All for Joomla All for Webmasters

Був керівником — став кранівником! 

Ще кілька років тому жоден захід у Тернополі не відбувався без участі «гуманітарного» заступника міського голови Олега Марушія, нині ж екс-посадовець живе у США.

На американський континент Олег Олексійович переїхав із дружиною Лілею, колишньою викладачкою Галицького ліцею, три роки тому і, судячи з усього, назавжди. У США 13 років мешкають їхні донька Ірина, зять Ярослав та двоє онуків — Катя і Дмитрик, які й запросили до себе рідних з України. Маючи певний статус та пошану серед тернополян, Олег Олексійович ризикнув кардинально змінити життя, переїхавши в чужу країну, а найдивовижніше — легко пересів із крісла у міськраді в… кабіну кранівника на одному із американських заводів! Днями «НОВА…» поспілкувалася з паном Марушієм, коли він саме відпочивав на курорті в Маямі (штат Флорида). Мешкає він з родиною у місті Трой (штат Мічіган).
 
«У США в центрі всього людина, а в Україні — проблеми…»
 
Пане Олеже, вісім років ви були заступником міського голови Тернополя з гуманітарних питань, обіймали високу посаду в управлінні освіти і науки ТОДА, очолювали службу в справах неповнолітніх та дітей. Однак після зміни керівництва міськ-ради дещо відійшли від справ і… подалися за кордон. Чому прийняли таке рішення?
 
— Це не було несподіване рішення, перед тим я близько десяти разів провідував дітей у США, вони виїхали туди за «Green card». Основним аргументом щодо переїзду стало те, що потрібно було допомогти доньці доглядати за онуками, тому ми з дружиною поїхали для воз’єднання сім’ї. Окрім того, в Україні я переніс інфаркт, мав групу, вже не міг належно виконувати покладені на мене обов’язки. Я гнучкий щодо змін, тому мені неважко було адаптуватися в США. Нині мені 59 років, почуваюся чудово!
 
— Високопосадовцям і в Україні добре живеться, за кордон хіба що утікають від криміналу. Знаю, що після вашого переїзду подейкували, що, може, і ви десь нагрішили…
 
— Якась газета навіть писала такі припущення, але потім повідомила, що нічого такого правоохоронні органи не підтвердили. Мені було смішно, що люди мислять такими стандартами…
 
— Ви обіймали високу посаду — спілкувалися з людьми, вирішували важливі справи. Чи не бракує вам цього? В Америці працюєте в зовсім іншій сфері…
 
— Я любив кожну свою роботу в Україні — від працівника швидкої допомоги до викладача та чиновника. Звісно, на чужині згадую все те, бракує мені друзів, добрих приятелів, але зробив такий крок — мушу змиритися. Нині працюю оператором крана на заводі «Kreher wire processing inc», що неподалік Детройта. Був керівником — став кранівником! (смієтьсяавт.)
 
Проте не комплексую з приводу цього — життя різнопланове. Взагалі-то в США ніхто не соромиться жодної праці, нема такого, щоб хтось когось принижував, бо він на престижній посаді, а інший ні. Про мій вид діяльності тут ніхто не запитує, в жодній з анкет не потрібно вказувати місце праці. За три роки тільки раз мене про мою спеціальність запитала лікар-кардіолог, і то їй це потрібно було для узгодження страхівки. «А ким ви були в Україні?» — поцікавилася. «Не кранівником!» — усміхнувся я. Тут ніхто не хизується посадою. Один мій сусід — менеджер відомої мережі меблевих магазинів, інший — інженер-теплоенергетик, але ми щиро дружимо, зустрічаємося у вихідні.
 
— А перед друзями з України не ніяково, коли запитують, ким ви там влаштувалися?
 
— Абсолютно ні. Якби байдикував чи тинявся п’яний, — було б соромно, а так щасливий, що маю здоров’я і можливість працювати й забезпечувати сім’ю. Дружина доглядає онуків, дбає про дім. Ми раді, що наші діти добре влаштувалися в Америці, онуки мають змогу здобути хорошу освіту. Донька — фінансовий аналітик в українському банку, зять працює супервайзером із контролю за якістю та відправкою продукції на тому ж заводі, що і я, він — єдиний українець у складі адміністрації, а я вже можу бути кранівником. (сміється —авт.) «Kreher wire processing inc» — повністю контрольований державою завод, що здійснює обробку металу холодного прокату. У мене гідна зарплата, щокварталу — премія, різні страхівки, маю вихідні, відпустку, заробляю на американську пенсію — уже в 62 роки буду мати мінімальну. Окрім того, відкладаю на приватну пенсію (так званий «401 К-План»): щомісяця із моєї зарплати стягають 4%, натомість підприємство додає мені ту суму, а через п’ять із половиною років маю право зняти накопичене — половина буде моя, інша — підприємства. Якщо погоджуюсь працювати у вихідні, нараховують подвійну зарплату, у державні свята — потрійну.

— Які у вас враження від Америки та американців?

— Ще до переїзду я знав особливості американського світу, бо неодноразово бував там. Американці іншої ментальності — доброзичливі, толерантні, агресія в суспільстві практично відсутня. Не кажу, що там усе ідеально, є неблагополучні квартали, але вони відмежовані від інших. Ми поїхали на відпочинок, а я не пам’ятаю, чи зачинив автомобіль, та не хвилююся, бо знаю, що ніхто не залізе. Буває, що й будинок не замикаємо. Поліція стежить за порядком, якщо я не порушую закон, — вони мої друзі. Якось я повертався вночі додому, поліціянти без жодних запитань супроводжували мене якийсь відрізок дороги. Не горить фара — зроблять зауваження, і ти повинен протягом тижня показати, що полагодив несправність, інакше покличуть до суду. Один знайомий сів за кермо напідпитку, то це йому обійшлося в 13 тисяч доларів за рік — заплатив штраф, щотижня аналізи здавав, протягом десяти років не має права в’їжджати до Канади, тому вже п’ять років ні краплі алкоголю до рота не бере.
 
— Українцям би такі правила! Невже американці зовсім не п’ють?
 
— Чому ж не п’ють, але за три роки я не бачив на вулиці п’яного. Коли людина працює, не має часу пити.
 
— А що вам не подобається в США?
 
— Не подобається, що це не моя Батьківщина і що я — емігрант… А ще тут усі занурені в роботу. Але не знаю, чи це недолік… Ось дружина поруч, запитую, що їй не подобається. Каже, що все подобається і дуже! (сміється —авт.)
 
— Невже в Україні люди менше працюють?
 
— Не менше, але в Америці людина працює і відповідно заробляє. А ще тут у центрі всього людина, а в Україні — проблеми… У цехах заводу, де я працюю, в спеку стоять ящики з водою, морозиво, для перекуски — пиріжки і кава — дрібниця, але приємно. Я — робітник, проте можу собі дозволити круїз океаном, відпочинок на красивому узбережжі.

— Мабуть, вам комфортно там ще й тому, що поруч уся родина…

— Безумовно! Я швидко інтегрувався, бо приїхав на готовий ґрунт. Щоправда, ще не дуже володію англійською, але це не є проблемою. На заправці та в магазині даю собі раду, до лікарні, якщо там нема україномовного або російськомовного персоналу, беру з собою доньку. В американському суспільстві все організовано просто. Ми приїхали на відпочинок, через інтернет оплатили номер, нам повідомили код до дверей і ми з персоналом практично не стикаємось. Тут усе максимально зручно, навіть до самого моря прокладена доріжка для людей з обмеженими можливостями. Але мову треба вивчити!
 
— Коли в Україні настане таке життя?..
 
— Мене це дуже болить… Безмежно люблю Україну, хоча кажуть, що з Америки легко любити Батьківщину. І це правда (сміється —авт.). Проте я любив Україну і вдома. Тут усе ніби просто, але так, як треба. Скажімо, у листопаді готуються до зими, як тільки передають, що випаде сніг — уздовж доріг стоять автомобілі з реагентом, а в Україні зима завжди приходить зненацька. А кажуть, що американці тупі. Коли заходить мова про побут в Україні, ми із земляками не можемо пояснити колегам американцям, чому в нас платні туалети. Тут навіть офіси та магазини на перших поверхах зобов’язані впускати людей до туалету. Якби відмовили, у них забрали б ліцензію. Дороги в США чудові, я вже забув, що таке ями. Коли в Україні так буде? Не знаю… Ми жили в радянській спотвореній системі, яка не виховувала високі цінності, а після того — періоди розпаду, становлення, корупція, відсутність лідера, війна…
 
«Американська школа вчить учнів жити»
 
— Свого часу ви були інспектором шкіл Тернополя та області. Порівняйте українську систему освіти з американською.
 
— Сам Бог велів мені працювати в освітянській сфері, бо я народився 1 червня — у День захисту дітей. У США зовсім інша система освіти. Структура освітніх закладів побудована так: передшкілля, дитсадок, початкова, середня та вища школи. Батьки не мають права заходити до навчального закладу, і не тільки з метою безпеки, а передусім, щоб не контактувати з учителями. Якщо потрібно, педагоги запрошують батьків. Оцінки надсилають батькам на телефон. Шкільна освіта в Америці безкоштовна завдяки податкам. Якщо учням до школи іти більше милі, їх возить автобус. Із 16 років учні мають право добиратися до школи на власному авто. Поруч зі школами — автостоянки. Біля школи, у якій навчається наша Катруся, величезна стоянка площею десь як п’ять тернопільських базарів. Онучка навчається в дев’ятому класі. У США кожна школа має свій рейтинг. В окрузі шкіл з високим рейтингом будинки значно дорожчі, ніж біля школи з нижчим. Позаминулої осені ми спеціально купили будинок ближче до престижної школи, яка просто розкішна: величезний спортзал, не знаю, чи такий є в київських школах, актовий зал набагато більший за ПК «Березіль». Катруся закінчила школу на відмінно, має грамоту, батьків не кличуть до школи. Освіті в США надають великого значення.

— Як насправді працює спрямованість американської школи на життя?

— Тут є мотивація до навчання: чим краще вчишся, тим менше платиш. Якщо шкільна освіта безкоштовна, то вища — дуже дорога, проте завдяки хорошим балам у школі можна зменшити плату у вузі й отримати стипендію. Так, у Катрусі високий рівень з географії, то, якщо вона вступить до коледжу, вже не буде там вивчати цей предмет, а відповідно не буде платити за нього. Навчання в американських школах, на відміну від українських із величезним теоретичним вантажем знань, надзвичайно наближене до життя. Дружина допомагала Каті вчити математику, то каже, що у програмі багато задач на логіку. Вони рахують на прикладі цін у магазині, операцій у банку, вартості проїзду і т.д. Якось онучка повернулася зі школи, бабуся дала їй їсти, а вона відмовилася, бо того дня вони вчили історію американських індіанців і їм привозили смакувати кукурудзяний хліб та копчену оленину, що колись їли американські племена. Споживали учні автентичні страви на природі! Коли з біології вивчали смакові рецептори, їм привозили їжу з чотирьох фаст-фудів і вони мали відгадати, яка страва з якого закладу… Та все це можливе завдяки потужній матеріальній базі шкіл. У класах є комп’ютери, різні інструменти, на кожній парті — мікроскоп. На уроці біології кожен учень розбирав щура. У середній школі підручників не видають, вся наочність — на iPad.
 
— В Україні батьки багато працюють із дітьми, нарікають на складну програму. А як із цим у США?
 
— Якщо американський школяр чогось не розуміє, звертається до вчителя і той пояснює йому після уроків — на те він і вчитель! В Америці нема такого явища, як репетитор. Якщо дитині якийсь предмет важче дається, їй пропонують нижчий рівень завдань. Батьки практично не беруть участі в освітньому процесі дітей.
 
— Американським учням легше навчатись?
 
— Тут менше предметів, але їх глибше вивчають, якість знань тут висока. З певного класу учні вибирають предмети. Наша онучка в 9-ому класі має шість предметів, які щодня є в розкладі. Класного керівника нема, нема стабільного класу — на кожен предмет ходить з іншими дітьми. Заступника з виховної роботи теж нема. У школі, де навчається Катруся, чотириста дев’ятикласників.
 
— Як себе почувають учителі в американських школах?
 
— Вчителі заробляють небагато — 3,5 тис. доларів, вони належать до середнього класу. У приватних школах вищі зарплати. Американський вчитель бере горнятко кави, сідає на стіл і проводить урок. Але, попри таку розкутість, пояснює матеріал дуже цікаво! Діти беруть участь в обговоренні, кожен має свою думку. Учні повинні все знати, під час написання тестів не дозволено нічого іншого тримати на парті, крім олівця та аркуша паперу. Тут вважається ганьбою списувати. На уроки категорично заборонено носити телефони.
 
«Через низькі ціни американці не економлять продукти…»
 
— За який час українець може почувати себе в США більш-менш забезпеченим?
 
— Кому як пощастить. Якщо людина їде на заробітки, наймає житло, не платить податків, то може скоріше відкласти певну суму, а якщо вирішує жити в США, хоче придбати гарний будинок в нормальному районі, то треба потрудитися. Серед наших знайомих є такі, що скоро стали заможними. А ще тут можна легко виграти гроші у лотереях.

— Чи поруч із вами мешкають українці? Хто ваші сусіди?

— На нашому масиві живуть три українські сім’ї — з Ходорова, Перемишлян та Івано-Франківська. Там, де ми жили раніше, було значно більше земляків. З українцями зустрічаємося в греко-католицькій церкві, в українських школі, мистецькому домі та банку. Наші безпосередні сусіди — американці. У нас склалися з ними хороші стосунки — живемо ніби в одній хаті, парканів нема. Якось ми з дружиною садили кущі, сусід побачив і каже: «Сади, де хочеш. Можеш на моїй ділянці!» Ми стрижемо траву, то і сусіду зріжемо, він взимку відкидає сніг — обов’язково нам прогорне. По інший бік живе багатодітна сім’я — мають четверо дітей. Вони протестанти, прийшли до нас на обід і запитують, чи ми молимось перед їдою? Кажемо, що ні. Вони не стали молитися, що зазвичай роблять, — у чужій хаті дотримуються чужих правил.
 
— Пане Олеже, маєте власний автомобіль? Які там ціни на пальне?
 
— У мене «Ford Еscape». Без автомобіля не обійтися, адже щодня на роботу доводиться долати 70 кілометрів. Бензин тут дешевий. Вартість дещо коливається залежно від ціни нафти. Коли їду на роботу, чотири літра пального можуть коштувати 2,20 долара, а під вечір — 2,10. Я заправляю авто еко-бензином за 1,50 долара за чотири літра. Для американців це копійки.
 
— А ціни у супермаркетах стабільні?
 
— За три роки ціни практично не змінилися, хоча діти кажуть, що за час їхнього перебування зросли. Продукти тут дешеві, і це не дуже добре, бо люди не економлять, не цінують. Наша донька не знає, які ціни в супермаркеті — складає все в кошик. Ми з дружиною іншої «закалки» — запам’ятовуємо, стежимо за акціями. Кількакілограмовий шмат полядвиці вранці може коштувати 26 доларів, увечері — 19, а наступного дня — 7-8. То навіщо переплачувати?! 12 яєць вартують 79 центів — це дуже мало, адже, коли 25 центів упадуть на землю, ніхто тут не піднімає. За 16 доларів із дорослого та 6 доларів з дитини можна досхочу наїстися у китайському ресторані. На закупівлю продуктів харчування на тиждень для нашої родини іде мій одноденний заробіток, на місяць — чотириденний. Американці не хвилюються за завтрашній день, у них усе доступне і передбачуване.
 
— Мабуть, через низькі ціни американці споживають багато їжі…
 
— Напевне. Я теж тут погладшав. Бачили мене на фото? (сміється —авт.) Медсестра зробила мені зауваження, що за півроку я поправився на 4 фунти (майже на 2 кг). Якби вона знала, що за три роки в США я поправився на 12 кілограмів, то ще більше би сварила! Я погладшав, бо дружина смачно готує, не переживаю стресів, як у кріслі чиновника (сміється —авт.).

— Ви казали, що маєте американські страхівки. Які саме?

— Я вже скористався авто- і медичним страхуванням. Одна пані-водійка писала СМС за кермом і в’їхала в моє авто. Підбігла, запитала, чи все добре зі мною, повідомила поліції, що вона винувата в аварії. Евакуатор забрав моє авто, згодом зі страхової компанії зателефонували і сказали, що не будуть ремонтувати його, а повернуть мені гроші. Так, за автомобіль, який ми планували продати за 6 тис. доларів, нам повернули 9,5 тисячі (!), і я купив новий. Щодо медичного страхування, то маю добру страхівку: щотижня плачу 98 доларів і безкоштовно може лікуватися моя сім’я. Дружині робили складну операцію, витратили близько 100 тис. доларів — страхівка все компенсувала. У рік за медицину найбільше можу заплатити 3 тис. доларів, але з них 2 тис. мені повертають на роботі. Я перебуваю на обліку в кардіолога. Та гріх би мав щось казати на українських лікарів — вони врятували мене! В Україні хворий іде до лікаря, а в США хворому дають кабінет і медики приходять обстежувати його. Навіть якщо людина не має страхівки, їй знижують вартість лікування до 80%.

— Як проводите вільний час?

— Вільного часу не так і багато. Люблю риболовлю: річна ліцензія коштує 60 доларів. Якось на півночі Мічігану спіймав лосося з 300 г ікри! У червні їздили родиною на День молоді в урочища «Діброва» та «Київ», де українська громада купила землі, звела будиночки і проводить свята.

— Яку останню книгу читали?

— «Адамцьо» івано-франківської письменниці Оксани Кузик. В Чикаго маю колєжанку, яка дружить з цією авторкою, тож вона мені порекомендувала. А взагалі-то читати люблю, тут є бібліотека, тому проблем з книгами нема.

— Ваше американське обійстя все у квітах! Це пані Ліля та ваша донька вкладають душу?

— Так, вони дбають, щоб усе було гарно! Біля будинку ростуть 16 кущів троянд, чорнобривці, сальвії, мальви… У нас була велика акація, але лягала на хату — мусили зрізати, натомість посадили китайське дерево. А на невеличкій грядці — помідори, огірки, часник, цибуля…

— А бараболі?!

— Ні-ні! (сміється —авт.)

— Сумуєте за Тернополем?

— Дуже! У Тернополі живе мій син Юрій зі своєю сім’єю, тому ми при можливості їздимо додому. Родом я з Івано-Франківщини, але майже сорок років прожив у Тернополі. Минулого літа був у файному місті — змінюється на краще!

Автор: Олег Марушій
Джерело: Cайт міста Тернополя

 

Опубліковано в Власна думка

Іноді діти здатні і дивувати. Так минулого року вчинили учні тернопільської школи №16. Вони зняли випускний альбом, який шокував країну.

У більшості випадків, випускний – це свято, на якому беруть участь намагаються вже здаватися дорослими, але все ж з дитячою наївністю і добротою. Свято наповнений амбіціями і надіями і розглядається не як прощання з дитинством, а як новий крок вперед до світлого майбутнього, йдеться на сторінках gazeta-misto.te.ua.

Відеоколаж з випускних фото 11-А класу розмістив на своєму Youtube-каналі фотограф Роман Савка.

shok1

shok2

jut

Школярі зняли його за мотивами відомих фільмів жахів, поставши в образах закривавлених вампірів, озброєних маніяків і їх жертв. Замість акуратно зачесаних хлопчиків і сором’язливих дівчаток в літніх сарафанах, ми можемо побачити Джокера, Дракулу і Леона-кілера.

24175623

Як розповіли самі учні, ідея прийшла випадково – фотограф просто пожартував, що можна зробити подібну фотосесію, але школярі вже загорілися цією ідеєю. Фотограф погодився на таку роботу, але тільки після згоди батьків і вчителів. Як пізніше розповів батько одного з випускниць до фотосесії всі поставилися по-різному, і однозначної реакції не було. На сьогоднішній день у відео майже 400 000 переглядів.

З моменту випуску вже минув рік, але створити ще більш страшний випускний альбом поки ніхто більше не наважився.

 

 

Опубліковано в Школа

У Тернополі мама 12-річного хлопчика разом із його однокласниками організували в міській квартирі справжній волонтерський десант, - інформує газета "Наш ДЕНЬ".

За три роки вони відправили на фронт кілька сотень тисяч пряників і сплели десятки квадратних кілометрів маскувальних сіток.

0993
Тернопільські школярі були першими в Україні дітьми, нагородженими бойовими медалями “Сильні духом” і орденом “Бойовий волонтер України”. Заради бійців вони кілька разів у тиждень уже протягом трьох років збираються і допомагають, чим можуть.
– Ми хочемо, щоб нашим воїнам стало радісніше. Хтось усміхнеться, і це для нас набагато важливіше за медалі й грамоти, – розповідає семикласниця Катя.Військові на Сході охрестили тернопільських школярів бандою малолітніх волонтерів. Солодощі та маскувальні сітки, зроблені дітьми, отримували вже чи не у всіх гарячих точках України.0992

«Якщо на мить стане тепліше – наша місія виконана»

Коли в Україні оголосили початок антитерористичної операції й наші військові потребували зброї, одягу й навіть їжі, тернополянка Ірина Ракович вирішила допомагати, чим може. Після роботи в Тернопільському педагогічному університеті займалася волонтерством. Одного разу знайомі, які відправляли вантажі на Схід, зауважили, що військові радіють, коли їм пишуть діти. Пані Ірина попросила сина Віталія, який вчиться у 16-ій школі, зібрати листи від своїх однокласників.Уже за кілька днів вдалося зібрати ще й кілька ящиків домашнього печива для бійців. Вони потрапили у спецбатальйон “Шторм”, а командир відділення, отримавши подарунки, прислав до Тернополя солдата з подякою.
0991
 
Відтоді діти почали збиратися в пані Ірини вдома. П’ятеро школярів – Віталій Ракович, Настя Козовик, Катя Кавка, Адріана Химера й Соломія Бойчук разом з пані Іриною готують для бійців солодкі подарунки та плетуть маскувальні сітки. Діти приходять після школи, й дві-три години свого часу присвячують, щоб допомогти українським військовим.– Там дуже не вистачає домашнього тепла і турботи рідних, – каже Віталик. – Ми стараємося якось компенсувати їм це, присилаючи пряники й сітки, які теж потрібні, бо часто рвуться.– Воєнні дії не можуть бути якісними без хорошого тилу. Ми робимо наче небагато, печемо медово-імбирні пряники, які дуже добре зберігаються, і плетемо маскувальні сітки на прохання хлопців, – додає пані Ірина. – Взимку білі, восени й навесні – коричневі, а влітку – оливкові й пісочні. Звичайно, пряники – це, може, не найнеобхідніша річ на передовій. Але якщо, смакуючи домашню випічку, боєць згадає, що вдома його чекають, що хтось про нього турбується, і якщо хоч на хвильку стане тепліше, то наша місія виконана.0990 0989

«Побачили зовсім інший світ»

Зараз вдома у пані Ірини вже готові до відправки кілька ящиків із смаколиками. Близько семи сотень пряників волонтери пекли й прикрашали самі. Аби приготувати таку кількість печива, довелося працювати два тижні. Подарунки вже чекають у батальйоні “Шторм”, у 56-ій Маріупольській бригаді та Одеському військовому госпіталі. Віднедавна школярі вирішили допомагати і дітям-сиротам на Сході й Півдні України. Цього разу разом з військовими подарунки отримають у Маріупольському дитячому будинку-інтернаті.– Пригадую, перед Різдвом, Паскою ми з дітьми й студентами за раз відправляли по 2,5 тисячі пряників, – каже пані Ірина. –  Раніше частіше возили допомогу військовим, ми навіть не знали, які бригади отримали. Зараз не так часто їздять туди буси: і бензин дорогий, і люди вже не так активно допомагають, як на перших порах.Тернопільські школярі бували в гостях у військових, яким допомагають, на мирних територіях. Пані Ірина з сином їздили навіть у зону АТО. Після цього, розповідає, вона зрозуміла, що не можна залишатися осторонь і що їхня робота потрібна.0988
– Ми їздили на запрошення спецбатальйону “Шторм”, – каже пані Ірина. – Не було страшно, я була впевнена в тому захисті, який нам надають наші військові. Побачили зовсім інший світ. Їздили тоді з допомогою і у військовий госпіталь у Красноармійську. Провідувати поранених було важко і страшно. Там добре розумієш, що в нас війна.Нещодавно тернополяни відправляли солдатам і теплі домашні в’язані шкарпетки. Допомогу передали в Одеський військовий госпіталь.– Звідти зателефонував  один боєць і сказав: добре, що не пішов в усі палати це рознести. Бо, виявляється, не всі поранені воїни мають на що вдягнути ті шкарпетки. Хлопці лежать без рук, ніг і зі страшними травмами, – розказує пані Ірина.– Раніше я проводив багато часу у комп’ютері, дивився телевізор, – додає Віталій. – Тепер совість не дозволяє так витрачати час.
0987

«Вони – наші герої»

Діти кажуть: коли закінчиться війна, і далі займатимуться волонтерством, адже є багато людей, яким потрібна допомога. А тим часом вони замість того, щоб сидіти за комп’ютером чи телевізором, продовжують пекти пряники й плести сітки. Коли гарна погода – виходять у двір і раді кожній парі додаткових рук.А ще діти щиро діляться своїми мріями.– Хочу, щоб солдати не покидали свої домівки й не переїжджали в якесь інше невідоме їм місце, щоб залишалися вдома, – каже Настя.– Хочу, щоб війна закінчилась. Мені здається, що люди повинні отямитись, бо якби ніхто не йшов на війну, то цього страхіття могло б і не бути, – ділиться Соломія.0986– Я мрію, щоб ті хлопці, які  в госпіталях, одужували якнайшвидше, щоб більше ніхто не помирав і скоріше поверталися додому живі й здорові, – розповідає Віталик.– Щоб не думали, що вони нікому не потрібні. Вони – наші герої, і ми їх ніколи не забудемо, – додає Адріана.Уже невдовзі смаколики від тернопільських школярів вирушать за призначенням. Після Великодня діти готуватимуть нові подарунки, які зігріватимуть бійців на фронті.
Сировина для сіток – натуральні тканини природних кольорів, які скоро закінчуються, кажуть волонтери. А ще потрібні мука, яйця, мед, спеції, пудра та інші продукти для пряників. Охочі допомогти дітям готувати подарунки для військових можуть звернутися до Ірини Ракович, тел. 098 41 60 407.
Опубліковано в Україна у вогні
FB