Понеділок, 24 липня 2017 06:34

З фондів #ЦДАЗУ: Листи з минулого

До святкування 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років

 

“Він належить — як каже Д. Донцов — до тих безперечно цікавих індивідуальностей, що їх видвигнула наша національна революція 1917-1919 рр. В пам'яті нашого народу він живе під ім'ям ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ, бо так назвали його Українські Січові Стрільці, побачивши його світлину в однострої австрійського старшини й нашій вишиваній сорочці, в якій він являвся і на цісарському дворі” (Никифор Гірняк. Полковник Василь Вишиваний. Вінніпег — Канада, 1956).

Представлений документ із фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки розкриває погляди на творення Української Держави відомого українського військового діяча, політика, дипломата, поета, австрійського архікнязя (ерцгерцога) династії Габсбургів, полковника Легіону Українських Січових Стрільців Вільгельма Франца фон Габсбурга (1895-1948). Багато питань періоду Української революції 1917-1921 рр. залишилися актуальними і по цей час та перекликаються із сучасними подіями.
 
Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім'ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Його вважали одним з неофіційних претендентів на український трон у разі утворення монархічного ладу, хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом. Василь Вишиваний прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України.
 
Він до кінця життя вважав себе українцем і закінчив своє славне життя у Києві, але, на жаль, як арештант, якого радянська влада звинуватила у співпраці з ОУН і західними розвідками. 18 серпня 1948 р. Вільгельм Габсбурґ помер у в'язничній лікарні, похований на Лук'янівському цвинтарі, але місце його останнього прихистку й по сьогодні залишається невідомим.
 
У часи перебудови і переоцінки діяльності Сталіна та його секретних служб справа
Габсбурга-Вишиваного знов була переглянута комісією з реабілітації незаконно засуджених в СРСР. 16 січня 1989 р. його було посмертно реабілітовано. Відтоді розсекречено багато документів у справі Габсбурга-Вишиваного. Наразі в українському суспільстві йде переоцінка його діяльності і внеску в історію України.
 
Не народжений українцем, подовжувач роду стародавніх європейських династій Габсбургів та Лотарингів, Василь Вишиваний є чи не найбільшим прикладом у новітній історії України, коли особа з таким родоводом свідомо стала на захист українства і через все життя з гідністю пронесла тяжкий український хрест та зберегла вірність ідеї самостійної, соборної і суверенної України.
 
Стаття С. Куропася “З листів полковника Василя Вишиваного”.
“Вільне слово”, Торонто, ч. 6, лютий 1982 р.
ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 6457-О
 
 

Надія Лихолоб

головний архівіст ЦДАЗУ

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Активна організаційна діяльність у місцях компактного проживання українців, на думку провідних членів ОУН, мала сприяти подальшому державному будівництву й в Україні. Саме на Далекому Сході були умови для того, щоби творити ще один самостійницький центр.

Для цього найсприятливіші умови були у Маньчжурській провінції в Китаї, де українська діаспора за різними даними становила 20-30 тисяч осіб і була зосереджена в містах Харбін, Мукден, Дайпен, Гірині. Також на Східно-Китайській залізниці, яка перебувала під спільним управлінням з СССР, у 1920 рр. працювало понад 20 тис. українців.

На початку 1930-х рр. у Харбіні було засновано Українську Національну Колонію (УНК), Український Національний Дім (УНД), Союз Української Молоді (СУМ) та згодом Українську Далекосхідну Січ (УДС). З 1934 р. було налагоджено випуск україномовних радіопередач.

На початку 1930-х рр. Провідник ОУН Євген Коновалець особливу увагу приділяв у розв’язані української проблематики подіям, що відбувалися на Далекому Сході. Він зумів переконати японський генштаб у тому, що Україна має виняткове політично-стратегічне та економічне значення в аспекті розв’язання східної проблеми. Також Провід Українських Націоналістів (ПУН) намагався впливати через Японію на політику Німеччини у Східній Європі. Заходами ПУН в 1937 р. були видані японською та китайською мовами книги про Україну.

Генерал Ошіма подав пропозицію створити представництво ОУН в Токіо та організувати Антибільшовицький фронт на Далекому Сході. Цьому, на думку генерала, мали сприяти: діаспора в Маньчжурії та великий відсоток українців в Сибірі й гарнізонах Червоної армії. Діяльність ОУН поширювалася на Краснодарський край, Приморську й Амурську обл. СССР, площею понад 500 тис. км.2 із населенням у 2,5 мільйони. З них, згідно офіційного перепису 1926 р., українці становили 47%. У 1926-27 рр. повністю підлягали українізації 8 районів та ще стільки ж частково.

У зв’язку з цими планами Коновалець вислав в 1934 р. у Харбін Омеляна Хмельовського — «Бориса Куркчі», а в 1935 р. — Миколу Митлюка — «Богдана Лукавенка» та Михайла Затинайка — «Романа Корду-Федоріва». Діяльність Митлюка була спрямована на налагодження контактів у Харбіні із старшими членами УНК та переведення «Манджурського Вісника» на позиції ОУН. Його заслугою була перемога СУМ над «малоросами» на чолі з В. Кулябко-Корецьким 14.06.1936 р. на Загальних зборах членів УНК і виведення його з-під впливу «Бюра для справ російських емігрантів» (БРЕМ). Ставши секретарем УНК, Митлюк проводив національну політику і змагався з російськими організаціями. За його ініціативи 28 червня Союз Молоді Зеленого Клину влився у СУМ та почав видавати журнал «Молодий Українець».

Восени 1936 р. Митлюк загинув при переході маньчжурсько-радянського кордону на р. Амур. Керівництво ОУН перебрав М. Затинайко. За його ініціативи Японська воєнна місія перетворила УНК в установу без виборчої форми управління. Такі радикальні дії призвели до активізації українського суспільного життя не тільки в Харбіні, а й у цілій Маньчжурії. У свою чергу це також спричинило багато конфліктних ситуації. На зборах СУМ 23.01.1937 р. її перейменовано на Українську Далекосхідню Січ, прийнято статут, емблемою став герб ОУН, привітанням «Слава Україні!». Головою УДС обрано О. Дзигара.

В 1937 р. представником ОУН на Далекому Сході став Михайло Мілько. Тоді ж на підсилення виїхала з порту Неаполя група Григорія Купецького — «Джура», Михайла Гнатіва, Григорія Файди. В Токіо Купецький вручив 6 листів від військових аташе: Осіма-сана з Берліна та Шіраторі-сана з Риму представникам Генштабу. Відбулася зустріч із генералом Угаєм, на якій повідомлено про загальну стратегію діяльності ОУН на Далекому Сході, а також з генералом Гасаїчі Терагуці, який відповідав у Генштабі за військово-політичні заходи стосовно СССР. Зв’язковим від Генштабу було призначено полковника Акікудзу. Він влаштував їм зустрічі з генералом Ямагучі, полковником Йосшінама та майором, через яких була налагоджена подальша співпраця на місцевому рівні. В готелі «Санно» полковник Акікудза викладав членам ОУН курси про радянську владу.

Члени ОУН 17.11.1937 р. прибули до м. Мукдена. Тут вони зустрілися з ген. Угаєм та Йошідою, офіцерами штабу Квантунської армії у м. Сінкйо. Далі представники ОУН відправилися до Харбіну. З ними працював Іноде-сан, який надав документи й організував навчання російської мови. Вони читали радянські та емігрантські газети Далекого Сходу за 1937-38 рр. Для них проводилися совєтознавчі спецкурси, які читали Такахасі-сан й Такасі-сан. Після проходження курсів члени ОУН опрацьовували на випадок війни з СССР різноманітні летючки, брошури, оголошення, заклики українською й російською мовами. Оргзв’язок далекосхідна станиця підтримувала з членом ПУН Ярославом Барановським й звіти щодо діяльності Купецький висилав до Відня.

Після ознайомлення з станом справ у Харбіні Г. Купецький — «Борис Семенович Марков» ініціював заснування спецфонду для УДС, пошиття січовикам форми, виготовлення спеціальних посвідчень, організовано курси водіїв. Членами ОУН у Харбіні було взято під свій контроль Український Національний Дім. Завдяки активній діяльності М. Затинайка почав виходити з травня 1938 р. тижневик «Далекий Схід» під редакцією Івана Шлендика тричі на місяць аж до його закриття восени 1939 р. В цей період розпочато навчання української мови для членів УДС, а також проводилися українознавчі курси.

Кожної неділі члени УДС проходили військовий вишкіл, які вели Г. Купецький й М. Затинайко. Вони проводили його за планом: стрільба, впоряд, читання географічних та топографічних карт, тактика роя та чоти, історія українського війська. Керівництво збройними відділами УДС здійснював Г. Файда.

Пожвавлення серед українців Маньчжурії викликала звістка про створення Карпатської України. До УДС в Харбіні масово почали вступати українці, які вимагали видачі паспортів й надання їм громадянства. Для потреб Карпатської Січі була проведена грошова збірка, а для популяризації визвольного руху видано карту Карпатської України.

Прояпонські позиції у веденні політики УНК М. Затинайка, Ю. Роя, І. Шлендика заперечував Г. Купецькиий. На початку червня 1938 р. Збори УДС повністю підтримали позицію Купецького щодо унезалежнення від японської влади.

Протягом червня 1939 р. Г. Купецький і Г. Файда розповсюджували летючки й відозви з антиімперськими гаслами. Японська влада висунула вимоги: 1) Вилучити націоналістичні гасла; 2) Перестати писати проти росіян; 3) Почати співпрацю з російською еміграцією в Маньчжурії; 4) Виконувати без застережень накази.

Позиція Купецького перемогла на загальних зборах УНК, обрано новий склад Ради, в якій домінувала молодь з УДС. У відповідь японська влада почала згортати діяльність українських установ. Також Японія не хотіла дратувати СССР, а лише використовувала нацменшини для своїх тактичних завдань. На такий розвиток подій члени ОУН не могли погоджуватися. Так у грудні 1939 р. Г. Купецькому було заборонено очолювати УДС, а пізніше зовсім її заборонили. На початку 1940 р. М. Затинайко через переслідування переїхав до Шанхаю. Японська воєнна місія почала гальмувати діяльність УНК в Маньчжурії та УНД у Харбіні. У вересні 1940 р. Г. Купецького арештувала поліція за антиросійську пропаганду, але протримавши деякий час в тюрмі, його відпустили під заставу діячів української громади.

Щоб не дратувати японську владу, члени ОУН проводили свою діяльність конспіративно. Вони зосередилися в культурно-просвітницькій сфері, зокрема, було організовано хор та театр, які очолював М. Я. Нестеренко. За короткий час такої діяльності було поставлено 8 п’єс та оперет на сценах театрів Орієнт та Модерн.

У листопаді 1941 р. японська Воєнна місія у Харбіні в особі Акагі-сана проводила зустрічі з Г. Купецьким про відновлення попередньої співпраці. Перед Різдвом 1942 р. в Харбіні вийшла газета «Сурма», як офіційний орган ОУН на Далекому Сході. При УНК було створено таємний гурток Української Національної Молоді (45 членів), з яких було створено хор (32 особи) під керівництвом Купецького.

Японська адміністрація організувала за 20 км. від Харбіну табір для втікачів-українців з СССР. Членам ОУН (Г. Купецькому, Г. Файді, Омеляну Хмельовському — «Борис Куркчі») дозволено з травня 1942 р. проводити виховну роботу. Майже всі члени цього табору стали завзятими націоналістами і між ними та росіянами виникали бійки щодо національних питань. Представники ОУН на Далекому Сході прагнули втілити ідею незалежної Далекосхідної Зеленої України. Підготовлено плани створення й затвердження персонального складу уряду й всіляко переконувано японську владу, щоб на зайнятих територіях організовувати українську адміністрацію навіть там, де вони у меншості. Були виготовлені пропагандистські листівки для розповсюдження в запіллі фронту, а також у японській Воєнній місії у Харбіні пройшли курси радіодикторів два члени УДС.

Члени ОУН проводили таємно від японської влади, яка починає орієнтуватися на російську еміграцію, націоналістичні свята у Харбіні. Відчутним ударом по українському русі в Маньчжурії стало включення японцями в 1943 р. УНК до складу БРЕМ та призначення його головою лідера "малоросів" В. А. Кулябка-Корецького, який не проводив жодної національної роботи.

Протести до ген. Янагіти призвели до того, що у квітні 1944 р., японці пішли на поступки, дозволивши обрати новий провід УНК. Його очолив Вітковський О. С., Раду старійшин — Микола Самарський, секретар — Г. Купецький. Відновлено діяльність Просвіти. Для УНК було виділено біля Харбіну земельну ділянку під хутір, який отримав назву «Сангарійська Січ».

Восени 1944 р. японська адміністрація організовувала військові відділи з іноземців, більшість із яких були росіяни. Туди ж намагалися включати й українців, але заходами ОУН більшість відмовилися. Останнім потягом виїхали майже всі члени ОУН, а через два дні, 19.08.1945 р. радянські війська зайняли Харбін й одразу ж були розстріляні НКВД провідні діячі УНК та сотні інших.

На Далекому Сході ОУН проводила власну політичну лінію, передусім опираючись на власні сили й намагалася бути її суб’єктом та незалежним чинником. Можемо з певністю робити висновки, що праця членів ОУН серед українців Маньчжурії дала значних результатів, зважаючи на те, що там автономно діяла обмежена кількісно група без постійної політичної й фінансової допомоги.

Автор: Микола Посівнич

Опубліковано в Цікаво

Невідомий, але вражаючий факт: у страшному пеклі нацистського концтабору Аушвіц вдалося вижити значній кількості представників ОУН (б). Що допомогло зберегти життя та волю?! Читайте далі.

Опубліковано в Історія

На столі паски, а на плечах зброя. Хочеться додому, але там уже влада "визволителів". Назад вертатися не можна, попереду тільки війна. 

"Із фронту, що присувався до Дністра під Станиславів, чути тяжку гарматну канонаду. Ситуація скрізь напружена. Щодня вичікуємо новин… Серед таких обставин наближаються Великод­ні Свята", – це уривок зі спогадів повстанця Подоляка про те, як сотня Різуна святкувала Великдень.

Місце дії – Чорний ліс, рік – 1944, пише "Репортер".

У Великодню суботу, 15 квітня, табір кипить як у вулику, писав Подоляк. Одні чистять зброю і порядкують колиби, другі рубають чатиння, щоб ним прикрасити колиби, інші будують каплицю, в якій завтра відправлятиметься польова Служба Божа. Найбільше з усіх звиваються куховарки. Вони мусять наварити для цілої сотні їжі. Ще й гості мають прийти. Бунчужний Олекса та інтендант Кертиця наглядають над усім. Сотенний Петро Хмара вибрався до Грабівки полагодити передсвяткові справи. На дорозі перед табором заскрипіли навантажені вози, що прибули з сіл з дарунками для пов­станців. Вивантажено великі білі паски, ковбаси… Перед вечором усі підстригли собі чуприни і голилися, чистилися, вмивалися.

Настала неділя, 16 квітня. 
"Рано. Старшини провірили, чи всі на своєму місці. 
– Увага, йдуть гості, – запримітив хтось. 
З-поза дерев показуються провідник Роберт, Митар, Левко, отець Микитюк… 
Наказ – і все стрілецтво виходить з колиб. 
– Позір! – У трилаві збірка! – в одній хвилині ціла сотня, виструнчена, стояла на прощі перед каплицею. 
До каплиці підходить убраний до Служби Божої отець Микитюк. 
– Благословен Бог наш, всегда нині…

Далі проповідь…. 
– Ви покинули рідну стріху, батьків, матерів і віддали себе всеціло одній великій справі. Вам припала честь і обов’язок здобути Україні волю. Хай Господь Бог благословить на святе діло… Христос воскрес…воскресне Україна.

Неначе одна велика родина засіли повстанці до приготованих столів. Вони гостились, співали, жартували до полудня. Як акомпанемент до їхніх забав, гомоніли сальви фронтових гарматних батарей. А надвечір повстанці порозходилися по підлісних селах кінчити Великдень". 

"Великдень мав особливу вагу для повстанців, – коментує директор музею визвольних змагань Ярослав Коретчук. – Треба розуміти, що якраз у цей час, в кінці березня – на початку квітня, вони покидали свої криївки, де зимували по 3-4 людей, і збиралися у більші групи. Тобто для них це був перший зв’язок після зими. Розказували, що сталося за цей час, дізнавалися, хто загинув".

А ще був символічний момент усвідомлення – зима скінчилася, ми її пережили, боротьба триває і далі.

Такі невеликі групи святкували по-скромному, але старалися дотриматися усіх традиційних моментів. Поки була можливість, продовжує Коретчук, у 1944-45 роках, доки радянська влада не могла повністю встановитися, повстанці часто ходили на Великдень у найближче село. Відстоювали службу в храмі, а потім розходилися по людських домівках. Тобто святкували, як і всі.

"Вже після 45-го в більшості змушені були святкувати у лісі, був великий ризик, що у селі зроблять облаву, – каже Коретчук. – У лісах, поки одні стояли на сторожі, інші робили столи зі зрубів, замість скатертин була хвоя. А на столах – освячені паски, яйця, ковбаси".

Традиційно те все приносили люди із сіл. Тут було кілька варіантів. Спеціально кошики для пов­станців готували друзі, родичі чи місцеві члени ОУН. Або ж біля церкви, після освячення, кожна сім’я витягала щось зі свого кошика і віддавала для повстанського столу.

А ще до великодніх свят ОУН випускала тематичні бофони – грошові документи з фіксованим номіналом чи без нього. Перед святами їх поширювали серед людей і таким чином ще й збирали гроші, аби повстанці могли відзначити Великдень.

До слова, і фотографії, і бофони тих часів у музеї визвольних часів до Великодня об’єднують у виставку.

На тих фото усі вони посміхаються, хоч і паска в них скромна, і зброю треба тримати під рукою. Але є тверда віра – Україна воскресне. І вони таки були праві…

Опубліковано в Скарбниця спогадів

До 70-х роковин примусової депортації етнічних українців з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до північно-західних земель Польщі (операція «Вісла») у Львові та Києві відбудеться низка заходів з вшанування цих трагічних подій.

Так, вже 20 квітня, з 14.00 до 16.00 години, в Києві, за ініціативи Українського інституту національної пам’яті у приміщенні Укрінформу відбудеться круглий стіл «Акція «Вісла» – злочин польського комуністичного режиму», присвячений 70-м роковинам примусової депортації українців.

У рамках круглого столу учасники обговорять причини, перебіг, наслідки акції «Вісла», політику пам’яті в Україні та Польщі щодо цієї історичної події, а також нададуть правову оцінку діям комуністичного режиму.

До участі в круглому столі запрошено високопосадовців, науковців – істориків та юристів, а також представників громадськості. Серед запрошених: Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Ян Пєкло, Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, народні депутати України Микола Княжицький, Оксана Юринець, Ганна Гопко, директор Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ Георгій Папакін, директор ГДА СБУ Андрій Когут, директор Науково-дослідного інституту українознавства МОН Богдан Галайко, голова Світової федерації українських лемківських об'єднань Софія Федина, дослідники ‑ Володимир Сергійчук, Володимир Василенко, Ігор Ільюшин, Сергій Рябенко, Володимир Наконечний, Олександр Рубльов, журналісти ‑ Олександр Зінченко, Роман Кабачій, громадські діячі.

- 26 квітня. 10.00 - 26 квітня 2017 р. у Львівському історичному музеї (Львів, пл. Ринок, 6, конференц-зал) відбудеться круглий стіл на тему "70 років по тому...", приурочений вшануванню трагічних подій переселення українського населення в ході операції "Вісла". В ході даного заходу буде презентована фото- та документальна виставка, присвячена тим подіям.

27 квітня, 17.00 - Львів, Тюрма на Лонцького (Львів, вул. С.Бандери, 1), Перегляд фільму Романа Крика "Остання поїздка додому" та розмова про наслідки Акції Вісла та депортацій українців Закерзоння для сучасного українства. Вхід вільний

Акція “Вісла” (28 квітня – 12 серпня 1947 року) – військово-політична операція польської комуністичної влади, що стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. За ці декілька місяців, поки тривала операція “Вісла”, було переміщено 137–150 тисяч українців і членів змішаних сімей. Ліквідовано 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

Опубліковано в Україна

Архів Центру досліджень визвольного руху презентує останні п’ять архівів підпілля ОУН, знайдених за останніх півроку на Львівщині та Тернопільщині. Документи були закопані у суворій таємниці і пролежали в землі більше 60 років. Про це повідомляє прес-служба Центру досліджень визвольного руху.

Презентація історичних документів відбудеться 20 березня в Національному музеї-меморіалу «Тюрма на Лонцького», вул. С. Бандери, 1, об 15.00.

Історики зазначають, що знайдені архіві дозволяють прослідкувати діяльність фінансових, інформаційних та безпекових структур українського підпілля в 1940-х рр.

Наприклад, у архіві, знайденому два тижні тому на Бережанщині, виявилено картотеку Служби безпеки ОУН на кілька сотень осіб — це перша знахідка такого плану. В архіві ОУН з Буського району, окрім власне документів, знаходилось також кілька печаток, в тому числі одна із написом «Архів». Проштемпельовані подібними печатками документи часто зустрічались дослідником, однак сама печатка зустрілась вперше.

Під час презентації можна буде оглянути новознайдені документи, поспілкуватись з істориками та людьми, які ці архіви знайшли.

Після реставрації передані до Архіву Центру досліджень визвольного руху документи стануть доступними науковцям, зокрема завдяки он-лайн сервісу доступу до архівів — Електронному архіву визвольного руху.

Як відомо архів Центру досліджень визвольного руху — це унікальний архів документальних, усних, речових, фото- та відеосвідчень про визвольну боротьбу ОУН та УПА, діяльність репресивних структур на території України, дисидентський рух та масовий демократичний рух кінця 1980-х — початку 1990-х.

Електронний архів визвольного руху є сервісом відкритого он-лайн доступу до повнотекстових копій архівних матеріалів. Сьогодні в Е-архіві доступні копії 23981 документів. Місія проекту — робити минуле доступним.

Опубліковано в Цікаво