Досягнення і завдання Пласту у діаспорі, - Ольга Кузьмович

Середа, 15 березня 2017 17:33 Автор  Орест Прочитано 346 разів
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Доповідь виголошена на другому семінарі Другого Пластового Конгресу

Не знаю, чи події з-перед 20-ти років (стаття написана 1969 р. – прим. 100 кроків) можна вже називати історією. Але все ж це настільки далеке від нашої сучасности, що можна розглядати ці події того часу уже як із чималої перспективи.

Відновлення Українського Пласту на еміґрації в 1945 p., його дія між 1945-1950 роками та звіти з цих років — це сьогодні вже причинки до історії нашої організації, а радше її відтинка, який називаю — “відродження”. Зацікавлених цим етапом відсилаємо до звітів із того часу.

Світла й тіні “Відродження”

Це спонтанне і стихійне відродження Пласту у 1945 році, постання пластових з’єднань у всіх місцевостях, де жили українці в Німеччині і в Австрії, випливало, здається, з декількох незалежних одна від однієї причин, а саме:

1) із психологічного виправданого бажання відновити і продовжувати на еміґрації працю, спомини про яку в’язалися тісно із минулим, проведеним на рідних землях у молодому віці;

2) із потреби здорової молодечої активности за перебування в апатичному безділлі переселенчих таборів;

3) з ініціятиви групи пластових провідників, які цілий час вели на різні лади пластову роботу, шукаючи форм цього вияву в різних обставинах від розв’язання Пласту аж до закінчення 2-гої світової війни.

Відновленню і закріпленню пластової організації допомогли в тих роках такі сприятливі обставини, як поділ переселених осіб за національностями, а із цим настало скупчення українців в окремих місцевостях та майже 100%-ий брак постійного зайняття чи заробітку переселених і необмежені можливості пластової діяльности.

Серед обставин, які некорисно впливали на загальний вислід дії Пласту, було і те, що часто ініціятива поставання пластових частин виходила від самої молоді або від старших осіб з-поза Пласту, але ні ці, ні другі не мали уявлення, що таке Пласт. Вони переносили на його терен різні організаційні і діяльностеві форми інших товариств та організацій.

Так чи інакше, у 1945 році Пласт широко відкрив свою організацію для припливу людей, і в цих 5-тьох роках (1945-1950) здобув понад 5,000 членства в Німеччині та Австрії та діяв упродовж цього часу у 62-ох місцевостях, мав 39 пластових осередків, у 4 областях із проводами у трьох окупаційних смугах Німеччини та в Австрії.

Табір пластового коша у Гайденав, 1946, з архіву Леоніда Бачинського, Український музей у Клівленді, США. Публікується вперше

Табір пластового коша у Гайденав, 1946, з архіву Леоніда Бачинського, Український музей у Клівленді, США. Публікується вперше

Мала, здесяткована подіями 2-гої світової війни, група провідників підпільного Пласту, яка діяла 15 років у різних формах скромно і обмежено, з ентузіязмом прийняла у своє коло всіх колишніх пластунів з-перед 1930-их років, поповнюючи ними ряди виховників із пластовим досвідом і заправою, щоб вести працю з тисячами молоді, що щойно зголосилася до новацтва, юнацтва і старшого пластунства. Із причини довгого часу, що проминув від розв’язання Пласту в 1930 p., велика більшість цих “поворотців” була вже в сеньйорському віці, тому ця 4-та категорія членства у Пласті набрала у періоді “відродження” Пласту особливого значення та питомої ваги. Ясно, що всі вони розпочали і вели працю такою, образ якої зберегли у своїх споминах: такими самими засобами і методами та з таким самим підходом. Через своїх молодих друзів, яких упроваджували у пластування, шукали вони продовження своєї перерваної нитки молодости, коли вони як юнаки… бавилися у “Велику Гру”, забуваючи часом, що більшість їхніх вихованків перейшла ось учора страхіття війни, а бомби, голод та втеча були єдиними споминами їхнього дитинства.

Можливо, що ця воєнна молодь, яка опинилася у пластових рядах, відчувала саме брак переживань романтики пластових ватер, таборів, мандрівок, дружби тощо, а спомини про пластування старших друзів, що вели їх у цьому новому світі, не здавалися їм такими далекими і чужими. Та як би воно не було, Пласт став дуже популярним, любленим, і всі, хто міг, голосився у його ряди. Щоправда, всієї молоді Пласт з різних причин не міг охопити. Відчувалася потреба іншої масової молодечої організації. І тоді, майже рівночасно з відновленням діяльности Пласту, постала друга українська молодеча організація, Спілка Української Молоді (СУМ). Ця організація молоді наголошувала міцніше політичну діяльність свого членства. Вона багато черпала з досвіду пластунів, а навіть користала з пластових виховників, які включилися до активної праці в СУМ-і. На підставі спільного договору проводів Пласту і СУМ-у узгіднено, що приналежність молоді одночасно до цих обидвох організацій була заборонена.

Тодішні здобутки Пласту у Німеччині — це не тільки його велика популярність, яка віддзеркалювалась у 5-тьох тисячах членства, а й у величезній організаційній машині, виявами діяльности якої були: з’їзди, зустрічі, табори, окремий юнацький журнал, пластове видавництво, величне 35-річчя Пласту у Міттенвальді, живі зв’язки з екзильними скавтами та багато заходів, щоб у Міжнародньому Скавтовому Бюрі визнали Пласт як члена на рівні скавтових організацій державних народів.

Відкриття, Ювілейна Пластова Зустріч, 35-ліття Пласту, Міттенвальд, Баварія, 5-7 липня 1947

Відкриття, Ювілейна Пластова Зустріч, 35-ліття Пласту, Міттенвальд, Баварія, 5-7 липня 1947

Відроджений Пласт тішився величезними успіхами, ними здобув собі тривке місце в українському громадянстві та його великі сподівання і надії, пов’язані із потребою національного виховання молодого покоління. З виховної точки зору період “відродження” виконав своє завдання, даючи молоді зорганізоване дозвілля, радість життя у зустрічі із природою, навчаючи її зарадности, створюючи дружній гурт однодумців, а передусім, виповнюючи зміст тодішнього життя нашої молоді в Німеччині і Австрії, яке пливло в непевному “сьогодні” і не мало перспектив на “завтра”.

Патріотизм чи українство були самозрозумілими тоді, коли всі ще жили “на валізках” з невиправданими, але міцними надіями на зміну на краще, коли в таборах панувала виключно українська мова і нікому ні разу не прийшла думка інакше як досі інтерпретувати три головні обов’язки пластуна.

Одначе, у цьому ентузіязмі росту та розвою пластової організації пластові провідники не нав’язали діяльности Пласту до однієї із найважливіших основ, яка тримала Пласт в Україні на висоті у повній силі, а саме — до його елітарности. Маємо на думці правильне розуміння елітарности, як вияву вищости характеру та культури, а не міщанської манії великости чи соціяльного снобізму. Цей момент — потреби сили не лише м’язів, а й духа, станув на першому місці щойно у завершенні етапу пластування в таборах “ДіПі”, видним знаком якого був Пластовий Конґрес в Ашаффенбурзі в 1948 p. У тому часі вже було ясно, що поворот додому — це пісня далекого майбутнього, а найближчий час приносить виїзд із Европи, розпорошення у діяспорі, у країнах, що відчинили свої двері для припливу хвилі політичних еміґрантів.

Пластовий провід кинув гасло: “вирушаємо у мандрівку до Великої Мети!” — і навантажив у цю далеку дорогу наплечники пластунів не практичним вирядом — харчами і шатрами, а гаслами, ствердженнями, вказівками, ідеологічним віруванням, приписами, що мали допомагати пластунам у важкому періоді переселення і пристосування до нових обставин життя.

Очевидно, що першим обов’язком пластових переселенців було засновувати на нових місцях пластові з’єднання.

Початки Пласту в діяспорі

Роки 1948—1950 — це час ліквідації більшости осередків Пласту в Німеччині та Австрії, переїзду і початку діяльности пластунів у країнах нового поселення. 1951 рік приносить сильніше піднесення у пластовій праці, засновання нових пластових станиць, відбування перших крайових з’їздів Пласту у США, Канаді, Австралії.

Одне, що напевне розпакували пластуни із своїх наплечників як перше і конечне, — це був ентузіязм і бажання продовжувати пластову працю. Навіть Бразилія і Венесуеля, куди переїхали дослівно кілька пластових родин, зголосили своїх уповноважених вести Пласт і розпочали гуртувати дітвору та молодь українських поселенців. Силою обставин найсильніше розвинувся і закріпився Пласт у США та в Канаді. Уже перші звіти з 1951 р. реєструють 31 пластовий осередок у США із 1617 членами, і 9 пл. осередків у Канаді із 861 членом. Це все були нові переселенці, а лише тут і там траплялися діти з родин давніх еміґрантів. На третьому місці щодо кількости членства стала Австралія, а далі Арґентина, яка у найбільшому розцвіті організаційної діяльности мала 240 членів, та Великобританія приблизно із соткою пластунів і пластунок.

Так пластуни перенесли Пласт із таборів “ДіПі” у нові країни і розпочали свою працю там, де її закінчили в Европі, — такими самими методами та на таких самих організаційних засадах і схемі. В окремих країнах створено крайові проводи — КПСтаршини і КПРади, а в деяких окремих місцевостях — пластові станиці та групи. У проводі були пластові сеньйори з досвідом і пластовим стажем. Кількість членства постійно зростала, але з тим зростали і вимоги та потреби організації. Пластові домівки, у підваллях церков і народніх домів, стали замалі, безкоштовно віддані для користування чи винаймлені площі під літні табори стали недостатніми, однострої із військових запасів із таборів “ДіПі” зужилися.

Після перших років труднощів у праці, із здобуттям матеріяльних засобів, нові поселенці устаткувалися та почали ставити вищі матеріяльні вимоги до організованого українського життя. Життя і праця Пласту були віддзеркаленням життя одиниці та громади, його вияви були однакові в усіх місцевостях. Природньо, після років війни, утрати дому і майна, після років скитальщини — бажання закріпити себе і забезпечитися матеріяльно було першою життєвою потребою пластунів. Пластунство часто зміняло місце свого замешкання у зв’язку із шуканням кращих можливостей прожитку, переїжджало до інших міст, а навіть країн. У висліді цього зникали деякі осередки, побільшувалося членство у великих містах, завмирала пластова праця у деяких країнах (Бразилія, Туніс, Нова Зеляндія). Але в таких країнах як США, Канада, Австралія і Великобританія побіч власних авт і домів стають конечністю пластові доми, оселі, обладнані всіма здобутками західньої цивілізації, збудовані та закуплені коштом тисяч долярів та фунтів жертовних пластунів і приятелів Пласту.

“Немає завеликої жертви на потребу пластової молоді, коли її кількість зростає з кожним роком” — стало загальним гаслом. Українська громада уважала Пласт своєю конечною організацією, щоб серед молоді плекати український патріотизм і релігійність, при одночасному плеканні загальнолюдських цінностей допомоги іншим, братерства, толеранції, обов’язковости. Але перш за все українська громада цінить Пласт як забороло українства, яке поєднує і українську школу, і мистецький клюб, і спортове товариство, а навіть і власний дім. Пласт — це для більшости нашого непознайомленого вповні з пластовою програмою громадянства організація, яка має зберегти нашу молодь національно і зарадити всім труднощам та небезпекам, що грозять цій нашій молоді від сьогоднішнього “модерного” довкілля.

У наслідок такого поняття у перших кількох роках діяльности занехають у Пласті частинно одну із підстав приналежности до пластової організації, а саме засаду добровільности. Коли в періоді “відродження” Пласту молодь і колишні пластуни спонтанно самі голосилися в члени Пласту і самі бажали в ньому бути — то на нових місцях поселення часто-густо батьки хочуть бачити своїх дітей у Пласті. Тому всі вписують поголовно своїх дітей до Пласту і хочуть бачити їх пластунами.

Поруч із цим недавні запалені юнаки із таборів “ДіПі” вступають у старше пластунство і доповнюють такі потрібні ряди пластових виховників, але їхній досвід малий, — це було лише юнакування. Пластові провідники і виховники з таборового періоду мають збільшенням членства та матеріяльних надбань повні руки роботи.

Вони не встигають “розпакувати своїх наплечників”, навантажених вказівками на основі напрямних Першого Пластового Конґресу, бо темп життя і подій, а до цього гасло “рятуймо українську молодь”, вимагають негайної дії, імпровізації або використання давнього знання і досвіду. Такі проблеми, як віддаль, брак часу, надгодини праці, інший спосіб студій, короткі вакації та інші побутові перешкоди, виглядали в таборах Европи куди краще або там їх узагалі ми не брали на увагу. Тут треба було красти години праці для Пласту коштом родинного життя, науки чи додаткової праці, а їх завжди дуже й дуже бракувало.

Крім побутових, станули перед пластовими провідниками ще інші проблеми, куди поважніші. Це перш за все інтерпретація і розуміння 3-ох головних обов’язків (прийняття громадянства інших країн, льояльність цим країнам і вірність Україні для багатьох стали неясними, проблема розмовної української мови, релігійність, свобода життя тощо), а далі — дотримування пластового закону в житті, просякнутому лібералізмом. До цього всього — всі три помічні у пластовій виховній праці чинники, що ними є дім, Церква і школа, без співдії яких праця у Пласті неможлива, з різних причин не стали на висоті своїх завдань.

Нам здається, що Пласт із подивугідною завзятістю вийшов “оборонною рукою” з усіх цих непередбачених труднощів, а це є найкращим доказом його живучости і потреби існування.

Упродовж кількох років членство Пласту знову досягло 5000, закуплено пластові доми і оселі, в окремих країнах правно оформлено Пласт, а пластова організація вповні увімкнулася в громадське життя. Почали діяти гуртки Пластприяту як допоміжний виховний чинник, нав’язано співпрацю з іншими українськими молодечими організаціями, а де можна, ширено здорову пропаганду української справи на скавтових Джемборі.

Новий Сокіл - піднесення прапорів

Новий Сокіл – піднесення прапорів

Для втримання одности Пласту постала Конференція Українських Пластових Організацій із своїм статутом та керівними органами — ГПРада і ГПБулава, які мають стежити за однією інтерпретацією та однією системою праці у шістьох країнах вільного світу, де діє Пласт.

Правильники для уладів, створення кадри виховників, вишкільні курси, допоміжна література, виховні журнали, нове видання “Життя в Пласті”, річні гасла та річний плян праці, вкінці оформлення пластового сеньйорату як об’єднання дозрілих громадян-пластунів, наголошення понадпартійности і соборности — це все тримало разом усіх пластунів — понад моря і простори у їхній дальшій мандрівці до легендарної “Великої Мети”.

Закріплювали почуття одности поміж нами та дуже допомагали у діяльності Пласту ще й дві живі та активні постаті, з якими найтісніше зв’язаний Український Пласт: Дрот і Начальний Пластун — Сірий Лев.

Фізично пластуни зустрічалися при нагоді своїх крайових чи міжкрайових зустрічей, спільних виступів і з нагоди всеукраїнських святкувань та з’їздів. Так пластуни набирались сили і почуття приналежности до великої пластової сім’ї.

Ми “розпакували наші валізи і наплечники”, перестали говорити про поворот додому. Ми побачили, що поруч старших, пл. сеньйорів стали вже до праці у Пласті два молодші покоління, два улади, які знають Україну лише з оповідань, але які не лише думають інакше ніж ми, старші, але часто висловлюють свої думки іншою мовою, яким ідеологічний вантаж Першого Пластового Конґресу якщо не зовсім незрозумілий, то принаймні неясний, а які на Пласт дивляться очима своїх сьогоднішніх, а не вчорашніх виховників.

Найкращим прикладом того може послужити хоча б остання ювілейна пластова зустріч в Австралії, де на 450 учасників було лише 40 таких, що народились в Україні. Отже, яка ж інша ментальність, які ж інші уявлення про життя. Колишня дефініція Пласту, яка нам, що її вивчали, залишиться в пам’яті до смерти, а саме, що “Пласт — це організація української молоді для всебічного патріотичного самовиховання” — стала для багатьох молодих незрозумілою і проблематичною. Хіба ж Пласт тепер всюди — це справді організація молоді? Чи не краще сказати — організація для молоді? Чи сьогоднішній Пласт — це організація самовиховна, чи виховна? Чи сьогодні самовиховання у Пласті дійсно всебічне і патріотичне?..

Ми дали молоді всі добра цивілізації і вигоди: домівки, табори, лещета, літаки, вітрильники, ми дали їй українську спільноту з її здвигами, святкуваннями; ми дали їй традицію і спомин про Батьківщину — забули, однак, за формою і адміністрацією (що своїм розміром далеко переросла аматорські сили громадської, доривочної праці) за зміст і характер пластування, тобто не поставили їх на відповідному рівні, не в повному того слова значенні, не на відповідній площині.

Виринає питання: А як далі? — Воно вимагає швидкої і чіткої відповіді. Це питання стосується майбутнього Пласту, визначення його завдань, що мають здійснюватись у першу чергу. Шукання відповіді на це питання полонило уми старшого пластунства і пл. сеньйорів на всіх континентах і довело до конечности переведення Другого Пластового Конґресу.

Нам треба на підставі з’ясування дотеперішнього стану дійти до висновків на майбутнє. А це і є завдання цієї моєї доповіді, як однієї малої частини теперішніх конґресових праць. Тільки тоді, коли кожний з нас прийде із конкретними висновками, навіть коли вони контроверсійні, зможемо дійти до спільного порозуміння у дискусії. Щойно тоді могтимемо знайти на питання: “А що далі?… та з ким далі?” відповідь щодо нашої дальшої конструктивної праці в Пласті.

Висновки

Пласт має всі дані жити в діяспорі так довго, як довго житиме українська спільнота, під умовою, що не змінить своєї основної і засадничої вимоги до членів, якою є потреба опанувати українську мову, плекати її у родинному та громадському середовищах, набувати знання про Україну і користуватись здобутками культури. Ця передумова була так широко обґрунтована у працях Другого Пл. Конґресу та у працях Виховно-Освітньої Сесії СКВУ, що далі дискутувати про це зайво.

Саме знання мови, звичайно, не вистачає для національної ідентичности. Мусить бути живий духовий зв’язок із культурою України, не лише з минулими її надбаннями, а й теперішніми, а це вимагає піднесення інтелектуального рівня наших членів та провідників зокрема і збалянсування виховних і матеріяльних аспектів діяльности у Пласті із пересуненням важливости на ці перші. Менше думаймо про нові доми та оселі, а більше про друковане слово, виховні матеріяли і засоби.

Ця зміна нашої дотеперішньої внутрішньої політики конечна, якщо нам залежить на якості членів, а не на їх кількості. Уважаю, що такий висновок конечний, і він випливає ось із таких причин:

1. Ми не можемо врятувати усієї нашої молоді від денаціоналізації і це не є завданням Пласту.

2. Велика кількість членства в організації ставить до Пласту вимоги, яких не можна виконувати при теперішній громадській і добровільній надобов’язковій системі нашої праці.

3. Селекція членства може поволі повернути елітарність нашій організації, яка для дальшого існування Пласту є конечно потрібна.

Селекція членства може бути природня або примусова. Погляньмо на порівняння щодо кількости членства в окремих уладах у двох періодах, що їх відділюють останніх 10 років:

1957 рік: УПН — 1984, УПЮ — 1781, УСП — 553, УПС — 775.
1967 рік: УПН — 2085, УПЮ — 3154, УСП — 1347, УПС — 969.

Із цього порівняння бачимо, що число приросту новацтва є менше, ніж юнацтва і старшого пластунства.

Окремі крайові старшини б’ють із цього приводу на сполох — останні роки показують в окремих країнах мінімальний приплив новацтва. Чи це природня селекція, чи брак атрактивности пластової організації, чи ще щось інше, не відомо.

Зате із вищеподаних чисел стає ясним, що примусова селекція в УСП і УПС конечна вже в найближчих роках. Щоб це сталося можливо безболісно та щоб ми не втратили у цих сотках паперових членів приятелів Пласту в майбутньому, треба вкінці ясно поставити ту дефініцію, що “Пласт — це організація української молоді”. Значить, у ній місце на молодь і лише тих повнолітніх членів, що активно допомагають цій молоді у її самовихованні і які мають до цього дані, вишкіл і провідницький хист. Для всіх інших вихованих у Пласті громадян треба знайти іншу організаційну форму, у якій вони, не втрачаючи зв’язку із Пластом, могли б допомагати йому як провідники на різних постах у громадському, культурному, професійному чи політичному житті. Яка до цього найкраща форма — це слово за устроєвою комісією ПКДругого.

Щоб осягнути таку селекцію, а згодом поруч із цим дійти до елітарности Пласту, треба нам зробити також доконче скалю важливости наших завдань. Коли ми втратили роки на безплідній дискусії про компетенції, про пластову хустку, капелюх, про те — чи пити і курити чи ні, чи нам тепер станути “лицем до громадянства” чи “до пластової домівки”, то найвищий час поставити на першому місці всіх наших думок і починів насамперед нашу молодь, потім громаду, а щойно на третьому місці своє “его”.

Молоді, що тепер стають перед нами, і ті, що прийдуть після нас, потребують куди більше уваги, індивідуального підходу, вирозуміння і захоплення чимось і кимось, ніж вони це мали досі. Для цього потрібно дійсної кадри виховників, а не 15-16-літніх дітей із золотими літерами “KB” на рамені, які були б познайомлені із психікою і проблемами сучасної молоді всебічніше і на відповідному фаховому рівні.

Сьогодні не вистачає вже сам досвід, навіть довголітній. І тут, як і в кожному іншому званні, потрібний постійний дошкіл. Ми не можемо стояти перед складними проблемами молоді, покликаючись лише на те, як то було “колись” і що, мовляв, “так було завжди”.

Перше всього, треба молодь, що надається до Пласту, охопити і захопити Пластом, а для цього треба мати добрих провідників. Це — чи не найважча справа, на яку нема готової рецепти. Ми маємо в нас пластовий провід, але не маємо у Пласті достатньої кількости справжніх провідників. Їх не можна вибрати демократичним способом — вони можуть тільки випливти силою своєї індивідуальности і захопити молодших. Провідник — це не той, що каже, як робити, а той, що робить сам і захоплює своїм прикладом, притримуючись у своєму житті тих самих вимог і тих самих законів, що їх сам стосує до молоді.

Сл. п. Іван Чмола — зразок такого провідника, який не розповідав пластунам про те, як було в УСС, що не казав, як будувати Сокіл, але який сам будував його разом із ними.

Перенаголошенням зовнішньої форми в останніх роках, використанням парамілітарних способів виховання ми позбулися з наших рядів не однієї одиниці з інтелектуальними зацікавленнями, не одного потенціяльного провідника.

А цих провідників нам так треба, коли хочемо, щоб Пласт не був ізольованим від громади, а іншим, особливим своїми виявами праці, способом життя своїх членів, не школою із лекціями, а школою життя, не спортовою дружиною, а фізично виробленими юнаками і юначками, тобто організацією, що спроможна виховати гармонійно розвинену людину.

Щоб таку функцію Пласт міг виконати, треба нам доосновно зревідувати вимоги до нашого членства, відділити справи найважливіші, незмінні і недискусійні від несуттєвих і поверховних. Маю на думці наші правильники, вимоги проб, закон тощо. Думаю, що ми достатньо міцні, щоб признатись до наших недомагань на те, щоб їх виправляти або усунути. Навіть коли мова про пластовий закон, то й тут якість важливіша за кількість. Чи не краще мати, наприклад, лише 8 вимог пластового закону і їх перестерігати, ніж 14, що їх члени Пласту знають, щоправда, “на пам’ять”, але яких багато пластунів і пластунок ніколи не виконують у житті.

Організація молоді мусить іти із життям, а не стояти на місці. Але нам треба йти мудро і розважно, пов’язуючи “вчора” із “сьогодні” і “завтра”. Можна б, отже, на закінчення цих скромних висновків пристосувати до Пласту відомий погляд Т. Еліста:

“Наша потреба — це не відбудовувати те, що зникло, або відроджувати завмерлу культуру в модерних умовинах, але — вирощувати сучасну культуру із давнього коріння”.

Надруковано: Пластовий Шлях. – Січень-червень, 1969. – Ч. 1-2 (20-21).

Джерело: 100krokiv.info

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається