Як в Італії жити по-українськи

Понеділок, 29 травня 2017 09:01 Автор  Марта Патика Прочитано 2262 разів
Оцініть матеріал!
(1 Голосувати)

Україна радіє безвізовому режиму, який надасть її громадянам право вільно їздити в Європу. Хтось мріє подорожувати, для когось це відкриває можливість працевлаштування, а комусь Європа не дуже й потрібна. Для західних українців і закарпатців зокрема питання поїздок за кордон не стоїть так гостро й дискусійно. Ті, хто хотів їхати туди на роботу, вже давно працюють; хто має родичів, без перешкод їх навідують, а є й такі, хто виїхав у Старий Світ назавжди. І річ не в тім, яким чином і навіщо потрапляють українці в інші краї. Йдеться про те, ким вони себе там відчувають і як ставляться до своєї покинутої Батьківщини. Ця розповідь про молоду жінку, яка, створивши на чужині, в Італії, родину, не лише зуміла залишитися українкою, а й прищеплює любов до рідної країни своїм дітям та намагається розповсюджувати знання про її культуру, звичаї серед тамтешнього населення.

У звичайної ужгородки Світлани Расказова все  складалося, як і в багатьох її ровесниць: закінчення школи, навчання в університеті, дискотеки, подруги, заняття музикою… І далі могло б бути так само звичайно і звично: симпатичний однокурсник, кохання, одруження, молода українська сім’я і все те, з чим вона стикається в нашому нелегкому сьогоденні.

Але доля приготувала для дівчини зовсім інше. На початку двотисячних у Великому Березному працювала група фахівців із Італії. З одним із них, молодим чоловіком Алесандро Соррентіно, Свєта випадково познайомилася. Особливих складнощів у спілкуванні у молодих людей не було: дівчина навчалася на факультеті англійської філології, тож розмовляли англійською. А незабаром італієць попросив у батьків її руки. Так 2003 року Світлана потрапила до Італії.

Її мама Любов Василівна розповідає, що їм з чоловіком хлопець одразу сподобався:  чемний, інтелігентний і, що кидалося в очі, дуже закоханий у її доньку.

Звісно, лячно було відпускати доньку від себе в незнайому країну, де в неї немає ні рідних, ні знайомих, ні навіть земляків.

Проте дівчина не злякалася. Наполеглива і здібна до вивчення мов, дуже швидко вивчила італійську і незабаром писала диктанти краще за самих італійців. Працювати почала в Венеції в аеропорту Марко Поло як check in — на реєстрації пасажирів на рейси. Тут стало в нагоді знання української, російської, англійської та, звісно, італійської мов. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото светс мужем)

Незабаром у подружжя народився первісток – Лоренцо. Коли малюк пішов у садочок, постало питання: як знайти українську недільну чи суботню школу, аби дитина почала вивчати рідну материнську мову. Вдома, зрозуміло, Світлана розмовляла з дитиною українською – на цьому наполягав її чоловік. Але хотілося, аби хлопчик потрапив у україномовне середовище, де спілкувався б зі своїми ровесниками.

Після довгих пошуків удалося знайти російську недільну школу, і Світлана віддала Лоренцо туди. Вона так розповідає про це:

«Синочок ходив у російську школу десь років зо два, але мені там не дуже подобалося. Відзначають якесь свято – «Калинка-малинка», інше – знову «Калинка-малинка»… Остогидла мені ота «калинка…» з тими серпами та молотами…».

Знайти українську школу допоміг випадок. Якось, працюючи  на оформленні, Світлана почула розмову жіночки зі специфічним акцентом. Спитала, звідки. «З України», - каже та. Зраділа, розговорились. Як почали про дітей говорити, жінка і спитала, чи ходить її Лоренцо до української школи. Світлана й поскаржилася, мовляв, ніяк не може знайти для синочка українську школу. «Я вам допоможу», – і жінка дала телефон директорки такої школи в містечку Местре, що неподалік від Спінеї, де мешкають зараз Світлана з чоловіком та дітьми.

Школу святого Марка для дітей в Местре відкрила українська спільнота, яка створилася п’ять років тому. Діє вона при греко-католицькій церкві, де священиком отець Ярослав.  Навчання, спілкування та різноманітні заходи відбуваються виключно українською. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (дети в школе1)
Мала Україна – в одній італійській родині  (дети в школе2)

Світлана задоволена: Лоренцо, якому вже 10 років,  пише українські диктанти без помилок. Гарно розмовляє українською і Філіп, другий синочок Свети. Бабуся Люба каже, що Філіп, попри те, що молодший, має чистішу вимову. Дуже тішиться, коли чує онукове : «Бубуся, я тебе люблю!».

Світлана каже, що ця школа об’єднує не лише дітей, а й дорослих. І хоча серед батьків переважно вихідці зі Львівщини і немає жодного закарпатця, вона почувається серед них своєю, рідною. Батьківщина Україна для цих людей – це святе, це мати, яка, хоч і далеко, але назавжди в серці. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото с концертов)
Мала Україна – в одній італійській родині  (концерти)

Так і виховують тут своїх дітей. Намагаються відзначати ті свята, що і в Україні. На День матері, наприклад, їздили до Риму з концертом, де діти танцювали, співали, читали вірші. Нещодавно брали участь в акції «Чотири дні України». Влітку для дітей організують табір. Фінансують ці заходи як самі батьки, так і українські благодійники.  

Уважно стежать за всім, що відбувається на Батьківщині. Молода мама розповідає, що під час київських акцій проти Януковича теж провели подібну в Венеції. Питаю: «Що скандували?» «А те, що й активісти в Києві!» (сміємось. Авт.)

Коли в Києві вирував Майдан, тутешні українці мали власний майдан також у Венеції на площі Сан Марко, де зібрали та передали понад 5 тисяч євро київським майданівцям.

Світлана жартує, що в її родині всі – патріоти України. Чоловік Алесандро страшенно задоволений, що вона розмовляє з дітьми українською. Любить усе українське, зробив навіть тату в вигляді нашого герба, на улюбленій майці – теж український герб. Обожнює, коли діти вдягнені в вишиванки, запросив і собі. На машинах в обох українські прапори. Підтримують Світлану з чоловіком у всьому цьому і батьки Алесандро, які прийняли ужгородську дівчину в родину як рідну.

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото с детьми)

Ужгородська та італійська родини часто спілкуються по скайпу, навідуються одна до одної. Хлопчики полюбляють гостювати у бабусі в Горянах, а пані Любов із чоловіком неодноразово відвідували рідних в Местре.

А декілька місяців тому у цій українсько-італійській сім’ї народилася ще одна дитина, знову  хлопчик –  маленький Марк. Тож, судячи з усього, на одного патріота України в Італії стало більше. Мине час, і брати, відчуваючи підтримку батьків, матимуть можливість разом пізнавати другу батьківщину та удосконалювати свою українську мову. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (последняя)
Джерело: uzhgorod.in

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається