З відомим скрипалем світового масштабу, музикантом на всі руки (правильніше: на п’ятнадцять інструментів), композитором, якого небезпідставно нарекли українським Паганіні, просто напрочуд талановитою та цікавою особистістю ми розмовляємо, як не дивно, в Іспанії.

Я – представник української трудової міграції країни кориди та фламенко, він – хоч і не зачисляє себе до заробітчан Канади, та все ж представляє саме країну кленового листа.

Опубліковано в Українці в світі

"Українська діаспора – це велика, потужна і згуртована частина українського світу, і вона чинитиме активний опір «руському міру», а тому Москва робить усе, щоб її розпорошити, знекровити, розчленувати, внести в лави діаспорян розкол". Що ж насправді відбувається?

Опубліковано в Українці в світі

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати «борги». Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця - громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися. Сподіваюся, не образиться.

Roksana 1

- Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

- Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

- Це український храм у місті Чикаго?

- Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість з нас народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

- Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

- Моя мама й її родина з Делятина.

- Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

- Саме так, біля Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато - із Золочева Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мера мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

- Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балету. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але він не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють Закарпаття, Лемківщину, Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Roksana 2

- Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

- Абсолютно.

- Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку це - зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи побували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості? Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

- Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, хто у вас під рукою: професійні танцюристи чи аматори. У нас - це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це - зовсім інша річ.

Переконана, що танок український може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перепоною. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце своїй рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихітці, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я би того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, щоб виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що ти тоді знаєш тільки своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Roksana 3

- Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.

- Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягли високого рівня техніки. Проте для нас танок - це не тільки рухи, кроки, це частина нашого життя, це частка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати однакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно сідає на присядку, зробить у десять разів більше, ніж початківець.

Також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, ми маємо один танок, який називається «Дріанда». Це - українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це - не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

- Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Володимира Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

- Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

- З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

- З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 літ. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше, мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

- Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

- Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Roksana 4

З донькою Даніелою

- Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

- Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не є наша публіка, яка нас часто бачить і любить. Сьогодні дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали свою любов до танку, любов до України і любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. Але також тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони вдесятеро більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запамятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними. Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

- А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

- Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато не оглянеш за такий короткий час. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довший час, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Roksana 5

З Лілею Ткачук (організатором концерту в Мадриді) і Василем Попадюком

- У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

- Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

- Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

Опубліковано в Українці в світі

На кіностудії імені Довженка в Києві знімають фільм “Таємний щоденник Симона Петлюри”, що фінансується Держкіно та діаспорою.

Як повідомляє “Радіо Свобода”, стрічка охоплює останні роки життя голови Директорії УНР в еміграції, а прийом написання щоденника переносить глядачів із Парижа в Україну, до подій та дійових осіб того короткого періоду Української Народної Республіки, коли Україна здобула, та не змогла втримати незалежність.

“Драматургія так збудована, що оцей щоденник нам дозволяє повертатися повертатися в спогади, у те, що відбувалося в Україні, і в той же час розкриває причини, чому все ж таки відбулася поразка, чому Петлюра був змушений зі своєю армією емігрувати. Історія йде як по спіралі, вона повторюється. Тому, я би сказав, що цей фільм певною мірою – попередження для нас сьогодні. Щоб не дай Боже не повторилося те, що відбулося, власне, з Українською Народною Республікою”, – розповів режисер стрічки, гендиректор студії Довженка Олег Янчук.

Російська імперська пропаганда, й тоді, справно продукувала фейки, і Симон Петлюра – інтелігент і книжник – став жертвою інформаційної війни. На цю людину повісили тавро антисеміта, щоб, оббрехавши лідера, кинути тінь на увесь визвольний український рух.

За його словами, за радянських часів інформації про головного отамана війська УНР Симона Петлюру було обмаль, і з нього зробили “погромника, терориста, бандита”.

 “Якраз цим фільмом ми хочемо довести, що це було не так”, – сказав Янчук.

 

 

Половину кошторису Фільму профінансував державний бюджет України (Держкіно), решту зібрав Український конгресовий комітет Америки.

Завдяки його спонсорським пожертвам було знято також історичні фільми режисера Янчука “Атентат”, “Нескорений” та “Владика Андрей”.

Опубліковано в Кіно

Квадрокоптер PHANTOM 4 PRO поповнив навчальну базу Центру розмінування

Під час шикування особового складу Центру розмінування очільник волонтерського руху української діаспори Стейтен-Айленд м. Нью-Йорк, Олег Мельник, передав українським військовослужбовцям квадрокоптер PHANTOM 4 PRO, повідомляє Depo.Хмельницький з посиланням на "Вечірній Кам'янець".

Під час передачі дрону начальник Центру розмінування полковник Володимир Родіков подякував Олегу Мельнику та в його особі всій українській діаспорі з Нью-Йорку за підтримку, а також наголосив, що дане обладнання дасть можливість групі саперів проводити повітряну розвідку замінованої місцевості, небезпечних об'єктів (мостів, будівель), при цьому не наражаючи на небезпеку особовий склад.

Українці з далекого зарубіжжя постійно переймаються долею військових Кам'янеччини. Так, за їхньої активної допомоги найкращі медичні фахівці США намагаються повернути зір колишньому офіцеру Центру розмінування Віталію Галіцину, який зазнав важких поранень під час бойових дій на Сході нашої країни. Саме Віталій ініціював придбання квадрокоптера для військовослужбовців Центру розмінування, адже він як ніхто інший розуміє важливе значення безпеки для сапера під час війни.

Опубліковано в Україна у вогні

Вже більш ніж два роки громада Сан-Франциско та Кремнієвої долини надає допомогу військовослужбовцям Української Армії, які отримали поранення/ушкодження хребта під час бойових дій на сході України.

Вони приїздять до Лоc Анджелесу для проходження реабілітації в центрі Next Step. Зяняття в центрі - важка та виснажлива праця. І націлена вона не тільки на те, щоб допомогти людині з обмеженими можливостями обходитися в побуті без сторонньої допомоги, а й змусити організм сприймати власне тіло, знайти ті "важелі", які допоможуть знову навчитися ходити.

Ми пишаємося цими хлопцями, захоплюємося їхніми результатами, склоняємося перед їх мужністтю та силою духу. Повертаючись до України, вони освоюють водіння, стають студентами університетів, створюють громадські організації, допомагають таким самим травмованим в минулому бійцям, приймають участь в різноманітних спортивних змаганнях (великий теніс, баскетбол). І ми віримо, що в них все вийде!

Але поки вони залишаються людьми з обмеженими можливостями. І крім інвалідних візків та спеціальних противопролежневих подушок для них, кожному з хлопців потрібні спеціальні засоби медичної гігієни. На жаль, ці засоби або відсутні в Україні, або дуже коштовні.Ми купляємо їм ці видаткові матеріали і відправляємо в Україну вже більше ніж півтора року.

І ми не змогли б робити це без вашої допомоги та підтримки. Забезпечена гігієна протягом 2-3 днів для кожного з хлопців коштує як чашка кави в Старбаксі або один бургер з Макдональдсу. Тож приєднайтеся, навіть $5 або $10 зробе їхнє життя кращим.

Підтримати цей проект можна  за цим посиланням: novaukraine.org/helping-wounded-soldiers/

Зустрітися із хлопцями особисто можна на нашому пікнику 5-го серпня 
https://www.facebook.com/events/1886844801589334

Опубліковано в Україна у вогні

Українська діаспора у Нідерландах запрошує всіх бажаючих долучитися до Фестивалю українських дерунів, який відбудеться 2 вересня у Гаазі.

Про це йдеться на Facebook-сторінці фундації «Українці в Нідерландах»:

«Запрошуємо вас відчути справжній неперевершений смак української кухні! Вареники, голубці, млинці із солодкою та м’ясною начинками, традиційна солодка українська випічка – різноманітні сирники, пампушки, але цьогорічним фаворитом будуть деруни», – йдеться в повідомленні.

Організатори, повідомляють, що під час фестивалю відбудеться презентація українських виробників з м’ясних продуктів, карпатського меду, солодощів та українського пива!

На гостей заходу очікують багато різноманітних українських сувенірів та майстер-класи з приготування дерунів і розпису глиняного посуду.

Український фестиваль дерунів розпочнеться 2 вересня у Гаазі о 12:00 за адресою: Lange Voorhout, 2514 Hague.

 

Опубліковано в Українці в світі

Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш під час перебування прем'єр-міністром Португалії допоміг легалізуватися в країні трудовим мігрантам із України.

Про це він заявив під час зустрічі з Президентом України Петром Порошенком.

Гутерреш розповів про "свій особливий емоційний зв'язок із українцями". "Я дуже пишаюся тим, що, коли я був прем'єр-міністром Португалії, я запровадив нову міграційну політику, яка дозволила повністю легалізуватися українській громаді в Португалії", - сказав він.

Генсек ООН підкреслив, що українці його завжди надихали своєю культурою, освіченістю, навичками, працездатністю.

"Здатність інтегруватися в португальське суспільство серед українців абсолютно вражаюча", - зазначив Гутерреш. "Я віддаю належне цим людям, які створили абсолютно фантастичний імідж України", - сказав він.

Українці є третьою за величиною іноземною громадою в Португалії. Станом на початок другого півріччя 2016 року загальна кількість громадян України на території Португальської Республіки становить 37 555 осіб.
Опубліковано в Українці в світі

9 липня у Будинку національних меншин Праги відбулася змістовна й цікава зустріч Президента Світового Конґресу Українців Євгена Чолія з українською громадою Чехії, інформує посольство України в Чеській Республіці.

На початку зустрічі Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс подякував Є.Чолію за візит та відзначив важливість здійснюваної Світовим Конґресом Українців роботи як вагомого елемента консолідації світового українства.

Є.Чолій докладно поінформував присутніх про історію створення, напрями та пріоритети діяльності СКУ, співпрацю з органами влади України та іноземних держав, плани на майбутнє, відповів на чисельні запитання.

За його словами, найвагомішими здобутками діяльності СКУ є внесок у відновлення незалежності України, сприяння у її визнанні з боку держав світу та процесам євроінтеграції. Наступним завданням СКУ є сприяння у набутті повноправного членства України в ЄС та НАТО.

Є.Чолій закликав українців до консолідації та об’єднання зусиль задля протидії російській дезінформації, використовуючи для цього, зокрема, мережу Facebook, яка нараховує 1,5 млрд користувачів, доведення до відома іноземної громадськості інформацію про позитивні зміни, які відбуваються в Україні.

Присутніх було поінформовано про проведення в Києві 25-26 серпня річних загальних зборів СКУ, в рамках яких відбудеться конференція з економічних питань, та Днів української діаспори, що пройдуть у Львові 27-28 серпня.

Учасників зустрічі було також запрошено взяти активну участь у міжнародній конференції, що відбудеться 7 листопада в Брюсселі та буде приурочена до відзначення 50-річчя заснування Світового конґресу українців. На конференції заплановано виробити план дій щодо таких основних напрямів діяльності СКУ як європейська та євроатлантична інтеграція України, гуманітарна допомога Україні, боротьба з російською дезінформацією, захист національних та релігійних прав українців.

Світовий конґрес українців є неурядовою організацією, що включає в себе понад 150 організацій з 33-х країн світу.  

Візит Президента СКУ Є.Чолія до Чеської Республіки триватиме до 11 липня. На 10-11 липня заплановані його зустрічі з чеськими урядовцями, депутатами Парламенту ЧР, представниками неурядових організацій.

Опубліковано в Колонка подій

"Виконати свій обов’язок супроти Канади й Бритійської імперії та звеличити українське ім’я" — саме таким було одне із завдань численної української громади в Канаді, висловлене в перші дні після офіційного вступу країни у Другу світову війну у вересні 1939 року.

На шпальтах українських газет, що виходили в Канаді, одне за одним прозвучали звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади, до уряду з ініціативою створення окремого Українського легіону в британській армії.

На поклик канадського уряду значна кількість українських поселенців "вступали до армії та зо зброєю в руках охороняли демократичний світ від диктаторів та грабіжників". Професор Вотсон Кіркконелл ще в 1940 році відзначив, що звіт за перше півріччя мобілізації в Канаді демонструє значну кількість добровольців саме серед укранців.

Наприклад, у провінції Саскачеван вступ українських добровольців, у порівнянні до загальної кількості населення, був удвічі більший, ніж число вступу інших громадян.

Як словом, так і ділом канадці українського походження продемонстрували "свою непримушену готовність стати в обороні цього краю, його конституції та інституцій проти зовнішньої загрози".

Книга Вотсона Кіркконнелла "Війна — та українські канадійці", Торонто, 1940 рік.

Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки 

Мабуть, у цьому є суттєва різниця між українцями, що проживали в "країні кленового листка", які відчули усю перевагу життя у вільній демократичній державі, та їх свіввітчизниками з "Совіцької України", які не мали можливості стати в обороні конституції своєї держави, бо як такої її не було… ні конституції, ні державності.

Проте чому ж канадські українці, які нерідко були емігрантами в другому, а то й у третьому поколінні, але ідентифікували себе як представників української нації, з таким завзяттям йшли на війну? Які цілі вони переслідували? Чого прагнули досягти по закінченні війни?

Архівні документи дають дві відповіді на ці запитання, що однозначно є взаємопов’язаними. Перша — українці сприймали перемогу Канади та Великої Британії як перемогу демократії над тоталітаризмом. Друга — саме за умови збереження в Європі демократичного ладу українці змогли б відновити власну незалежну державу.

Вотсон Кіркконелл з цього приводу вдало підсумував: "Хоч і дуже глибоко вони [українці — Л. В.] зацікавлені справою створення української держави в Східній Європі, то одночасно розуміють вони вже добре, що Адольф Гітлер не має наміру створити вільну й незалежку українську державу, і що можна сподіватися створення української держави тільки тоді, коли б Аліянти перемогли".

"Мусимо тямити, що від нас, канадських українців, в дуже великій мірі залежить успіх воєнної справи Канади"

Хоча в британській армії не було створено спеціального Українського легіону, проте українці все ж знайшли спосіб національного самовираження. Нерідко вояки нашивали собі на військову форму напис "Ukraine". Все ж більш значущим було створення у січні 1943 році в Лондоні Союзу українських канадійських вояків (СУКВ).

Ця ініціатива українських воїнів "за морем" одержала значні результати. СУКВ створив цінний для українців комунікативний простір, де вони могли спілкуватися рідною мовою, співати пісні, читати книги українською мовою.

Також Союз мав тісні стосунки з українськими організаціями в Канаді, що розгорнули активну волонтерську діяльність та підтримували вояків необхідними речами.

Учасники з’їзду Союзу українських канадійських вояків у Лондоні, 8—9 січня 1944 року. "Український Голос", ч. 20, 12 травня 1944 року.

Самі ж солдати нерідко писали, що їх військові побратими у британській армії інших національностей висловлювали щирий подив підтримці вояків українською спільнотою Канади.

Українська діаспора доклала чимало зусиль, можливо й сама цього не розуміючи, для увічнення пам'яті героїв.

У роки Другої світової війни українські газети в Канаді поповнилися спеціальними рубриками, а то й цілими сторінками, присвяченими виключно українським воїнам.

Завдяки ним сьогодні ми володіємо цінною інформацією про значну кількість українців, які воювали в арміях союзників, про географію їх перебування, успіхи, втрати тощо.

Рубрика "На сторожі" газети "Новий шлях" (Вінніпег), присвячена українцям, що воювали у складі канадської армії 

"Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні"

Які мотиви були у пересічного українця, що воював у лавах канадського війська, які думки його переповнювали, якими ж були його духовні потреби, розповідають листи, надіслані з фронту:

"Дорогі приятелі! […] Жалую дуже, що не пишу по-українськи, хоч умію говорити й писати трохи, але моя граматика не дуже добра. Та я Вас прошу писати до мене в рідній мові, а я стараюся тут дістати українську граматику та як тільки трохи підучусь, то Вам відпишу по-українськи. Я вповні оцінюю Вашу працю, радію, що українці сходяться разом та про нас не забувають. […]

М. Паладійчук", 1943 р., Велика Британія

***

"Дорогі родичі! Цим листом повідомляємо Вас, що ми, Ваші сини, канадійські вояки, знов зійшлися тут в Англії, щоб – голодні рідного слова, накормитись ним, і – спрагнені української пісні – напитись її.

 Канадські вояки українського походження, члени Української стрілецької громади Антін Бенчарський та Дмитро Дрозд, 1940 рік.

На цей раз ми зійшлись у Лондоні й побули разом два дні – в суботу, 31 липня, і в неділю, 1 серпня. Першого дня ми провели час у домівці Клубу Канадійського Легіону, а другого дня, у неділеньку святую, в дев’ятій годині рано пішли помолитися до грецької церкви; там вислухали службу Божу, а потім Панахиду по тих наших товаришах, що їм уже "ні болізні, ні печалі, а жизнь безконечная". По відправі перейшли ми до залу, де мали перекуску, а відтак потішали себе рідним словом і рідною піснею: співали всі разом, які лише знали пісні. […]

Володимир Г. Купченко,

лейтенант Канадського Панцирного Корпусу", 1943 р., Велика Британія

 Канадські вояки українського походження. "Новий шлях", ч. 37, 8 травня 1943 рік.

"З Бельгії, 23 вересня 1944.

[…] Я є в Бельгії і цей край мені подобався, бо люде культурні й товариські. Канадійців дуже радо вітали і приймали. Коли я бачу, як народ тішиться освободженням, то зараз приходить на думку бідна Україна. Вона також хоче волі…

Слава Україні!

А. Семчій"

***

"Шпиталь, дня 15 грудня 1944.

[…] Повірте, що багато з нас, які тут боремось, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля.

Я вірю, що лях не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі злялись в одну Українську Незалежну Державу.

Бажаю Вам веселих свят і щасливого Нового Року! Слава Україні! Слава Канаді!

І. Якимів", Велика Британія

 Повідомлення про братів із української родини Кіндрат на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 11, 15 березня 1944 рік.

"Як війна ще довго потриває, то ще одинадцятий син піде до війська"

Історії про те, що до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями не є унікальними, а швидше навпаки. Так, десять синів переселенця пана Микулика, теслі з Буковини, перебували в армії: "п’ять його синів є сержантами канадської армії за морем, два в повітряній флоті, два при маринарці [військово-морському флоті — ІП], а один при артилерії".

Більше того сам Микулик говорив, що якщо війна триватиме й далі, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син піде до війська.

Слід відзначити, що українські воїни служили як у сухопутних військах (снайперами, гарматниками, автомеханіками, телеграфістами, мотоциклістами та ін.), так і в повітряних та військово-морських силах, і вирізнялися високим професіоналізмом.

При тому значна їх кількість воювала саме у повітряному флоті: вони були кваліфікованими пілотами, протилітаковими артилеристами, бомбардирами, аеромеханіками, радіомеханіками, авіаційними радіо-операторами, а також нерідко інструкторами повітряних навігаторів, що без сумніву вимагало спеціального навчання та підготовки, які забезпечив їм канадський уряд.

Повідомлення про братів із української родини Спачинських на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 39, 27 вересня 1944 рік. 

"Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець"

Говорячи про вагомий внесок українців, які в роки Другої світової війни воювали у складі армій союзників, не можна оминути й болючого питання кількості жертв серед наших воїнів українського походження.

Завдяки громаді українців у Канаді сьогодні ми можемо ознайомлюватися з окремими рубриками в тогочасній пресі – "Серед військових утрат", "Українські імена на канадійських лістах страт", "Жертви війни", що, на превеликий жаль, були регулярними.

Поряд з іменами українських героїв читаємо сумні приписи — "умер від ран", "загинув без вісті по повітряних операціях за морем", "зістав забитий на активній службі", "пропав (під час операцій у Франції)", "убитий ворожою кулею в Англії", "погиб на полі битви в Італії від бомби"…

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 р. написав листа до редакції "Нового шляху":

"Хочу повідомити вас, що від’їжджаю… Все мріяв поїхати на "другий бік", а тепер день прийшов. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але  як Бог дасть, вернуся та й знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. […] Поздоровляю усіх: у редакції, в канцелярії і в залі (Українськім Національнім Домі)… Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!".

Це був останній лист молодого українського матроса, який менше ніж через місяць з часу написання цих слів і відбуття з Канади "згинув у бойовій акції" в Атлантиці.

 Нагородження військовою медаллю рядового канадської армії, українця Н. Ковальчука. "Український голос", ч. 15, 12 квітня 1944 рік.

Подвиги українських героїв не залишилися неоціненими. Архівні документи інформують, що канадські воїни українського походження за їх численні бойові досягнення нагороджувалися медаллю та хрестом "За видатні льотні заслуги", "Медаллю Британської імперії", "Воєнною медаллю" за хоробрість на полі бою, а також військовою нагородою США "Срібна зірка" за відвагу та ін.

Внесок українців у перемогу над нацизмом був визнаний демократичним світом Америки та Європи. Проте багато десятків років залишався абсолютно проігнорованим у "Совіцькій Україні" та, на жаль, недостатньо відомим у незалежній Україні, за державність і суверенність якої вони свідомо боролися і віддавали свої життя.

Автор: Людмила Ващук
провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву зарубіжної україніки
Джерело: istpravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво
Сторінка 1 із 5