Провідна або поминальна неділя: обряди і традиції

Неділя, 23 квітня 2017 06:53 Автор  Ніна Петриківська Прочитано 1395 разів
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Тиждень після Великодня в Україні традиційно називають Поминальним. Він закінчується Провідною або поминальною неділею, проводами, провідками, гробками, опроводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя – все це назви однієї і тої ж традиції – згадувати душі померлих в першу після Великодня неділю. Існують різні назви сьогоднішнього дня (залежно від регіону).

У кожного регіоні з цим святом пов'язані свої звичаї, але спільним є те, що сім'ї збираються на кладовищах, щоб помолитися за близьких, що пішли у вічність.

Цього року поминальні дні випадають на 17-23 квітня.

Цього дня українці провідують могили своїх близьких і рідних. Вважається, що після Великодня на цілий тиждень Господь відпускає душі померлих на землю. А вже у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають змогу з ними "поспілкува­тися", здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

На Поліссі біля могил ставлять столи і лавки. І на Провідну неділю приходять всією родиною, накривають стіл і справляють поминальний обід.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не треба називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця чи Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу «життя - смерть – життя».

Згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. Так, древні українські поминальні звичаї, традиції та форми наповнилися  християнським змістом і глибиною та щирою християнською молитвою.

У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Коливо не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям.
Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля полягає, вірогідно, в тому, що воно служить ніби посередником-зв’язківцем між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною жертвою на користь покійного. Те, що ритуально спожите у світі живих «за помин душі», має повернутися померлому на «тому» світі. Недарма за честь визнавали нагодувати бідних, старців, юродивих, а особливим везінням вважали, якщо на поминки нагодився прочанин або просто перехожий (чужий). Це підсилювало значення ритуальної їжі.

Громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами.

Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома: хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (які на поминках називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші, голубці, смажену рибу та ін. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Пускали «колію» з чаркою горілки так, щоб кожному поминальнику дістався хоч один ковточок «за Царство Небесне». Молилися, згадували померлих добрим словом.

Окрім колива з медом у вигляді білої булки чи куті, кожна господиня обов’язково готувала для «своїх» покійних страви, які ті особливо любили за життя. Крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, горілкою ж кропили землю. Давали багате подаяния крашанками, хлібом та іншими наїдками, обмінювалися їстівним між родинами, досита годували старців.

В обведенні крашанками могил, принесенні на могилу для душ їхніх улюблених страв, спільному поминальному обіді можна вбачати пережитки жертвоприношення, кормління предків. На Поліссі, за звичаєм, за останнім столом обов’язково пригощали діток, які збігалися з усього села і терпляче чекали на трапезу.

Годилося частувати всіх за столом вином чи горілкою. Якщо стіл бував завеликий, то «колію» пускали двома чарками. При цьому чарку лише піднімали, не цокались, бо на поминках це було суворо заборонено. Вважали, що голосні звуки можуть злякати душі покійних, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: «Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!»; «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!»; «Вам — Царства Божого діждати, а нам — до Вас не поспішати!»; «Хай земля буде пухом!»; «Вам — спокійно лежать і земельку держать, а нам — в добрій долі панувать!»; «Вип’ємо за Царство Небесне наших (імена...)!».

Вважається, що саме після Великодня Господь на цілий тиждень відпускає душі померлих на землю. А у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають можливість з ними «поспілкува­тися», здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не можна називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається