Видатний український бджоляр Прокопович Петро Іванович

Субота, 24 червня 2017 20:30 Автор  Стожари Прочитано 470 разів
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

«Картини, що зображають пасіку, то не просто пейзажні полотна. В них відчуваються незрівняний запах меду, чується рівномірний гул бджіл та вібрує енергетика злагодженої праці бджолиної сім’ї».

Прокопович Петро Іванович народився 12 липня (29 червня) 1775 року у с. Митченках поблизу Батурина на Чернігівщині. Його батько – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович. Петро у 11 років став студентом богословського класу Київської духовної академії, де провчився 8 літ. Випускник досконало знав грецьку, латину, німецьку, польську, угорську, французьку.

Петро Прокопович бажав працювати вчителем, мріяв про університет, але роботи не знайшов, тому за порадою тата подався до військової школи Переяславського полку. Після закінчення школи юний корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу. Чотири роки прослужив Петро Прокопович у війську, брав участь у персидській та кавказькій війни, його вміння відзначав О.Суворов. Корнет, який вільно володів мовами, закінчив клас риторики в академії на відмінно, був призначений ад’ютантом генерала Боура. Та військова кар’єра в усі часи робилася на паркеті чи в ліжку, тому 23-річний бравий гусар, поручник подав у відставку.

Батько не зрозумів, чому син відмовився від військової та цивільної служби і вказав йому на двері. Подався Петро гостювати до молодшого брата. Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило Петру Івановичу на придбання трьох десятин землі та 37 вуликів, побудував хатку для себе, примітивну винокурню — для прожиття. І почав відставник шукати бджолярів, розпитував їх, робив записи, навчився сам довбати вулики-дуплянки. Доглядав власні рої бджіл, спостерігав, узагальнював, виписав закордонні журнали: по краплинах збирав досвід кращих пасічників. У вересні 1801 року страшна пожежа знищила будиночок «поміщика» та винокурню. 26-річний відставний поручик нашвидкуруч викопав землянку і поселився в ній, всю зиму він майстрував вулики-дуплянки, на що витратив останні 10 рублів, вихоплених із вогню. Доля укусила Петра, і дала меду: бджоли стали його «стартовим капіталом», за 8 років він мав 580 вуликів.
На пасіці у сяйві медового проміння Петро побачив свою суджену, одружився, пішли діти. Син Степан хвостиком ходив за батьком, з пуп’янку вчився бджолярству, але боявся дивитися, коли для вибирання меду обкурювали сіркою бджолині сім’ї в колодах. Степанко плакав, коли гинули бджоли, відмовлявся їсти мед. От і ламав голову Петро Іванович, як зробити, щоб комахи не гинули…
1624726dcf1d6422157fe05ee939d6ef

Фантастичної Новорічної ночі 1814 р. він побачив у сні розбірний рамковий вулик: «В конце 1813 года мгновенно представился мне план дощатого втулочного улья». І першим у світі Прокопович створив втулковий вулик, з якого можна було відбирати мед, не знищуючи бджіл. Він першим застосував біління воску сонцем.

Обжилися Прокоповичі, прийшов достаток, можна було придбати «золотий батон», але Петро Іванович повернув кошти на інше. У 1828 році П. І. Прокопович заснував у селі Митченки на Чернігівщині першу в історії світу школу пасічників з 2-х річним терміном навчання. Викладання велося українською мовою. Прокопович створив спеціальну азбуку для неписьменних бджолярів, розробив методику ліквідації неписьменності за два тижні. Уроки Прокоповича були цікавими; він охоче ділився мудрістю, викладав «живою і захоплюючою мовою вмів і любив з радістю і готовністю передавати те, що придбав довгим і постійним трудом і спостереженнями».

Написав він 60 праць, серед яких «Грамота бджоляра» (1836), «Школа бджолярства». Друкуючи наукові розвідки про види бджолиних маток, про типи характерів бджіл, про лікування комах, про умови зимування, про пасовища для бджіл, П. І. Прокопович часто фахові терміни подавав українською мовою без російських відповідників. Саме Прокопович розробив бджолину термінологію для Східної Європи.
sr


При школі було кілька власних учбово-промислових пасік. Його бджільницьке господарство було найбільшим у світі, налічувало близько десяти тисяч сімей, у тому числі немало рекордисток. Мав великі поля нектародайних квітів, найчастіше сіяв синяк – медонос.

У 1830 р. школа була перенесена в с. Пальчики. За роки свого існування школа випустила до тисячі бджолярів, пасічників-інструкторів.

Прокопович став знаменитістю: до нього приїздили у гості Микола Костомаров, Михайло Максимович.
076

У 1843 році Тарас Шевченко перебував у гетьманській столиці та заїхав у Пальчики, побував у домівці вченого, у школі. Про цю зустріч Кобзар писав: «Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович». У Прокоповича під Батурином Шевченко зробив малюнок «На пасіці», зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку (Національний музей Тараса Шевченка АН УРСР, інв. № ж – 105).

«Славного українського бджоляра» Тарас Григорович описав у повісті «Близнюки»: «З’їжджу тижнів на два, три до Батурина. Там, біля Батурина десь, живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних розмов …».
Пасіку Прокоповича відвідав імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні поставки меду до царського двору. Якось Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проект залізниці Москва-Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив – і Прокопович із власної кишені оплатив перенесення залізниці.

Петро Прокопович написав свої праці українською мовою і бажав купити власну друкарню для їх видання, звернувся до імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Довелося друкуватися у російських фахових журналах. Після смерті Петра Івановича його учні видали лекції вченого російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською.

Навіть у кінці життя Прокопович дбав про молоду зміну бджолярів. У одному з листів він писав: «Обійшовши школу, набиваю ноги і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип».
Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року й похований у склепі під 200-річними липами у Пальчиках.
Син Степан продовжив справу батька, упродовж 29 років утримував школу.

Онук Прокоповича В’ячеслав був чи не єдиним головою уряду УНР, який не накрався, не набрався, а лишив світлу пам’ять по собі.

У 1879 р. Степан несподівано помер. Уряд одразу ж наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично було пограбовано — разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули рукопис невиданої книги Петра Прокоповича й навіть його портрети.
1c7baf08ae6a9236c385f5e6df7a5aa5
У 1975 році ім’я Прокоповича було присвоєно Українській дослідній станції (тепер інститутові) бджільництва у Гадячі. Художник Олександр Кошель відтворив образ великого пасічника на поштовій марці. Поет Віктор Коломієць написав поему «Пастух бджіл», присвячену П.Прокоповичу.

 Ганна Черкаська, UAHistory

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається