Українське село у Другій світовій війні

Вівторок, 06 червня 2017 07:17 Автор  Стожари Прочитано 1303 разів
Оцініть матеріал!
(2 голосів)
СВІТЛИНА 1941 РОКУ. ТАК ЗУСТРІЧАЛИ НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКА В ДЕЯКИХ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛАХ, І ТАКИХ СІЛ БУЛО НЕ ТАК МАЛО. ЧОМУ ТАК ВІДБУВАЛОСЯ? БО СТАЛІНСЬКЕ КОЛГОСПНЕ РАБСТВО БУЛО АЖ ЗАНАДТО НЕСТЕРПНИМ... СВІТЛИНА 1941 РОКУ. ТАК ЗУСТРІЧАЛИ НІМЕЦЬКІ ВІЙСЬКА В ДЕЯКИХ УКРАЇНСЬКИХ СЕЛАХ, І ТАКИХ СІЛ БУЛО НЕ ТАК МАЛО. ЧОМУ ТАК ВІДБУВАЛОСЯ? БО СТАЛІНСЬКЕ КОЛГОСПНЕ РАБСТВО БУЛО АЖ ЗАНАДТО НЕСТЕРПНИМ...

Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса — Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку стосовно її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджували у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджують школою незалежної України. «Ми повернули вам правду історії», тобто радянський погляд на всіх і на себе — «волають» останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

Вороже ставлення до селян від початку було одним з засадничих принципів марксизму. Селянам просто не було місця в омріяному лівою інтелігенцією Заходу ідеальному, з її точки зору, комуно-соціалістичному майбутньому. Тому ця інтелігенція соромливо відвертала очі від усього, що відбувалося в селі і з селом у Радянському Союзі, і не висловила навіть крихти співчуття українському народу, селяни якого у передвоєнні роки пережили справжній геноцид.

Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився.

 Мене завжди цікавив Музей Великої Вітчизняної війни у Києві. Від часу його заснування на початку вісімдесятих років і до тепер я кілька разів відвідував його. В одній із зал ще під час перших відвідин мою увагу привернув стенд з листівкою-відозвою до радянських солдат: «Солдати! Фашистські солдати п’ють кров радянських дітей. Ось їх прізвища...» Далі було написано тридцять прізвищ, по два від кожної радянської соціалістичної республіки. Перші два прізвища — російські, наступні два — українські тощо, включно з казахськими, туркменськими, таджицькими. Ще тоді ця листівка здавалася мені відверто провокаційною. Спроба перевірити її сприйняття іншими людьми переконала мене, що практично всім вона здавалася за своїм змістом цілком правдоподібною. Так було і на початку дев’яностих років. Та лише після двотисячного року стенд із цією листівкою з музею зник. Правда, не виключено, що тепер він з’явиться знову. Пригадую ще одну світлину з музею. На ній — руїни Хрещатика і підпис: «Таким фашисти залишили нам Київ». Далі — руїни однієї з найбільших православних святинь України — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Від закінчення війни і до відновлення собору вже у незалежній Україні на цих руїнах завжди була табличка з написом про відповідальність німецьких загарбників за підрив собору. Якою ж була правда історії щодо Другої світової війни? Переказувати прочитане у книжках і побачене у фільмах — це й надалі блукати в темряві невизначеності. Єдина корисна справа — пригадати все почуте від людей, що пережили цю страшну війну. Але де ті люди? Давно немає в живих бабусі Єлизавети, немає моїх батьків і їхніх батьків. Немає однополчан мого батька, багатьох з яких я знав. Власне, вже немає нікого, хто справді пройшов ту війну. Лише моя пам’ять ще зберігає слова цих людей.

Село Мошняги в Одеській області — Батьківщина моїх батька і матері. Село тихо ненавиділо радянську владу. Люди, здатні на відкритий опір зі зброєю в руках, були знищені ще на початку двадцятих. Люди, здатні на спротив словом, були знищені і виселені на початку тридцятих. Залишилися лише люди, що носили цей спротив у своєму серці. Одного літнього дня, після відступу радянських військ, до села заїхала група німецьких мотоциклістів. Вони зробили привал на центральній площі села біля школи. Почали збиратися люди, з цікавістю розглядаючи німецьких солдат. Одна, ще не стара, але вже одинока жінка (у передвоєнне десятиліття вона втратила всіх членів своєї родини) винесла німцям хліб і сіль. Згодом вона заплатила за це своїм життям. Німці не затрималися, поїхали далі, а село незабаром перейшло під юрисдикцію румунської адміністрації. Гітлер розплатився з союзником за участь у війні на його боці великим шматком української землі, до якого належало і село Мошняги. Незабаром додому повернувся дід Василь — батько моєї матері. Він разом із «колгоспним стадом» приєднався до однієї з відступаючих радянських частин і разом з нею потрапив у полон до німців, які відпустили його додому. Спочатку дід Василь боявся нової влади і чекав арешту. Але нову владу він як колишній голова колгоспу не зацікавив, а односельці, які під час колективізації, тобто конфіскації землі на користь тоталітарної держави, двічі невдало в нього стріляли, мабуть, просто не дожили до приходу німців. Повернувся додому і старший брат мого батька, якого взяли до війська у перші тижні війни. Як я з’ясував пізніше, німці відпустили додому до кінця 1941 року кілька сотень тисяч військовополонених українців. Відпускали лише їх. Далі вони цю практику припинили і звільняли лише тих, хто переходив на службу до поліції чи військових німецьких частин. Вони охоче поповнювали українцями свої підрозділи, але окремі українські підрозділи за одним лише винятком не створювали. Щодо росіян та інших народів Східної Європи — їхня політика була дещо іншою. Наприклад, з росіян було створено більше двадцяти окремих дивізій у складі Вермахту і СС. Зовні в селі все залишилося по-старому. Як і раніше, люди працювали в колгоспі, і за це їм нічого не платили. Відмінність полягала в тому, що тепер в колгоспі можна було красти. Правда, в селі від румунської влади була одна уповноважена особа, яка за всім слідкувала. Якщо вона когось ловила на гарячому, наприклад, з мішком колгоспного збіжжя на плечах, то лупцювала цю людину палицею. Але радикальніших заходів не вживала. За роки румунської окупації в селі не було заарештовано жодної людини. Як згадує моя мати, саме під час румунської окупації люди навчилися красти і не боятися влади. Такий ситуація залишалася в селі й після відновлення радянської влади аж до її краху 1991 року. Працювала школа, в якій викладали за радянськими підручниками. Деякі предмети не читались, бо не вистачало вчителів. Зате читались закон Божий і румунська мова замість російської. Сьомий клас мати закінчила вже за румунської окупації. При вступі до Балтського педучилища 1944 року їй зарахували той рік навчання. Відновила свою діяльність православна церква. Передачі по радіо починались зранку молитвою «Отче наш» — це вже розповідав мій старший колега по кафедрі, котрий дитиною пережив румунську окупацію в Одесі. На реставрацію великого православного собору в районному центрі Балта (десять кілометрів від Мошняг) зробила пожертву навіть королівська родина Румунії. Приватна ініціатива заохочувалась.

Знову з’явилися в селі німці уже перед приходом Радянської армії. Дорога із залізничної станції Борщі спускалася до села крутим правим берегом річки Кодими неподалік від садиби мого діда Василя. Просто в його городі німці обладнали кулеметне гніздо, що мало своїм вогнем перекривати дорогу. Біля кулемета залишили одного солдата, на декілька днів ніби забувши про нього. Через деякий час дідові стало шкода солдата, і він спробував занести йому гарячу їжу. Солдат, неправильно зрозумівши наміри діда, зупинив його чергою з кулемета в повітря. Але згодом вони порозумілись, і на ті декілька днів солдат став ніби членом родини. То був літній чоловік. Один з його синів уже загинув на східному фронті, другий ще воював. Війни солдат не схвалював, у перемогу німців уже давно не вірив, Гітлера сприймав критично. Згодом солдата забрали звідти, хоч німці в селі ще деякий час залишалися. Страху перед ними у людей не було. У сусідньому селі Оленівка — одразу через річку Кодима від Мошняг на постої стояла калмицька частина, що воювала на боці німців. А тих — боялися.

Після відновлення радянської влади дід Василь ще довго працював у колгоспі бригадиром тракторної бригади. У партію він так і не вступив. Напевно, він добре розумів усе, що діється у світі, та майже ніколи не казав зайвого. Свого часу він був першим парубком на селі — ватажком великої парубоцької компанії. У п’ятидесяті роки, відколи я його вже добре пам’ятаю, з тої компанії живим залишився лише він. Пригадую, як він не раз зі слізьми на очах згадував своїх братів — так він називав друзів своєї молодості, хоч у родині був єдиним сином. Лише деякі з його друзів загинули на фронтах Другої світової...

«Німці у нього гуляли на весіллі, а влада його так і не заарештувала», — бідкався один чоловік на базарі в Липняжці щодо свого сусіди. «Якби не німці, то цієї дороги й досі не було б», — казав один пасажир в автобусі, що якраз їхав дорогою Одеса — Київ через село Липняжку. До війни ця важлива дорога була ѓрунтовою. Навіть від невеликого дощу вона буквально перетворювалася на непрохідне багно. На її будівництві при німцях час від часу, коли доходила черга, працювала молодою дівчиною моя майбутня теща. Її рідне село Новодобрянка було за десять кілометрів від Липняжки, і їх возили сюди підводами. Село Новодобрянка було невеликим — біля ста дворів. Єдиним представником німецької адміністрації в селі був староста. Він був із родини так званих куркулів. Ще на початку тридцятих років його разом з батьками виселили до Сибіру. Батьки там невдовзі померли. Йому якимось дивом вдалося перебратися на Донбас. Усією родиною, пішки, тягнучи за собою возики зі скромним домашнім скарбом, вони повернулися в село зразу після приходу німців. «А хто його призначив старостою?» — якось запитав я в тещі. «Люди обрали», — була відповідь. Був староста людиною тямущою, хазяйновитою, дбав про людей. За свою працю люди отримували від нього винагороду зазвичай частиною того, з чим працювали. Після відходу німців його родина знову повантажила своє майно на ті самі возики і, тягнучи їх за собою, подалася із села знайомою дорогою, але вже у зворотному напрямку. Час від часу до села заходили німецькі солдати з маршових відділків, що прямували на фронт. Звичайно просили у людей «млєко» та «яйкі». Люди давали продукти цілком добровільно і навіть охоче, оскільки вперше за багато останніх років всього того було вдосталь. Практично всі обмеження на присадибні ділянки за німців були зняті. Приватна ініціатива знову заохочувалася. Уже ніколи відтоді в селі не було стільки чоловіків. Повернулася більшість мобілізованих до Радянської армії в перші тижні війни, яких німці випустили з полону. Додалися ще молоді полонені українці — понад десяток (якщо визначати національність за мовою), яких німці не відпустили додому, а розселили між людьми. Ці хлопці працювали в колгоспі разом з іншими селянами.

Школа в Новодобрянці не працювала. У молоді було доволі часу на розваги. Вечорами хлопці й дівчата збиралися разом і співали або танцювали. Син старости непогано грав на гітарі, хтось із хлопців грав на гармошці. Ніколи ще в селі не звучало так багато пісень, ніколи вже вони не звучали так часто. Багато хто з молодих хлопців, хоч навряд чи вони тоді про це здогадувалися, мав попереду лише кілька років життя. Вони відспівали тоді за всі свої непрожиті в майбутньому роки. Пощастило лише тим, кого німці вивезли на роботу в Німеччину. Ці здебільшого повернулись додому. До Німеччини брали й молодих незаміжніх дівчат. Всі вони повернулись додому не з порожніми руками, на долю не нарікали, радше навпаки. До Німеччини переважно брали на роботу саме українську молодь — 3,7 млн осіб.

Уперше за багато років село за німців не голодувало. За офіційними даними, які стали відомими тільки нещодавно, німці відбирали у села лише половину того, що відбирала радянська влада, а остання відбирала все. Голод знову почав набирати обертів після відновлення радянської влади й досяг чергового апогею 1947 року, коли, за офіційними даними, в Україні загинуло від нього близько мільйона людей. І знову це були українські селяни. Після закінчення Балтського педучилища мою матір відправили на роботу в одне із сіл Херсонської області, яке опинилося в зоні найбільшого ураження голодом.

Відступаючи, німці спробували забрати полонених із Новодобрянки із собою. Зібрали всіх і повели у райцентр, куди з навколишніх сіл стягували й інших полонених. Один із наших хлопців став тікати. За ним навздогін кинувся німець. Він був уже в літах і почав відставати від хлопця, який, не зупиняючись, біг через поле до лісу, не зважаючи на команду солдата зупинитись. Тоді німець прицілився й вистрелив. Постріл виявився смертельним. Майже на тому самому місці згодом люди з Новодобрянки й поховали хлопця. Певний час полонених тримали у шкільній будівлі, але годували погано, німецька інфраструктура швидко розвалювалася. Проте німці дозволяли місцевим мешканцям приносити полоненим їжу. Кілька разів моя майбутня теща в гурті з іншими молодими хлопцями й дівчатами з Новодобрянки приносили їм харчі. Доля і далі не сприяла полоненим. Невдовзі німці відступили, так і не забравши їх з собою. Полонені знову повернулись у село. Звідти за кілька днів їх відправили на фронт. Багато хто з цих хлопців по війні обіцяли повернутися в село. Але не повернувся ніхто, швидше за все, з тих причин, що й переважна більшість забраних до війська 1944 року. Фраза маршала Жукова: «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре утопим, тем меньше после войны прийдется выселять в Сибирь», — була не просто словами, а мала реальне втілення.

В останні мої відвідини музею Великої Вітчизняної війни повз мене молода вчителька провела гурт маленьких школяриків. «Вони грабували й убивали наших людей», — почув я окремі слова із фрази. Вони — це, мабуть, німці. Все повертається на кола свої. Естафета ненависті передається новому поколінню громадян уже незалежної України. Але чи на ту адресу її спрямовано?

Валерій ШВЕЦЬ, журналіст, історик, Одеса

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається