День пам’яті жертв політичних репресій проходить щорічно – кожну третю неділю травня.

Цього року, в неділю, 21 травня, на території Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили" відбулися заходи, присвячені Дню пам'яті жертв політичних репресій.

Биківнянське поховання жертв сталінських репресій належить до найбільших на території України.

Раніше День пам’яті жертв політичних репресій поєднувався з Днем пам’яті жертв голодомору.

Указом президента України Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 року дні пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій розведено у часі. День пам’яті жертв голодоморів залишився щочетвертої суботи листопада, а третя неділя травня встановлена Днем пам’яті жертв політичних репресій.

Традиційно, в День пам’яті жертв політичних репресій вищі особи держави покладають квіти до національного меморіального заповідника Биківнянські могили. Покладання квітів до пам’ятних знаків відбувається також по всій країні, відбуваються жалобні віче і церемонії.

– Сьогодні вшановуємо пам’ять убитих і закатованих українців – жертв політичного терору радянської влади. В жорна безжальної репресивної машини потрапили сотні тисяч людей. Майже в кожній українській родині можна знайти відбитки тих страшних подій. Ці рани не гояться ніколи. Ми, нащадки, повинні зробити все, щоб Україна XXI століття була вільною і мирною. На жаль, українські громадяни сьогодні теж перебувають за ґратами в Російській Федерації за політичними мотивами. Ми – з вами! – написав прем’єр-міністр України Володимир Гройсман на своїй сторінці в Facebook.

Відомо, що протягом 1937-1941 років вантажівки майже щоночі привозили тіла розстріляних в київських тюрмах НКВД для таємного поховання у Биківнянському лісі.За різними оцінками, там поховані від 15 до понад 100 тис. чоловік.

Сьогодні, РФ продовжує вдаватися до репресій, зокрема щодо кримських татар.

«Насильницькі викрадення і вбивства кримських татар, численні напади і обшуки в їхніх будинках, заборона діяльності Меджлісу, судове переслідування його членів, масові затримання мусульман в Криму і заборона незалежних кримськотатарських ЗМІ - це свідома політики етноциду кримськотатарського народу з боку російської влади», - заявив Рефат Чубаров.

На сьогоднішній день, Україна продовжує відстоювати права кримчан в Європейському суді з прав людини.

Про червоний терор в СРСР та сучасні репресії в окупованому Криму у відео розповідає історик Юрій Шаповал:

 

Опубліковано в Україна

В Україні 18 травня о 12:00 відбудеться хвилина мовчання за жертвами геноциду кримськотатарського народу, а о 18:00 на Майдані Незалежності у Києві почнеться жалобний мітинг.

Про це повідомив один із лідерів кримських татар, народний депутат від БПП Рефат Чубаров із трибуни Верховної Ради у середу.  

"Завтра, 18 травня, відзначатимемо 73 роковини депортації кримськотатарського народу з власної історичної батьківщини – Криму", – сказав Чубаров.

Він нагадав, що з 2016 року цей день вважається Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

"Цього року вже вчетверте  в Криму роковини депортації відбуватимуться в умовах тимчасової російської окупації. Цього року, як і попередні три роки, в окупованому Криму заборонено будь-які публічні заходи з ушанування жертв депортації кримськотатарського народу, крім тих одного-двох заходів, які будуть проводитися під тотальним контролем окупантів", – сказав Чубаров.

Він зазначив, що Меджліс планує низку заходів в Україні та у країнах, де представлена кримськотатарська діаспора.

Зокрема, у Києві 18 травня о 18-й годині на Майдані Незалежності відбудеться жалобний мітинг, присвячений пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Чубаров додав, що на цей четвер припадає і День української вишиванки – "символу української вірності й свободи". І оргкомітет проведення цього свята вирішив на всіх заходах згадувати 73-річчя депортації кримськотатарського народу і його чинну боротьбу проти окупації.

"Я радий також повідомити про рішення святійшого Філарета про вшанування пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу колокольним дзвоном зі всіх храмів Української православної церкви. Завтра о 12-й годині буде хвилина мовчання по всій Україні й по всіх країнах, де живе кримськотатарська діаспора", – додав Чубаров.

Нагадаємо, депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, - один з прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 ранку 18 травня 1944 року і завершилася, в основному, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВС. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідки ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18-20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Кім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня-травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено за нарядами Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Окремо 5989 чоловік, звинувачених у співпраці з німцями, та іншого «антирадянського елементу» заарештовано під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 року актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня Верховна Рада України прийняла Постанову №1140-VII «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави», якою визнала кримських татар корінним народом України.

Російська окупаційна «влада» Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції. Водночас більше                 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник безвісті або був вбитий, а Меджліс позбавлений як приміщення, так і можливості вести діалог з державними органами «Республіки Крим».

В таких умовах як вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, так і демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого значення в Україні і за кордоном.

Опубліковано в Цей день в історії

Звісно, ми пам’ятаємо Великого Тараса повсякчас. Живемо його настановами, полум’яними закликами, намагаємося виконувати його віршовані заповіти. Часто-густо вдивляємося в його постать, відображену в пам’ятниках, милуємося його художніми полотнами.

Проте чи не найбільше просякнутий духом Кобзаря березень – місяць, коли він народився і відійшов у засвіти, коли йому присвячуються урочисті академії, концерти, тематичні вечори, всенародні віче, виставки і тому подібне. Не дивно, що й на значній віддалі від рідних серцю країв віддаємо данину шани нашому світочеві, проводячи численні заходи на його честь. Відстані для цього – не перешкода. Безумовно, не стоїть осторонь і культурно-освітній центр «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон поряд з іспанською столицею.

Ось і минулої суботи, 25 березня, загальна атмосфера в «Дивосвіті» повнилася Шевченком. Спершу для вихованців дошкільних груп і учнів початкової школи проведено відкритий урок з читання на тему «Життя і творчість Т.Шевченка». Його ініціаторам і ведучим, класоводам 3-А та 1-го класів Наталі Василівні Бігун і Світлані Михайлівні Михалюк вдалося, як мовиться, з місця в кар’єр надихнути глядацьку аудиторію на відповідний мінорний лад, який сприяв уважному й зацікавленому сприйняттю Кобзаревих творів.

Уже вкотре переконуєшся, що приклад учителів є вагомою складовою в успішному проведенні будь-яких заходів. Цього разу це довели та ж Світлана Михайлівна, яка напрочуд зворушливим, милим і мелодійним голосом провадила дітлахів Тарасовими стежками, починаючи з його дитячих літ, використовуючи при цьому фото та відеокадри, відтворені за допомогою проектора на екрані. А також, звичайно, Оксана Миколаївна Маланяк. Її бандура, яка стала невід’ємним елементом загального сценічного антуражу, і яка, безперечно, в цілому символізує кобзарське мистецтво, в умілих руках дивосвітівського музичного керівника завжди звучить так ніжно і торкає за серце, неначе намагаючись зіграти на потаємних для кожного з нас струнах, прихованих у середині єства.

Власне, першим пунктом, який відкрив урок, стала пісня «Зацвіла в долині червона калина», яку виконали підопічні Оксани Миколаївни з молодшої групи дошкільнят і учасників, керованого нею ж, дитячого ансамблю «Веселка».

А потім пішло-покотилося: одні читці змінювали на сцені інших, старанно декламуючи безсмертні Шевченкові поезії. «Садок вишневий коло хати» звучав у виконанні двох Софійок – Папіш і Крет; «Світає…» прочитав Максим Тиханський; «Ой діброво, темний гаю» озвучив Євген Штирбу; «Мені тринадцятий минало» винесла на суд глядачів Вероніка Юрченко; чудово звучав поетичний твір «Сонце заходить» у прочитанні Юлі Шешуряк і Маркоса Авакяна.

Як зясувалося, четвертокласник Сашко Конончук не лише гарно співає, але й може не менш вправно декламувати вірші. Для мене, наприклад, прочитаний ним пречудовий вірш Тараса Григоровича «Думи мої» справив неабияке враження. Навіть подумалося, що менший з Конончуків (а їхня родина цілковито творча, адже співає і грає на гітарі старший Сашків брат Андрій, а мама Світлана й батько Володимир неодноразово брали участь у концертних програмах в якості ведучих, співаків і музикантів) може незабаром вирости в «класного» ведучого.

Пізніше звучала поезія «Тече вода з-під явора» у виконанні чудової п’ятірки у складі Анни-Марії Щупляк, Вікторії Білецької, Олега Безручка, Віктора Івасіва та Павла Федуна. Їх змінив дует другокласників Анни Процай і Лукяна Козака, які прочитали вірш «Наша дума, наша пісня».

І ще один номер не міг не стати справжнім одкровенням для публіки, що зібралася в актовому залі. Маю на увазі виступ учениці 2-Б класу Анни-Марії Ковалик-Литвин з піснею «Зоре моя вечірняя». По-перше, співала Гануся акапельно, тобто без музичного супроводу. По-друге, це її зовсім не збентежило і не злякало. Натомість вона просто блискуче впоралася зі своїм надскладним завданням. Швидше за все, у свою матусю вдалася. Адже добре відомо про співочий хист Богдани, яка бере участь у невеличкому хорі української парохії Ґетафе, а раніше її приємний тембр можна було почути в парохії Благовіщення на Арґуелєсі в Мадриді.

Потім настала черга читати Кобзареві твори Анни-Марії Проць, Софії Пеленської-Хомик і тріо у складі Максима Чорнія, Аліни Конюшенко та Руслана Нанівського. Учні початкової школи продекламували такі вірші, як «Сон», «Заповіт» і «Реве та стогне Дніпр широкий».

Загалом, підводячи «риску», можна констатувати той беззаперечний факт, що захід у «Дивосвіті» вдався на славу. Маленькі глядачі в залі, який ряснів багаточисельними вишиванками, що додавало свого неповторного українського колориту, залишилися не лише задоволеними, але й почерпнули для себе чимало корисного.

Одначе відкритим уроком вшанування Т.Г.Шевченка в «Дивосвіті» не завершилося. Його гідним продовженням стало свято поезії, в якій «червоною ниткою» пролягла доля жінки-матері в творчості українського генія. Всі пам’ятають, що Шевченко залишився сиротою дуже рано, тому невипадково ця тема є близькою для нього. З особливою любов’ю оспівав Кобзар долю жінки, що не залишає байдужим і нас, читачів та слухачів.

Марія Дмитрівна Мирга, вчителька української мови та літератури, якій доручили підготувати свято, з великою відповідальністю підійшла до запланованого заходу. Вона старанно відібрала вірші, що відповідали обраній темі. З кожним учнем, котрий мав декламувати поезію, працювала індивідуально. Сама вона не лише гарний декламатор, у якого можна повчитися, а й особа, котра може багато розповісти про творчість Кобзаря.

Отож учні, працюючи з віршем, мали чудову нагоду ще й дізнатися, коли, за яких обставин була написана поезія, отримати нову інформацію про самого поета.

Звичайно, дуже хотілося, щоб вірші, поеми, балади діти прочитали виразно, передавши той настрій, який був притаманний самому поету в час написання. Не все на репетиціях виходило відразу. Та завдяки спільним зусиллям свято вдалося на славу. Учні не просто зазубрили вірші, а під час декламування кожен з них зумів донести головну думку, вкласти частинку своєї душі в прочитання. На сцені прозвучали такі вірші, як «Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя», «Розрита могила», «У нашім раї на землі», «За сонцем хмаронька пливе», «Думи мої, думи», «Молитва», «Мені однаково», «І виріс я на чужині», «На панщині пшеницю жала», «І золотої й дорогої», «Подражаніє 11 псалму», балади «Тополя», «Причинна», уривки з поем «Катерина», «Наймичка», «Сон», «Марія» тощо. Декламували поезію Шевченка учні середньої та старшої школи, а також вчителі Марія Дмитрівна Мирга та Надія Михайлівна Леськів.

Окрім цього на шкільне свято завітала гостя – мама торішнього випускника «Дивосвіту» Дениса Біловуса Уляна, яка вже традиційно бере участь у шевченківських заходах. Цього разу вона прочитала уривок з поеми «Неофіти».

Проникливого звучання текстам надавав музичний супровід, який допомогла підібрати Лілія Іванівна Ткачук, а також звучання бандури у виконанні Оксани Миколаївни Маланяк. Насамкінець пролунав «Заповіт» Тараса Шевченка, який виконали хором учні, вчителі та гості свята.

Дивосвітівські новини від Інни САРІКОВОЇ та МИРСЬКОЇ Калини, Мадрид.

Опубліковано в Українці в світі

Гучний скандал із раптовою ексгумацією останків подружжя Кандиб на Ольшанському цвинтарі у Празі актуалізував ідею створення в Україні національного пантеону, яку не надто активно обговорювали впродовж уже кількох років. Зрушити її врешті хочуть в Українському інституті національної пам’яті. Нині там напрацьовують концепцію єдиного місця найбільш почесних поховань в Україні, яку незабаром – буквально впродовж місяця – обіцяють представити громадськості. А паралельно думають, як опікуватися більш як 200 тисячами поховань українських діячів за кордоном, аби не могла повторитися така ситуація, яка сталася з могилою Олександра Олеся (Кандиби).

 

«Спершу ми хочемо залучити до дискусії експертні кола. Йдеться про людей, яким є що додати. Адже наразі ми презентуватимемо лише першу редакцію Концепції і розуміємо, що потрібно ще багато роботи, аби її доопрацювати», – пояснює «Z» директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Перепоховання Олксандра Олеся із дружиною у Києві

Що таке пантеон в українській версії?

Як зазначають в Українському інституті національної пам’яті, пантеон – це не цвинтар і не алея почесних поховань. За задумом, це має бути символічний простір у центрі української столиці.

«Ми не плануємо перезахоронювати там сотні чи тисячі видатних українців. Пантеон – це знакове і протокольне місце. Місце, куди можна буде приводити молодь, військових, і яке символізуватиме тяглість поколінь українців у боротьбі за свою державу», – розповів «Z» співробітник Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд.

При цьому розробники концепції наголошують – дуже важливо розуміти, що Пантеон не є і не може бути партійною візією історії. «Це не буде бандерівський, мельниківський, республіканський чи будь-який інший пантеон. Він об’єднає людей, яких вирізняє заслуга перед Україною», – каже Павло Подобєд.

Пантеон для кого?

За концепцією істориків, на відміну від полів почесних поховань, які є в різних містах України і котрі час до часу поповнюються новими могилами, кількість поховань у пантеоні має бути зведена до кількох десятків. Йдеться про тих, хто зробив непересічний і винятковий вклад у розбудову країни, завдяки яким Україна відбулась як держава. І тут основне питання – хто і за якими критеріями визначатиме цей «винятковий вклад».

«Коли ми говоримо про винятковий внесок, то, очевидно, йдеться про те, що людина зробила щось надзвичайне для України, а її здобутками та внеском ми послуговуємось і донині. Тут, наприклад, можна назвати низку прізвищ: Симон Петлюра, Павло Скоропадський, Степан Бандера, Євген Коновалець, Андрій Мельник та інші», – пояснює Павло Подобєд.

Для визначення вузького кола вибраних обіцяють створити спеціальну фахову комісію. Вже її думки та напрацювання виставлятимуть на розгляд громадськості.

Як зазначають історики, разом із визначенням критеріїв, кого захоронювати у пантеоні, перед експертами буде ще один виклик – спробувати віднайти могили частини видатних діячів, які, можливо, ще збереглись, але історикам не відоме точне місце їх розташування.

Найскладніше, за словами експертів, буде з найбільш віддаленими у часі від нас похованнями – йдеться про могили княжої доби. Розташування практично всіх захоронень того часу нині невідоме, локалізувати та відшукати більшість із них майже неможливо. Зараз тривають хіба що дослідження ймовірних решток Ярослава Мудрого, які, можливо, були вивезені в роки Другої світової війни і нині зберігаються в одній із церков Нью-Йорка (США).

Мазепа і Петлюра на меморіальній композиції "Чотири постаті – одна ідея" у Лохвиці

Не набагато краща ситуація і з похованнями періоду козаччини. За словами Павла Подобєда, єдине реальне збережене гетьманське поховання на території України – могила гетьмана Скоропадського в селі Гамаліївка Шосткінського району Сумської області.

«На жаль, ми не маємо могил найвідоміших гетьманів – ні Богдана Хмельницького, ні Івана Мазепи. Нам треба збирати ще багато кісток відомих українців по світу. І, на жаль, не всіх зберемо», – каже Володимир В’ятрович.

«Через те, що періоди нашої державності були нетривалими, часто переривались, а також відсутність національної усипальниці, маємо дуже мало збережених могил. Тому в Пантеоні поруч із реальними могилами повинні бути і символічні поховання. Адже завдання створення пантеону – демонстрація тяглості історії, традиції боротьби за незалежність української держави від княжих часів через козаччину і до сьогодення», – пояснює Павло Подобєд.

Водночас в установі допускають, що на місце в Українському національному пантеоні можуть розраховувати не лише етнічні українці. Широкої дискусії щодо цього питання ще не було, але серед перших претендентів озвучують прізвище поляка В’ячеслава Липинського як одного з творців української консервативної доктрини. Однак, зазначає Павло Подобєд, на жаль, його могилу досі шукають. Похований В'ячеслав Липинський був 2 липня 1931 року на католицькому кладовищі у с. Затурцях на Волині. Однак до наших днів цей цвинтар не зберігся: за радянської влади всі поховання знищили. Нині там лише символічна могила В'ячеслава Липинського.

Де його можуть створити?

«Пантеон має постати у центрі української столиці. Це має бути місце, що відповідатиме протокольним заходам, зі зручним під’їздом та з достатнім простором для проведення урочистостей. Там також мусить бути достатньо місця, аби створити необхідні архітектурні об’єкти», – каже Павло Подобєд.

При цьому працівник інституту не називає конкретного місця. Раніше у пресі вже озвучили три можливі локації пантеону в Києві – Аскольдова могила, Меморіал вічної слави та місце, де нині є Арка дружби народів.

В інституті кажуть, що раніше чиновники пропонували під пантеон місця, зокрема на Черкащині – йдеться про Канів, та ділянки на окраїні Києва. Однак таке розташування суттєво ускладнить можливість проведення там протокольних заходів. Водночас із дискусією щодо конкретного місця експерти готові зачекати. Головне, на думку істориків, у суперечках про місце не загубити самої ідеї створення національного пантеону.

Коли планують відкрити пантеон?

«Ми вже провели дискусії з громадськістю, інтелектуалами, митцями та істориками щодо створення такого пантеону, – каже Павло Подобєд. – До обговорення були залучені Юрій Макаров, Кирило Галушко,  Яросав Тинченко, Вахтанг Кіпіані та багато інших».

В інституті пояснюють, що створення пантеону – справа не одного чи двох, а, мабуть, і не п’яти найближчих років.

Однак найважливіше – почати рух у цьому напрямі. Тож історики сподіваються, що незабаром відбудеться принаймні перше засідання організаційного комітету зі створення пантеону. Такий оргкомітет був створений указом Президента України ще у 2015 році. Його співголовами є прем’єр-міністр та голова Адміністрації президента, однак жодного разу він ще не збирався.

Урочистості на Аскольдовій могилі у роковини Крут

«Ми працюємо над ідеями й одночасно чекаємо на політичну волю керівників країни, аби зібрати оргкомітет і перейти до реальних кроків: оголосити архітектурний конкурс, зайнятися землевідведенням тощо. Досі не було політичної волі вирішити це питання. У нас керівники держави, на жаль, часто послуговуються принципом, що треба робити з погляду електоральних симпатій. Наш політикум часто рухається за найменшим спротивом і схиляється до того, чого найбільше очікує суспільство. Ідея створення національного пантеону нині популярна серед інтелектуальних кіл. Але підтримки в інтелектуальних колах мало. Тому часто чуємо: не на часі, немає коштів, йде війна тощо. Але насправді тому і потрібно робити це зараз, коли війна. Вшанування людей, які присвятили себе створенню та розбудові держави, найбільше треба робити тоді, коли є загроза національній цілісності. Напевно, на них неможливо швидко пропіаритись, – але це потрібно для держави», – переконаний Павло Подобєд.

Що буде з похованнями, які не потраплять в пантеон?

Попри створення Українського національного пантеону, глобально питання впорядкування і догляду за могилами українців за кордоном це не вирішить. Воно потребує окремої державної політики та рішень.

«Ми пропонуємо на Лук’янівському кладовищі створити спеціальний сектор для перепоховань діячів української діаспори. Саме там тепер спочиває Олександр Олесь. Там є можливість перепоховати кількасот видатних укрїанців. Якщо вдасться створити колумбарій, то більше», – розповідає Володимир В’ятрович.

Однак за словами директора Українського інституту національної пам’яті, там точно не вдасться перепоховати всіх видатних українських діячів із діаспори. За підрахунком фахівців, йдеться про більше ніж 200 тисяч осіб.

«Нам треба розробляти методологію догляду за їхніми похованнями», – коментує Володимир В’ятрович.

Нині в Інституті такий документ напрацьовують. Експерти бачать кілька шляхів догляду за такими могилами. Перший – за допомогою українських дипломатів і дипломатичних представництв країни за кордоном. Долучити до процесу також пропонують громадськість та органи місцевого самоврядування, які могли би брати під опіку ті чи інші могили чи організовувати перепоховання на своїх територіях.  

«Ми будемо готові створити велику базу даних з інформацією про діячів української діаспори, які поховані за кордоном. Нею зможуть користуватись органи місцевого самоврядування, аби визначитися, за якими могилами доглядати», – резюмував Володимир В’ятрович.

 

Мирослава Іваник

Джерело: zbruc.eu

Опубліковано в Власна думка

Ця рана кровоточитиме ще довго. І про неї нагадуватиме монумент, споруджений на честь загиблих під час терористичної акції, яка несподівано грянула 13 років назад. А ще пам'ять рідних і близьких, котрі втратили своїх найдорожчих: батьків, матерів, синів, доньок, онуків…

Monument

Шок, жах, лихо, розпач, біль, туга, скорбота, журба, сум… Те, що сталося 11 березня (11-М – по-іспанськи, бо 11 marzo) 2004 року неможливо усвідомити. Як і неймовірно важко підібрати відповідні слова для пояснення стану душі в той час. Ми, хто приїхав на заробітки в Іспанію, висловлюючи найщиріше співчуття її господарям, усвідомили, що разом з ними ходимо під одним небом, одним сонцем. І один Бог над нами!

Те, що трапилося 13 літ тому, ще й досі важко зрозуміти. Таке розумінню та поясненню просто не підлягає. Проте кожен сущий тут добре усвідомлює, що того разу Господь був милосердним до нас. Хоча двоє наших краян і загинули, а декілька з травмами різної важкості відлежали в шпиталях.

То ж дякуємо Тобі, Отче, за Твоє милосердя та борони, Спасе, від чогось подібного надалі…

Вибухи в іспанській столиці (загалом їх виявилося десять) пролунали в час пік – між 7:30 і 8:30 ранку. Основні події розгорнулися між залізничними станціями Ель Посо і Санта Євхенія поблизу залізничного вокзалу Аточа.

У результаті теракту загинуло майже 200 осіб і понад 1400 отримали поранення. Іспанська влада назвала цю терористичну акцію «найстрашнішою в історії країни».

Pojizd 1

Pojizd 2

Згадуючи той момент, окреслю два фрагменти.

ФРАГМЕНТ ПЕРШИЙ: Трофименки

Хоч і доволі тьмяно, але пригадую ранок 12 березня 2004 року, коли телефон, неначе ожив, до цього перебуваючи незворушним. Спершу зі мною зв’язалася відома багатьом нашим заробітчанам співачка, музикант і композитор Любомира Нарозя. Вона повідомила, що просиділа всю ніч у відділі інтенсивної терапії військового шпиталю біля своєї приятельки Любові Толмачової-Волощук, яка отримала струс мозку, а також численні синці від ударів, перебуваючи в одному з приміських поїздів, що вибухнув на під’їзді до Аточі. Дещо згодом зясувалося, що тріснула ще й перемичка в лівому вусі. Але коли Люба отямилася, то відразу повідомила, що її врятувала молитва. Адже молитвенник вона не випускала з рук навіть у тому злощасному потязі.

Потім я зателефонував до співробітників посольства, намагаючись зясувати ситуацію з іншими нашими краянами, які могли постраждати від вибухів у електричках. На той час мене повідомили, що госпіталізовано трьох українок, одна з яких у важкому стані.

А потім телефон дзеленькнув, сповістивши, що до мене набивається на розмову Натяля Трофименко – дружина мого приятеля Віктора з Сімферополя, з яким ми починали трудову біографію в Іспанії.

Trofymenky

Наталя та Віктор Трофименки

Знаючи, що маю опосередковане відношення до журналістики, запитала, чи не володію інформацією про місцеперебування травмованих під час вибухів українців. І додала, що її Віктор, працюючи водієм «швидкої допомоги», міг би поцікавитися станом наших потерпілих земляків. А також надати необхідну допомогу, адже дехто, перебуваючи на заробітках нелегально, може побоятися звернутися у відповідні медичні заклади. Як міг заспокоїв Наталю, наголосивши, що точно знаю: потерпілим допомагають чим можуть. Для прикладу, сказав, що іспанці, в яких працюють наші жіночки, котрі постраждали, виявили надзвичайну чуйність і турботу.

Трішки пізніше довідався, що Віктор Трофименко разом зі старшим сином Віталієм перебував у зоні ліквідації наслідків трагедії. Більше того, Віталік, який працював медичним асистентом, став активним учасником тих подій. Отож, коли пролунав перший вибух, його зауважили автомобільні екіпажі фірми «Амбулянсія Гонсалєс» (у ній якраз і трудилися тато з сином), які в цей час перебували неподалік від Аточі. Вони ж і повідомили усіх по рації, що поруч з вокзалом у небо зметнувся стовп чорного диму. Трофименки в цей час знаходилися в районі Кватро Вєнтос (Чотирьох Вітрів), рухаючись за звичним службовим маршрутом. Аж тут надійшла команда для їхньої «швидкої»: «Сімнадцятці (таким був порядковий номер їхнього авто) з увімкненою сиреною негайно передислокуватися в район Аточі!» Долаючи чималі «корки», батько із сином вирушили до залізничного вокзалу, але ще по дорозі їх спрямували на вулицю Теллєс, де прогримів вибух у другому за порядком потязі. Там у черзі вже вишикувалася сила-силенна «амбулянсій». Годинник на той час показував 20 хвилин на девяту.

Віталій пригадував у нашій пізнішій розмові, що спочатку нічого не можна було второпати, адже панував хаос. А потім скомандували, щоб асистенти взяли спеціальні крісла й інші засоби першої медичної допомоги і попрямували в епіцентр події. Під пункт евакуації обрали спортивний комплекс, який знаходився найближче до залізничних колій.

«Перш ніж увійти до спортзалу, побачив вагон, який найдужче постраждав від вибуху, - ділився зі мною юнак. – Здалося, що він паперовий, тому його порвало на дрібні клаптики. Поряд пожежники знімали з металевої огорожі пошматоване людське тіло – без голови, рук і ніг. Ось тут я зрозумів, що починається найстрашніше. Те, що побачив усередині спорткомплексу , могло нажахати будь-кого. Спершу наткнувся поглядом на мужчину, в якого не було ніг. Поруч лежав інший зі спотвореним до невпізнання обличчям. Далі вперся поглядом ще в одного з відірваним вухом. Від червоного кольору замерехтіло в очах, адже на підлозі розлилося море крові. Всюди, куди б не глянув, лежали поранені люди, принесені з вагонів. Подумалось: чи бачу фільм жахів, чи все це відбувається насправді?..»

Віталік охарактеризував свій тодішній стан як своєрідний психологічний шок. Одначе відразу згадав для чого його туди послали. Підійшов до одного з поліцейських, який і спрямував до лікарів. А ті вже наказали виносити до «швидких» осіб з неважкими травмами. «Перше враження від хаосу та паніки минуло, - згадував далі син моїх приятелів, - і я побачив, що процес вдалося спрямувати в належне русло. Незважаючи на масштаби трагедії, всі чітко виконували те, що повинні були робити».

Про страхіття хлопець уже не думав більше, а просто з головою поринув у нелегку працю. До того ж дався взнаки його річний досвід роботи на «амбулянсії». Та й постраждалим намагався якомога більше допомогти. Навіть подумав про наших співвітчизників, тому кілька разів голосно вигукнув, чи є хтось з українців. Проте ніхто не відгукнувся.

На моє запитання як реагували поранені, що лежали на підлозі спортзалу, Віталій відповів: «Були такі, що несамовито кричали від болю. А декотрі просто не відчували нічого. Напевно, від шоку, що скував їхні тіла. Коли підійшов до одного, який лежав на боці, та запитав, чи може він самостійно сісти у крісло, то ледь почув шепіт. Той мужчина не міг цього зробити, бо взагалі не відчував лівої частини тіла. Здогадався, що вона просто паралізована. Глянувши на обличчя, побачив, що воно заюшене кровю. А ось очей не запримітив. З-під напівзаплющених повік сочилася кров. Очні яблука не проглядалися, бо провалилися всередину. Крім того ніс приплюснувся до самої щоки. Запитав, чи в нього щось болить, на що бідолаха лише повів головою зі сторони в сторону. Тоді покликав лікаря, з яким і почали допомагати пораненому».

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ: Наталя Василицька

А ось що розповіла уродженка Запорізької області, яка перебралася на постійне місце проживання в Тернопіль (на заробітки в країну кориди та фламенко її привели брак коштів і бажання допомогти рідним):

- Тоді я мешкала на Ель Посо. Як завше, вийшла з раненька на роботу. Кілька хвилин треба було зачекати на зупинці. Приїхав «ковбой», як місцеві називають двоповерховий «трен» (поїзд – примітка автора). Ми з подругою постійно сідали в передостанній вагон. Одначе перед самою посадкою Марійка зі Львова попросила мене перейти в останній. Зачинилися двері, й практично відразу ж повітря сильно струсонуло. Чомусь мені відразу подумалось, що це обірвалися електричні дроти. Гадка про вибух навіть не промелькнула.

Через деякий час почулися моторошні крики. Проте до моєї свідомості це дуже туманно доходило. Очевидно, шок скував моє тіло. Від могутнього вибуху в мене тріснула шкірка на лівій частині обличчя, але крові навіть не зауважила спочатку. Потім двері вдалося відчинити, і ми опинилися на платформі. Та я ніяк не могла збагнути, що відбувається. Аж дивлюся: лежать люди без рук і без ніг. Багто волають про допомогу. Марійка потягла мене за рукав, промовляючи: «Наталю, ходіть додому». Спершу не зрозуміла про що ідеться, але через кілька хвилин рушила за приятелькою. Ступати довелося по людських легенях, серцях. Навкруги все залила кров. Знаєте, що таке людський «фарш»? А я його на власні очі бачила. Описати це вкрай важко, бо навіть слово «жах» не передає точно того, що постало перед очима.

Прийшла додому, лягла. Про роботу вже не могло бути й мови. Увімкнула телевізор і побачила репортаж про події того «чорного» ранку. Цілий день відлежала. Голова шуміла, тому заснути було годі. Аж наступного дня вийшла на роботу. Сеньйора відразу спитала, чи бува не потрапила в ту «м’ясорубку», оскільки знала, що мешкаю в тому злощасному районі. Потім вона поцікавилася, чи не відвідувала лікаря, що треба було обов’язково зробити. Я ж не здогадалася навіть про таке, бо фактично від серйозних травм Господь милував. Одначе, коли почала прибирання, то відчула, що з головою не все гаразд. Раптово якась невидима сила пожбурила мене до стіни. То ж коли сеньйора наполягла на відвідинах лікаря, я вже особливо не пручалася. Оглянувши мене, лікар промив рану, на якій ще залишилися кровяні згустки, виписав пігулки. Приплентавшись додому, як впала на ліжко, так безпробудно проспала мало не 24 години.

Згодом нас, потерпілих, викликали до повноважних органів. Оскільки в мене був дозвіл на працю і проживання, то мені запропонували прийняти іспанське громадянство. Відмовилася, адже не збираюся тут помирати. Проте страх постійно ходив за мною по п’ятах, немов тримаючи у своїх бридких рукавицях. Лише завдяки Богові, молитві, поступово почала оговтуватися. Коли переступала чи переступаю зараз поріг храму, на мене спливає якась незбагненна аура. Мабуть, маю ангела-охоронця, який відвернув мене від того вагона, що постраждав найбільше. Тому й молюся і вранці, і ввечері. Коли ж випадає нагода (бо інколи праця стоїть на заваді) поспішаю до церкви. І мені там дуже добре. Віра у Всевишнього допомогла здолати шалений психологічний тиск. Знаю: Небесний Отець – над нами, Він нас оберігає і допомагає.

Проте наслідки тієї жахливої події ще й нині даються взнаки. Коли їду в метро чи поїзді під товщею землі, то відчуваю значний дискомфорт. А коли машиністи випускають конденсат з вагонів, то і зовсім стає моторошно. Волію їздити автобусом, щоб не знаходитися в замкненому просторі.

Ось такі спогади як очевидців, так і безпосередніх учасників подій 13-річної давнини. А завершити цей допис хотілося б про ту, з кого починав: з поетеси Любові Толмачової-Волощук. Вона приїхала в Іспанію 20 квітня 2003 року. Майже через рік постраждала під час терористичного акту поблизу Аточі. Якщо вірші почала писати в дитинстві (хоч і робила це вряди-годи), то після трагедії ніби отримала «друге поетичне дихання». Зрештою, Боже провидіння покерувало так, що Люба ще й стала підбирати мелодію до своєї поезії. І де б не опинилася, завжди наспівувала щось. Таким чином з-під її пера зявилися і пісенні твори. Їхнє оранжування здійснив хоч і молодий, проте напрочуд здібний музикант з Чорткова, який тривалий час також перебував у Мадриді на заробітках, Віктор Папушак. Деякі пісні поетеси зроблені в творчому співавторстві з уже згадуваною на початку Любомирою Нарозею.

imgonline com ua Resize 52zK0HuNQwaLwTRd

Зліва-направо: Любов Толмачова-Волощук, Любомира Нарозя

Дві свої пісні Люба подарувала відомому українському співакові Павлові Зіброву. А ще її твори виконує соліст Львівської Національної опери Петро Радейко.

Одним куплетом з пісні Любові Толмачової-Волощук «Помоліться за нас» і поставимо крапку.

Помоліться за нас там, на рідній землі,

Щоби всі ми до вас повернутись змогли.

Прилетіли птахами із далеких країв.

Ви так довго чекали, що забули наш спів.

Любомир КАЛИНЕЦЬ,

Мадрид.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

11 березня 2017 року в Українській школі в Малазі відзначали 203-ю річницю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка, повідомляє потрал української діаспори "Стожари" з посиланням на інформацію Консульства України в Малазі.

Опубліковано в Колонка подій

У річницю святкування дня народження Тараса Шевченка у Каневі на Тарасовій горі виникла сутичка між активістами «Цивільного корпусу» (колишній «Цивільний корпус полку «Азов»), «Свободи» та представниками партії «Український вибір».

Як повідомляють місцеві ЗМІ, удень півсотні активістів «Українського вибору» з Києва прибули до могили поета для покладання квітів. При цьому, відмовившись від використання сходів, делегати автобусом об’їхали гору з іншого боку та висадились з тильної сторони музею.

У цей час активісти «Цивільного корпусу» та «Свободи», які побачили автобус, кинулись йому навперейми та заблокували заїзд опонентів живим ланцюгом. Праворадикали вигукували «Геть!», «Ганьба!», «Геть московських окупантів!».

Спроби делегатів з партії Медведчука із Києва пройти до музейного комплексу та пам’ятника Шевченку наштовхнулись на жорсткий спротив. Частина партійців спробувала продертись, але націоналісти, застосувавши фізичну силу, не пропустили їх, вимагаючи негайно зупинитись та забратися геть.

Після півгодинної штовханини та суперечок делегати проросійської партії завантажились в автобус та виїхали з території Тарасової гори.

Опубліковано в Колонка подій

До Міжнародного Дня боротьби за права жінок історики нагадують про жінок-учасниць визвольних та антикомуністичних рухів Європи. Серед них — українки.

Сьогодні, 8 березня, о 12.00 CET (в Україні — о 13.00) за ініціативи Платформи європейської пам’яті та сумління відбулася хвилина мовчання в пам’ять про мільйонів жінок, які стали жертвами комуністичної диктатури.

Платформа прагне привернути увагу до того, що комуністичний режим ставився до жінок неймовірно брутально. Через політичні причини жінок страчували після показових процесів або без суду, вбивали під час спроб втекти за "залізну завісу", ув’язнювали в тюрмах, концентраційних і трудових таборах, де незліченна їх кількість загинула. Такою була "рівність" чоловіків і жінок в СРСР та країнах комуністичного блоку — рівність в експлуатації.

В Україні ініціативу підтримали Український інститут національної пам’яті, Меджліс кримськотатарського народу, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей "Меморіал жертв Голодомору", Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького".  

Переглянути фото та біографії жінок, убитих комунізмом, можна на сайті Платформи. Інформацію про українок-героїнь проекту надали українські учасники Платформи — Інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху та Національний меморіал Гололомору.

"Жінок катували, принижували їхню гідність та переслідували багатьма іншими способами. Жінкам, що пережили комуністичне переслідування, було значно важче говорити про травми, яких вони зазнали, ніж чоловікам", — зазначають ініціатори акції.

Тому Європейська платформа пам’яті й сумління закликала міжнародну спільноту провести хвилину мовчання 8 березня 2017 р. на пошану незліченних мільйонів жінок, чиї фундаментальні права людини були порушені комуністами.

Зокрема, це були учасниці українського визвольного руху ХХ століття.

"Вони були зв'язковими і лікарями, займались наукою та досліджували мистецтво, очолювали повстання та керували інформаційними відділами. У Міжнародний день боротьби за права жінок нагадаємо про жінок-учасниць українського визвольного руху, яких убив комуністичний режим за їхню діяльність", — каже дослідниця Олеся Ісаюк.

  • Леся Паєвська (17.1.1908 – 8.4.1953) – громадська діячка, вчителька, учасниця визвольного руху. Народилася у Косові (івано-Франківська обл.) у родині священика. У 1940 р. В 1940 р. вступила в ОУН. Після переходу у підпілля працювала зв'язковою, санітаркою, працівником технічної ланки. Кількаразово уникала арешту. Заарештована у червні 1952 р. Під час слідства відмовлялася відповідати російською. Розстріляна за звинуваченням у "терористичній діяльності".

  • Катерина Грушевська (21.06.1900 – 30.03.1943) історик, соціолог, фольклорист, антрополог. Дочка Михайла Грушевського. Досліджувала українську міфологію та фольклор, опублікувала ряд наукових праць, а також найповніше на сьогодні зібрання козацьких пісень і дум. Заарештована 10 липня 1938 р., засуджена до 8 років ув'язнення та конфіскації майна. Після перегляду справи вирок зменшено. Померла 1943 р. на засланні.

  • Людмила Старицька-Черняхівська (7.8.1868 – 1941) письменниця, громадська діячка, науковець. Дочка Михайла Старицького. З 1908 р. — член політичної партії "Товариство Українських поступовців". Працювала в Українській Академії Наук. Заарештована 1930 року, засуджена у процесі "Спілки Визволення України" до 5 років ув'язнення. 1941 заарештована повторно, вивезена в Казахстан, померла по дорозі.

  • Олександра Соколовська (14.12.1894 – 6.11.1919) Відома під іменем отаманші Марусі. Очолила повстання проти більшовиків на Житомирщині. Народилася у Горбулеві (Житомирщина) у родині вчителя. Після того, як було вбито її брата, командира локального повстанського загону, стала на його місце. Полонена більшовиками, закатована 6 листопада 1919 р.

  • Людмила Фоя (3.9.1921 – 19.07.1950) член ОУН, учасниця визвольного руху. Народилася у м. Ставище, неподалік Києва. У 1942 році приєдналася до антинацистського руху спротиву, організованого ОУН (б). Після здобуття Червоною армією Києва, у січні 1944 року заарештована НКВД. Погодившися на участь у провокації з метою виведення в руки НКВД керівників підпілля на Волині, видала Службу Безпеки кількох агентів-провокаторів, один з яких діяв з 1927 року.  У підпіллі працювала як пропагандист, опублікувала кілька збірок оповідань. Загинула під час сутички 19 липня 1950.

  • Алла Горська (18.9.1929 – 28.11.1970) художниця, учасниця руху "шістдесятників". У 1964 році була серед засновників "Клубу Творчої молоді", організовувала заходи Клубу. Її вітраж "Мати" на шевченківську тематику  був знищений як "антирадянський". Була вбита за нез'ясованих обставин, найімовірніше, за наказом КДБ.

  • Володими́ра Крушельницька (1903 – 25.11.1937) лікарка-дерматолог. У 1924 році закінчила Віденський університет. У 1932 році виїхала у Радянський Союз, де працювала за фахом у Харкові. Підготувала докторську дисертацію. 1934 заарештована, засуджена до ув'язнення у Соловецьких таборах. 25 листопада 1937 року була розстріляна, хоча формальний наказ про розстріл було підписано лише 7 грудня того ж року.

Платформа європейської пам’яті та сумління об’єднала 55 урядових, академічних та музейних установ із 19 країн Європейського Союзу (Швеція, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Німеччина, Нідерланди, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Румунія, Болгарія), України, Молдови, Ісландії, Албанії, Канади і США. Метою організації стало об’єднання зусиль задля поширення інформації про діяльність тоталітарних режимів і вшанування пам’яті жертв.

У червні 2012 року на конференції в Європейському парламенті у Брюсселі Платформа заснувала правову експертну групу для роботи над створенням наднаціональної інституції правосуддя для засудження важких злочинів, скоєних комуністичним тоталітарним режимом. 

Від України учасниками платформи є Центр досліджень визвольного руху, Український інститут національної пам’яті, Меджліс кримськотатарського народу та Національний музей "Меморіал жертв Голодомору".

 

Джерело: istpravda.com.ua

 

Опубліковано в Світ