій під час змагань/відвідин Перта, за що нагороджений Верховною Радою України за прислугу розвитку спорту, торгівлі і туризму в Україні. Працював перекладачем-зв’язковим для українських команд на Олімпіаді в Сіднею 2000 року.

Підготувала Оксана ЛЕВАНТОВИЧ

Опубліковано в Українці в світі

У Нью-Йорку відбулася урочиста церемонія оголошення 21-го переможця щорічної Пулітцерівської премії у сфері журналістики, літератури, музики й театру.

Пулітцерівську премію за документальне фото цього року присудили Данилу Берегулаку – сину українських емігрантів. На його світлині зображене одне з 3,5 тис. нерозкритих убивств на Філіппінах внаслідок політики брутальних розправ президента Родріго Дутерте.

Австралійський фотограф з українським корінням (народився в сім’ї українських емігрантів неподалік Сіднею) постійно перебуває в найгарячіших точках планети, ризикуючи власним життям. І все для того, щоби розповісти історії реальних людей, щоб ми перестали сприймати чуже лихо як просту статистику.

У 2010 році Деніел вперше номінувався на одну з найпрестижніших премій у галузі журналістики ​за фоторепортаж про повінь у Пакистані. У 2015 році він таки отримав заслуженого Пулітцера, проживши кілька місяців в Африці, де епідемія Ебола забрала життя понад 10 тис. людей. Його фотографії передають увесь жах ситуації, складне становище, в яке потрапили ці бідолашні люди, а також нелегкі будні тамтешніх медиків.

2017 року Данило отримав другу Пулітцерівску премію за репортаж про неймовірно жорстоку кампанію на Філіппінах, яку розпочала місцева влада проти наркотиків. Впродовж 35 днів йому вдалося сфотографувати 57 вбивств наркозалежних людей та дилерів, здійснених групою громадян, котрі взяли правосуддя у свої руки, мотивовані висловлюванням президента «Вбити їх усіх!». Данило також спілкувався зі свідками та родичами жертв.

Перша сцена, з якою зіткнувся Данило після приїзду до Маніли, – потрійне вбивство, яке, за його словами, задало тон усієї поїздки. На місці події було ще 30 місцевих журналістів, однак вони майже одразу ж поїхали на інше місце злочину. І хоч, поліцейські звіти часто класифікують такі вбивства як результат законних операцій, їм тут мало хто вірить.

«Щовечора я натрапляв на людей, які стали жертвами безжальних санкціонованих державою вбивств і загинули від рук поліції чи груп громадян, які взяли на себе роль месників. Щодня ти намагаєшся відшукати справедливість, правосуддя. Ти йдеш його слідами, але сліди, на жаль, починаються зі смерті» – таким ​було вравження Данила від побаченого.

Родина Берегуляк в Сіднеї відомі діячі в українській спільноті. Бабуся Данила була провідною вчителької і союзянкою Сіднею. Мама, пані Валя, співпрацювала з журналісткою Марічкою Галабурдою, читали кілька місяців разом тексти по радіо СБС (SBS). Данила сестра, Гандзя, прекрасно деклямувала на концертах та святах української громади. Обоє були в Пласті. Зацікавлення Данила до фотографій завела його в світ ...і він став гордістю не лише своєї родини, але й української спільноти в Австралії.

"Щиро вітаємо талановитого українця народженого в Австралії Данила Берегуляка, який здобув нагороду Пулітзера за фотографію для газети Нью-Йорк Таймс - розпач дівчинки на похороні батька у Філіппінах в наслідок боротьби з наркотиками проголошеної президентом країни. Данило попередньо здобув нагороду Пулітзера за фоторепортаж в Африці під час кризи з вірусом еболя", - йдеться в повідомленні Australian Federation of Ukrainian Organisations

 

 

Опубліковано в Українці в світі

 

— Україною зацікавився, коли мені було 12. Дід родом із Закарпаття. Багато розказував про традиції, родину, сімейні цінності. У нас цього немає. Мати умовно українка, батько — араб. У 14 років я сам заробляв на життя, — розповідає дослідник 42-річний Аллан РІДДІК. Він — мовознавець, викладач Австралійського національного університету. — Української навчив дід. Мріяв, щоб я колись побував на його батьківщині. Свого часу він поїхав на заробітки — будувати залізницю. Додому так і не повернувся. Навіть, коли вмирали його рідні, не зміг. Спочатку було дорого, а потім сам зліг.

Що вразило в Україні?

— Убогість. Я приїхав наприкінці 1990-х. Дістався до села Колочава Міжгірського району на Закарпатті, звідки родом дід. Зайшов у магазин і обімлів. У кооперації було навалено все — від жіночих трусів до дорогих парфумів. Приїхав на тиждень, але за три дні страшно захотілося додому. Не міг тут нічого їсти, боявся заразитися. Лише через сім років наважився повернутися. Був готовий до найгіршого, але тут стало краще. Люди окультурилися. З'явилася цивілізація. Сільський магазин перетворився на прийнятну крамничку.

Ви об'їхали близько сотні українських діаспор по світу. Як виникла така ідея?

— У Колочаві розповідали про односельців, які виїхали на роботу й забрали свої родини. Для австралійця — це дико. Захотілося відвідати всі діаспори, щоб зрозуміти українців. Побував у 100 країнах, де вони живуть. Залишилося 52 країни. Там українське населення малочисельне. Наприклад, у Танзанії зареєстровані 20 українців. В Уганді — 11.

Витратив на це два роки. Продовжу цього літа. Гроші на поїздку збираю у соцмережі.

Чого бракує українцям у діаспорах?

— Української влади. Ними ніхто не цікавиться, не допомагає. Звісно, є консульства. Та з будь-якого питання туди не підеш. Має бути зв'язок з Україною. Може, якась соцмережа. Але спілкуватися з людьми повинні досвідчені юристи, психологи, міграційні служби. Чимало переживають, що вдома не матимуть пенсій. Половина українців не хочуть повертатися. Хтось розчарувався через беззаконня, хтось утратив віру в свою державу. Я з подивом дізнався, що уряд досі не прийняв закон про трудових мігрантів. Максимум, який робила українська влада — передавала підручники та літературу. Цього замало. У країнах, де по 300 і 500 тисяч українців, має бути своє телебачення, газети й радіо. Гроші на це повинна виділяти Україна. Ці люди передають чимало валюти в країну. Вони потенційно можуть відбудувати економіку. Але треба знайти механізм залучення тих коштів.

Що робити з країнами, де десяток українців?

— Також надавати інформаційну підтримку. Допомагати їм брати участь у виборах, бути громадянами своєї держави.

Яка з діаспор вразила вас найбільше?

— Ізраїльська. Вона найміцніша. Там збираються не лише для того, щоб організувати додому передачі. А й для того, щоб вирішити проблеми. Я був там на початку 2015 року, коли українці зібрали 100 тисяч доларів на підтримку військових. Також комплекти одягу, взуття, прилади нічного бачення.

5 мільйонів українців легально проживають за кордоном. Такі дані наводить Міністерство закордонних справ України. Неофіційна кількість — удвічі більша. Наймасовіша українська діаспора — 3 млн осіб. Живуть у Росії.

Валентина Мураховська, Gazeta.ua

 
 
 
Опубліковано в Українці в світі

Вчені з Квінслендського університету виявили на заході Австралії відбиток ноги зауропода, який став найбільшим слідом тварини з відомих на сьогоднішній день.  

Слід був знайдений в Волмандії, де можна побачити безліч слідів, які були залишені динозаврами 127-140 років тому.

Про свою знахідку дослідники повідомили в The Journal of Vertebrate Paleontology.   До теперішнього часу в даному регіоні дослідники виявили тисячі слідів динозаврів, з яких близько 150 віднесені до представників 21 відомого виду.

Тепер же тут був виявлений і найбільший слід динозавра: його довжина становить 1,7 метра, він належить зауроподу.    

Раніше вчені також повідомляли, що виявили рештки унікального арктичного динозавра, який отримав назву Ugrunaaluk kuukpikensis, що означає "стародавня тварина річки Колвілл". У довжину даний динозавр досягав близько 7,5 м. У часи Ugrunaaluk kuukpikensis Арктика була вкрита хвойними лісами, а середньорічна температура була +7 градусів за Цельсієм.

Опубліковано в Цікаво

У неділю, 5 березня 2017, у католицькому приході Північного Мельбурна відбулися перші заняття з української вишивання.

Опубліковано в Мода