Українські громадські активісти повідомили, що відповідальність за зруйнування пам'ятнику на братській могилі вояків УПА на цвинтарі у Грушовичах на себе взяла польська організація "Національний Рух". Крім того, встановили, хто стоїть за цією ганебною акцією.

Опубліковано в Світ

26 квітня 2017 року, напередодні 70-річниці примусової депортації Українців - операції "Вісла", у польському селі Грушовичі на цвинтарі демонтували пам'ятник на могилі полеглих українців-бійців УПА. Поліція та представники влади не втручалися.

Опубліковано в Світ

Лемки звернулись до керівництва України та Польщі з вимогою відновлення справедливості - вшанування пам'яті жертв операції "Вісла" та засудження  примусової депортації українського населення.

Опубліковано в Україна

Маріонетковий російський суд продовжує збільшувати кількість українських заручників в Росії. Північно-Кавказький окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону засудив кримського татарина Руслана Зейтуллаєва до 12 років позбавлення волі по сфабрикованій справі «Хізб ут-Тахрір».

Опубліковано в Україна у вогні

7 травня 2017 року вібудеться святковий концерт,  присвячений Дню матері.

Опубліковано в Колонка подій

“Двомовна Канада” була і залишається утопією. Двомовними є лише 17% населення – переважно ті, хто в побуті розмовляє французькою. Канадський досвід може стати цікавим уроком для поборників “державної двомовності” в Україні – в ситуації офіційного білінгвізму виживає лише одна мова: сильніша.

Колишній одесит, мій приятель вже кілька років вчиться у Сполучених Штатах. У 2005 він вперше у житті приїхав до Канади – по справах. Я жив тоді у Шербруку – квебекському містечку на 150 тисяч жителів. Друг мав мою адресу. На одній із сусідніх вулиць він зупинив машину, щоб розпитати перехожих, як їхати далі.

Замість передмови: “Я думав, вони якось… двомовні”

  • Слухай, – здивовано розповідав він мені потім. – Вони ледь розмовляли англійською! Все пояснили, але з такими зусиллями!
    – Звісно, – кажу. – Це ж для них чужа мова.
    – Ну, я думав, що вони, вони все ж таки, якось… двомовні…

Це сталося у Квебеку – однією з найбільших за територією і населенням провінцією Канади, заселеній переважно франкомовними квебекуа.

Якби мій приятель приїхав, скажімо, до Торонто, і спробував би розпитати дорогу французькою, відповідь була б більш лаконічною: “І don’t speak French”.

Країна обмежної двомовності

Канада вважається двомовною країною. Ідеально двомовною. У неї дві державні мови – англійська і французька. При цьому у самому Квебеку “державною” є одна мова – французька, її визнають рідною 81% квебекуа.

Дехто наводить канадський білінгвізм, як приклад для України. Можна порівняти, як виглядає офіційна двомовність у Канаді із офіційною франкомовністю у Квебеку.

Федеральні установи не підпадають під дію Хартії. Їхні оголошення – завжди двомовні, навіть у Квебеку.

У нашій народній підсвідомості міцно засіли чотири міфи:

1. Канадці – єдиний народ.
2. Більшість канадців володіє як англійською, так і французькою.
3. Канадський білінгвізм усіх влаштовує.
4. Канадська мовна ситуація нагадує українську

Чи так це насправді? Розглянемо кожне міфічне твердження по черзі.

1. Канадці – єдиний народ?

У 1839 році, розслідуючи причини Повстання Патріотів (першого та останнього в історії повстання за незалежність Канади, 1837-1838 років) британський лорд Джон Дархем писав:

“Я чекав, що знайду протистояння уряду і народу. Я знайшов дві нації, що борються поміж собою у лоні єдиної держави. Я знайшов не боротьбу принципів, а боротьбу народів”.

Саме так. Два народи. Дві нації.

Англо- і франкоканадці, це не просто дві мовні групи. Це – два народи, дві нації, два етноси. Вони зовсім різні за походженням, за культурою, за менталітетом. Квебекці завжди знали, що вони – не “Anglaіs”. Англоканадці пам’ятали, що “French” – це не вони.

Франкомовні складають більшість населення Квебеку, англомовні – решти Канади. Єдине, що їх об’єднує – це канадська держава.

“Ми прийшли сюди триста років тому. Ми підкорили шмат континенту від Гаспе до Монреалю і від Сен-Жан д’Ібервіль до Унгави, промовляючи: тут все, що ми привезли з собою – наша віра, наша мова, наші чесноти і навіть наші слабкості – стають священими, незмінними, і залишаться назавжди.

Навколо нас оселилися чужинці, що називають нас варварами. Вони захопили майже всю владу, взяли майже всі гроші. Але у країні Квебек нічого не змінилося. Нічого не зміниться… І ми збереглися, мабуть, для того, щоб ще багато століть світ… казав: ці люди належать до народу, який не вміє вмирати.”

Це – цитата з роману “Марія Шапделен”, написаного у 1913 році. Саме таким побачив квебекський патріотизм його автор, француз Луї Емон. Емон достатньо пожив серед франкоканадців, і знав, про що пише.

“Я приїхав до Квебеку вивчати французьку частково через почуття патріотизму, – пригадує англоканадський журналіст Ґрем Фрейзер (Graham Fraser) у своїй книзі “Sorry, І Don’t Speak French”, – І я був вражений життям, яке мало дуже мало спільного з країною, де я виріс. Того літа Жіль Віньо співав пісню “Моя країна” (“Mon pays”). Віньо співав не про Канаду…”

Пісня “Моя країна” починається так:

“Моя країна – це не країна, а зима.
Мій сад – це не сад, а поле.
Мій шлях – це не шлях, а сніг.”

Це – пісня саме про Квебек. Такий, як він є – з довгою зимою, сніговими бурями, заметіллю… Людина, яка її склала, дуже любила цю свою країну.

У 2006 році федеральний парламент вперше у історії країни визнав квебекців “нацією”. Деякі англомовні канадці сприйняли це, як “поступку сепаратистам”. У самому ж Квебеку більшість населення не звернула на це увагу. Це якби федеральний парламент визнав, що зимою, зазвичай, холодно, а у морі вода – солона.

Два народи, дві мови, дві культури… Більшість квебекців дуже мало знають про життя “решти Канади”. Більшість англоканадців взагалі не підозрюють про існування квебекської культури (непоганої літератури, чудового кінематографу світового рівня…). Для них, все, що стосується Квебеку, це – “French”.

2. Більшість канадців володіє як англійською, так і французькою?

За даними канадського міністерства статистики на 2006 рік, лише 17% канадців володіють водночас англійською і французькою. Менше, ніж кожен п’ятий. Ось така у Канаді двомовність.

Де ж живуть ці нечисленні білінгви? Може, вони рівномірно розподілені по всій країні? Виявляється, ні.

55% двомовних канадців мешкає у франкомовному Квебеку. Їх там – 40% населення. У решті Канади двомовні складають лише 10% відсотків населення.

Але історія на цьому не закінчується. За межами Квебеку кількість людей із рідною французькою складає майже 4%. Відповідно, лише 6% не-франкоканадців за межами Квебеку спромоглися вивчити мову Мольєра.

Про якість, поки що, не йдеться. Але, якщо чесно, не так вже й багато з “офіційно-двомовних” поза Квебеком можуть вільно підтримати французькою бесіду на повсякденні теми – побут, машини, політика, спорт… Правду кажучи, навіть не всі двомовні квебекці здатні на це.

Місто Квебек. Агітація напередодні виборів до федерального парламенту (осінь 2008).

Федеральні партії не обмежені у виборі мов, але на більшості території Квебеку їхні плакати – виключно франкомовні. Робити інакше – значить, налаштувати проти себе більшість населення.

Нещодавно одна монреальська радіостанція провела експеримент.

Журналіст зателефонував у пересічний готель міста Квебек (франкомовного на 99%) і розмовляв виключно англійською. Він спробував замовити номер. Людина на іншому кінці трохи зам’ялася, але перейшла таки на англійську. Звісно, не ідеально, звісно, з акцентом… але номер таки зарезервували. Потім журналіст зателефонував до готелю в Торонто. Говорив, звісно, тільки французькою. Клерк розгубився і попросив почекати. Після кількох хвилин пошуку, він знайшов-таки якогось “білінгва”. Щоправда, “білінгв” не виправдав довіри, бо нічого, окрім “бонжур” він сказати не зміг.

Збираючись до Квебеку – у відпуску чи у відрядження – пересічний мешканець Торонто чи Ванкуверу не побіжить купувати англо-французький розмовник. Це йому навіть не спаде на думку. Навіщо, якщо майже половина квебекців розуміє “общєпрінятий язик”? Він без проблем зніме номер у готелі, пообідає у ресторані, розпитається, як проїхати до центру міста. І все це – не вимовивши жодного французького слова. Звісно, всі написи навколо будуть французькою, та й не всі перехожі володітимуть мовою Шекспіра. Але так-сяк порозумітися можна. Особливо у сфері обслуговування.

Натомість, збираючись до Калґарі чи Галіфаксу, франкомовний квебекуа має підучити свою англійську. Інакше доведеться спілкуватися жестами. Хоч на вулиці, хоч у магазині. Окрім, може, випадків, коли за прилавком випадково стоятиме інший квебекуа, або ж імігрант із Франції, Конго чи Алжиру. Але ймовірність такого співпадіння наближається якщо не до нуля, то, принаймні, не до одиниці. Чим далі від Квебеку, тим вона менша.

Чесно кажучи, дуже важко назвати таку ситуацію “ідеалом білінгвізму”.

3. Канадський білінгвізм влаштовує всіх?

Білінгвізм обмежується державними програмами. За федеральним Законом про офіційні мови від 1968 року, кожен громадянин має право на вживання та освіту однією чи іншою з офіційних мов незалежно від місця проживання.

Кожен має право отримати державні послуги тією чи іншою мовою. Також – свідчити у суді. Більшість державних публікацій має бути двомовними. Депутати федерального парламенту можуть виступати або англійською, або французькою. Етикетки на продуктах споживання теж мають бути обидвома мовами.

“Щодо решти, – казав П’єр Еліотт Трюдо, “батько” канадського білінгвізму, – хай вирішують економічні та соціальні сили… Хай споживач та інвестор вирішують, що їм робити у рамках цього закону (про офіційні мови)”.

“Споживач та інвестор” вирішили. Добитися франкомовного обслуговування у ресторані Калгарі не легше, аніж україномовного обслуговування у ресторані Сімферополя.

Державні службовці у так званих “двомовних регіонах” – Оттава, Монреаль, Новий Брансвік – мають вільно володіти обидвома мовами.

“На весні 2004, Керолін Едолф, журналістка CBC-Radіo у Оттаві, помітила зростаючи паніку серед декого зі своїх сусідів, – пише Ґрем Фрейзер. – Уряд вирішив, після років мовних вимог вжити нове правило; люди, що не склали іспит з читання, писання та усного спілкування після трьох спроб (!), не мали залишатися на державних посадах”.

Йшлося про англомовних чиновників, що живуть та працюють у “двомовній” столиці Канади, та ще й у федеральному уряді, на посадах, які від самого початку вимагали двомовності.

Коли раптом виявилося, що французьку, все ж таки, треба теж знати, і що іспит не можна завалювати більш, ніж три рази, цих людей охопила паніка.

За задумом теоретиків канадського білінгвізму, Оттава мала би бути двомовною. Щоб, приїхавши туди у справах, кожен громадянин Канади – хоч “англо-“, хоч “франко-” – почував себе, як вдома.

Ця прекрасна ідея так і залишилася утопічною. Двумовними є хіба що вивіски на державних установах та частина дорожніх знаків і табличок з назвами вулиць.

Більшість вивісок приватного сектору – англійські. Майже всі меню у ресторанах – англійською. Майже вся сфера обслуговування – кафе, таксі… – працює тільки англійською. Двомовні вивіски – це, у більшості випадків, ознака того, що бізнес належить франко-онтарійцю. Двомовне обслуговування існує переважно там, де працюють франкоонтарійці, квебекуа, або ж нечисленні імігранти з франкомовних країн…

Чи влаштовує когось такий білінгвізм? Важко сказати.

Квебекуа, що їдуть до Альберти чи до Онтаріо (включаючи “двомовну” Оттаву), почувають себе майже як за кордоном. “Це – не в нас”, – констатують вони.

Англомовним, навпаки, здається, що їм штучно нав’язують французьку.

Коли онтарійський уряд запровадив двомовні знаки на дорогах, 116 тисяч людей підписали петиції, протестуючи проти цього рішення. Проте, їдучи до Квебеку, онтарійці часто скаржаться на недостатню кількість англомовних знаків.

Таке ставлення передається новим імігрантам.

Ось типова скарга на “засилля французької”, яку можна знайти на будь-якому з російськомовних форумів Канади: “Уявляєте собі, я їхав по такому-то гайвею, і побачив дорожній знак з якимось французьким словом! І ці кляті французи ще кажуть, ніби їх дискримінують! Так, своїми очима бачив. Та ні, не на тому гайвеї, а на другому. Що, не можете знайти? Ну то поїдемо разом, я вам покажу! Я це місце добре запам’ятав! Зовсім вже задовбали ці сепаратисти своєю французькою…”

Мабуть, щось подібне кажуть імігранти з Індії, Китаю, Нігерії… Багато з них щиро не розуміють, навіщо у “англомовній” країні якась там французька. Якщо зауважити, що щороку до Канади приїжджає коло 300 тисяч імігрантів, майбутнє французької за умов білінгвізму залишається під сумнівом.

4. Канадська мовна ситуація нагадує українську?

Головна відмінність Канади від України – у мовному аспекті – доволі істотна.

У Канаді – два різні народи, з двома мовами і культурами. Вони ніколи не складали одне ціле. Не складають і тепер.

В Україні – все навпаки. Протягом кількох століть, один народ був розділений поміж різними державами… але залишився єдиним народом.

Навіть якщо чимало східних українців перейшли на російську, вони залишаються українцями і не заперечують цього. Більшість може пригадати, що дідусь чи бабуся розмовляли колись українською.

Та й навіть на сході русифікація торкнулася, переважно, великих міст. У селах та містечках ще й тепер лунає українська. Вона не занесена, не нав’язана – нею тут розмовляли завжди.

А ось – приклад “федеральної” двомовності на Острові Принца Едварда, майже повністю англомовній провінції. Тут – одна з вивісок в місцевому національному парку. Як бачите, змінено лише одне слово. “Перекладено” щось на кшталт “Стежка “Обітаємий Лєс”.

Українізацію можна трактувати, як повернення до коріння і відродження мови предків. Та й просто як захист прав тих, хто ще не забув історичну мову – наприклад, тих самих селян.

У Канаді такого аспекту немає. Примусово францизувати Британську Колумбію було б таким самим злочином, як і англізувати Квебек. Але ніхто й не намагається францизувати Британську Колумбію. І ніколи не намагався. Та й взагалі, англійській мові у Канаді нічого не загрожує.

А ось англізація Квебеку – річ цілком реальна. За часів “двомовності” вона швидко прогресувала. Єдине, що змогло її зупинити – відмова Квебеку від політики білінгвізму. Відтепер французька – єдина офіційна мова провінції. Та й навіть тепер у деяких монреальських готелях та ресторанах можна почути від обслуги: “Sorry, І don’t speak French. Please, speak Englіsh!”

Замість епілогу : Чому французька все-таки зберігалася?

Якщо Квебек (а особливо – Монреаль) залишився франкомовним, то це, власне, завдяки відмові від білінгвізму. У 1977 році уряд провінції прийняв Хартію французької мови (так званий “Закон 101”).

Відтоді французька стала єдиною офіційною мовою Квебеку. Нею мають бути усі вивіски (англійський текст можна додавати за бажанням, за умов, що англійські літери будуть менші від французьких). Французька має бути робочою мовою усіх великих та середніх підприємств (хоча на практиці, численні англомовні компанії ігнорують цю вимогу).

Діти мають ходити до французьких шкіл (але ті, хто самі колись навчалися англійською, можуть відправляти дітей до англомовних шкіл – державних, безкоштовних). Усі магазини, ресторани та готелі мають бути у змозі надати сервіс французькою (на практиці, я був свідком кількох ситуацій, коли на мій “бонжур” відповідали виключно англійською; судячи з того, що я читав у газетах та чув від знайомих, це – лише крапля у морі).

Англомовні громадяни Квебеку щиро вважають “Закон 101” “фашизмом” і “шовінізмом”. Їх не засмучує тй факт, що у провінції діють три університети з виключно англійською мовою навчання. До цього треба додати з десяток англомовних коледжів.

Всі ці установи фінансуються урядом Квебеку, а їхні студенти мають ті ж пільги, що й студенти франкомовних вузів франкомовні. У провінції виходять англійські газети, є англомовні радіостанції та канал телебачення. Навіть податкові декларації для квебекського Міністерства податків можна заповнювати англійською.

Проте Хартія робить свою справу. Принаймні уповільнює англізацію Квебеку…

Довідка: Коротка історія Канади

У XVІІІ сторіччі Франції належали колосальні території у Північній Америці: південь сучасних Квебеку та Онтаріо, Акаді (сучасні Атлантичні провінції Канади), Манітоба, долина ріки Міссісіппі з містом Новий Орлеан, територія сучасних Міссурі, Огайо та Іллінойса з фортецею Детруа (D?troіt – французькою “протока”).

Сучасні географічні назви Detroіt, Chіcago, Іllіnoіs, Mіchіgan – відображають французьку, а не англійську транскрипцію індіанських слів. Так само і з назвою народу сіу (Sіoux).

Проте, Франція так ніколи й не колонізувала більшість із цих територій. Європейське населення нараховувало кілька десятків тисяч і жило, переважно, у долині ріки Святого Лаврентія, у Новому Орлеані та у Акаді (сучасна провінція Нова Шотландія). Перша з цих груп назвалася “канадцями”.

У ті часи, слова “канацець” і “франкомовний” були синонімами…

У 1863 році, внаслідок запеклої війни, Канаду приєднано до британських володінь. У квебекській історії цей період носить назву Завоювання (La Conqu?te).

На початку, англомовне населення Канади (тобто берегів Святого Лаврентія) складалося, переважно, з військових, чиновників та купки комерсантів. Шотландські та ірландські селяни-католики, що переселялися до країни, зливалися з місцевим населенням. Вже у другому поколінні їх не можна було відрізнити від канадців – ані за мовою, ані за звичаями. Ще й сьогодні в багатьох франкоканадців – шотландські та ірландські прізвища.

Але така ідилія продовжувалася не довго. Після Американської революції до країни імігрувало багато лоялістів (тих, хто залишився вірними Британській короні і не визнав незалежність новостворених США).

На відміну від канадців, новоприбулі були протестантами. Їхні культура, звичаї, уяви про суспільство абсолютно відрізнялися від канадських. Вони жили окремо, створивши свій, майже паралельний світ.

Так виникло дві основні групи канадців, які існують до цього часу.

Кількість англомовних збільшувалася за рахунок нових імігрантів з Британії. Кількість франкомовних – виключно завдяки високої народжуваності.

Англомовні канадці займали панівні позиції у економіці країни. Вони були краще освічені. А головне – відчували себе панівною нацією. Англійська стала мовою бізнесу, виробництва, державного апарату, армії…

Іммігранти, що приїхали до Канади у 1950-ті роки, ще можуть пригадати, як у деяких магазинах продавцям забороняли говорити з покупцями французькою (навіть якщо і ті і інші були франкомовними)

Франкомовних канадців виштовхнули на нижчі сходинки суспільства. Вони були бідніші і гірше освічені. Багато хто асимілювався. Але більшість зберігла свою мову та культуру…

У 1960 році у Квебеку почалася так звана Тиха революція. За кілька років провінція повністю модернізувалася. З патріархального, закритого і малоосвічeного франкоканадське суспільство перетворилося на сучасну націю. Відкрилися нові коледжі та університети. Зростала кількість франкомовних підприємців. Квебекці піднімалися з колін.

У 1974 році французьку оголосили єдиною офіційною мовою Квебеку, а у 1977-ому прийняли Хартію, що захистила квебекський народ від асиміляції.

Автор: Євген Лакінський (Квебек)

Джерело: texty.org.ua

Опубліковано в Світ

Тиждень після Великодня в Україні традиційно називають Поминальним. Він закінчується Провідною або поминальною неділею, проводами, провідками, гробками, опроводи, радониця, дарна неділя, радниця, Томина неділя – все це назви однієї і тої ж традиції – згадувати душі померлих в першу після Великодня неділю. Існують різні назви сьогоднішнього дня (залежно від регіону).

У кожного регіоні з цим святом пов'язані свої звичаї, але спільним є те, що сім'ї збираються на кладовищах, щоб помолитися за близьких, що пішли у вічність.

Цього року поминальні дні випадають на 17-23 квітня.

Цього дня українці провідують могили своїх близьких і рідних. Вважається, що після Великодня на цілий тиждень Господь відпускає душі померлих на землю. А вже у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають змогу з ними "поспілкува­тися", здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

На Поліссі біля могил ставлять столи і лавки. І на Провідну неділю приходять всією родиною, накривають стіл і справляють поминальний обід.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не треба називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця чи Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице» (1372).

Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу «життя - смерть – життя».

Згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези. Так, древні українські поминальні звичаї, традиції та форми наповнилися  християнським змістом і глибиною та щирою християнською молитвою.

У свідомості поминальників спільна з душами покійних трапеза мала додавати живим упевненості у продовженні людського роду, а мертвим дарувала вічний спокій. У ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того».

Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), книші, калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.

Коливо, канун, сита — страва, з якої в Україні завжди розпочинають поминальну трапезу і в день похорону, і на «дев’ятини», і на «сороковини», і на поминальну річницю не лише в сільському, а й у міському середовищі. Коливо не тільки споживають удома при застіллі, а й беруть із собою до церкви на відправу (відспівування й панахиду) і на кладовище, щоб роздавати проводжаючим і старцям.
Найчастіше коливо готують як кутю з недроблених обтовчених пшеничних або ячних круп. Кашу викладають у мисочку, поливають ситою з меду або цукрового сиропу, а зверху прикрашають хрестиком із родзинок чи цукерок-карамельок. У середньовічних джерелах неодноразово зустрічаються згадки про заправлену медом кашу, як про заупокійну страву.

У міському середовищі певний час користувалося популярністю коливо з рису, але в останні роки пшенична (або ячна) кутя повернула собі чільне місце в поминальній трапезі.

Функція колива як ритуального атрибуту поминального застілля полягає, вірогідно, в тому, що воно служить ніби посередником-зв’язківцем між світом живих і світом мертвих. Пригощання коливом і роздача пирогів-гостинців наприкінці поминок є своєрідною жертвою на користь покійного. Те, що ритуально спожите у світі живих «за помин душі», має повернутися померлому на «тому» світі. Недарма за честь визнавали нагодувати бідних, старців, юродивих, а особливим везінням вважали, якщо на поминки нагодився прочанин або просто перехожий (чужий). Це підсилювало значення ритуальної їжі.

Громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами.

Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома: хліб, налисники з різноманітною начинкою, млинці (які на поминках називали «Божими онучами» чи «тужиками»), вареники, пироги, книші, голубці, смажену рибу та ін. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Пускали «колію» з чаркою горілки так, щоб кожному поминальнику дістався хоч один ковточок «за Царство Небесне». Молилися, згадували померлих добрим словом.

Окрім колива з медом у вигляді білої булки чи куті, кожна господиня обов’язково готувала для «своїх» покійних страви, які ті особливо любили за життя. Крашанку, частину цих страв, трохи колива, а часом навіть горілку залишали на могилці, горілкою ж кропили землю. Давали багате подаяния крашанками, хлібом та іншими наїдками, обмінювалися їстівним між родинами, досита годували старців.

В обведенні крашанками могил, принесенні на могилу для душ їхніх улюблених страв, спільному поминальному обіді можна вбачати пережитки жертвоприношення, кормління предків. На Поліссі, за звичаєм, за останнім столом обов’язково пригощали діток, які збігалися з усього села і терпляче чекали на трапезу.

Годилося частувати всіх за столом вином чи горілкою. Якщо стіл бував завеликий, то «колію» пускали двома чарками. При цьому чарку лише піднімали, не цокались, бо на поминках це було суворо заборонено. Вважали, що голосні звуки можуть злякати душі покійних, які, за народними уявленнями, були присутні на обіді. Не співали, говорили тихо і статечно. Тостів не проголошували, примовляли тільки: «Тато, мамо (діду, бабо), їжте, пийте, спочивайте і нас дожидайте!»; «Їжте, пийте, споживайте і нас, грішних, споминайте!»; «Вам — Царства Божого діждати, а нам — до Вас не поспішати!»; «Хай земля буде пухом!»; «Вам — спокійно лежать і земельку держать, а нам — в добрій долі панувать!»; «Вип’ємо за Царство Небесне наших (імена...)!».

Вважається, що саме після Великодня Господь на цілий тиждень відпускає душі померлих на землю. А у неділю ці душі приходять на цвинтар, тож рідні мають можливість з ними «поспілкува­тися», здобути певну позитивну енергію. А також попрощатись, адже цього дня вони повертаються назад, на небо. Кажуть, коли у Провідну неділю падає дощ, то котрась із душ плаче, що Господь не відпустив її до рідних за земні гріхи.

За столом родичі повинні згадувати хороші справи рідної людини. До речі, цього дня, як і весь тиждень після Великодня, не можна називати померлих небіжчиками. У ці дні вони серед нас, тож із ними належить спілкуватись, як із живими людьми.

Опубліковано в Цей день в історії

У 2015 році близько 840 тис. осіб отримали громадянство країн ЄС.

Близько 840 тис. осіб отримали громадянство однієї з держав-членів Європейського Союзу, Україна на 8 місці за кількістю тих, хто отримав громадянство ЄС. Про це свідчать дані Eurostat, інформує rbc.ua.

"На першому місці за кількістю тих, хто отримав громадянство Євросоюзу виявились Марокко з 81,6 тз. чоловік. 88% заявників отримали громадянство Франції, Іспанії та Італії", - йдеться в повідомленні.

Далі за кількістю йдуть громадяни Албанії, Туреччини, Індії, Румунії, Пакистану та Алжиру.

Україна посіла восьме місце в списку з 19 142 затвердженими заявами про громадянство.

Найбільше українців отримали громадянство в Німеччині (4 917 осіб), Португалії (2 895 осіб) та Польщі (1 957 чоловік). Румуни (28,4 тис. осіб) і поляки (17,8 тис. осіб) були двома найбільшими групами громадян Євросоюзу, які отримали громадянство в іншій країні ЄС.

Фото: скріншот документа Євростату

Нагадаємо, раніше повідомлялося, що Угорщина наполягає на введенні подвійного громадянства для етнічних угорців, які проживають в Україні.

Опубліковано в Україна

Домашні працівники, доглядальниці й няні, зможуть отримати часткове відшкодування податку на прибуток (IRPEF) в 2017 році у розмірі до 640 євро, повідомляє gazetaukrainska.com.

Особливості оплати податків домашніх працівників

Наймані працівники вже отримали цю компенсацію помісячно, разом із заробітною платою. Причиною такої різниці є те, що підприємства-роботодавці, як юридичні особи, "утримують" частину податків із зарплати від імені держави.

Інша ситуація у приватному секторі, де роботодавці (фізичні особи) не виконують такої податкової функції. Отже, домашні працівники, доглядальниці і няні зможуть одержати дотацію разом із відшкодуванням податків за декларацією про прибутки.

Заповнюючи бланк 730, у CAF або бухгалтера, домашні працівники декларують розмір прибутку у 2014 році, на основі квитанцій про виплату зарплати, яку роботодавці повинні видати в обов'язковому порядку, а також документація, що дозволяє знизити їх суму (наприклад квитанції медичних витрат, банківських позик, страхувань, та ін.) Після розрахунку буде з'ясовано чи має працівник право на відшкодування. 

Бенефіціарі

Відшкодування належить тим, хто в 2014 році отримав сукупний дохід, що перебільшує € 8000, але є меншим ніж 26000 євро. Максимальна сума відшкодування складає 640 євро (80 євро на місяць з травня по грудень 2014 року) з податку на прибуток до 24 000 євро, але падає до нулядля тих хто отримав від 24000 до 26000 євро.

Розмір відшкодування буде вирахувано із податків, які повинен буде заплатити домашній працівник. Можливий залишок  буде перераховано безпосередньо на банківський рахунок або його можна буде отримати у будь-якому поштовому відділенні.

Проблема тіньової економіки

"Не всі працівники знають про таку можливість, тому важливо поширити інформацію, що скористатися бонусом можна лише за подачі податкової декларації - розповідає Рафаелла Maioni відповідальна Національної профспілки ACLI
З іншого боку існує проблема тіньової економіки.

"Багато працівників не мають права на бонус, тому що їх задекларований прибуток є меншим за 8000 євро, бо у робочому контракті не вказано реальний графік їх роботи".

Опубліковано в Світ
Сторінка 1 із 5