Деякі галузі російської економіки зруйнуються в разі від'їзду значної частини українських фахівців із країни.

Про це в ефірі "Обозреватель.LIVE" заявив історик, політичний аналітик Олександр Палій, інформує Обозреватель.

"У деяких районах є 60-70% українців. Особливо на сході і півночі. Вони там працюють на багатьох підприємствах. Якщо вони звідти поїдуть, ці підприємства закриються. У Росії не буде кваліфікованих кадрів, щоб заповнити ті ніші", - зазначив він.

За словами Палія, саме цим і обумовлюється відсутність заборонених заходів на роботу українців в РФ.

"Тому Росія і не впроваджує проти українців жодних заходів. Вони бояться обвального виїзду і зменшення кількості робочих рук. Всі ці гасла про те, що ми зробимо, що українці поїдуть - це для плебсу. Саме керівництво розуміє, що це пиляти гілку, на якій ще тримається російська економіка", - наголосив історик.

Крім того, він вважає, що етнічних українців значно більше, ніж дає офіційна статистика.

"Голос крові" дуже сильний. Я знаю велику кількість українців, які виїжджають за кордон, а потім все одно відчувають якийсь сентимент до своєї батьківщини. Українці - це ж не кочівники. Тому я впевнений, що у нас є можливість допомогти цим людям знайти себе, розповісти про це. Упевнений, що українців у Росії, які розуміють, що вони українці, значно більше, ніж 2 млн згідно з останнім переписом. Я думаю, що реальна цифра тих, хто пам'ятає, що вони українці вимірюється, напевно, більше 10 млн", - додав Палій.

Опубліковано в Колонка подій

10 (23) червня 1917 року Центральна Рада проголосила Перший Універсал, яким було заявлено автономію України у складі тоді ще Російської імперії.

Про цю доленосну подію Радіо Свобода розмовляло із директором Музею Української революції Олександром Кучеруком та співробітником Інституту історії України Віталієм Скальським.

( I ) Універсал Української Центральної Ради

До українського народу, на Україні й по-за Україною сущого

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі… Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі…

ПОВНИЙ ТЕКСТ ІНТЕРВ’Ю

– Що передувало ухваленню Першого Універсалу? Центральна Рада була створена у березні 1917 року, у квітні вона набула легітимності, коли Всеукраїнський національний конгрес затвердив її склад. А що було між квітнем і червнем?

Олександр Кучерук:

Первісне формування Центральної Ради відбувалося революційним способом – інших тоді не було. Як сказав один із депутатів під час засідання: «Революція і є закон». Тому, дійсно, революційна доцільність перемагала.

Які були закони, на підставі яких можна було створити Центральну Раду? Таких не було. А тому й способами це робилося тими, які дозволяла революція. А національний конгрес, про який Ви сказали, легітимізував Центральну Раду, обравши й затвердивши перше ядро, до якого мали приєднатися представники, вибрані на військовому, селянському та робітничому з’їздах.

– Одразу постало питання про те, щоб «не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям…»?

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну

Олександр Кучерук:

Питання про державну самостійність ставилося з самого початку. Просто, розуміючи, що не все можна одразу зробити, спершу говорили про культурну автономію, потім про територіальну автономію, а потім вже про державну самостійність.

Різні групи по-різному підходили: самостійники, на кшталт групи Міхновського, наголошували лише на самостійності, інші вимагали йти більш еволюційним шляхом.

Розвиток всіх цих подій – державних, світових і місцевих – призвели до того, що і політикум, і діячі ставили перед собою все вищу планку. На тому етапі планкою була автономія.

АУДІОЗАПИС ІНТЕРВ'Ю

Опубліковано в Цікаво

Директор Центру Довженка Іван Козленко розповів про створені у 20-30-х українські кіношедеври, головних дійових осіб українського кіноавангарду та видатні картини, які вважалися втраченими і щойно в останні роки були віднайдені.

Українське німе кіно, що вироблялося в 1922-1930 рр. під маркою державної монополії ВУФКУ на кінофабриках Одеси, Ялти, а з 1928 року й Києва, в 1930-х роках було майже всуціль заборонене.

Звинувачені в різного роду "ухилах" — формалізмі, біологізмі й навіть "буржуазному націоналізмі" — шедеври українського кіноавангарду підпали під цензуру і на довго лягли на полички спецфондів.

Після того, як на початку 1930-х були заборонені найвизначніші фільми українського кіноавангарду — "Звенигора", "Арсенал", "Земля" Олександра Довженка, "Людина з кіноапаратом" Дзиґи Вертова, "Злива" та "Перекоп" Івана Кавалерідзе, — радянська цензура заборонила і зовсім безневинні "бойовики", як тоді називали масштабні історичні постановки та психологічні драми. 

Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932

До 1938 були заборонені мало не всі українські німі фільми, які дошкуляли партійним функціонерам не тільки новаторською кіномовою, але також українськими написами, обов’язковими для українського кіно 1920-х.

Деякі з цих фільмів змогли повернутися із забуття по смерті своїх видатних авторів – в 1950-х та 1960-х, а частина залишилась під забороною до останніх років існування СРСР. Саме їм пощастило найменше: після краху Союзу про існування цих картин уже ніхто не пам’ятав.

Їхнє повернення до глядача стало можливим лише на початку 2010-х, коли Центр Довженка почав програму реставрації та популяризації забутого українського кіноавангарду.

Топ-5 найбільш видатних і найменш відомих шедеврів українського німого кіно

1. "Хліб" (1929) — либонь найбільше українське кінематографічне відкриття 2000-х. Створений хай і дещо епігонським, але навдивовижу оригінальним режисером Миколою Шпиковським у співавторстві з геніальним оператором Панкратьєвим, цей фільм присвячений першій спробі колективізації 1920-го року.

Картина насправді вражає рвучким, кліпоподібним монтажем та аскетичною кіномовою. Осяяні сонцем, прозорі й графічно витончені панорамні кадри цього фільму в художньому плані нагадують пасторальні кадри "Землі" Довженка.

Як і більшість авангардистських стрічок свого часу, які з формальної точки зору зазнали суттєвого впливу модерної української літератури, "Хліб" руйнує лінійний наратив, відмовляючись від класичної фабули та свідомо реконструює фігуру героя.

Слухачі "UPLectorium: Розстріляне відродження" матимуть можливість переконатись у цьому на лекції про становлення українського німого кіно уже 21 листопада.

2. Фільм "Навесні" (1929) був естетичною антитезою своєму ранньому передвіснику "Людина з кіноапаратом", яку режисер Михаїл Кауфман в якості оператора знімав з легендарним братом Дзиґою Вертовим в Одесі, Харкові, Києві та Москві.

На противагу підкреслено дегуманізованій "Людині з кіноапаратом", "Навесні", побудована на виразних портретних кадрах, сповідує характерний своєму часу ліричний революційний романтизм, пропонуючи кінематографічний аналог вітаїзму Миколи Хвильового.

Карколомний монтаж школи кіноків ("кіноки" — об’єднання режисерів-документалістів, створене 1919 року Д. Вертовим. — Ред.) тут розкривається як метод не дезорганізації зорового досвіду, а організації візуальної матерії "життя, схопленого зненацька".

3. Знімаючи найдошкульнішу українську кінокомедію 1920-х років "Шкурник" (1929), Микола Шпиковський навряд чи ставив собі на меті розвінчання ірраціональної природи радянської влади. Хоч там як, але фільм вийшов справжнім пасквілем на радянський суспільний лад.

У ньому з неймовірною сугестивною силою виражено пророче передчуття того, у що виродилась утопія "загірної комуни": саморепродуктивний саботаж, агресивний тоталітаризм, неорелігійний пролетарський пафос та невикорінний бюрократизм, що породжував чудернацький новояз, покликаний перекодувати світ на знеособлену карикатуру (не дивно, що головний герой фільму – верблюд!).

Стрічка вважалась втраченою до кінця 1970-х років, коли була віднайдена російським дослідником Наумом Клейманом й відтоді сором’язливо й похапцем зрідка демонструвалася студентам ВДІКу.

4. Українська анімація бере свій початок 1926 року, коли її піонер В’ячеслав Левандовський розпочав роботу над першими мальованими стрічками "Казка про солом’яного бичка" та "Українізація" (1927), які були заборонені за "куркульські ідеологічні тенденції" та "націоналістичний ухил".

Довгий час вважалося, що мультфільми 1920-х безслідно втрачено. Лише 2013 року в складі хронікальних кіножурналів ВУФКУ вдалося віднайти з десяток анімаційних мультфільмів (мультиплакатів або мільтиплікатів), здебільшого кіноанонсів та агітаційних кінофейлетонів, зібраних Центром Довженка в програму "Мультагітпроп".

Анімація широко використовувалась в освітніх та культурфільмах і подекуди в художніх стрічках, як от "Октябрюхов і Декабрюхов" за сценарієм Владіміра Маяковского та "Навесні" Михаїла Кауфмана. Найнеймовірніші її зразки належать великому винахіднику Володимиру Дев’ятніну.

5. "Вітер з порогів" (1929)- на перший погляд стандартний агітфільм про перемогу індустріалізації, де вражаючі панорами будівництва Дніпрогесу змонтовані в авангардній манері.

Однак стрічка має подвійне дно. Режисера Арнольда Кордюма цікавить не лише пропагандистський потенціал теми, але також антигуманістичні наслідки індустріальних перетворень.

Кадр із фільму “Вітер з порогів” Арнольда Кордюма, фото okino.ua

Як і Довженко, він сприймає смерть села болісно, надаючи оповіді ознак психологічної драми.

"Вітер з порогів" став для Кордюма своєрідним мемуаром: 1911 року саме на дніпрових порогах відбувся його акторський дебют у кіно – в першому українському повнометражному художньому фільмі "Запорізька Січ", в якому він грав в складі трупи Миколи Садовського, якого сам Кордюм залучив до виконання головної ролі у "Вітрі з порогів".

1929 року Кордюм стає свідком смерті порогів, яку переживає глибоко особисто, вплітаючи у фільм пронизливу ностальгійну емоцію.

Джерело: pravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво

На столі паски, а на плечах зброя. Хочеться додому, але там уже влада "визволителів". Назад вертатися не можна, попереду тільки війна. 

"Із фронту, що присувався до Дністра під Станиславів, чути тяжку гарматну канонаду. Ситуація скрізь напружена. Щодня вичікуємо новин… Серед таких обставин наближаються Великод­ні Свята", – це уривок зі спогадів повстанця Подоляка про те, як сотня Різуна святкувала Великдень.

Місце дії – Чорний ліс, рік – 1944, пише "Репортер".

У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить як у вулику, писав Подоляк. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. Сотенний Петро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для пов­станців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.

Настала неділя, 16 квітня. 
"Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці. 
– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось. 
З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк… 
Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб. 
– Позір! – У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею. 
До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк. 
– Благословен Бог наш, всегда нині…

Далі проповідь…. 
– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес…воскресне Україна.

Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня. Як акомпанемент до їхніх забав, гомоніли сальви фронтових гарматних батарей. А надвечір повстанці порозходилися по підлісних селах кінчити Великдень". 

"Великдень мав особливу вагу для повстанців, – коментує директор музею визвольних змагань Ярослав Коретчук. – Треба розуміти, що якраз у цей час, в кінці березня – на початку квітня, вони покидали свої криївки, де зимували по 3-4 людей, і збиралися у більші групи. Тобто для них це був перший зв’язок після зими. Розказували, що сталося за цей час, дізнавалися, хто загинув".

А ще був символічний момент усвідомлення – зима скінчилася, ми її пережили, боротьба триває і далі.

Такі невеликі групи святкували по-скромному, але старалися дотриматися усіх традиційних моментів. Поки була можливість, продовжує Коретчук, у 1944-45 роках, доки радянська влада не могла повністю встановитися, повстанці часто ходили на Великдень у найближче село. Відстоювали службу в храмі, а потім розходилися по людських домівках. Тобто святкували, як і всі.

"Вже після 45-го в більшості змушені були святкувати у лісі, був великий ризик, що у селі зроблять облаву, – каже Коретчук. – У лісах, поки одні стояли на сторожі, інші робили столи зі зрубів, замість скатертин була хвоя. А на столах – освячені паски, яйця, ковбаси".

Традиційно те все приносили люди із сіл. Тут було кілька варіантів. Спеціально кошики для пов­станців готували друзі, родичі чи місцеві члени ОУН. Або ж біля церкви, після освячення, кожна сім’я витягала щось зі свого кошика і віддавала для повстанського столу.

А ще до великодніх свят ОУН випускала тематичні бофони – грошові документи з фіксованим номіналом чи без нього. Перед святами їх поширювали серед людей і таким чином ще й збирали гроші, аби повстанці могли відзначити Великдень.

До слова, і фотографії, і бофони тих часів у музеї визвольних часів до Великодня об’єднують у виставку.

На тих фото усі вони посміхаються, хоч і паска в них скромна, і зброю треба тримати під рукою. Але є тверда віра – Україна воскресне. І вони таки були праві…

Опубліковано в Скарбниця спогадів

До 70-х роковин примусової депортації етнічних українців з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до північно-західних земель Польщі (операція «Вісла») у Львові та Києві відбудеться низка заходів з вшанування цих трагічних подій.

Так, вже 20 квітня, з 14.00 до 16.00 години, в Києві, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті у приміщенні Укрінформу відбудеться круглий стіл «Акція «Вісла» – злочин польського комуністичного режиму», присвячений 70-м роковинам примусової депортації українців.

У рамках круглого столу учасники обговорять причини, перебіг, наслідки акції «Вісла», політику пам’яті в Україні та Польщі щодо цієї історичної події, а також нададуть правову оцінку діям комуністичного режиму.

До участі в круглому столі запрошено високопосадовців, науковців – істориків та юристів, а також представників громадськості. Серед запрошених: Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Ян Пєкло, Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, народні депутати України Микола Княжицький, Оксана Юринець, Ганна Гопко, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ Георгій Папакін, директор ГДА СБУ Андрій Когут, директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН Богдан Галайко, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань Софія Федина, дослідники ‑ Володимир Сергійчук, Володимир Василенко, Ігор Ільюшин, Сергій Рябенко, Володимир Наконечний, Олександр Рубльов, журналісти ‑ Олександр Зінченко, Роман Кабачій, громадські діячі.

- 26 квітня. 10.00 - 26 квітня 2017 р. у Львівському історичному музеї (Львів, пл. Ринок, 6, конференц-зал) відбудеться круглий стіл на тему "70 років по тому...", приурочений вшануванню трагічних подій переселення українського населення в ході операції "Вісла". В ході даного заходу буде презентована фото- та документальна виставка, присвячена тим подіям.

27 квітня, 17.00 - Львів, Тюрма на Лонцького (Львів, вул. С.Бандери, 1), Перегляд фільму Романа Крика "Остання поїздка додому" та розмова про наслідки Акції Вісла та депортацій українців Закерзоння для сучасного українства. Вхід вільний

Акція “Вісла” (28 квітня – 12 серпня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. За ці декілька місяців, поки тривала операція “Вісла”, було переміщено 137–150 тисяч українців і членів змішаних сімей. Ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

Опубліковано в Україна

19 квітня, сто років тому, в Києві розпочав роботу Всеукраїнський національний конгрес – перший представницький форум українського руху. Конгрес став однією з переломних подій Української революції, оскільки підтримав гасла національно-територіальної автономії України та легітимізував Центральну Раду як всеукраїнський парламент.

Український інститут національної пам’яті спільно з Міністерством інформаційної політики, Київською міською державною адміністрацією й обласними держадміністраціями підготували соціальну рекламу до 100-річчя Всеукраїнського конгресу, яку незабаром оприлюднять у регіонах.

У центрі інформаційної кампанії – 11 видатних постатей Української революції 1917-21 років, які творили українську державність сто років тому: Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Софія Русова, Євген Коновалець, Микола Міхновський, Симон Петлюра та інші.

 

Ідея Українського національного з’їзду, як його в той час називали, вдало вписалася в тодішні політичні реалії: стрімке розгортання українського визвольного руху та необхідність заміни культурно-просвітницьких гасел гаслами державної автономії.

У спогадах Михайло Грушевський пояснював особливості моменту: «Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати усе до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав настільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо яскраво і недвозначно… показати що наші домагання – се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожну проволоку, і жартувати таким відкладанням «до Установчих зборів», котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна».

У день відкриття конгресу Сергій Єфремов писав у передовиці для «Нової ради»: «Ще місяць тому трудно було навіть думкою здумати ті перспективи широкі, які розгортаються тепер перед українством. Не то партійно-політичні лозунги, а навіть найскромніші домагання культурні зустрівалися глумом, збувалися досадним одмахування. А тепер – з голосом українського народу мусять рахуватися, до його прислухаються, од його сподіваються відповіді на такі пекучі питання дня, як державний лад у Росії…».

Всеукраїнський національний конгрес мав пройти у великодні дні (четвер-субота). Попри побоювання організаторів, до Києва на пароплавах і конях, по залізниці і пішки прибули понад 1000 делегатів з різних куточків України, а також представники Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Всього зареєструвалося близько 1500 учасників і гостей з’їзду, що представляли різноманітні політичні партії і течії, громадські організації та товариства. 900 із них мали право вирішального та дорадчого голосу. Прибули на форум відомі в той час Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Ілля Шраг, Петро Стебницький, Людмила Старицька-Черняхівська...

Засідання конгресу проходили в залі Купецького зібрання (нині Національна філармонія України). Першого дня виступили Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Федір Матушевський. Вечірнє засідання розпочалося о 20-й годині. Учасники виголошували промови щодо сказаного доповідачами удень. Виступи обмежили п’ятьма хвилинами, на трибуні побували 23 делегати, хоча бажаючих було куди більше. Від Селянської спілки в зал внесли прапор з портретом Тараса Шевченка. Як записано в матеріалах з’їзду: «Збори враз встали та проспівали “Як умру, то поховайте”».

Гучні оплески і шквал захоплення зірвала позачергова заява голови товариства імені Павла Полуботка Миколи Міхновського «про згоду п. Головнокомандуючого на заснування у Києві одної бригади українського війська, а п. військового міністра Гучкова – про згоду на заснування 2-х бригад, а при можності і більшої військової частини». Свій виступ Микола Міхновським завершив словами: «Це військо захистить свободу України і забезпечить її щастя в майбутньому».

Делегати конгресу рішуче підтримали гасло української автономії. У прийнятій наприкінці дня резолюції зазначалося: «Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі».

Розійшлися лише о першій годині ночі, аби продовжити наступного дня.

Підготував: Сергій Горобець

ДжерелоУкраїнський інститут національної пам’яті

Опубліковано в Цей день в історії

Історія українського народу донині залишає велику кількість білих плям, особливо в період ХХ століття – період голодоморів, геноцидів, переселення та світових воєн.

Однією із таких болючих тем в історії України є велика депортація українського населення з території Польщі під назвою операція „Вісла”.

Директор центру дослідження украінсько-польсько-словацького пограниччя при Українському Католицькому Університеті Тарас Радь, опублікував на своїй сторінці в facebook раніше невідомі подробиці операції "Вісла":

- Офіційною метою операції "Вісла" була боротьба з українським визвольним рухом. Наявність українського збройного підпілля, єдиного що продовжувало боротьбу після війни, було сильним дестабілізуючим фактором для розбудови нової комуністичної системи у Польщі.

Проте другою і основною метою "Вісли", яка приховувалася було "остаточне розв'язання" українського питання у Польщі.

Виходячи з принципу побудови мононаціональної держави польський режим вирішив одвідчну проблему української населення шляхом її цілковитої асиміляції. Оскільки так звана "евакуація" до УРСР 1944-1946 рр. не зуміла досягнути бажаного результату, то було вирішено вирішити "українську рпоблему" раз і назавжди - насильницьким методом етнічних чисток.

- Формальним приводом для початку операції "Вісла" було убивство ген. Кароля Свєрчевського 28 березня 1947 р., який перебував з інспекцією в Бескидах За офіційною версією він потрапив у засідку українських повстанців в окрузі с. Яблоньки (ділянка шосе між містечками Балигород і Тісна), хоча у ній є кілька "білих плям".

У будь-якому разі цей факт комуністичний режим у Польщі використав як привід для початку операції, підготовка до якої згідно відомих сьогодні документів розпочалася задовго до цього - з кінця січня 1947 р. та непов'язаний з офіційною приводом до операції.

Більшовицький генерал був абсолютно непопулярним у колах польських комуністів, проте з метою міфологізації ідеї боротьби з "українськими бандами" зробили з нього героя, а у місці його загибелі досі стоїть памятник.

- До виконання операції "Вісла" було залучено шість польських дивізій (17 тис.солдатів) Війська Польського та відділи КБП (назва органів польської служби безпеки).

У той самий час, за попереднім погодженням, відділи НКВС і чехословацької армії заблокували східні і південні кордони Польщі від Бреста до Нового Сончу.

Операція "Вісла" проводилась під безпосереднім керівництвом міністра оборони Польщі маршала Міхала Роля-Жимерського та ген. Стефана Моссора.

Перший потяг з українцями, яких депортовували в рамках операції "Вісла" мав номер "R-10". Він відправився 29 квітня 1947 р. із залізничної станції Щавне, що у Сяніцькому повіті і через Освєнцім, далі Щеціник прибув 3 травня до міста Слупськ (біля Балтійського моря).

У таблиці показано перші 33 потяги, які відправилися з початком операції "Вісла" із зазначенням кількості осіб та худоби, місцевість з якої відправлено та куди направлено, а також дати відправлення та прибуття.
 
Останній потяг - "R-509", - у якому депортували 97 українців з Білгорайського повіту, вирушив 8 серпня 1947 р. зі залізничної станції Звіринець і 12 серпня прибув до міста Білоґард (біля Балтійського моря).Загалом під час операції "Вісла" було відправлено на північ та захід Польщі 440 потягів-телятників, в яких було депортовано щонайменше 140 тис. українців з південно-східних теренів Польщі, так званого Закерзоння.
 
- Під час операції "Вісла" депортації підлягали усі українців без огляду на рівень лояльності до польської держави, у тому числі діячі польського підпілля та члени змішаних польсько-українських родин.
 
Комуністична влада позбавлялася навіть своїх донедавна близьких союзників: членів Польської Робітничої Партії, діячів Міністерства Внутрішньої Безпеки та Громадської Безпеки, колишніх партизанів Армії Людової української національності, які часто безпосередньо брали участь у боротьбі проти українського підпілля.
Це аргумент до питання про те, яку основну мету переслідувала тогочасна комуністична влада у Польщі. Їхню долю визначила таємна директива Комісії Державної Безпеки від 1 серпня 1947 .р , яка наказувала начальникам Краківського та Люблінського Військових Округів депортували усіх ще наявних на їхніх теренах українців "без огляду на рівень лояльності та партійну приналежність", а також організація "постійний контролюючих бригад, які повинні кількаразово перевірити кожне виселене село, щоб у них не залишилося жодної української або змішаної родини".
 
Лише в поодиноких, виняткових випадках українець міг уникнути депортації, якщо йому вдалося отримати від влади спеціальну посвідку.
 
- Під час операції "Вісла" українців депортовували за національною ознакою. 
 
Намагаючись уникнути виселення, частина лемківське населення русинської орієнтації скеровувала до влади звернення, в яких переконували про свою лояльність до польської держави.
 
Це питання становило таку проблему для влади, що Головний представник уряду Польщі у справах евакуації звернувся 1 квітня 1945 р. до Польської Академії Умінь з проханням про роз’яснення національності лемків. Відповідь надійшла 16 квітня.
 
У наданому генеральним секретарем Академії Тадеуша Ковальські заключені стверджувалося, що лемки є такою самою частиною українського етносу як переважна більшість населення Галичини, які ніколи не мали зв'язку з польським народом.

 

- В результаті операції "Вісла" з теренів Закерзоння було офіційно депортовано більше як 140 тис. автохтонного українського населення :
* з Ряшівського воєводства (Надсяння, Лемківщина) - 85 339 осіб;
* з Люблинського воєводства (Холмщина) - 44 726 осіб;
* з Краківського воєводства (Лемківщина) - 10 510 осіб.

Усіх українців було депортовано на північні та західні землі Польщі (Ольштинське, Щецинське, Зеленогірське, Вроцлавське, Познанське, Кошалінське і Ґданське воєводства), колишні німецькі землі, що після ДСВ були передані Польській Народній Республіці.
 
Саме на цих теренах сьогодні проживає основна частина української меншини у Польщі.
 
- Оперативна група "Вісла" мала проводити депортацію українського населення та ліквідацію УПА на Закерзонні у двох фазах. У першій - в регіоні Сяніка та у прилеглих регіонах від заходу й півночі. Рівночасно мали депортувати українців з Люблінського воєводства. У другій фазі - в регіонах Перемишль - Любачів і на терені Лемківщини (повіти Ясло, Коросно, Горлиці, Новий Сонч і Новий Тарг).
Терен діяльності Оперативної групи "Вісла" був поділений на 4 оперативні райони: "S" (Сянік) - керував особисто керівник ОГ "Вісла" генерал С.Моссор, "R" (Ряшів, пол. Жешув) - під командуванням командира 9-ї Дивізії полку, "L" (Люблин) - під командування начальника Люблинського Військового Округу, "G" (Горлиці) - керування орагнізовано у другій фазі виконання операції.

 

- Концентраційний табір "Явожно" (біля Кракова) став символом трагічної долі українців у Польщі.

Колишній філіал Освенціма, а пізніше Центральний табір праці був перепрофільований комуністичною владою Польщі для потреб реалізації операції "Вісла".

За період 1947-1949 рр. через табір пройшло близько 3 тис. українців, з яких 163 померло. Тут переважно утримувалися члени українського підпілля на Закерзонні, звинувачені у співпраці з УПА та духовенство.
 
Перших українських в'язнів в Явожно привезли 4 травня 1947, а останніх - 22 травня 1948 р.
 
Сьогодні на місці концтабору встановлено пам'ятник жертв.
 
- 20 лютого 1947 р., ще за місяць до вбивства ген. К.Свєрчевського і два перед початком операції "Вісла", заступник начальника Генерального штабу Польського війська ген. Стефан Моссор у звіті міністру національної оборони і голові Державної комісії безпеки подає список українців з 12 повітів Ряшівського воєводства і проект їх депортації:
"При розгляді ситуації на території Краківського округу виникла проблема з залишками українців (тих, які не були депортовані до УРСР у 1944-1946 рр.). Багато осіб і навіть цілі сім'ї українців сховалися в лісах, або в прикордонних теренах Чехословаччини, а потім повернулися в свої садиби, становлячи бази для банд УПА і небезпеку іредентизму на майбутнє. Оскільки Радянський Союз не приймає на даний час цих людей, здається, необхідно навесні здійснити енергійну акцію переселення цих осіб окремими сім'ями розкидуючи їх по всіх відновлених територіях, де вони швидко асимілюются."

- 22 квітня 1947 р. у м.Сянік розпочав свою роботу Військовий Суд Оперативної групи "Вісла" за головуванням майора Мар'яна Маліновського, а з 11 травня - старшого лейтенанта Людвіка Келтика. Обвинувачення в суді представляв військовий прокурор з Кракова капітан Ян Праусе.

- 21 травня Суд перемістився з Сяніка до Кракова, а 31 липня - змінив назву у зв'язку із ліквідацією Оперативної групи "Вісла", хоча продовжував свою роботу.
Від початку операції "Вісла" і до 30 вересня 1947 р. було заарештовано 2274 українців за звинуваченням у належності до збройного підпілля. З них до суду було передано справи 851 особи, а слідство тривало щодо 115 заарештованих
 
- Протягом 1947 р. до смертної кари було засуджено 372 українців і лише 31 помилувано (у таблиці є помісячна статистика). Загалом у період 1944-1956 рр. до кари смерті було засуджено 573 українці.Операція "Вісла" мала своє керівництво та виконавців. Серед них були як члени спеціально сформованого для здійснення операції Оперативної групи "Вісла", так і офіцери регулярної польської армії.
 
Виконавців злочину (зібрав Eugeniusz Misiło) проти українського цивільного населення варто знати поіменно :
 
* Керівник Оперативної групи "Вісла" - бригадний генерал Стефан Моссор
* Начальник штабу ОГ "Вісла" - полковник Міколай Хіліньскі
* Заступник керівника ОГ "Вісла" з політично-виховних питань - полковник Болеслав Сідзіньскі
* Керівник розвідки ОГ "Вісла" - полковник Александр Євченко
* Кватермеєстр ОГ "Вісла" - полковник Францішек Лейтл* Керівник операційного відділу Війська Польського - полковник Остап Стеца
* Командувач Краківського військового округу - генерал дивізії Міколай Вєнцковскі
* Командир 3-ї Дивізії піхоти - бригадний генерал Мєчислав Меленас
* Командир 6-ї Дивізії піхоти - полковник Віктор Сєніцкі
* Командир 7-ї Дивізії піхоти - полковник Ян Кобеляньскі
* Командир 7-ї Дивізії піхоти - полковник Зигмунт Бобровскі
* Командир 8-ї Дивізії піхоти - полковник Ян Бєлєцкі
* Командир 9-ї Дивізії піхоти - полковник Ігнацій Вєлічко
* Командир 34-го полку піхоти - підполковник Ян Ґерхард* Суддя Військового Суду ОГ "Вісла" - полковник Мар'ян Маліновські
* Суддя Військового Суду ОГ "Вісла" - старший лейтенант Людвік Кєлтика
* Військовий прокурор ОГ "Вісла" - капітан Ян Праусе

Нагадаємо, 19 квітня, о 18.30 у книгарня "Є" (Львів, проспект Свободи, 7),  до 70-ї річниці операції "Вісла" відбулася публічна дискусія під назвою "Операція "Вісла": як її оцінити сьогодні?"

У рамках проекту "Історичні діалоги" дискутуватимуть історик Роман Грицьків, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань Софія Федина та директор центру дослідження украінсько-польсько-словацького пограниччя при Українському Католицькому Університеті Тарас Радь.

Модератор – Михайло Галущак, координатор проекту "Історичні діалоги".

Під час розмови учасники заходу дискутуватимуть на теми:

- Операція "Вісла": "відплатна" акція чи послідовна політика?;

- Про що говорять ті, хто пережив депортацію?;

- Оцінка операції "Вісла" у контексті сучасного українсько-польського порозуміння;

- Депортоване населення і переселенці в сучасній Україні: Закерзоння, Крим, Донбас.

Операція "Вісла" (28 квітня – 28 липня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала в депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель

Опубліковано в Скарбниця спогадів

В історичній свідомості українця вже протягом тривалого часу провідне місце займає козацький міф або ж, що гірше, нав’язане колоніальною ідеологією уявлення про українців як «селянську націю». Водночас шляхта, яка в минулому неодноразово поставала у ролі ключового історичного актора, традиційно таврується як «клас експлуататорів» чи «зрадницька еліта», що обслуговувала держави, до складу яких в різні часи входили українські території.

Оскільки історична свідомість є невід’ємною складовою національної ідентичності, а отже, і вагомим суспільно-політичним фактором, не дивно, що зі здобуттям незалежності питання якості державної еліти та відсутності довіри між нею й рештою суспільства постійно поставало на порядку денному.

Однією з тих, кому ми маємо завдячувати за «повернення з небуття» української шляхти, є відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя ЯКОВЕНКО. Її праця «Українська шляхта» започаткувала цей процес, а учні та колеги продовжили розробку теми.

Про ідентичності українського шляхтича, його виховання та роль в історії — наша розмова з Наталією Яковенко.

«В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ ЧИМАЛО СЮЖЕТІВ, ЯКІ ВИМАГАЮТЬ ПЕРЕСТАНОВКИ З ГОЛОВИ НА НОГИ»

— Пані Наталю, в одному з інтерв’ю ви говорите про те, що блискучі кар’єри представників української еліти у Речі Посполитій та в Російській імперії є приводом для гордості, а не для осуду. На чому ґрунтується ваше переконання, адже багато хто сказав би, що ці люди працювали на чужі інтереси?

— «Інтереси» — це категорія оцінкова, а оцінка не є справою історика. А як історик, я просто констатую, що українська еліта справді посідала помітні місця в державах, до яких входила територія сучасної України. Якщо ж ідеться про т.зв. публічну (популярну) версію історії, то в ній оцінок не уникнеш, але, на моє переконання, з них варто зняти наліт мартирології, страдництва. На цьому, як на споконвічних українських «втратах», акцентувала увагу стара історіографія, а нині замалим не автоматично такі наголоси відтворюють. Тим часом у цій історіографії (її називають «народницькою») просто не було місця шляхетській еліті, хіба в постаті ворога трудящих. Крім того, в часи, коли писалися перші солідні праці з історії України, нагальною була потреба самоствердження та виокремлення українськості. Тому шляхта, яка робила кар’єри при високих дворах етнічно неукраїнських володарів, таврувалася як «зрадник народних інтересів», а сам «народ» поставав як завжди гнаний, гноблений, утискуваний і чужинцями, і цими-от «зрадниками». Відтак, у подієвій канві української історії намножилося чимало сюжетів, які сьогодні вимагають переосмислення, а то й кардинальної перестановки з голови на ноги.

До того ж, підкреслю, домодерну державу не можна розглядати як етнічну. Етнічні, зокрема мононаціональні, держави почали формуватися доволі пізно, а ідея, що лише така держава є «правильною», — це взагалі продукт ХІХ сторіччя. Тим часом у домодерній державі володар чи великий можновладець — це не етнічність, а професія і статус. Якщо ми поглянемо під цим кутом на високі кар’єри українських діячів, представників українського етнічного середовища тих часів, то дійдемо висновку, що таких людей аж ніяк не слід списувати з «українського корабля». Вони робили честь нашому минулому, демонструючи, що серед нас, українців, є багато помітних, розумних, активних людей.

— Якою мірою й коли шляхта, поруч з іншими локальними спільнотами, засвоїла власне українську (руську) ідентичність?

— Ідентичність — дуже делікатна річ, яка вислизає між пальців. Множинність ідентичностей величезна, бо зазвичай ідентичність, по-перше, має ситуативний характер, а по-друге, зумовлена залежністю індивіда від соціального, родинного, релігійного, освітнього та інших факторів.

Відчуття своєї «руськості» (тобто по-сучасному — українськості), за моїми спостереженнями, уперше виразно виявило себе десь у першій половині XVII століття. Його найранішим проявом, гадаю, можна вважати відчуття власної приналежності до регіональної спільноти (історики називають це явище регіоналізмом). Ішлося ще не про етнічність в сучасному розумінні, а про усвідомлене сприйняття певної території як місця проживання «мене» і «моїх предків». Таку територію зазвичай «поєднували з історією», бо ж «мої предки» тут жили споконвіку. Надалі на це усвідомлення накладалися різноманітні політичні вимоги, декларації особливої гідності «нас» як спільноти, напівміфологічні уявлення про те, що тут «ми» народилися й завжди жили, що саме «ми» є господарями цієї землі. На рівні публічних заяв така ідентичність виразно фіксується уже впродовж 1620—1630 років.

«НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ПОСТАЄ НА ПОЄДНАННІ ТЕРИТОРІЇ З ІСТОРІЄЮ»

— Ці люди ототожнювали себе з Київською державою Володимира та Ярослава?

— Так, вони починають усвідомлювати її як свою першу державу, перекидають перші «містки» між собою і нею. Найраніше цей похід розпочала Церква, адже це добре вписувалося у полеміку довкола церковної унії з Римом 1596 р., яку більшість тогочасної шляхти засуджувала або з релігійних причин, або через те, що унія спричинила дестабілізацію у суспільстві.

У текстах церковних полемістів 1620-х років виринула стара літописна легенда про те, що апостол Андрій Первозваний поставив хрест на київських пагорбах. На доказ першості київського православ’я, порівняно з унією, легенду було ще й «уточнено»: апостол, мовляв, не лише поставив хрест, а й започаткував саме тут, у Києві, першу православну громаду: «Люди учи й хрести подле Лядской брами на полуднє». Отак територія була «поєднана з історією», а сама Церква поставала як апостольська, тобто рівновелика Римо-католицькій церкві. А по тому, як читаємо у цих-таки київських полемічних текстах, наші предки, княжі дружинники, воювали разом із славними київськими князями, проливаючи кров за віру та честь. Зрозуміло, що йдеться про штучну конструкцію, але вона швидко «обросла деталями» на різних рівнях. Один з яскравих проявів цього явища — шляхетські гербівники. Якщо київські церковні книжники поєднували територію з історією на церковній площині, то шляхта стала ототожнювати себе з нащадками княжих дружинників. Адже в тій моделі минулого, яку реконструювали за літописом церковнослужителі, героями були самі лиш князі, натомість шляхта запотребувала місця й для себе, «людей рицарських». Відповідь не забарилася: її знайшли у так званому шляхетському фольклорі, тобто гербових легендах. Такі легенди, зокрема, зібрав та опрацював, а подеколи й сам дофантазував, домініканець Шимон Окольський родом із Кам’янця-Подільського. Його тритомовий гербівник, що вийшов друком у 1641 — 1645 роках, оповідає про першопояву довгої низки гербів руської шляхти. У добрій половині випадків надання того чи того гербового знака рицарському предкові певного роду прямо пов’язане з руським минулим, а в гербах, пам’ять про які сягала Великого князівства Литовського, воно стоїть «за кадром», бо геройський учинок предка мав місце на колишній києворуській території. Звісно, про достовірність гербового «шляхетського фольклору» не може бути мови, але саме він, оприлюднений у великих книгах краківського друку, остаточно сформував уявлення про «нашу» територію з «нашою» історією. Звідси легко прокладався місток до популярної на той час ідеологеми, за якою «нас», хоробрих руських рицарів, польські королі не завоювали, це ми самі з доброї волі увійшли до складу Польського королівства як «рівні до рівних, вільні до вільних», і ніхто не може ставити під сумнів наші права в цьому королівстві.


ШЛЯХТИЧ, 1709 р. / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Як бачимо на цьому прикладі, національна ідентичність постає на поєднанні території з історією. Про це, зрештою, добре відомо на прикладах націєтворення ХІХ століття, у другій половині якого творився географічний образ України як суцільно етнічної території, що мала відповідати (уже в тогочасних категоріях) сприйняттю «нашої землі» як простору «нашої спільної крові».

— Чи можна сказати, що саме завдяки шляхті Україна пішла шляхом вестернізації, зробила цивілізаційний вибір на користь Заходу? З якими процесами це було пов’язано?

— Абсолютно більша частина домодерної України була частиною Польського королівства. Ця країна почала «вестернізуватися» з утвердженням тут Католицької церкви ще від Середньовіччя. Під «вестернізацією» я в даному разі маю на увазі засвоєння певного типу політичної культури, як-от: уявлення про «справедливу владу» як угоду між володарем і «народом», поширення міського самоврядування, чинність певного «писаного права» у сфері соціальних відносин тощо.

Коли галицькі терени увійшли до складу королівства в середині — другій половині XIV століття, вони майже одразу стали частиною цього простору культури. Зокрема, в 1430-х роках на тодішнє Руське воєводство було поширене так зване польське право. Шкільний підручник доволі кумедно трактує цю подію як акт експансії — насправді ж ішлося про надання тих привілеїв і прав, які на той час уже утвердилися в Короні.

Волинь, Наддніпрянщина та Східне Поділля увійшли до Корони Польської пізніше, згідно з актом Люблінської унії 1569 року. Власне, й відтоді тут розпочалися активні процеси культурної взаємодії. Це було пришвидшено й підсилено тими загальноєвропейськими явищами XVI століття, що їх сучасна історіографія називає революціями. Йдеться, зокрема, про так звану освітню революцію, тобто формування приблизно в середині XVI століття абсолютно нової школи, якої не знало Середньовіччя. Така школа, до речі, існує до сьогодні: навчальний день поділено на уроки, учням дають домашні завдання, вони складають іспити, переходячи з класу в клас, тощо.

Ще одна революція, ментальна, прямо пов’язана з Реформацією.

«КИЇВСЬКА ЦЕРКВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII — ПОЧАТКУ XVIIІ СТОЛІТТЯ Є СВОГО РОДУ «ТРЕТІМ ШЛЯХОМ» МІЖ РИМОМ І ЦАРГОРОДОМ»

— Нині відзначаємо 500-річний ювілей Реформації. Як ви вважаєте, в чому полягає її значення для української історії?

— На українські терени Реформація також поширилася після їхнього входження до складу Польського королівства, а великою мірою — і з «пересадкою» через Польщу. Реформація — це суто західне явище, і вона залишила помітний слід в українській історії. Появу протестантських конфесій називають ментальною революцією, бо йдеться про право людини самостійно, без контролю та підказки ортодоксальної Католицької церкви, «вибирати віру». Коли людина отримала можливість самотужки вирішувати, який найбеззаперечніший шлях, що веде до спасіння душі, це стало нечуваною світоглядною революцією, великим переворотом у ментальності.

Нагадаю, релігія посідала чи не перше місце в житті людини аж десь до середини XVIII століття. Відлуння ж Реформації в Україні стало викликом, який запотребував зміцнення Православної церкви під тиском протестантських релігійних бродінь на Заході. На це, зокрема, енергійно відреагував Київський митрополит Петро Могила, запровадивши низку реформ щодо впорядкування церковного життя, причому він зробив це за взірцем започаткованої ще наприкінці XVI століття аналогічної католицької реформи.

Скількох осіб захопила в Україні хвиля Реформації, сказати з певністю неможливо, бо по тому, як вона впродовж XVII ст. поступово йшла на спад, перестали зберігати й документацію, яка це фіксувала. Зрештою, одним із опосередкованих наслідків Реформації виявилася також Берестейська церковна унія 1596 року, бо, за задумом її ініціаторів, вона мала створити бар’єр для поширення «протестантських новинок», як їх тоді називали. Після Берестейської унії, коли постала унійна церква, вона склала конкуренцію православній. Відтак розпочалася боротьба за душі вірних. Звісно, церковні інтелектуали дискутували між собою, але хто читав їхні книжки? Як відомо, учені люди пишуть книжки лише для інших учених людей... Практичні ж завдання зберегти і примножити власну паству обидві церкви вирішували по-своєму. Унійна церква одразу обрала для себе західний шлях як частина великої Римо-католицької церкви, а Православна церква, трохи «провагавшись», зрештою теж вступила на цей шлях, коли Петро Могила фактично повторив заходи католицької реформи, спрямовані на подолання викликів Реформації.

— Знаю, що ви дотримуєтесь думки про тодішню київську церкву як про особливий тип православ’я.

— Київська «післямогилянська» церква другої половини XVII — початку XVIIІ століття — це надзвичайно цікавий феномен. Коли дещо спрощувати, то перед нами церква напівлатинська, напівправославна, а радше, мабуть, варто говорити про особливий тип православ’я, або свого роду «третій шлях» між двома головними центрами християнського світу — Римом і Царгородом.

Свого часу, у першій третині XVII ст., такий «третій шлях» відчайдушно шукав один із найяскравіших руських інтелектуалів Мелетій Смотрицький. Тоді його закликів, як передчасних, не почули. Натомість у другій половині цього ж століття нова генерація вихованців Києво-Могилянського колегіуму завдяки своїй освіті й інтелектуальній активності, по суті, реанімувала ідею «третього шляху», бо, з одного боку, відстоювала свою «грецьку» еклезіальну ідентичність, а з другого — робила це за допомогою «латинської вченості».

Політизацію історії я рішуче не схвалюю, але в цьому випадку вона сама напрошується. Адже розуміння цих особливостей київського православ’я відсторонює нас як від «русского мира», так і від старої церковної історіографії, яка, засуджуючи творчість постмогилянців, розцінювала повернення церковного Києва в «істинно православне» річище як «возз’єднання» власне з отим-от «русским миром». Це створює низку викликів для істориків, зокрема потребу порівняти тодішню Київську митрополію з православними церквами Чорногорії, Сербії, Румунії, Македонії. Адже вони теж існували на пограниччі західного та східного релігійних світів, тож неминуче мали би вбирати та якось трансформувати певні віяння сусіднього «латинства».

Зараз я передала до видавництва книжку про Іоаникія Галятовського — ректора Могилянського колегіуму та найплодючішого автора другої половини XVII століття, який за життя видав друком 18 книжок. Як і решта церковних ієрархів того часу, він постав перед потребою ствердити нову еклезіальну ідентичність, що наростала мірою зміцнення київського православ’я упродовж першої половини XVII століття. Твори Галятовського є надзвичайно вдячним матеріалом для спостережень над тим, як це робилося. Людина, віддана ідеї «грецькості» своєї Церкви, він доводить це на латинських текстах, тобто, декларуючи свою «грецькість», насправді «думає латиною».

Я не досліджую XVIIІ століття й тому не можу достеменно сказати, наскільки довго цей феномен зберігався у Київській митрополії по тому, як її проковтнув Московський патріархат. На ієрархічно вищому рівні певний час ще тривав прихований опір, але церковні ієрархи — це слухняні «солдати партії», які заради збереження позицій і статусів врешті стали виконувати розпорядження петербурзького Синоду. Натомість поодинокі (досі, на жаль, не систематизовані) свідчення показують, що в низовому церковному житті ще довго практикували православ’я, відмінне від московського. Коли ця інакшість остаточно нівелюється — велике питання для дослідників.

«ШЛЯХТИЧ З УКРАЇНИ СТАВАВ ЧАСТИНОЮ «ПОЛІТИЧНОГО ТІЛА» ДЕРЖАВИ»

— Завдяки яким чинникам шляхті вдавалось інкорпоруватися в нові державні утворення, і чи завжди умовою було певне зречення власної ідентичності?

— Інкорпорація відбувалася через участь у політичному житті, до якого в Речі Посполитій не мали доступу міщани, не кажучи вже про селян. Щоденне політичне життя передбачало передусім самоорганізацію — участь у сеймах, написання різноманітних декларацій чи протестів, створення своєрідних протестних конфедерацій тощо. До цього була причетна тільки шляхта, бо вона була єдиним «політичним народом» держави.

У свою чергу політична активність завжди передбачає певне єднання, солідаризацію. Скажімо, волинський сеймик відмовляється платити якийсь податок. Щоб відстояти цю позицію на загальнодержавному сеймі, тутешня шляхта починає шукати собі союзників — у Руському воєводстві, чи Краківському, чи ще деінде. У такий спосіб формуються, як ми би тепер сказали, «групи інтересів», а політичний дискурс, як сьогодні, так і тоді був для різних груп спільним. Однак слова «цієї пісні» не вигадували в Україні, адже руська шляхта вступила на арену політичних змагань тоді, коли політичний слоган уже був усталений. У такий спосіб шляхтич з України ставав частиною «політичного тіла» держави — нарівні зі шляхтою польською, литовською, білоруською.

Етнічний чинник у цих процесах не відіграв жодної ролі. Кожен руський шляхтич міг прикласти до себе знамените самовизначення Станіслава Оріховського «Gente Ruthenus, natione Polonus» («руського племені, польської нації»), тобто етнічно він міг бути русином, а за «нацією», тобто як член політичного народу Польського королівства, — поляком. Скажімо, так само кожного шляхтича Великого князівства Литовського (байдуже, литовця, жмудина чи білоруса) називали «литвином».

— Яким чином, із допомогою яких інституцій відбувалося виховання шляхтича?

— Якщо йдеться про освіту, адже вона теж є частиною виховання, то для шляхтича вистачало того, що ми би сьогодні назвали середньою освітою. Ідеться про вже згадувану нову (т. зв. гуманістичну) школу західного зразка. Тут вихованець мав навчитися, студіюючи латинську граматику, поетику й риторику, вправно говорити та знати античні твори. Цього було цілком достатньо, щоб вважатися освіченою людиною. Таку освіту здобували майже всі шляхтичі, наприклад, Богдан Хмельницький, вихованець Львівського єзуїтського колегіуму. Підвищена середня освіта передбачала навчання у класах філософії й теології. Шляхтич цього не потребував: до цих класів ішли хіба ті, хто планував робити церковну кар’єру.

Щодо виховного контексту освіти, то тут доречно згадати концепцію pietas literata («освіченої побожності»), до чого закликав ще Еразм Роттердамський. На практиці це означало, що метою школи було прищепити християнську мораль шляхом «імітації стародавніх», тобто через вивчення античних, передусім римських, творів. Моральний заряд таких творів (зрештою, до сьогодні) неабиякий, адже вони змальовують патріотичні чини, взірці стійкості й самодисципліни тощо. Хлопець зубрив ці тексти замалим не напам’ять упродовж семи-восьми років, тож вони автоматично відкладалися у свідомості, а «вихідним продуктом» мав стати справжній лицар, воїн і патріот.

ДОВІДКА «Дня»

Наталя ЯКОВЕНКО — доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, упродовж 2002—2012 років завідувач кафедри історії НаУКМА. Вибрані праці: «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст.» (2002), «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України» (2005), «Вступ до історії» (2007), «Українська шляхта з кінця XІV до середини XVII століття: Волинь і Центральна Україна» (2008), «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття» (2012).

Джерело: day.kyiv.ua

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День». ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Опубліковано в Цікаво

Російська пропаганда всіляко намагається привласнити історію України. Звичайно, агресору важко змиритися з думкою, що він ніц не вартий, а всі "духовные скрепы" є лише маною, що отруює мозок власного народу. Однак наслідки свідомої русифікації українського народу ще досі відчуваються. Софія Київська – «мати церков руських», найбільша святиня українського народу. Її тисячолітня історія складається з фактів і свідчень, які блискуче вирішують проблему самоідентифікації українців. Однак серед тих людей, чия свідомість забита радянськими штампами зустрічаються навіть музейники, попри очевидні докази.

Популяризацією цієї інформації можна виконувати неоціненну роботу щодо консолідації українського народу.

Опубліковано в Історія

Колишній народний учитель, який на чолі загонів Січових Стрільців брав Маківку, Дрогобич і Львів, нині самотньо спочиває десь у російській землі. Його іменем названо хіба вулиці у рідному Дрогобичі та у Стрию.

7 березня виповнилося 135 років від дня народження одного з засновників Українського січового стрілецтва й Української Галицької Армії Григорія Коссака. Товариство звало його Грицем.

Кажуть, що рід Коссаків прийшов у Галичину з Наддніпрянщини, навіть етимологію прізвища пов’язують зі словом «козак».

Григорій Коссак
Григорій Коссак

Народився Григорій Коссак в Дрогобичі, у багатодітній сім’ї коваля Йосипа Коссака. Навчався у місцевій гімназії та Дрогобицькій вчительській семінарії. Про інтелігентність родини Коссаків свідчить те, що в їхній хаті часто гостював Іван Франко. Брат Гриця Коссака Іван писав у своїх спогадах: «…розказувала мені мати і про арешти Франка, декілька разів відшукували його жандарми і в нашій стодолі, вказувала мені і «решітку» в дрогобицькому магістраті, що за нею він сидів… Стрічався він у нашій хаті з Мельником з Якубової Bолі, Яцем Олекcандровичем з Ясениці Сільної, своїми друзями й учнями, молодшими селянами, відомими організаторами селянства на Дрогобиччині».

До війни Григорій Коссак працював учителем у Галичині. На початку Першої світової його мобілізували до австрійського війська, а невдовзі як офіцера запасу перевели до легіону Українських Січових Стрільців.

Містом, звідки бере початок ця бойова одиниця, є  Стрий. Сюди 30 серпня 1914 року з’їхалося 10 тисяч добровольців, їх зустрів сотник Іван Коссак, професор Учительської семінарії у Дрогобичі, рідний брат Григорія. Прийняти присягу австрійська влада дозволила лише 2,5 тисячам легіонерів. Попри незгоду січовиків, їм довелося присягати цісарю. Про цю подію, яка відбулася 3 вересня 1914 року, пише у своєму дослідженні заступник директора Стрийського краєзнавчого музею «Верховина» Зеня Ханас: «Саму присягу, за спогадами М.Угрина-Безгрішного, зачитував “австрійський старшина на ламаній, дивоглядній, ніби українській мові». Очевидно,  австріяк дуже погано володів українською мовою. Тому й не дивно, що стрільці не сприйняли цього акту. Стрілець М.Голубець так змальовує картину присяги: “Глухо і без ентузіазму прогомоніла стрілецькими лавами присяга. В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визначитися, хто заприсяжений, а хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто… замість слів присяги деклямував у їхній такт якийсь виїмок з Шевченкового Кобзаря”. Дослідниця нагадує, що була й інша присяга – на вірність українському народові, яку потайки давали стрільці своєму польовому духівнику отцю Остапу Нижанківському.

Оскільки російські війська були вже під Миколаєвом,  січовики наступного ж дня вирушили поїздом на Закарпаття. Там було організовано два стрілецькі курені (першим командував  М.Волошин, другим – Г.Коссак) і півкурінь, яким керував С.Шухевич.

Бій за гору Маківку
Бій за гору Маківку

Вже навесні Січові Стрільці відзначились у боях.  На початку квітня 1915 року увага усусусів була прикута до стратегічної гори Маківка, що неподалік від Славська на Сколівщині, – вона закривала шлях росіянам до Угорської котловини. Маківка мала стати тріумфальним подарунком цареві Миколі ІІ, який саме перебував на окупованій Галичині.

Бій розпочався 29 квітня, а 1 травня російські війська пішли штурмом й опанували стратегічну гору. У ніч проти 2 травня курінь Григорія Коссака повернув утрачені позиції. Історик Богдан Лазорак пише, що виграна битва на Маківці була першою перемогою українського війська від часу битви під Конотопом за часів гетьмана Івана Виговського.

У боях на Маківці загинуло 42 стрільці, 76 одержали поранення, 35 потрапили в полон. Григорій Коссак за цю битву нагороджений австрійським військовим хрестом заслуг 3-го ступеня.

Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом "Союзного Базару" у Львові
Український легіон в Карпатах. Наступ на гору Маківку. Художник Ю.Буцманюк. Накладом “Союзного Базару” у Львові

Після Маківки стрілецькі курені брали участь у визволенні Дрогобича від російського окупанта. За рідне місто боролися обидва Коссаки. «Особливу подяку в історичній пам’яті народу збережено полковнику УСС Григорію Коссаку, який одразу після входження до Дрогобича звернувся до громад довколишніх сіл та міста з проханням допомогти у реабілітації визволеного краю та підтримці УСС», – пише історик Богдан Лазорак. У наступні роки Гриць Коссак як досвідчений військовик займається вишколом Січових Стрільців. Він очолював стрілецький похід, яким проводжали в останню путь Івана Франка (до речі, Коссак листувався з Франком).

Меморіал на горі Маківці
Меморіал на горі Маківці

Ще один бойовий здвиг, в якому брав участь полковник Гриць Коссак, – оборона Львова під час Листопадового зриву у 1918 році. Про те, що Коссак мав добрий авторитет полководця свідчить той факт, що, з наказу українського керівництва, саме йому сотник Дмитро Вітовський передав командування бойовими діями. На долю полковника Коссака випали чи не найважчі дні оборони Львова: він керував повстанням з 5 до 11 листопада – саме тоді, як поляки взяли в облогу січовиків в центрі міста. Сили українського та польського війська ставали нерівні, бо полякам прибула чимала допомога, однак січовики втримали свої позиції до моменту проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) 13 листопада. Військові формування, які визнали ЗУНР, стали офіційно Українською Галицькою Армією.

Григорій Коссак
Григорій Коссак

Про непросту вдачу Гриця Коссака свідчить спогад тодішнього члена Військового Пласту у Стрию Лева Шанковського. Як відомо, пластуни відзначалися високою військовою дисципліною і брали участь у всіх спробах відновити Українську державу. Коли назріло листопадове повстання, «Пласт» подав прохання військовому керівництву прийняти його членів до полку УСС. Тим більше, що  в польській армії уже служили загони «орлят» – 13-14-річні хлопці, які несли службу розвідників на фронті. Проте полковник Григорій Коссак заборонив приймати неповнолітніх до українського війська. «У відповідь на наше прохання ми багато почули від полк. Коссака слів про «смаркачів», яким здається, що вони є справжніми вояками, про те, що ось-ось бої у Львові закінчаться перемогою, і тоді він відішле нас негайно до школи, бо «ти дурню один з другим» маєш пильнувати, насамперед, книжки, й учитися, учитися, й ще раз учитися, щоб бути корисним Україні». Хоч стрийські пластуни, зі слів військового історика Лева Шанковського, ще довго мали жаль на Гриця Коссака за те, що не дозволив їм стати до боротьби, сучасник може зрозуміти, що тоді у загартованому  війною полковнику промовляв ще й досвідчений педагог, адже не так давно він навчав дітей грамоти, а не стрільби. «Це ще діти, які не знають, що у війську воюють, їдять і сплять згідно наказів керівництва. Хто за ними буде носити булки з маслом на фронт і що вони будуть їсти, коли кухня вчасно не зготує обід? Вони хочуть вдавати з себе героїв, а потім будуть плакати за мамою. А тепер хай забираються ці вояки додому, і хай мої очі не бачать їх», – відрізав тоді військовий начальник стрийським пластунам, згадує Лев Шанковський.

Полковник Гринько Коссак
Полковник Гринько Коссак

Згодом Григорій Коссак став комендантом Стрийської військової області і комендантом ІІІ Галицького корпусу, а колишні пластуни – гімназистами, бо 1 лютого 1919 року в Стрию відкрили гімназію з українською мовою навчання. Вони також залишались військовозобов’язаними, тому на навчання ходили у мундирах зі зброєю та продовжували відвідувати військові навчання у Завадові біля Стрия. Учительську діяльність провадила і дружина полковника – Ірина Коссак була директором так званих «приватних курсів» Українського Педагогічного Товариства.

Разом із славною сторінкою січового стрілецтва перегорнулася сторінка військової доблесті в житті Гриця Коссака. Після укладення союзу між Українською Галицькою Армією та військами генерала Денікіна (1919) частина старшин УСС перебралися до Чехії, де в місті Німецьке Яблонне ще давніше була інтернована частина УГА. У 1920 році Григорій Коссак перебував у таборі для інтернованих у Ліберці (Чехословаччина). Згодом жив на еміграції в Австрії та на Закарпатті.

Гриць Коссак зі старшинами ІІІ корпусу УГА
Гриць Коссак зі старшинами ІІІ корпусу УГА

Проте щось спонукало Григорія Коссака через п’ять років ще раз змінити місце перебування – і він опинився в Радянській Україні, де тоді відбувалася «українізація» й «національне відродження», згодом назване «розстріляним». Зрештою, він теж став його частиною.

Сьогодні на будинку колишньої духовної семінарії у Харкові можна розгледіти таку пам’ятну табличку: «Школа червоних старшин імені ВУЦИК» (російською – Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет). Така школа функціонувала тут з травня 1920-го до серпня 1938 року. У ній свого часу викладав знаменитий полковник Григорій Коссак. Навчав радянських військових української мови й українознавства (за іншою версією, тактики та стратегії). Згодом очолював військову кафедру у Дніпропетровському хімічному інституті, працював у інших вишах УСРР.

Попри значний воєнний досвід, який можна було перейняти у Григорія Коссака, радянська влада так і не вибачили йому стрілецького минулого. Проти таких, як він, ветеранів «визвольних змагань» сфабрикували справу так званого «Українського національного центру» – цілком фіктивної «антирадянської підпільної організації». У 1931 році Грицька Коссака заарештували і відправили на Соловки, потім на Урал. Після шести років таборів опинився на волі, але в Україну повернутися не міг, оселився в Москві, де жив у дочки, викладав німецьку мову.

Григорій Коссак. 1939 (фото НКВД)
Григорій Коссак. 1939 (фото НКВД)

Але на цьому поневіряння колишнього командира УСС не закінчилися. Він був заарештований вдруге. 2 березня 1939 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Григорія Коссака до розстрілу. Вирок виконали наступного ж дня. Менш ніж за тиждень полковнику мало виповнитися 57. Ніхто не знає, де його могила.

Полковника Коссака реабілітували через  півстоліття  після його смерті.

Автор: Юлія ОВСЯНИК

Джерело: photo-lviv.in.ua

Джерела:

  1. Лазорак Б. Чим завдячує Дрогобиччина перемозі австрійської армії на горі Маківка? (до 100-річчя визволення Дрогобича від російської окупації) // Галицька зоря. – №32. – Дрогобич, 8 травня 2015. – С. 2.
  2. Шанковський Л. Нарис історії Стрийщини // Історико-мемуарний збірник «Стрийщина». – Нью-Йорк. – 1990.- Том 1. – С. 163
Опубліковано в Видатні українці
Сторінка 1 із 2