Четвертий рік поспіль завдяки організаторам проекту ГО "Федерації любителів спорту", а також ідейному натхненнику і майстру спорту з легкої атлетики міжнародного класу Олександру Кузіну відбудеться традиційний "Забіг у вишиванках".

В цей день у вишиванках пробіжать не тільки в Києві, але й інших українських містах - Одеса, Миколаїв, Рівне, Херсон, Нова Каховка та Чернігів. Як і в минулому році, до цього бігові дійства також долучаться численні українські діаспори з усього світу - Нью-Йорка, Вашингтона, Дубаї та Лісабона.

Опубліковано в Колонка подій

Найбільш ледачими виявилися мешканці Індонезії. А от українці входять до трійки найбільш активних.

Група вчених Стенфордського університету у США з'ясувала, в яких країнах живуть найбільш активні та найбільш "ледачі" люди. Для цього вони проаналізували кількість щоденних кроків, здійснених понад 700 000 людьми у 46 країнах світу.

Про це пише The Daily Mail.

За словами вчених, середня кількість щоденних кроків по всьому світу становить 4961. Найбільше ходять мешканці Гонконгу – 6880 кроків на день. За ними йдуть китайці – 6189 кроків, а третє місце посіли українці – у середньому вони проходять 6107 кроків щодня.

Найбільш ледачими виявилися мешканці Індонезії – середній показник у цій країні становить лише 3513 кроків на добу. Також не дуже полюбляють ходити мешканці Саудівської Аравії (3807), Малайзії (3963) і Філіппін (4008).

Опубліковано в Цікаво

14 липня Президент Петро Порошенко приїхав до Львова.

Під час свого робочого візиту до Львівської області Петро Порошенко завітав на Львівський бронетанковий завод.

Згодом на офіційній сторінці Президента з'явилося відео про його прогулянку вулицями Львова.

Як перехожі реагували на появу Порошенка у центрі міста дивіться на відео:

Опубліковано в Україна

Зміни стосуються "міжнародних" водійських прав

Як повідомив начальник головного сервісного центру МВС Владислав Криклій. З початком 2018 року "міжнародні" водійські права перестануть діяти на території ЄС. Україна повинна до листопада 2017 року завершити процес впровадження європейських директив, що стосуються водійських документів.

Криклій пояснив, що водіям доведеться заново проходити медогляд, щоб отримати документи нового зразка. Тести на знання правил дорожнього руху здавати не потрібно буде. Виросте і вартість нових водійських прав і в них з'явиться чіп. Ціна на нинішні становить 201 гривню.

"Ми також пропонуємо встановити в посвідченнях мікрочіпи. Наші сервісні центри вже забезпечені всім необхідним обладнанням, це убезпечить людей від підробок", - розповів про нововведення Криклій.

Термін дії прав обмежать 15-ма роками. Для водіїв вантажівок він скоротиться до 5 років. Посилять правила проходження медогляду для водіїв автобусів і вантажівок. Аналогічні суворі норми діятимуть й для тих, хто керує автомобілем у віці від 50 років. Для них передбачено медогляд кожні три або п'ять років.

 

 

Опубліковано в Колонка подій

08 липня 2017 року в прикордонному селі Криве над Сяном Підкарпатського воєводства відбувся патріотично-релігійний захід української громади з поставлення та освячення Хреста пам’яті, що упам`ятовує усіх мешканців села, які були примусово виселені у 1940-х роках.

Генеральний консул України в Любліні Василь Павлюк взяв участь у вшанувальних заходах української громади в с.Криве над Сяном Підкарпатського воєводства. Керівник установи звернувся до учасників з вітальним словом, підкресливши важливість збереження українських пам’ятних подій на польських теренах, активної участі в цьому процесі української діаспори.

Організаторами цього заходу виступило регіональне міжрайонне лемківське товариство «Бескидське земляцтво» та ГО «Кривицька громада» - об’єднання давніх мешканців с.Криве над Сяном та їхніх нащадків,які наразі проживають в різних куточках світу. Хрест упам`ятовує усіх мешканців села, які були примусово виселені у 1940-х роках.

Повідомляє офіційний сайт Міністерства закордонних справ України

Опубліковано в Скарбниця спогадів

12 липня відзначається день Святих апостолів Петра і Павла.  У цей день також завершується Петрів піст. Також з цього дня починалися петрівські гуляння, які тривали до першого Спаса.

Які ж традиції та прикмети пов'язані з цим днем.

Гуцули вважали добрим знаком, коги свято Петра припадало на середу, — тоді слід було чекати гарного року. Від цієї прикмети виникла приказка: «Не усе в середу Петра, а є в інчу днину».

Свято Петра дуже шановане серед українців. До цього дня білили і ошатно вбирали хати, образи прикрашали свіжими рушниками, підмазували долівку, білили та розмальовували піч. До церкви йшли у святковому одязі, дівчата плели вінки з волошок і маків, Петро й Павло вважалися покровителями скотарів, тому до свята для пастушків обов’язково пекли мандрики (мандриґи) із сиру.

В народі вважають, що Апостолам потрібно молитися для зцілення від безумства та лихоманки. У це свято рибалки моляться про успіх в рибній ловлі святому Петру, який вважається покровителем рибалок. Апостолу Павлу моляться про процвітання бізнесу, а апостолу Петру - про благополуччя, заступництво в справах і про здоров'я.

Молодь в цей день, ще до світанку виходила в поле - вартувати сонце. У давні часи цей звичай зародився на Петрів день з метою відганяти від поселення русалок. З першими променями сонця народ радів і співав. Але на цьому звичай не закінчувався. Далі молоді люди плели вінки, і тільки після цього з піснями йшли додому.

Дічата в цей день гадали на свого обранця. Потрібно зібрати 12 різних рослин, покласти їх під подушку, закривши очі сказати: «Дванадцять трав з різних полів, дванадцять юнаків! Хто суджений-ряджений, мені покажися і на мене подивися »

Також молоді дівчата в день Петра і Павла "завивали берізку". Для цього на молодій березі вибирали три гілки, сплітали їх в косу, і загадували бажання, повторюючи при цьому: "В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!". Завивали гілочки зазвичай червоною стрічкою і міцною травою. Через три дні дівчата знову приходили до берези і дивилися - якщо коса не зів'яла і не розпустилася, то бажання збудеться. Березову косу після ворожіння обов'язково розпускали.

Після Петра вже переставала кувати зозуля, тому говорили: «Зозуля мандрикою вдавилася». За легендою, вона була покарана. Колись їй вдалося вкрасти мандрику у святих, і печиво не принесло їй користі. Тепер після Петра зозуля мовчить. Про неї часто згадують і у петрівчаних піснях, висловлюючи співчуття зозуленятам, бо їхня мати, відкладаючи яйця в чужі гнізда, залишає своїх дітей сиротами:

А ти, зозуленько рябенькая,
Ой чого ж ти маленькая?
А того я маленькая,
Що в мене матуся чуженькая,
Посадила мене в куточку,
Дала їсти в черепочку,
Якби в мене мати рідная,
Посадила б на лавочці,
Посадила б на лавочці,
Дала б їсти в тарілочці.

Почути кування зозулі після Петра вважалося лихим знаком, тому говорили: «Нехай зозуля кує до Петра, а на Петра ми її мандрикою вдавимо».

Мандриками розговлялися після повернення з церкви; роздавали їх дітям, які відвідували цього дня всіх родичів і сусідів; наділяли пастухів і підпасків. Вірили, що з’їдена на Петра мандрика рятуватиме людину від лихоманки протягом року.

Пастухи до свята зберігали незайману ділянку луки чи лісу, де залишалася особливо соковита трава. Коли на Петра корови, кози й вівці добре напасалися на паші, то це мало віщувати всіляке добро. Бички мали б гарно набирати вагу, корови, кози й вівці давати багато молока, і взагалі худоба після цього повинна була добре плодитися. Часто пастушки, зібравши ранком мандрики та інші харчі й вигнавши скотину на пасовисько, в обід влаштовували бенкет: розкладали багаття, смажили сало, діставали огірки, часник, хліб і їли все це, закусуючи мандриками.

Так само, як і на Масницю, на Петра шанували сир, масло, молочні страви. Навіть у петрівчаних піснях співали про них:

Їхав-їхав да попович Іван,
Всім дівчатам помагай… 
– Помагай, бо дівоньки красні.
Чи Ви їли пироги в маслі? 
– Ой їли ми, їли, 
Ще й у масло вмочали, 
Ще й у масло вмочали,
Щоб голосно кричали.

Вважають, хто в ніч на Петра-Павла не спатиме, той щасливим і здоровим весь рік буде. 

Також існують прикмети про погоду пов'язані із святом Петра і Павла.

Якщо на Петра один дощ - врожай непоганий, два - добрий, а три - багатий.

Як йде на Петра дощ, буде гнити картопля.

Як на Петрів день спека, то на Різдво мороз.

Петрів день - це верхівка літа, з моменту якої настає 40 жарких днів.

Петрівки холодні - рік голодний.

Що ж не можна робити в цей день?

У це свято не можна працювати, зокрема, це стосується важкої фізичної праці.

У День Петра і Павла уникайте сварок чи конфліктів. Такі заборони діють в усі релігійні свята. Водночас День Петра і Павла – гарний привід попросити пробачення, якщо ви з кимось посварилися.

За традиціями наших предків, у це свято не варто відпочивати на воді. У народі вважалося, що Петро і Павло покровителі рибалок, тому у цей день вони молилися святим, освячували воду і вмивалися джерельною водою. Але рибалки купалися, щоб вода не "забрала їх у жертву".

Також у День Петра і Павла не можна шити, в'язати, або навіть вишивати.

У це свято не можна проводити вінчання. Хоч у День Петра і Павла закінчується Петрів піст, але церква все одно забороняє вживати алкоголь.

За давніми повір’ями, після вечері в день Петра і Павла не можна було прибирати їжу зі столу. Наші предки вважали, що ця їжа залишається для померлих родичів. А якщо це правило порушували, потрібно було йти до церкви і ставити свічку за упокій.

Опубліковано в Свята та обряди

Ніцой: українці, які не знають державної мови – не патріоти!

Ведучий: Олександр Васильєв. 

 

 

Цитати з інтерв'ю:

- В Україні є дискримінація не російської, а української мови! ТБ переважно російською, на вулицях розмовляють російською, дуже багато навчання у школах російською мовою…

- В жодній країні світу меншини не ведуть себе так, як в Україні. Вони не дозволяють собі не вчити мову держави в якій живуть, їм просто не дадуть громадянства.

- В 30-ті роки репресували не тільки людей, репресували слова. Ви знаєте, що є словник репресованих слів? 

- Мова – це існування країни. Нема мови - нема народу!- Не можна любити країну і не любити її мову.

- Історія зі Скрипкою і мовним гетто – маніпуляція! Це вкинули у ЗМІ, щоб погасити ситуацію з Дорном… 

- Дорн – нещасна людина, заробітчанин! 

- Українці, які вимагають в Україні української ще й повинні виправдовуватися. Це глибоченна дискримінація українського народу! 

- В якій ще країні, поясніть мені, мовлення телебачення ведеться іншою мовою, ніж державною!? Ну немає такого ніде! 

Опубліковано в Відео

У липні 1943 року у містечку Кисилин, що на Волині, озброєний загін оточив польський костел разом зі всіма, хто прийшов на святкову месу. Тридцятьох прихожан розстріляли відразу за дзвіницею. Загалом ж, за даними польських дослідників, тоді вбили близько 90 осіб. 

Очевидиця тих подій українка Галина Ковтунюк досі пригадує, як під страхом смерті, її родина переховувала вцілілого у цьому місиві польського вчителя, який отримав важке поранення у ногу, - йдеться у сюжеті програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» на телеканалі ZIK.

Остання очевидиця трагедії, яку пережило волинське містечко Кисилин улітку 1943, Галина Ковтунюк пригадує, як після радянської, а згодом німецької окупації, стосунки між українським та польським населенням краю лише погіршувались. Після того, як на польську поліцію містечка покладали обов’язки зібрати якомога більше продуктів для німецької армії, від грабунків почали страждати, насамперед українці. У тих ж районах, де поліція була українською, усе робилось із точністю до навпаки.

«Навіть німецькі документи про це свідчили. Наприклад, йдеться про примусову мобілізацію вивозу на роботи до Німеччини. Якщо староста був українцем, він посилав поляків. Якщо ж староста поляк, намагався вислати побільше українців», – розповідає історик Андрій Усач.

Цивільне населення залежало не лише від дій окупаційної влади. На теренах краю між собою боролися численні озброєні групи. Окрім УПА, у волинських лісах діяли загони Бульби-Боровця, окремі групи бандерівців та мельниківців, польська Армія Крайова та батальйони хлопські, а також червоні партизани і групи мародерів.

«Місцеве українське населення почало розуміти, що воно у небезпеці. Постало питання, хто їх захистить. Хлопці з лісу захистять? Та було не зрозуміло, на скільки їм можна довіряти», – наголошує кандидат історичних наук Оксана Сущук.

«Ми лише можемо уявити ту атмосферу загального страху, у якій людям довелось жити», – додає кандидат історичних наук Ігор Дерев‘яний.

Тож саме страх і став вирішальним чинником трагедії, яка відбулася у Кисилині 11 липня 1943 року. Тоді у містечку несподівано з‘явились люди зі зброєю.

«Ми якраз сиділи вдома, як повідомили, що у місті стріляють. Ніхто не знав, хто це і що роблять», – пригадує Галина Ковтунюк.

Як тільки польське населення Кисилина та довколишніх колоній зібралось у місцевому храмі на святкову месу, озброєний загін оточив церкву. Людям наказали вийти. Близько тридцяти осіб розстріляли відразу за дзвіницею. Решті ж вдалось зачинитися у костелі і впродовж довгих одинадцяти годин тримати оборону.

«За що їх було розстрілювати? Нехай би собі люди молилися. Якихось таких десь взяли нерозумних, от вони і це зробили», – обурюється пані Галина. 

Та дослідниця Оксана Сущук, родина якої також родом із Кисилина, зазначає, що не варто заперечувати і участь місцевого населення у цій акції.

«Я знаю, що хлопці із моєї родини – хай не мій дідусь – брали у цьому участь», – зізнається Оксана Сущук.

Польські дослідники стверджують: під час нападу на костел загинуло 90 осіб. Однак відомо, що близько двохсот людей тоді змогли врятуватись. Вони знайшли притулок у довколишніх селах, де більшість населення становили поляки..

«Є документ, який свідчить про проведення антипольської акції в Локачинському районі у липні 43-го року. А, Кисилин – це, власне, Локачинський район. Йшлося про те, що акцію провели погано, бо усі польські активісти – ті, хто виступав проти українців чи учасники підпілля – втекли. А хто ж тоді постраждав, якщо ті втекли? Виходить, що постраждали якраз прості люди», – зазначає історик Андрій Усач.

Серед тих, хто зміг врятуватися підчас облоги був і сільський вчитель Славек Дембський. Осколком гранати чоловікові поранило ногу. Від смерті його врятувала українська родина Галини Ковтунюк.

«Йому постелили у клуні, однак розуміли, що хтось із селян може нас видати. Тоді моя тітка із ще однією жінкою вночі вивезли його до Локачина і там поклали у лікарню», – розповідає Галина Ковтунюк.

Після одужання у рідне містечко Славек Дембський уже не повернувся – чоловік приєднався до польського підпілля. А українці із Кисилина ще довгий час мусили переховуватися від помсти поляків із сусідніх сіл.

«Забирали усе, що було: борошно, сало – і в світ!», – пригадує Галина Ковтунюк.

Містечко Кисилин так і не оговталось після війни. Тепер це маленьке усіма забуте село. Люди повертаються сюди лише заради одного – пам‘яті про полеглих у Волинській трагедії.

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Досліджуючи життя блаженного Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі від рук німецьких фашистів, ми з колегами подалися до Боснії і Герцеговини, де греко-католицький отець служив на початку 1900-х.

Після приєднання краю до Австро-Угорщини туди почалося масове переселення українців із Галичини… Як нині живуть українці в Боснії і Герцеговині?

«Кожні 20–30 років тут стається конфлікт»

Ми зупинилися в місті Баня-Лука, що є адміністративним центром Республіки Сербської (так називається один із країв цієї держави). Війна закінчилася більш як 20 років тому, проте люди досі переживають її наслідки. Понад те, очікують нової хвилі конфлікту.

Про війну нагадує безліч пошкоджених снарядами й бомбами житлових будинків.

«Проблема Балкан у тому, — розповідає вікарій для українських греко-католиків у Боснії і Герцеговині, настоятель храму Царя Христа в Баня-Луці отець Мирослав Крнешин, — що тут кожні 20–30 років стається якийсь конфлікт чи війна. І людям щоразу треба починати все з нуля. Життя тут як на пороховій бочці. Через постійні конфлікти упродовж багатьох років українці звідси повиїжджали.

На перший погляд, життя в Боснії видається цілком європейським і мирним. Між цієї країною та ЄС діє безвізовий режим. Багато людей працює в Європі. Водночас тут возвеличують Путіна мало не як царя. На сувенірних розкладках представлено великий вибір подарункових дрібничок із російською і «путінською» символікою, з написами на кшталт «Россия — Сербиja: Брат за Брата. Бог на небу, Русиja на земли».

«Серби (наголос на другому складі. — Авт.) сидять тут і чекають, доки Путін прийде і врятує їх, — каже священик. Щоправда, невідомо від кого…

З Баня-Луки вирушаємо до містечка Козарац, де жив і служив блаженний Омелян Ковч.

Сьогодні парохом тут є отець Михайло Стахник. Він мешкає з родиною біля греко-католицької церкви Пресвятої Євхаристії. Неподалік і український цвинтар. Населення міста Козарац на 90% складається з мусульман. Чи не на кожній вулиці мечеть...

«Попе, а де твоя борода?»

Нас люб’язно запрошують до хати. Українці з Великої України тут нечасті гості, тому нам дуже раді, адже, як почуємо згодом, боснійські українці живуть у Боснії як «свої серед чужих», хоча це вже їхня країна, у якій вони народилися й виросли.

Вдома в отця Михайла вишиті рушники, «Заповіт» Тараса Григоровича на стіні, синьо-жовтий прапор… Родина дивиться українське телебачення через супутник, адже зберегти рідну мову за домінування іншої слов’янської мови куди складніше, ніж, скажімо, в англомовному середовищі.

На честь нашого приїзду дружина отця Віра готує для нас обід. Страви місцевої кухні. Неймовірно смачні. До нас приєднується українська родина із сусідньої хати — Надія та Степан Сцибайли. Степан працює в місцевого фермера-мусульманина, доглядає породистих корів.

Українська мова в них давня галицька, та ще й трішки «посерблена», тому доводиться дослухатися до кожного слова... Проте отець Михайло розмовляє доволі чисто.

У парафії отця із 1,5 тис. українців залишилося 120 родин. 321 душа, як каже отець.

Українці тут з’явилися на початку ХХ століття. Прийшли сюди з Бродів, Збаража, Зборова. Зараз важко сказати, хто і з яких причин переселявся. «Переконаний, — каже священик, — що деяких просто обдурили. Їм обіцяли Америку, а спровадили сюди. Людям пропонували краще життя, звісно, за гроші. Бо ж вони були без нічого. А тут прийшли до лісу. Подарували їм по 10 га самого лісу. Вдома не було чим грітися, а тут поселилися в самому лісі».

Біль війни плавно прокрадається в нашу бесіду…

«У Козарці, — розповідає священик, — є дві православні сербські церкви. Одна біля другої... Першу їм збудували австріяки. Теперішню — Петра і Павла — самі серби, коли перемогли в цій війні. У містечку є лише п’ять родин сербів. І дві церкви. Решта мусульмани. Усі серби, які тут є, до останньої війни були червоними. Тож церква їм не була потрібна. А тепер якби могли, то й ногами хрестилися б».

Хоча серби тут православні, проте набагато краще українці розуміються з мусульманами.

«З місцевим імамом маю дуже добрі стосунки. Ми разом викладаємо катехизм у школі. У Козарці в школі всі діти мусульмани, двоє сербів і троє українців. Директор покликав мене викладати катехизм для тих трьох українських дітей. Чому він це зробив? По-перше, отримає допомогу від Європи на відновлення школи, оскільки тут є різні національності. А по-друге, і то було вирішальним, директор сам розповідає: «Дитиною я з’їв більше пирогів (вареників. — Авт.) у сусідській родині українців, ніж, можливо, самі діти з тієї родини». Усі мечеті під час війни були зруйновані. Усі. Ті, що є зараз у місті, відбудовані. І коли вони відкривають мечеть, то мене запрошують на урочистості.

«А щодо ставлення сербів до нас наведу такий приклад. Вони хотіли, аби ми воювали з ними за їхню нову державу — Велику Сербію. Мобілізували наших чоловіків, а родичів тих, які лишилися вдома, ті самі серби вбивали. Це говорить про все».

«Якщо хтось каже, що він греко-католик, то оце «греко» не чують. Чують лише «католик». А якщо католик, отже, ти усташ (представник хорватської націоналістичної організації часів Другої світової війни. — Авт.). Коли почалася війна, сюди прийшли сербські «екстреми», навіть були зовсім шмаркачі. Контролювали хати, церкву, перевіряли, чи є зброя. Випитували в людей, ким вони є. Запитували: як звати? Якщо Василь, то «О, то вже наш». «Як хрестишся?» — запитували. Якщо трьома пальцями, то вже «наш». «Як молишся?» — «Отче наш…» — «О, то як ми». Хоча насправді він тієї молитви й не знає».

«Ото прийшов був один, сів на надгробок на цвинтарі біля храму. А я його знаю, шмаркач, жив недалеко, але мав рушницю… Питає: «Яка це мова?». Кажу: «Українська мова, кирилиця». «Російська?» А я йому: «Краща від російської і від вашої сербської, бо має трошки більше ніж 33 літери». Подумав, а тоді питає: «Попе, а де твоя борода?». Відповідаю: «Як валитимеш церкву, то повідом мене про це, аби я встиг утекти з хати, бо церква впаде якраз на хату…» Подумав, почухав потилицю і, мабуть, вирішив, що валити церкву з кириличними написами — це погано».

«Перед останньою війною у Козарці було 98% мусульман. Українці жили на периферії містечка. Тутешні мусульмани — це мусульманізовані серби й хорвати. Остання війна почалася на території Хорватії у 1991-му, тут — у 1992-му. Через рік уже не лишилося жодного мусульманина. Тут були три концтабори. У Трнополі (поруч із Козарцем. — Авт.) перехідний концентраційний табір, де людей сортували. Чоловіків-мусульман, які годилися для війська, забирали в більш строгі табори. Більшість із них були вбиті. Тут ще є багато невикопаних братських могил. торік на околиці Томашиці викопали 400 тіл чи їхніх частин».

«…Перехідний табір не мав сторожів, але якби сербський вояк, п’яний чи тверезий, побачив і захотів помститися мусульманинові поза табором, то міг просто його вбити. Тому і є тут стільки закопаних коло меж, огорож...»

«Ми досі не маємо відомостей про зниклих українців у цій війні… Одного римо-католицького священика з родиною з Приядора вбили й кинули в мусульманську криницю».

«Я теж чекав, коли по мене прийдуть і (провів пальцем по горлу. — Авт.). Тут не можна було вийти, аби тебе кілька разів не проконтролювали. А були такі «грамотні», що й читати не вміли. Найгірше було тим, кого звали Антін, бо таке саме ім’я мав хорватський генерал. Людей з іменами Франко, Франьо, Франя теж розцінювали як ворогів, оскільки Франьо — це ім’я ворожого для них хорватського президента… Тобто тільки за саме ім’я тебе могли арештувати чи одразу вбити».

«…Мусульмани тут не були готові до війни. Вони навіть не мали зброї. Зброю мали тільки серби. Це було винищення. Це була помста. Зокрема, за те, що сталося під час Другої світової війни. Тут є кладовище, де поховані серби, яких побили дерев’яними молотками. Забили 400 осіб… Це були мужчини, яких відібрали на примусову працю до Німеччини. А тут прийшла депеша, що вже вони не потрібні. І цих людей треба було пустити додому. Але знайшлися такі «відважні» мусульмани, які побили сербів. Вони й до того були в не найкращих стосунках, а після того ще гірше…»

«Вони все ще не розпрощалися з імперським минулим»

«Ми втратили більш як половину наших людей, — додає отець Мирослав Крнешин, — вони як біженці виїхали до США, Канади, Австралії, до європейських країн. Під час війни нас усіляко виживали звідси. Зруйнували кілька храмів. У Приньяворі, де я народився, вночі в комендантську годину заклали міну й підірвали нашу церкву. Повалення храму (церкви, якщо це стосується українців, чи мечеті, якщо йдеться про місцевих мусульман) було першим попередженням: мовляв, вам тут не місце. Проблема сербів, які у своїх умах ще не розпрощалися з імперським минулим, у тому, що вони упереджено ставляться до всіх інших народів. А будь-яке упередження пов’язане ще й з неосвіченістю, забитістю. Такі люди часто сприймають інших так: якщо ти не «свій», отже, хорват… А з хорватами в них давня ворожнеча…»

«Наші «співбрати» візантійські випробували сірники на нашій дерев’яній церкві ще в 1917 році», — розповідає отець Михайло.

Вирушаємо з отцем Михайлом по Козарцю, щоб забрати його дітей та онуків зі школи. Вони навчаються в селі Трнополє.

«Це дуже відоме село. Про нього знають навіть у Гаазі, бо саме там був концентраційний табір під час останньої війни».

Їдемо вулицями.

«Ось тут жили дуже добрі сусіди, — коментує священик, — але виїхали до Каліфорнії завдяки сербам. — І тут жила родина з таким гарним українським прізвищем Брикайло. А тут було три хати Бойцунів. Одна родина виїхала до Едмонтона під час війни».

Більшість хат, які минаємо, належать мусульманам. Будинки розкішні.

«Усе це відбудовано завдяки європейським фондам. Але кожна друга хата має когось убитого2.

Під’їжджаємо до школи, де поруч розташовувався концтабір.

«Оцей весь простір був повний людей. А ось там українська хата покійного Павла Ботинського. У ніч із 5 на 6 березня 1993 року зайшов до хати серб, їхній сусід, розбудив Павла, Славцю та малу Анну й спрямував у них цілу чергу «Калашникова». Їхня дочка Весна спала в окремій кімнаті й втекла через вікно. Відтоді її переслідує синдром війни. Постійно міняє місця проживання. Сцена розстрілу родини весь час перед її очима».

«Логіка розстрілу була така, що треба вбити когось, щоб інші швидше втікали звідси. Тут жило більш як 700 українців. Лишилося близько 300. Я не виїхав, бо як лишати людей? Я священик. З наших священиків ніхто не виїхав».

«Помста вже почалася»

З усього почутого в нас складається враження, що мир тут не буде довговічний.

«Так, ситуація напружена. Відчувається, що країна обрала не той шлях. Подивіться, у них навіть прапор схожий на російський… Зараз я покажу вам дві хати з низькими вікнами, де живуть мусульманські екстреми, ваххабіти. Вони не роблять нічого протизаконного. Але готуються. Вони поширюють своє радикальне вчення поміж поміркованішими мусульманами. Багато з їхніх лав пішло воювати на бік «ІДІЛ» у Сирії. Тут їх можна відрізнити навіть за зовнішніми ознаками: з ким спілкуються, як одягаються. Їм штанки закороткі, а бороди квадратові, як у «Губки Боба».

(Сміється.)

Зупиняємося на великому роздоріжжі, неподалік центру Козарця.

«24 травня 1992 року, у день Кирила і Методія, з пожежного будинку було дано тривогу про небезпеку. Саме після того почалися репресії. Уявіть собі місто, яке жило абсолютно мирним життям, а до війни життя було хороше, заможне, оскільки тут мешкали переважно мусульмани-торгівці, враз стало непридатним для життя. Не було ні електрики, ні людей у хаті, тиша, темрява. А вдень лише встигає око бачити дим то там, то там. Бо наші «добродії візантійські» позабирали з хат усе найліпше й попідпалювали їх, аби мусульмани не могли повернутися. Серби планували, що сюди прийдуть нові мешканці — їхні брати з Хорватії, що й сталося у 1995 році. Та потім їх змусили покинути ці захоплені будинки…»

«Мине час — і тут знову буде війна. Гадаю, помста нового періоду вже почалася. Як? Лікар може не вилікувати, суддя може винести неправильне рішення, поліцай може інакше подивитися на обставини злочину… Тобто це вже є зараз. Мабуть, тут завжди горітиме».

Українці не вважають ту війну своєю. Хоча й народилися тут, як і їхні діди й прадіди. Це їхня земля, і водночас вона досі лишається чужою. Вони дуже цікавляться Україною і з радістю відправляли б своїх дітей на Батьківщину навчатися всього українського. Хоча Україна не завжди пам’ятає про них…

Автор:  Оксана Климончук

Джерело: tyzhden.ua

Опубліковано в Українці в світі

Стрибки через вогнище, пошук цвіту папороті, плетіння з польових квітів вінків, які пускають за течією річки - це лише мала частина традицій на свято Івана Купала, яке українці відзначають у ніч із 6 на 7 липня.

Цей день завжди був пов'язаний з безліччю вірувань, прикмет, традицій, обрядів і навіть заборон. Згідно з давніми традиціями, Івана Купала - свято сонця, тому найважливіша роль в обрядах відведена силі вогню.

Найколоритніше та найцікавіше свято, яким закінчується літній сонячний цикл календарних дохристиянських свят – це свято молоді – Купало, або Купайло, що з часом, після прийняття християнства, деякою мірою трансформувалося в церковне свято. Йдеться про народження Івана Хрестителя, яке святкується церквою 7 липня, або 24 червня за старим календарем. Після поширення християнства давнє народне свято Купала в результаті «християнського нашарування» почало називатися святом Івана Купала.

У надвечір'я дівчата гадають на судженого - кидають у воду свої вінки, а хлопці повинні їх дістати. Вінок - це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, того й дівчина повинна поцілувати і мусить бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір зарання узгоджують).

Хлопці спускають з гори вогняне колесо-сонце (символ літнього сонцевороту) або ж розкручують його на стовпі під загальне пожвавлення і радість.

Купальські вогні

Своїм корінням вона йде в язичницьке минуле і пов’язана з літнім сонцестоянням. Світловий день ставав все менше, чим охоче користувалися темні сили. І щоб відігнати різного роду демонів, люди виходили на масові гуляння навколо багать. Втім, збиралися не просто погрітися, а заради змагальних стрибків — хто стрибне вище всіх над багаттям, той буде найщасливішим. А вже над загасаючим вогнем, взявшись за руки, починали стрибати закохані парочки. Якщо руки розчепити — залишатися разом їм не судилося, а якщо втриматися разом — будуть любити один одного багато років.

Ще вогонь використовували для зцілення, вважаючи, що якщо спалити в купальську ніч одяг хворої людини, вона незабаром видужає. Ну а щоб надати нічному гулянню видовищності, сільські парубки підпалювали бочки і з високого берега скачували їх у воду.

Вода на Івана Купала

Багато традицій на Івана Купала пов’язані з водою. 7 липня християни відзначають також день народження Іоанна Предтечі, який хрестив Ісуса в Йордані. Тому вважається, що саме з цього дня купання у відкритих водоймах стають безпечними — з річок та озер виганяється вся нечисть.

Протекція Купали над любителями поплавати і попустувати в воді триває до Ільїна дня, який відзначають 2 серпня. Крім цілющого купання, оздоровити тіло і душу здатна ранкова роса, а молодих дівчат вона зробить ще красивішими. Вмиваючись вранці, ввечері дівчата пускають по воді вінки, гадаючи на любов.

Трави на Івана Купала

На Івана Купала особливими цілющими силами наділені польові трави і квіти — їх збирають, сушать і використовують потім весь рік для лікування, захисту будинку від злих духів і пристріту.

Найголовнішою рослиною в цей день вважається папороть. За легендою, в купальську ніч вона може зацвісти буквально на кілька секунд — людина, що побачив це чудо, повинна зірвати квітку і бігти геть із лісу, рятуючись від нечистої сили. Якщо втекти від злих духів вдасться, то такий щасливчик навчиться розуміти мову рослин і тварин, а також зможе легко відшукувати будь-які скарби.

Як притягнути гроші

По одному з методів ворожок, треба вмитися срібними монетами і вимовити змову. Однак металом вмиватися незручно, до того ж срібні монетки вдома не всі тримають. Другий спосіб більш простий — потрібно непомітно кинути у вогонь жменю монет і сказати: «Гори-гори, Вогонь-сила, щоб достатку у мене багато було, щоб багатство моє додавалося, щоб все мені вдавалося».

З метою збагачення також радять вмиватися росою. Але робити це потрібно обов’язково до світанку 7 липня.

Ворожіння на чоловіка

Існує також кілька способів ворожити на судженого. Перший із них підходить для тих, у кого багато шанувальників і виникають складнощі в питанні «визначитися». Потрібно взяти стільки гілок папороті, скільки у вас шанувальників, на кожну загадуєте ім’я молодої людини. Щоб нічого не переплутати, придумайте відмітні знаки для кожної: підійдуть, наприклад, різнокольорові нитки. Заходьте в річку, притискуєте гілочки на дно і різко відпускаєте. Той шанувальник, чия гілочка спливла першої, і є ваш суджений.

У другому способі ворожіння потрібно заплести вінок із трав, думаючи про самого судженого, і запустити по воді. Якщо вінок потонув відразу, не вийде нічого з цією молодою людиною: чи знайде собі іншу, або просто кине. Якщо вінок розплівся, все залежить тільки від вас. Якщо вінок далеко поплив — у вас всі шанси вийти заміж цього року.

Третій спосіб підходить для тих, у кого немає можливості йти до річки, тому що тут підійде навіть таз із водою. Візьміть дві ромашки, покладіть їх поруч і «запустіть». Якщо квіти весь час поруч, будете разом.

Що не можна робити на Івана Купала

На Івана Купала прокидається всяка лісова нечисть, тому в цю ніч не можна спати. Навіть в ніч з 6 на 7 липня від води слід триматися подалі вагітним, дітям і літнім. Водяна нечисть може нашкодити слабким організмам цих людей.

Щоб родина не збідніла, її членам на Івана Купала краще нічого не віддавати, не продавати і не позичати. А якщо людина знайде на дорозі гроші — навіть велику суму — йому ні в якому разі не можна їх брати.

Жінкам не можна відзначити Івана Купала і не побувати біля вечірньої ватри — так роблять тільки відьми.

Опубліковано в Свята та обряди
Сторінка 1 із 11