У липні 1943 року у містечку Кисилин, що на Волині, озброєний загін оточив польський костел разом зі всіма, хто прийшов на святкову месу. Тридцятьох прихожан розстріляли відразу за дзвіницею. Загалом ж, за даними польських дослідників, тоді вбили близько 90 осіб. 

Очевидиця тих подій українка Галина Ковтунюк досі пригадує, як під страхом смерті, її родина переховувала вцілілого у цьому місиві польського вчителя, який отримав важке поранення у ногу, - йдеться у сюжеті програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Остання очевидиця трагедії, яку пережило волинське містечко Кисилин улітку 1943, Галина Ковтунюк пригадує, як після радянської, а згодом німецької окупації, стосунки між українським та польським населенням краю лише погіршувались. Після того, як на польську поліцію містечка покладали обов’язки зібрати якомога більше продуктів для німецької армії, від грабунків почали страждати, насамперед українці. У тих ж районах, де поліція була українською, усе робилось із точністю до навпаки.

«Навіть німецькі документи про це свідчили. Наприклад, йдеться про примусову мобілізацію вивозу на роботи до Німеччини. Якщо староста був українцем, він посилав поляків. Якщо ж староста поляк, намагався вислати побільше українців», – розповідає історик Андрій Усач.

Цивільне населення залежало не лише від дій окупаційної влади. На теренах краю між собою боролися численні озброєні групи. Окрім УПА, у волинських лісах діяли загони Бульби-Боровця, окремі групи бандерівців та мельниківців, польська Армія Крайова та батальйони хлопські, а також червоні партизани і групи мародерів.

«Місцеве українське населення почало розуміти, що воно у небезпеці. Постало питання, хто їх захистить. Хлопці з лісу захистять? Та було не зрозуміло, на скільки їм можна довіряти», – наголошує кандидат історичних наук Оксана Сущук.

«Ми лише можемо уявити ту атмосферу загального страху, у якій людям довелось жити», – додає кандидат історичних наук Ігор Дерев‘яний.

Тож саме страх і став вирішальним чинником трагедії, яка відбулася у Кисилині 11 липня 1943 року. Тоді у містечку несподівано з‘явились люди зі зброєю.

«Ми якраз сиділи вдома, як повідомили, що у місті стріляють. Ніхто не знав, хто це і що роблять», – пригадує Галина Ковтунюк.

Як тільки польське населення Кисилина та довколишніх колоній зібралось у місцевому храмі на святкову месу, озброєний загін оточив церкву. Людям наказали вийти. Близько тридцяти осіб розстріляли відразу за дзвіницею. Решті ж вдалось зачинитися у костелі і впродовж довгих одинадцяти годин тримати оборону.

«За що їх було розстрілювати? Нехай би собі люди молилися. Якихось таких десь взяли нерозумних, от вони і це зробили», – обурюється пані Галина. 

Та дослідниця Оксана Сущук, родина якої також родом із Кисилина, зазначає, що не варто заперечувати і участь місцевого населення у цій акції.

«Я знаю, що хлопці із моєї родини – хай не мій дідусь – брали у цьому участь», – зізнається Оксана Сущук.

Польські дослідники стверджують: під час нападу на костел загинуло 90 осіб. Однак відомо, що близько двохсот людей тоді змогли врятуватись. Вони знайшли притулок у довколишніх селах, де більшість населення становили поляки..

«Є документ, який свідчить про проведення антипольської акції в Локачинському районі у липні 43-го року. А, Кисилин – це, власне, Локачинський район. Йшлося про те, що акцію провели погано, бо усі польські активісти – ті, хто виступав проти українців чи учасники підпілля – втекли. А хто ж тоді постраждав, якщо ті втекли? Виходить, що постраждали якраз прості люди», – зазначає історик Андрій Усач.

Серед тих, хто зміг врятуватися підчас облоги був і сільський вчитель Славек Дембський. Осколком гранати чоловікові поранило ногу. Від смерті його врятувала українська родина Галини Ковтунюк.

«Йому постелили у клуні, однак розуміли, що хтось із селян може нас видати. Тоді моя тітка із ще однією жінкою вночі вивезли його до Локачина і там поклали у лікарню», – розповідає Галина Ковтунюк.

Після одужання у рідне містечко Славек Дембський уже не повернувся – чоловік приєднався до польського підпілля. А українці із Кисилина ще довгий час мусили переховуватися від помсти поляків із сусідніх сіл.

«Забирали усе, що було: борошно, сало – і в світ!», – пригадує Галина Ковтунюк.

Містечко Кисилин так і не оговталось після війни. Тепер це маленьке усіма забуте село. Люди повертаються сюди лише заради одного – пам‘яті про полеглих у Волинській трагедії.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

"Виконати свій обов’язок супроти Канади й Бритійської імперії та звеличити українське ім’я" — саме таким було одне із завдань численної української громади в Канаді, висловлене в перші дні після офіційного вступу країни у Другу світову війну у вересні 1939 року.

На шпальтах українських газет, що виходили в Канаді, одне за одним прозвучали звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади, до уряду з ініціативою створення окремого Українського легіону в британській армії.

На поклик канадського уряду значна кількість українських поселенців "вступали до армії та зо зброєю в руках охороняли демократичний світ від диктаторів та грабіжників". Професор Вотсон Кіркконелл ще в 1940 році відзначив, що звіт за перше півріччя мобілізації в Канаді демонструє значну кількість добровольців саме серед укранців.

Наприклад, у провінції Саскачеван вступ українських добровольців, у порівнянні до загальної кількості населення, був удвічі більший, ніж число вступу інших громадян.

Як словом, так і ділом канадці українського походження продемонстрували "свою непримушену готовність стати в обороні цього краю, його конституції та інституцій проти зовнішньої загрози".

Книга Вотсона Кіркконнелла "Війна — та українські канадійці", Торонто, 1940 рік.

Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки 

Мабуть, у цьому є суттєва різниця між українцями, що проживали в "країні кленового листка", які відчули усю перевагу життя у вільній демократичній державі, та їх свіввітчизниками з "Совіцької України", які не мали можливості стати в обороні конституції своєї держави, бо як такої її не було… ні конституції, ні державності.

Проте чому ж канадські українці, які нерідко були емігрантами в другому, а то й у третьому поколінні, але ідентифікували себе як представників української нації, з таким завзяттям йшли на війну? Які цілі вони переслідували? Чого прагнули досягти по закінченні війни?

Архівні документи дають дві відповіді на ці запитання, що однозначно є взаємопов’язаними. Перша — українці сприймали перемогу Канади та Великої Британії як перемогу демократії над тоталітаризмом. Друга — саме за умови збереження в Європі демократичного ладу українці змогли б відновити власну незалежну державу.

Вотсон Кіркконелл з цього приводу вдало підсумував: "Хоч і дуже глибоко вони [українці — Л. В.] зацікавлені справою створення української держави в Східній Європі, то одночасно розуміють вони вже добре, що Адольф Гітлер не має наміру створити вільну й незалежку українську державу, і що можна сподіватися створення української держави тільки тоді, коли б Аліянти перемогли".

"Мусимо тямити, що від нас, канадських українців, в дуже великій мірі залежить успіх воєнної справи Канади"

Хоча в британській армії не було створено спеціального Українського легіону, проте українці все ж знайшли спосіб національного самовираження. Нерідко вояки нашивали собі на військову форму напис "Ukraine". Все ж більш значущим було створення у січні 1943 році в Лондоні Союзу українських канадійських вояків (СУКВ).

Ця ініціатива українських воїнів "за морем" одержала значні результати. СУКВ створив цінний для українців комунікативний простір, де вони могли спілкуватися рідною мовою, співати пісні, читати книги українською мовою.

Також Союз мав тісні стосунки з українськими організаціями в Канаді, що розгорнули активну волонтерську діяльність та підтримували вояків необхідними речами.

Учасники з’їзду Союзу українських канадійських вояків у Лондоні, 8—9 січня 1944 року. "Український Голос", ч. 20, 12 травня 1944 року.

Самі ж солдати нерідко писали, що їх військові побратими у британській армії інших національностей висловлювали щирий подив підтримці вояків українською спільнотою Канади.

Українська діаспора доклала чимало зусиль, можливо й сама цього не розуміючи, для увічнення пам'яті героїв.

У роки Другої світової війни українські газети в Канаді поповнилися спеціальними рубриками, а то й цілими сторінками, присвяченими виключно українським воїнам.

Завдяки ним сьогодні ми володіємо цінною інформацією про значну кількість українців, які воювали в арміях союзників, про географію їх перебування, успіхи, втрати тощо.

Рубрика "На сторожі" газети "Новий шлях" (Вінніпег), присвячена українцям, що воювали у складі канадської армії 

"Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні"

Які мотиви були у пересічного українця, що воював у лавах канадського війська, які думки його переповнювали, якими ж були його духовні потреби, розповідають листи, надіслані з фронту:

"Дорогі приятелі! […] Жалую дуже, що не пишу по-українськи, хоч умію говорити й писати трохи, але моя граматика не дуже добра. Та я Вас прошу писати до мене в рідній мові, а я стараюся тут дістати українську граматику та як тільки трохи підучусь, то Вам відпишу по-українськи. Я вповні оцінюю Вашу працю, радію, що українці сходяться разом та про нас не забувають. […]

М. Паладійчук", 1943 р., Велика Британія

***

"Дорогі родичі! Цим листом повідомляємо Вас, що ми, Ваші сини, канадійські вояки, знов зійшлися тут в Англії, щоб – голодні рідного слова, накормитись ним, і – спрагнені української пісні – напитись її.

 Канадські вояки українського походження, члени Української стрілецької громади Антін Бенчарський та Дмитро Дрозд, 1940 рік.

На цей раз ми зійшлись у Лондоні й побули разом два дні – в суботу, 31 липня, і в неділю, 1 серпня. Першого дня ми провели час у домівці Клубу Канадійського Легіону, а другого дня, у неділеньку святую, в дев’ятій годині рано пішли помолитися до грецької церкви; там вислухали службу Божу, а потім Панахиду по тих наших товаришах, що їм уже "ні болізні, ні печалі, а жизнь безконечная". По відправі перейшли ми до залу, де мали перекуску, а відтак потішали себе рідним словом і рідною піснею: співали всі разом, які лише знали пісні. […]

Володимир Г. Купченко,

лейтенант Канадського Панцирного Корпусу", 1943 р., Велика Британія

 Канадські вояки українського походження. "Новий шлях", ч. 37, 8 травня 1943 рік.

"З Бельгії, 23 вересня 1944.

[…] Я є в Бельгії і цей край мені подобався, бо люде культурні й товариські. Канадійців дуже радо вітали і приймали. Коли я бачу, як народ тішиться освободженням, то зараз приходить на думку бідна Україна. Вона також хоче волі…

Слава Україні!

А. Семчій"

***

"Шпиталь, дня 15 грудня 1944.

[…] Повірте, що багато з нас, які тут боремось, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля.

Я вірю, що лях не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі злялись в одну Українську Незалежну Державу.

Бажаю Вам веселих свят і щасливого Нового Року! Слава Україні! Слава Канаді!

І. Якимів", Велика Британія

 Повідомлення про братів із української родини Кіндрат на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 11, 15 березня 1944 рік.

"Як війна ще довго потриває, то ще одинадцятий син піде до війська"

Історії про те, що до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями не є унікальними, а швидше навпаки. Так, десять синів переселенця пана Микулика, теслі з Буковини, перебували в армії: "п’ять його синів є сержантами канадської армії за морем, два в повітряній флоті, два при маринарці [військово-морському флоті — ІП], а один при артилерії".

Більше того сам Микулик говорив, що якщо війна триватиме й далі, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син піде до війська.

Слід відзначити, що українські воїни служили як у сухопутних військах (снайперами, гарматниками, автомеханіками, телеграфістами, мотоциклістами та ін.), так і в повітряних та військово-морських силах, і вирізнялися високим професіоналізмом.

При тому значна їх кількість воювала саме у повітряному флоті: вони були кваліфікованими пілотами, протилітаковими артилеристами, бомбардирами, аеромеханіками, радіомеханіками, авіаційними радіо-операторами, а також нерідко інструкторами повітряних навігаторів, що без сумніву вимагало спеціального навчання та підготовки, які забезпечив їм канадський уряд.

Повідомлення про братів із української родини Спачинських на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 39, 27 вересня 1944 рік. 

"Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець"

Говорячи про вагомий внесок українців, які в роки Другої світової війни воювали у складі армій союзників, не можна оминути й болючого питання кількості жертв серед наших воїнів українського походження.

Завдяки громаді українців у Канаді сьогодні ми можемо ознайомлюватися з окремими рубриками в тогочасній пресі – "Серед військових утрат", "Українські імена на канадійських лістах страт", "Жертви війни", що, на превеликий жаль, були регулярними.

Поряд з іменами українських героїв читаємо сумні приписи — "умер від ран", "загинув без вісті по повітряних операціях за морем", "зістав забитий на активній службі", "пропав (під час операцій у Франції)", "убитий ворожою кулею в Англії", "погиб на полі битви в Італії від бомби"…

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 р. написав листа до редакції "Нового шляху":

"Хочу повідомити вас, що від’їжджаю… Все мріяв поїхати на "другий бік", а тепер день прийшов. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але  як Бог дасть, вернуся та й знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. […] Поздоровляю усіх: у редакції, в канцелярії і в залі (Українськім Національнім Домі)… Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!".

Це був останній лист молодого українського матроса, який менше ніж через місяць з часу написання цих слів і відбуття з Канади "згинув у бойовій акції" в Атлантиці.

 Нагородження військовою медаллю рядового канадської армії, українця Н. Ковальчука. "Український голос", ч. 15, 12 квітня 1944 рік.

Подвиги українських героїв не залишилися неоціненими. Архівні документи інформують, що канадські воїни українського походження за їх численні бойові досягнення нагороджувалися медаллю та хрестом "За видатні льотні заслуги", "Медаллю Британської імперії", "Воєнною медаллю" за хоробрість на полі бою, а також військовою нагородою США "Срібна зірка" за відвагу та ін.

Внесок українців у перемогу над нацизмом був визнаний демократичним світом Америки та Європи. Проте багато десятків років залишався абсолютно проігнорованим у "Совіцькій Україні" та, на жаль, недостатньо відомим у незалежній Україні, за державність і суверенність якої вони свідомо боролися і віддавали свої життя.

Автор: Людмила Ващук
провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву зарубіжної україніки
Джерело: istpravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво
Субота, 08 липня 2017 11:24

Чернівецький художній музей

Одним з кращих музейних закладів Буковини на сьогодні є Чернівецький художній музей. Відвідавши його, ви зможете детально ознайомитися з художнім та народним мистецтвом краю, відкрити для себе нові імена та народні стилі.

Приємним плюсом до відвідин стане історична будівля з чудово збереженими інтер'єрами початку 20 ст., в якій знаходиться музей, – пам'ятка архітектури національного значення, виконана в стилі віденської сецесії.

Колекція художнього музею

Всього зібрання музею складає понад 12 тисяч експонатів. Більшість з них представляють мистецтво Буковини 17–20 століть. До постійно діючої експозиції художнього музею в Чернівцях входять такі зібрання:

Колекція буковинського іконопису 17– 20 століть. Це хатні образи, ікони з церков та монастирів, зразки народного іконопису, ікони, виконані на склі.

Художнє мистецтво Буковини 20 століття. Експонуються роботи Є. Ліпецького, О. Киселиці, П. Яковенка, О. Криворучка, О. Плаксія, В. Санжарова та інших.

Творчість українських митців 20 століття: М. Глущенка, А. Коцки, М. Дерегуса та інших.

Орнаментальне мистецтво Буковини, де представлені художні зразки традиційного буковинського мистецтва.

Роботи буковинської діаспори: Петра Могики, Миколи Бідняка та інших.

Колекція буковинських килимів – гордість музею. Подібна колекція також є в музеї килимарства у селі Нагоряни.

Зібрання писанок, що налічує понад 3000 експонатів, які в основному представлені буковинськими та гуцульськими зразками.

Загалом зібрання Чернівецького художнього музею вдало репрезентує народне та образотворче мистецтво Буковини останніх 300 років.

Історія художнього музею

Спочатку музей існував як відділ обласного краєзнавчого музею і вони разом ділили одне приміщення. Аж 1988 року музей був відкритий як самостійна одиниця. Спочатку він розміщувався в нефункціонуючому на той час Святодухівському соборі. Однак невдовзі його віддали громаді, а музей поступово перебрався у свою теперішню будівлю поряд із міською ратушею. Сама по собі будівля є чудовим витвором мистецтва, а мозаїка зверху на фасаді помітна всім довкола. Побудоване приміщення було в 1900–1901 роках для Ощадного банку.

Сьогодні колекція художнього музею поповнюється в основному за рахунок меценатів та місцевих колекціонерів. На базі музею проводяться численні виставки, культурні події міста, майстер-класи.

Опубліковано в Музеї

Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім'ю, на їхні погляди, на здоров'я. Батьки не могли нічого вдіяти. Потім ті діти не виживали.

Про це в інтервю gazeta.ua розповіла громадська діячка Віра Тимошенко, яка з 1972 по 1980 працювала в Державному плановому комітеті УРСР.

"З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Там була така сувора дисципліна, як в жіночому монастирі. Мене кантролювало КДБ. Строгі ділові костюми. Строгі зачіски. Не допускався яскравий манікюр", - згадує жінка про роки роботи з кремлівським начальством.

 

Працювала в Кремлі на прийомі іноземних делегацій. Організовувала накриття столів, культурну програму, слідкувала за дотримання протоколу.

Я повинна була вивчити культуру всіх країн. Знати, що люблять німці, що люблять французи. До нас приїздили звідти старі емігранти, які ще не відмовилися від нас і які ще розмовляли російською. За кордон потрапили ще за революції. Але традиції в них уже були не наші. Наприклад, у нас навіть в сухий закон французи пили зранку келих вина. У них дуже дорога вода, тому все переключене на вино. А вино у них своє — у Франції дуже багато виноградників. Кожен дім заплетений виноградом. Вони не їдять чорний хліб — лише білі булочки не з дріжджового тіста. Німці п'ють тільки джерельну воду, ніякої газованої чи мінеральної. Просили свіжу з джерела або з крану. У той час ми ще пили з крану — не були ще так забруднені ріки, як зараз.

Потрібно було пильнувати, щоб ніхто не помітив, що тобі хтось із делегації подарунок вручив. З іноземцями не допускалося розмовляти більше 15 хвилин чи поза роботою. Там була така сувора дисципліна, як в жіночому монастирі. Мене контролювало КДБ. Строгі ділові костюми. Строгі зачіски. Не допускався яскравий манікюр. Нігті завжди мали бути тілесного кольору. Інші кольори лаку вважалися вульгарщиною.

Яке враження у вас було про господарів Кремля?

Там одні старі діди працювали. Поки не винесуть ногами вперед, вони не йшли з тієї роботи. Ніхто їх на пенсію не гнав, щоб звільнили комусь місце. Діди ті були немічні, і навіть під себе робили. Через старечий склероз нічого не пам'ятали. Приїздиш у відрядження — а людини, з якою треба вирішувати питання, немає.

Усіх нас, кремлівський штат, годували. У наших квартирах кухонь не було. Нам привозили додому все готове — від перших страв до солодкого. Ці всі діди їли сало тільки за два сантиметри від шкірки — там воно найкорисніше, щоб ви знали. Було своє підсобне господарство. Об 11 щодня всьому керівництву привозили парне молоко.

Мали молодих коханок. Хоча не було й чим гуляти там. Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім'ю, на їхні погляди, на здоров'я. Батьки не могли нічого вдіяти

Постійно всіх на профілактику клали — щоб усе перевірити від крові до мозгів.

Вони все життя гуляли. Мали молодих коханок. Хоча не було й чим гуляти там. Чинили злочини. Спинно-мозкову рідину у новонароджених немовлят висмоктували і вводили собі. А батькам повідомляли, мовляв їхня дитина народилася мертвою.

Дівчаток у кремлівські гареми вибирали змалку. Дивилися на сім'ю, на їхні погляди, на здоров'я. Батьки не могли нічого вдіяти. Потім ті діти не виживали.

За моєї роботи генсеком був Хрущов. Він з Києва дуже багатьох відправив на розстріл. Тут він мав коханку — оперну співачку Єлизавету Чавдар. Зіпсував їй життя.

Кремлівські дружини тоді боялися навіть працювати. Вони майже всі були на лісоповалі.

Бо забагато знали?

Чоловіки на них самі часто доносили. Як і наші письменники. От ходила дружина Володимира Сосюри Марія десь по гостях. А в ньому недовіра, думав, що до коханця ходить. Це ж творча людина — нафантазує, що хочеш. Він пішов у відділ КДБ порадитися. Розповів, що "дружина кудись ходить без моєї згоди". Органи простежили, куди ж ходить. Все. Коли вона через 5 років повернулася із заслання, Сосюра її ніс на руках прямо з поїзда.

Робота з керівництвом давала вам змогу побачити багато речей, про які люди не мали уявлення.

Коли вибухнув Чорнобиль, 28 ліквідаторів аварії привезли в Москву. Пам'ятаю ту картину: лежать люди кольору паленого вугілля. Тіло від кісток відділялося. Їх начебто на лікування привезли. А насправді до них ніхто не підходив. Тому що знеболювальних такої сили не було.

Увечері скликали усіх дружин ліквідаторів. Дали їм анкету заповнити і підписати. Сказали: "У вас всі чоловіки - герої. Сьогодні вони ще живі. Можете попрощатися. Бо завтра їх уже не буде. Бо вони виділяють радіації більше ніж в реакторі. Ніхто їх тут не лишатиме". Наступного дня всіх тих ліквідаторів усипили і поховали. Ями були 10 метрів углиб, усі забетоновані.

160 кіл ми зробили навколо того місця, тому що нас наздоганяли іноземні журналісти. Ми не мали права нічого говорити..

Ліквідаторів привезли в Москву лише заради бутафорії — мовляв, лікуватимуть. А насправді привезли їх таємно поховати.

Як вам вдалося покинути ту роботу?

Було питання, щоб я поїхала працювати з найвищим керівництвом. До мене доходили чутки, чим вони там займаються. Коли керівництво їздило на полювання, у кожного була добре наточена сокира за поясом. Вони напивалися до білої гарячки і падали обличчям в олів'є чи заливну осетрину. Я подумала: що буде зі мною, якщо я там - одна жінка? Звісно, відмовилася.

Мене не хотіли відпускати, погрожували, що і сама не знайду роботи, і що чоловікові видадуть вовчий білет.

Перестала працювати там під час Перебудови. Мене запросила до себе Раїса Горбачова — застуником з ідеології її благодійного Фонду "Духовна спадщина".

Вона була дуже обмеженою людиною, навіть наголоси неправильно ставила під час доповідей. Тому намагалася відмовчуватися. Якби вона з Горбачовим залишилися при владі, то ми б і досі були в Радянському Союзі. Він — нереалізований политик, а вона взагалі ніякий. Гроші, які присилали для чорнобильських хворих, вона використовувала для будівництва дороги до своєї дачі у Форосі.

Автор: Валерія Радзієвська

Опубліковано в Власна думка

29 червня, у Національному музеї історії України (вул. Володимирська,2) відкрилася виставка «"Динамо" Київ – символ українських перемог!». Виставка приурочена до 90-річчя славетного клубу та представляє матеріали ФК "Динамо" Київ і матеріали з фондів самого музею.

В одному з виставкових залів співробітники музею спільно з ФК «Динамо» (Київ) зібрали цілий ряд унікальних експонатів, фотографій, кубків та багато іншого, зробивши справжній подарунок киянам та гостям столиці у рік 90-річчя головного футбольного бренду країни - «Динамо» (Київ).

На відкриття виставки прийшли люди, як причетні до успіхів «Динамо», так і прості вболівальники. У центрі уваги опинилися легенди Клубу 80-х і 90-х років - знамениті захисники Олег Кузнєцов та Владислав Ващук. На стендах вони знайшли фотографії команд періоду їх ігрової кар'єри, виграні трофеї. Один із ініціаторів створення проекту, науковий співробітник відділу історії незалежної України НМІУ Олександр Лук'янов розповів про саму ідею та етапи її втілення, а після для всіх бажаючих провів захоплюючу екскурсію, розповівши про найбільш знакові віхи в історії «Динамо», найкращих тренерів та футболістів.

«Увійшовши до виставкового залу, відразу візуально експозицію можна розділити на дві частини, - каже Олександр Лук'янов. - З одного боку представлена ​​історія Клубу з дня його заснування до розпаду СРСР, а в другій, власне, епоха Незалежності України. Значиму допомогу в поповненні фондів надав безпосередньо футбольний клуб «Динамо», а також директор клубного музею Валерій Старков. Завдяки їм відвідувачі зможуть побачити унікальні експонати, розуміння цінності яких до нас приходить лише з роками. Ми представили головні європейські трофеї «Динамо», внутрішньоукраїнські кубки, які «Динамо» перейшли у вічне зберігання. Представлена ​​кришталева бутса, вручена Олегу Блохіну на честь його 200-го гола в чемпіонаті СРСР. На стенді присвяченому 70-м рокам минулого століття виставлена ​​оригінальна «біло-синя» ігрова футболка. Вона була передана музею вболівальником «Динамо» Андрієм Степанком, до слова, учасником АТО. Взагалі, дуже багато експонатів для виставки нам були передані саме уболівальниками футболу, з домашніх фондів. Велике спасибі їм за це. Є ігрова форма Андрія Шевченка з його автографом, унікальні фотографії Валерія Лобановського, золота медаль чемпіона України і багато іншого. Безсумнівно, вся багата історія «Динамо» довжиною в дев'ять десятиліть не може бути повною мірою відображена в рамках нашої виставки. Це перший крок, подивимося на реакцію відвідувачів, наскільки їм буде цікаво. Не виключаю надалі і більш масштабні проекти Національного музею історії України та футбольного клубу «Динамо».

У 1986 році в Ліоні «Динамо» завоювало Кубок кубків. Тоді, крім безпосередньо головного трофея, який можна побачити на виставці, а також на численних історичних фотографіях, УЄФА вручило керівництву «Динамо» його зменшену копію. Довгий час доля міні-трофею залишалася невідомою, поки його не відшукали на одному з аукціонів у Німеччині. Федерація футболу України за допомогою української діаспори зуміла роздобути трофей, і на недавньому Конгресі він був вручений капітану «Динамо»-86 Анатолію Дем'яненку.

«Це подарунок «Динамо» до 90-річчя від Федерації футболу України, - розповів відвідавший відкриття виставки перший віце-президент ФФУ Вадим Костюченко. - Історія «Динамо» заслуговує на більше приміщення і більшу увагу. Але ювілейний рік у Клубу починається 1 січня і завершується 31 грудня, і я впевнений, що «Динамо» зробить ще чимало цікавих заходів для уболівальників, юного покоління. Символічно, що саме в ювілейний рік ФФУ передала «Динамо» приз «Прапор збірної». На сьогоднішній день в системі збірних команд України найбільше вихованців саме з ДЮФШ «Динамо». ФФУ довірила учням Валерія Лобановського - Олександру Головку, Олегу Кузнєцову - працювати з молодим поколінням, яке вони виховують в найкращих традиціях перемог».

Раритети від любителів футболу, які відгукнулися на заклик НМІУ поділитися раритетами зі своїх колекцій, додали неповторний колорит виставці. Президент Фан-клубу ФК «Динамо» Київ Сергій Михайленко відзначить саме цей важливий факт: «Київ - місто футбольне, мільйони людей цікавилися «Динамо», намагалися зберегти будь-які спогади про клуб, передати їх нащадкам. Величезне їм спасибі за любов до клубу, за такими заходами бачимо, що «Динамо» по-справжньому народний клуб, який назавжди залишиться в серцях уболівальників. Нинішній рік проходить під егідою 90-річчя «Динамо», клуб упродовж усіх 12 місяців проводить різні акції, заходи, зустрічі, дружні матчі... Спільна з НМІУ виставка - одна з родзинок ювілейного року, користуючись нагодою, хочу запросити відвідати її усіх киян і гостей столиці. Будьте впевнені, від проведеного в музеї часу ви отримаєте ні з чим незрівняне задоволення».

«Історію повинні знати діти, виховуватися на ній, - поділився враженнями від відвідування виставки Владислав Ващук. - Мені приємно, що доклав свої сили і душу до продовження динамівських традицій. Виставка невелика, охоплює лише верхівку 90-річної історії клубу. Хочеться сподіватися, буде продовження, адже історія «Динамо» дуже багата і багатогранна, кожен зможе знайти в ній щось цікаве».

Увагу Олега Кузнєцова, в першу чергу, привернув трофей Кубка кубків-86 і розміщена над ним фотографія зоряної команди «Динамо». «Дуже приємні спогади, коли заходиш в цей наповнений трофеями і переможним духом зал, мимоволі переносишся в молоді роки, - відзначив Олег Володимирович. - Щоб я міг передати в динамівський музей? Гарне запитання, потрібно подумати. У мене є дві футболки збірної СРСР різних періодів, вже стільки людей просило ними поділитися... Але нікому не віддаю, це пам'ять, вона мені дуже дорога. Потрібно пошукати, може є форма, бутси... Хочу привітати «Динамо» з 90-річчям, побажати клубу великих успіхів, в першу чергу, на європейській арені».

Валерій Старков, в свою чергу, подякував керівництву музею і безпосереднім творцям виставки за проявлену ініціативу та, користуючись нагодою, запросив відвідувачів продовжити екскурс в історію «Динамо»: «Ви знаєте, у Клубу є музей на НСК «Олімпійський», досить цікава експозиція на стадіоні «Динамо», частина колекції зберігається на НТБ «Нивки». Футбольний клуб завжди радий вас бачити, фан-клуб на постійній основі проводить екскурсії, знайомить зі славним минулим і нинішнім станом справ».

Виставка «Динамо» Київ - символ українських перемог» відкрита в Національному музеї історії України (вул.Володимирська, 2) до 10 липня. Музей працює в будні дні з 10:00 до 18:00, в суботу та неділю - з 11:00 до 19:30.

Опубліковано в Колонка подій

Вогнеборці ліквідували пожежу в дерев'яному будинку на території Національного музею народної архітектури та побуту України.

Про це повідомляє Держслужба з надзвичайних ситуацій Києва у facebook.

Займання сталося 26 травня о 18:17.

"Вогнеборці встановили, що загорання сталося на солом'яному даху одноповерхового дерев'яного будинку кінця ХІХ – початку ХХ століття, розміром 4х8 м", - йдеться в повідомленні. 

 Фото ДСНС 

Пожежу на площі 32 кв. м загасили о 18:57. 

 Фото ДСНС 

Причина виникнення пожежі наразі встановлюється.

Постраждалих немає.

Опубліковано в Музеї

20 років після перемоги у ІІ Світовій війні у Радянському Союзі не святкували День Перемоги. Чому так?

Опубліковано в Історія

Українські громадські активісти повідомили, що відповідальність за зруйнування пам'ятнику на братській могилі вояків УПА на цвинтарі у Грушовичах на себе взяла польська організація "Національний Рух". Крім того, встановили, хто стоїть за цією ганебною акцією.

Опубліковано в Світ

26 квітня 2017 року, напередодні 70-річниці примусової депортації Українців - операції "Вісла", у польському селі Грушовичі на цвинтарі демонтували пам'ятник на могилі полеглих українців-бійців УПА. Поліція та представники влади не втручалися.

Опубліковано в Світ

В унікальному онлайн-архіві зібрані спогади очевидців аварії

У середу, 26 квітня, у 31-і роковини аварії на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС), розпочинає роботу онлайн-архів, у якому зібрані спогади очевидців трагічних подій, пише DW.

Ініціатором створення архіву виступив Міжнародний освітній центр з німецького Дортмунда.

Чорнобильський архів усних історій, який зібрав свідчення ліквідаторів аварії, має надати поштовх для «дискусії щодо соціальних та людських аспектів Чорнобиля».

Архів, який організатори називають унікальним для світу, доступний на сайті «Чорнобильської історичної майстерні»- спільного проекту Міжнародного освітнього центру, Німецько-української партнерської мережі і харківської громадської організації «Союз Чорнобиль».

Нагадаємо, 26 квітня 1986 року сталась аварія на Чорнобильській атомній електростанції. ЧАЕС розташована у трьох кілометрах від Прип’яті та у 18 км від Чорнобиля. Роботу Чорнобильської АЕС повністю зупинили тільки в кінці 2000 року. У листопаді минулого року над зруйнованим четвертим енергоблоком ЧАЕС встановлено захисну арку.

 

 

Минулого року СБУ опублікувала документи КДБ, датовані 1973-1991 роками, в яких йдеться про проблеми, пов’язані з будівництвом станції, поганим відбором працівників та діями при ліквідації аварії.

Опубліковано в Скарбниця спогадів
Сторінка 1 із 3