До найбільш відвідуваних туристами храмів Львова належать святині, які розміщені у центральній частині міста – Вірменський катедральний собор, Катедральний собор (Латинська катедра), храм Пресвятої Євхаристії (Домініканський собор), храм Успення Пресвятої Богородиці (Успенська або Волоська церква), Архикатедральний собор Св. влкмч. Юрія (собор Св. Юра), храм Св. Андрія, храм Святих Верховних апостолів Петра і Павла (костел Єзуїтів).

Як інформують туристичні фірми Львова, найбільше цікавляться історією церков та екскурсіями по святинях люди старшого віку, українці з діаспори, а також школярі та студенти. Загалом у Львові нараховується понад 100 церков, костелів та інших християнських святинь.


ВІРМЕНСЬКИЙ КАТЕДРАЛЬНИЙ СОБОР УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Вірменська церква © Oleh Voznyy

Вірменська церква © Oleh Voznyy

Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці — пам’ятка архітектури національного значення, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Вірменську церкву збудовано у другій половині XIV століття (1363–1370 роки) майстром Дорінгом. Протягом століть вона була громадським і релігійним центром вірменської колонії у Львові. У 1367 році церква стала соборною.

Навколо церкви склався один із найцікавіших ансамблів, до якого ввійшли дзвіниця (1571 рік, арх. Петро Красовський), палац архієпископа (XVIII століття), вірменський банк (XVII століття), монастир бенедиктинок (1682), пам’ятна колона з постаттю святого Христофора та дерев’яний вівтар з композицією “Голгофа” (XVIII століття), огорожі з брамами (XVII—XIX століття).

Внутрішнє подвір’я Вірменської церкви © WIKI

Внутрішнє подвір’я Вірменської церкви © WIKI

Храм збудований з ламаного каменю і обличкований тесаними плитами, товщина стін сягає півтора метри. Унікальною є конструкція купола – він спирається на пустотілі ребра, викладені з глиняних глечиків.

Інтер’єр Вірменської церкви © Юлія Сверчкова

Інтер’єр Вірменської церкви © Юлія Сверчкова

Особливим є південний дворик, розташований між вулицею і собором: аркада з колонадою XV століття видає європейські архітектурні традиції. Тут збереглися рештки старовинного вірменського цвинтаря – це надгробні плити, найстарішим з яких 600 років, перенесені сюди з кладовищ інших вірменських храмів і монастирів, яких вже декілька століть не існує у Львові.

Інтер’єр Вірменської церкви © Юлія Сверчкова

Інтер’єр Вірменської церкви © Юлія Сверчкова

Адреса: вул. Вірменська, 7.


КАТЕДРАЛЬНИЙ СОБОР УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ (ЛАТИНСЬКА КАТЕДРА)

Латинський катедральний собор © detailsintravels.com

Латинський катедральний собор © detailsintravels.com

Архикафедральна базиліка Успіння Пресвятої Діви Марії, або Латинський кафедральний собор, або Катедра – католицька базиліка, головний храм Львівської архідієцезії Римо-Католицької Церкви. Пам’ятка сакральної архітектури XIV—XVIII століття.

Це чи не єдина вціліла готична пам’ятка архітектури древнього Львова, яка збереглася після пожежі 1527 року. Храм споруджено на місці, де за княжих часів стояла православна церква Успіння Пресвятої Богородиці. Перший камінь у фундаменти закладено в 1360 р.

Інтер’єр Латинського катедрального собору © Ян Волянский

Інтер’єр Латинського катедрального собору © Ян Волянский

Будувався Латинський катедральний собор понад 100 років, починаючи з середини XIV ст. Будівництво великої споруди йшло повільно і з великими перервами. За первісним проектом у собору повинно було бути дві вежі – одну завершили наприкінці XIV ст., інша так і залишилася незакінченою через брак коштів. До Латинської катедри прибудовано декілька каплиць, на стіні вівтарної частини знаходиться копія ікони Матері Божої Ласкавої (захисниці міста від ворогів), надгробна плита сім’ї Шольц-Вольфовичів, та турецькі ядра, які влучили в собор під час польсько-турецької війни, і дивом не розірвались.

Інтер’єр Латинського катедрального собору © Юрий Татаренко

Інтер’єр Латинського катедрального собору © Юрий Татаренко

Адреса: пл. Катедральна, 1


ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ЄВХАРИСТІЇ (ДОМІНІКАНСЬКИЙ СОБОР)

Домініканський собор © Сергій Вєтров

Домініканський собор © Сергій Вєтров

Домініканський собор (Храм Пресвятої Євхаристії, костел Божого Тіла і монастир домініканців) — греко-католицька церква у центральній частині Львова, занесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Домініканський костел — один з кращих зразків архітектури барокко, один з найкрасивіших у місті.

Інтер’єр Домініканського собору © elekrtaua.livejournal.com

Інтер’єр Домініканського собору © elekrtaua.livejournal.com

До ІІ світової війни – храм римо-католицького монастиря ордену домініканців. За радянських часів у костелі та монастирських келіях влаштували склади, а з 1973 року у цих спорудах розмістили Музей релігії та атеїзму. Храм у 1990-тих роках передано УГКЦ, і він був освячений на честь Пресвятої Євхаристії.

Будівельні роботи були завершені у 1764 році. Екстер’єр та інтер’єр Домініканського костелу вражає своєю пишністю і урочистістю. До наших днів зберігся напис на фронтоні “SOLI DEO HONOR ET GLORIA” (латина) – “Єдиному Богу честь і слава”.

SOLI DEO HONOR ET GLORIA © vk.com

SOLI DEO HONOR ET GLORIA © vk.com

У храмі з XVIII ст. розміщувався великих розмірів бароковий орган, який тепер можна побачити у Львівській філармонії, але костел не залишився без музичного супроводу. Зараз менший за розмірами орган знаходиться у Домініканському храмі.

Інтер’єр Домініканського собору © Halyna Zav

Інтер’єр Домініканського собору © Halyna Zav

Адреса: пл. Музейна, 1.


ХРАМ УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ (УСПЕНСЬКА АБО ВОЛОСЬКА ЦЕРКВА),

Ансамбль православної Успенської церкви © Alexander Zinchuk

Ансамбль православної Успенської церкви © Alexander Zinchuk

Успенська (Волоська) (Ставропігійна Церква Успіння Пресвятої Богородиці) — храм, збудований у 1591–1629 рр. за планом Павла Римлянина, за участю Войцеха Капіноса і Амвросія Прихильного, на замовлення Львівського братства. Сьогодні знаходиться під юрисдикцією Української автокефальної православної церкви.

Успенська церква © Alexander Zinchuk

Успенська церква © Alexander Zinchuk

Успенська церква була збудована на кошти Львівського Успенського братства – релігійної організації православних українців, яка була ставропігійною й підпорядковувалася Антиохійському Патріархату. Братство було останнім оплотом православ’я у Львові, тому мусіло мати свою церкву. Будівництво її почалося у 1591 році на місці згорілої у 1571 році. Попередній храм був збудований на кошти господаря православної Молдови Олександра Лепушняну, а Молдову у Львові в той час ототожнювали із Румунією (Волохією, теж православною), тому й почали називати церкву Волоською. Назва перекочувала й до нової церкви, зведеної протягом 1591-1629 рр. у стилі ренесансу за проектами архітекторів Павла Римлянина, Войтіха Капіноса та Амброзія Прихильного.

Дзвіниця Успенської церкви була збудована у 1572-1578 рр. за проектом італійсько-львівського архітектора Петра Барбона. Кошти на будівництво виділив багатий львівський купець, грек за походженням, Костянтин Корнякт. Тому і нині дзвіницю частіше називають вежею Корнякта.

Інтер’єр Успенської церкви © vk.com

Інтер’єр Успенської церкви © vk.com

У церкві знаходиться зображення російського двоглавого орла, оскільки жертводавцем на потреби церкви був претендент на російський трон Лжедмітрій. Інтер’єр Успенської церкви прикрашений живописом XVII—XVIII століть, тут знаходиться іконостас 1773 роки, на вікнах — вітражі П. Холодного (1920-і і 1930-і). Каплиця Трьох Святителів, сполучена з Успенською церквою в середині XIX століття.

Інтер’єр Успенської церкви © Anosmia / Flickr.com

Інтер’єр Успенської церкви © Anosmia / Flickr.com

Адреса: вул. Руська, 7 (вул. Підвальна, 9).


АРХИКАТЕДРАЛЬНИЙ СОБОР СВ. ВЛКМЧ. ЮРІЯ (СОБОР СВ. ЮРА)

Собору Св. Юра © mlodzinskiphoto.com

Собору Св. Юра © mlodzinskiphoto.com

Архикафедральний собор святого Юра – собор Галицької митрополії УГКЦ, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами (1744–1762). Вважається головною святинею українських греко-католиків.

Собор побудований за проектом Б. Меретина, прикрашений монументальною скульптурою видатного скульптора Іоанна Пінзеля. Фасад увінчує фігура святого Юрія Змієборця — покровителя не тільки собору, але й міста Львова.

Собор Св. Юра © Ruslan Lytvyn

Собор Св. Юра © Ruslan Lytvyn

Перші печери ченців-схимників та дерев’яний монастир з’явилися тут ще в кінці XIII ст. Одна з легенд твердить, що в товщі гори, на якій згодом збудували монастир і церкву, була печера, де жив страхітливий дракон. Постарівши, дракон перестав показуватися людям на очі, але нагадував про своє існування важким диханням, яке чулося з печери. У середині XVIII ст. митрополит Лев Шептицький наказав замурувати печеру, в якій нібито ховалася потвора. Згідно з іншою версією цієї ж легенди, страховисько вбив ще у кінці XIII ст. князь Лев Данилович, через що на горі й було збудовано храм, і присвячений святому переможцеві дракона.

Внутрішнє подвір’я Собору Св. Юра © skyscrapercity.com

Внутрішнє подвір’я Собору Св. Юра © skyscrapercity.com

Перша дерев’яна церква у цьому місці згоріла, за легендою, 1340 року. Уже наступного року львів’яни збудували новий кам’яний храм. Зважаючи на те, що храм споруджували на значній віддалі від укріпленого середмістя, церкві надали деяких рис фортифікації. Тоді ж у 1341 році майстер Яків Скора відлив дзвін “Дмитро”. Найстаріший збережений в Україні дзвін скликає на молитву вірних і сьогодні.

Теперішня споруда собору Св. Юра була збудована у XVIII столітті за проектом австрійського архітектора Бернарда Меретина у стилі бароко.

Інтер’єр собору Св. Юра © WIKI

Інтер’єр собору Св. Юра © WIKI

Адреса: площа Святого Юра, 5.


ХРАМ СВ. АНДРІЯ, ХРАМ СВЯТИХ ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА (КОСТЕЛ ЄЗУЇТІВ)

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла © Ігор Шаповалов

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла © Ігор Шаповалов

Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла, відомий у Львові як костел Єзуїтів, збудований у стилі раннього бароко на початку XVII ст. Храм є взірцем римської святині Іль-Джезу та вважається однією з найбільш культових споруд Львова.

До Львова єзуїти прибули 1584 року, а вже в 1590 постав перший дерев’яний храм Товариства Ісуса на ділянці поруч із західною частиною міських оборонних мурів, де була влаштована Єзуїтська фіртка. Роботи над спорудженням існуючого храму святих апостолів Петра і Павла розпочались в 1610 році. В період 1618–1621 рр. керував будівництвом архітектор Єзуїтського Чину Джакомо Бріано.

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Alexey Malinovsky

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Alexey Malinovsky

1624 року освятили першу бічну каплицю Св. Бенедикта. 1630 року храм був завершений і освячений Львівським архиєпископом Яном Анджеєм Прухніцьким. У результаті будівництва довжина святині становила — 41 м, ширина — 22,5 м, висота — 26 м.

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Volodymyr Iskra

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Volodymyr Iskra

1702 року за проектом Мартина Годного була зведена вежа-дзвіниця, яка стала найвищою вежею Львова (близько ста метрів), на якій 1754 року встановили годинник. Після ліквідації Чину Єзуїтів 1773 року храм почав виконувати функції військового гарнізонного храму.

Значних ушкоджень храм зазнав також під час двох світових воєн. 4 червня 1946 року монахи єзуїти були змушені залишити Львів, забравши з собою найцінніші речі, зокрема короновану ікону Пресвятої Богородиці. З цього моменту починається нова сторінка історії храму: на довгі 65 років його двері зачинились, у ньому запанувала тиша…

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Wallace

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Wallace

У день 20-ї річниці Збройних Сил України, 6 грудня, у Львові відбулася знакова для міста та держави подія — урочисте відкриття і освячення першого гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла.

У храмі відбуваються богослужіння та звучать молитви. З нагоди церковних чи військових свят відбуваються урочисті заходи у яких, окрім прихожан святині, також беруть участь військовослужбовці, працівники Збройних Сил України, офіцери, курсанти та солдати строкової служби.

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Wallace

Інтер’єр Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла © Wallace

Джерело: inlviv.in.ua

Опубліковано в Туризм

У неділю, 23 квітня, у дворі біля церкви з благословенням розпочався благодійний захід, який також символічно відкрив Дні української культури у Відні. 

Уже третій рік поспіль австрійська столиця зустрічає Український ярмарок, який традиційно організовує Українська греко-католицька парафія св. Варвари спільно з діаспорою у центрі Відня.

«Ми вже маємо стабільний прогноз погоди перед початком ярмарку, – усміхається Ольга Латікайнен, співорганізатор заходу. – Кожного року, за тиждень до ярмарку, погода різко погіршується, а у переддень падає дощ. Щоразу я телефоную отцю Тарасу Шагалу і питаю, чи будемо скасовувати захід, але він відмовляється і на ранок виходить сонце».

Символічний майданчик для українців та благодійних проектів організовують віряни з парафії св. Варвари УГКЦ у Відні спільно з Товариством української молоді в Австрії, за підтримки суботніх шкіл «Ерудит» та «Уранія». На ярмарку представлені різноманітні вироби українських майстрів, традиційні мистецтва – петриківський розпис та писанкарство, пропонуються майстер-класи та гастрономічні частування. Не оминають увагою і дитячі програми – вони співають гаївок та долучаються до популярно-наукових розваг.

Організатори і волонтери

Щороку зібрання має на меті підтримати і благодійні проекти – цьогорічною стала ініціатива від волонтерів з УКУ «Міст поколінь», в рамках якого молоді люди будуть наводити мости між молодим і старшим поколіннями. Активісти планують відвідувати літніх людей та надавати їм посильну допомогу, у тому числі пропонувати своє спілкування та обмінюватись досвідом.

Олена, представниця Української суботньої школи Urania, вже чотири роки мешкає у Відні. Проводить благодійний безпрограшний аукціон та підкреслює, що це чудова нагода зустрітись з усіма українцями окрім недільної Служби у храмі. На заході можна зустріти як мешканців Львова та західної України, так і представників діаспори з Мюнхена, Брно та інших міст і країн Європи.

Ярмарок завжди проводиться волонтерами після Великодня і розпочинається з молитви. Отець Тарас Шагала, який і започаткував ініціативу, вважає за необхідне давати простір для зустрічі українців та для знайомства австрійців з культурою.

Разом з тим, Український ярмарок став символічним початком паралельного тижневого заходу – Днів Української культури у Відні. Протягом 23 квітня – 7 травня  організатори пропонують різноманітні культурні заходи, серед яких виставка петриківського розпису, майстер-класи, благодійні концерти та багато іншого. Повідомляє кореспондент РІСУ Тетяна Калениченко.

Українська ярмарка у Відні

Українська ярмарка у Відні

Українська ярмарка у Відні

Джерело: Релігійно-інформаційна служба України

Опубліковано в Українці в світі

Українці з різних куточків світу створили спільне відео до Всесвітнього дня вишиванки, 18 травня

Участь в акції взяли представники української діаспори з 16 країн світу.

Під гаслом “Вишиванка єднає українців” допомогла зняти ролик з українцями Франції, Туреччини, Греції, ОАЕ, Латвії, США, Великої Британії, Молдови, Єгипту, Італії, Чехії, Австралії, ПАР, Білорусі, Іспанії. Учасники акції у національних костюмах кажуть назву своєї країни на фоні її визначних пам’яток.

Опубліковано в Відео

“Двомовна Канада” була і залишається утопією. Двомовними є лише 17% населення – переважно ті, хто в побуті розмовляє французькою. Канадський досвід може стати цікавим уроком для поборників “державної двомовності” в Україні – в ситуації офіційного білінгвізму виживає лише одна мова: сильніша.

Колишній одесит, мій приятель вже кілька років вчиться у Сполучених Штатах. У 2005 він вперше у житті приїхав до Канади – по справах. Я жив тоді у Шербруку – квебекському містечку на 150 тисяч жителів. Друг мав мою адресу. На одній із сусідніх вулиць він зупинив машину, щоб розпитати перехожих, як їхати далі.

Замість передмови: “Я думав, вони якось… двомовні”

  • Слухай, – здивовано розповідав він мені потім. – Вони ледь розмовляли англійською! Все пояснили, але з такими зусиллями!
    – Звісно, – кажу. – Це ж для них чужа мова.
    – Ну, я думав, що вони, вони все ж таки, якось… двомовні…

Це сталося у Квебеку – однією з найбільших за територією і населенням провінцією Канади, заселеній переважно франкомовними квебекуа.

Якби мій приятель приїхав, скажімо, до Торонто, і спробував би розпитати дорогу французькою, відповідь була б більш лаконічною: “І don’t speak French”.

Країна обмежної двомовності

Канада вважається двомовною країною. Ідеально двомовною. У неї дві державні мови – англійська і французька. При цьому у самому Квебеку “державною” є одна мова – французька, її визнають рідною 81% квебекуа.

Дехто наводить канадський білінгвізм, як приклад для України. Можна порівняти, як виглядає офіційна двомовність у Канаді із офіційною франкомовністю у Квебеку.

Федеральні установи не підпадають під дію Хартії. Їхні оголошення – завжди двомовні, навіть у Квебеку.

У нашій народній підсвідомості міцно засіли чотири міфи:

1. Канадці – єдиний народ.
2. Більшість канадців володіє як англійською, так і французькою.
3. Канадський білінгвізм усіх влаштовує.
4. Канадська мовна ситуація нагадує українську

Чи так це насправді? Розглянемо кожне міфічне твердження по черзі.

1. Канадці – єдиний народ?

У 1839 році, розслідуючи причини Повстання Патріотів (першого та останнього в історії повстання за незалежність Канади, 1837-1838 років) британський лорд Джон Дархем писав:

“Я чекав, що знайду протистояння уряду і народу. Я знайшов дві нації, що борються поміж собою у лоні єдиної держави. Я знайшов не боротьбу принципів, а боротьбу народів”.

Саме так. Два народи. Дві нації.

Англо- і франкоканадці, це не просто дві мовні групи. Це – два народи, дві нації, два етноси. Вони зовсім різні за походженням, за культурою, за менталітетом. Квебекці завжди знали, що вони – не “Anglaіs”. Англоканадці пам’ятали, що “French” – це не вони.

Франкомовні складають більшість населення Квебеку, англомовні – решти Канади. Єдине, що їх об’єднує – це канадська держава.

“Ми прийшли сюди триста років тому. Ми підкорили шмат континенту від Гаспе до Монреалю і від Сен-Жан д’Ібервіль до Унгави, промовляючи: тут все, що ми привезли з собою – наша віра, наша мова, наші чесноти і навіть наші слабкості – стають священими, незмінними, і залишаться назавжди.

Навколо нас оселилися чужинці, що називають нас варварами. Вони захопили майже всю владу, взяли майже всі гроші. Але у країні Квебек нічого не змінилося. Нічого не зміниться… І ми збереглися, мабуть, для того, щоб ще багато століть світ… казав: ці люди належать до народу, який не вміє вмирати.”

Це – цитата з роману “Марія Шапделен”, написаного у 1913 році. Саме таким побачив квебекський патріотизм його автор, француз Луї Емон. Емон достатньо пожив серед франкоканадців, і знав, про що пише.

“Я приїхав до Квебеку вивчати французьку частково через почуття патріотизму, – пригадує англоканадський журналіст Ґрем Фрейзер (Graham Fraser) у своїй книзі “Sorry, І Don’t Speak French”, – І я був вражений життям, яке мало дуже мало спільного з країною, де я виріс. Того літа Жіль Віньо співав пісню “Моя країна” (“Mon pays”). Віньо співав не про Канаду…”

Пісня “Моя країна” починається так:

“Моя країна – це не країна, а зима.
Мій сад – це не сад, а поле.
Мій шлях – це не шлях, а сніг.”

Це – пісня саме про Квебек. Такий, як він є – з довгою зимою, сніговими бурями, заметіллю… Людина, яка її склала, дуже любила цю свою країну.

У 2006 році федеральний парламент вперше у історії країни визнав квебекців “нацією”. Деякі англомовні канадці сприйняли це, як “поступку сепаратистам”. У самому ж Квебеку більшість населення не звернула на це увагу. Це якби федеральний парламент визнав, що зимою, зазвичай, холодно, а у морі вода – солона.

Два народи, дві мови, дві культури… Більшість квебекців дуже мало знають про життя “решти Канади”. Більшість англоканадців взагалі не підозрюють про існування квебекської культури (непоганої літератури, чудового кінематографу світового рівня…). Для них, все, що стосується Квебеку, це – “French”.

2. Більшість канадців володіє як англійською, так і французькою?

За даними канадського міністерства статистики на 2006 рік, лише 17% канадців володіють водночас англійською і французькою. Менше, ніж кожен п’ятий. Ось така у Канаді двомовність.

Де ж живуть ці нечисленні білінгви? Може, вони рівномірно розподілені по всій країні? Виявляється, ні.

55% двомовних канадців мешкає у франкомовному Квебеку. Їх там – 40% населення. У решті Канади двомовні складають лише 10% відсотків населення.

Але історія на цьому не закінчується. За межами Квебеку кількість людей із рідною французькою складає майже 4%. Відповідно, лише 6% не-франкоканадців за межами Квебеку спромоглися вивчити мову Мольєра.

Про якість, поки що, не йдеться. Але, якщо чесно, не так вже й багато з “офіційно-двомовних” поза Квебеком можуть вільно підтримати французькою бесіду на повсякденні теми – побут, машини, політика, спорт… Правду кажучи, навіть не всі двомовні квебекці здатні на це.

Місто Квебек. Агітація напередодні виборів до федерального парламенту (осінь 2008).

Федеральні партії не обмежені у виборі мов, але на більшості території Квебеку їхні плакати – виключно франкомовні. Робити інакше – значить, налаштувати проти себе більшість населення.

Нещодавно одна монреальська радіостанція провела експеримент.

Журналіст зателефонував у пересічний готель міста Квебек (франкомовного на 99%) і розмовляв виключно англійською. Він спробував замовити номер. Людина на іншому кінці трохи зам’ялася, але перейшла таки на англійську. Звісно, не ідеально, звісно, з акцентом… але номер таки зарезервували. Потім журналіст зателефонував до готелю в Торонто. Говорив, звісно, тільки французькою. Клерк розгубився і попросив почекати. Після кількох хвилин пошуку, він знайшов-таки якогось “білінгва”. Щоправда, “білінгв” не виправдав довіри, бо нічого, окрім “бонжур” він сказати не зміг.

Збираючись до Квебеку – у відпуску чи у відрядження – пересічний мешканець Торонто чи Ванкуверу не побіжить купувати англо-французький розмовник. Це йому навіть не спаде на думку. Навіщо, якщо майже половина квебекців розуміє “общєпрінятий язик”? Він без проблем зніме номер у готелі, пообідає у ресторані, розпитається, як проїхати до центру міста. І все це – не вимовивши жодного французького слова. Звісно, всі написи навколо будуть французькою, та й не всі перехожі володітимуть мовою Шекспіра. Але так-сяк порозумітися можна. Особливо у сфері обслуговування.

Натомість, збираючись до Калґарі чи Галіфаксу, франкомовний квебекуа має підучити свою англійську. Інакше доведеться спілкуватися жестами. Хоч на вулиці, хоч у магазині. Окрім, може, випадків, коли за прилавком випадково стоятиме інший квебекуа, або ж імігрант із Франції, Конго чи Алжиру. Але ймовірність такого співпадіння наближається якщо не до нуля, то, принаймні, не до одиниці. Чим далі від Квебеку, тим вона менша.

Чесно кажучи, дуже важко назвати таку ситуацію “ідеалом білінгвізму”.

3. Канадський білінгвізм влаштовує всіх?

Білінгвізм обмежується державними програмами. За федеральним Законом про офіційні мови від 1968 року, кожен громадянин має право на вживання та освіту однією чи іншою з офіційних мов незалежно від місця проживання.

Кожен має право отримати державні послуги тією чи іншою мовою. Також – свідчити у суді. Більшість державних публікацій має бути двомовними. Депутати федерального парламенту можуть виступати або англійською, або французькою. Етикетки на продуктах споживання теж мають бути обидвома мовами.

“Щодо решти, – казав П’єр Еліотт Трюдо, “батько” канадського білінгвізму, – хай вирішують економічні та соціальні сили… Хай споживач та інвестор вирішують, що їм робити у рамках цього закону (про офіційні мови)”.

“Споживач та інвестор” вирішили. Добитися франкомовного обслуговування у ресторані Калгарі не легше, аніж україномовного обслуговування у ресторані Сімферополя.

Державні службовці у так званих “двомовних регіонах” – Оттава, Монреаль, Новий Брансвік – мають вільно володіти обидвома мовами.

“На весні 2004, Керолін Едолф, журналістка CBC-Radіo у Оттаві, помітила зростаючи паніку серед декого зі своїх сусідів, – пише Ґрем Фрейзер. – Уряд вирішив, після років мовних вимог вжити нове правило; люди, що не склали іспит з читання, писання та усного спілкування після трьох спроб (!), не мали залишатися на державних посадах”.

Йшлося про англомовних чиновників, що живуть та працюють у “двомовній” столиці Канади, та ще й у федеральному уряді, на посадах, які від самого початку вимагали двомовності.

Коли раптом виявилося, що французьку, все ж таки, треба теж знати, і що іспит не можна завалювати більш, ніж три рази, цих людей охопила паніка.

За задумом теоретиків канадського білінгвізму, Оттава мала би бути двомовною. Щоб, приїхавши туди у справах, кожен громадянин Канади – хоч “англо-“, хоч “франко-” – почував себе, як вдома.

Ця прекрасна ідея так і залишилася утопічною. Двумовними є хіба що вивіски на державних установах та частина дорожніх знаків і табличок з назвами вулиць.

Більшість вивісок приватного сектору – англійські. Майже всі меню у ресторанах – англійською. Майже вся сфера обслуговування – кафе, таксі… – працює тільки англійською. Двомовні вивіски – це, у більшості випадків, ознака того, що бізнес належить франко-онтарійцю. Двомовне обслуговування існує переважно там, де працюють франкоонтарійці, квебекуа, або ж нечисленні імігранти з франкомовних країн…

Чи влаштовує когось такий білінгвізм? Важко сказати.

Квебекуа, що їдуть до Альберти чи до Онтаріо (включаючи “двомовну” Оттаву), почувають себе майже як за кордоном. “Це – не в нас”, – констатують вони.

Англомовним, навпаки, здається, що їм штучно нав’язують французьку.

Коли онтарійський уряд запровадив двомовні знаки на дорогах, 116 тисяч людей підписали петиції, протестуючи проти цього рішення. Проте, їдучи до Квебеку, онтарійці часто скаржаться на недостатню кількість англомовних знаків.

Таке ставлення передається новим імігрантам.

Ось типова скарга на “засилля французької”, яку можна знайти на будь-якому з російськомовних форумів Канади: “Уявляєте собі, я їхав по такому-то гайвею, і побачив дорожній знак з якимось французьким словом! І ці кляті французи ще кажуть, ніби їх дискримінують! Так, своїми очима бачив. Та ні, не на тому гайвеї, а на другому. Що, не можете знайти? Ну то поїдемо разом, я вам покажу! Я це місце добре запам’ятав! Зовсім вже задовбали ці сепаратисти своєю французькою…”

Мабуть, щось подібне кажуть імігранти з Індії, Китаю, Нігерії… Багато з них щиро не розуміють, навіщо у “англомовній” країні якась там французька. Якщо зауважити, що щороку до Канади приїжджає коло 300 тисяч імігрантів, майбутнє французької за умов білінгвізму залишається під сумнівом.

4. Канадська мовна ситуація нагадує українську?

Головна відмінність Канади від України – у мовному аспекті – доволі істотна.

У Канаді – два різні народи, з двома мовами і культурами. Вони ніколи не складали одне ціле. Не складають і тепер.

В Україні – все навпаки. Протягом кількох століть, один народ був розділений поміж різними державами… але залишився єдиним народом.

Навіть якщо чимало східних українців перейшли на російську, вони залишаються українцями і не заперечують цього. Більшість може пригадати, що дідусь чи бабуся розмовляли колись українською.

Та й навіть на сході русифікація торкнулася, переважно, великих міст. У селах та містечках ще й тепер лунає українська. Вона не занесена, не нав’язана – нею тут розмовляли завжди.

А ось – приклад “федеральної” двомовності на Острові Принца Едварда, майже повністю англомовній провінції. Тут – одна з вивісок в місцевому національному парку. Як бачите, змінено лише одне слово. “Перекладено” щось на кшталт “Стежка “Обітаємий Лєс”.

Українізацію можна трактувати, як повернення до коріння і відродження мови предків. Та й просто як захист прав тих, хто ще не забув історичну мову – наприклад, тих самих селян.

У Канаді такого аспекту немає. Примусово францизувати Британську Колумбію було б таким самим злочином, як і англізувати Квебек. Але ніхто й не намагається францизувати Британську Колумбію. І ніколи не намагався. Та й взагалі, англійській мові у Канаді нічого не загрожує.

А ось англізація Квебеку – річ цілком реальна. За часів “двомовності” вона швидко прогресувала. Єдине, що змогло її зупинити – відмова Квебеку від політики білінгвізму. Відтепер французька – єдина офіційна мова провінції. Та й навіть тепер у деяких монреальських готелях та ресторанах можна почути від обслуги: “Sorry, І don’t speak French. Please, speak Englіsh!”

Замість епілогу : Чому французька все-таки зберігалася?

Якщо Квебек (а особливо – Монреаль) залишився франкомовним, то це, власне, завдяки відмові від білінгвізму. У 1977 році уряд провінції прийняв Хартію французької мови (так званий “Закон 101”).

Відтоді французька стала єдиною офіційною мовою Квебеку. Нею мають бути усі вивіски (англійський текст можна додавати за бажанням, за умов, що англійські літери будуть менші від французьких). Французька має бути робочою мовою усіх великих та середніх підприємств (хоча на практиці, численні англомовні компанії ігнорують цю вимогу).

Діти мають ходити до французьких шкіл (але ті, хто самі колись навчалися англійською, можуть відправляти дітей до англомовних шкіл – державних, безкоштовних). Усі магазини, ресторани та готелі мають бути у змозі надати сервіс французькою (на практиці, я був свідком кількох ситуацій, коли на мій “бонжур” відповідали виключно англійською; судячи з того, що я читав у газетах та чув від знайомих, це – лише крапля у морі).

Англомовні громадяни Квебеку щиро вважають “Закон 101” “фашизмом” і “шовінізмом”. Їх не засмучує тй факт, що у провінції діють три університети з виключно англійською мовою навчання. До цього треба додати з десяток англомовних коледжів.

Всі ці установи фінансуються урядом Квебеку, а їхні студенти мають ті ж пільги, що й студенти франкомовних вузів франкомовні. У провінції виходять англійські газети, є англомовні радіостанції та канал телебачення. Навіть податкові декларації для квебекського Міністерства податків можна заповнювати англійською.

Проте Хартія робить свою справу. Принаймні уповільнює англізацію Квебеку…

Довідка: Коротка історія Канади

У XVІІІ сторіччі Франції належали колосальні території у Північній Америці: південь сучасних Квебеку та Онтаріо, Акаді (сучасні Атлантичні провінції Канади), Манітоба, долина ріки Міссісіппі з містом Новий Орлеан, територія сучасних Міссурі, Огайо та Іллінойса з фортецею Детруа (D?troіt – французькою “протока”).

Сучасні географічні назви Detroіt, Chіcago, Іllіnoіs, Mіchіgan – відображають французьку, а не англійську транскрипцію індіанських слів. Так само і з назвою народу сіу (Sіoux).

Проте, Франція так ніколи й не колонізувала більшість із цих територій. Європейське населення нараховувало кілька десятків тисяч і жило, переважно, у долині ріки Святого Лаврентія, у Новому Орлеані та у Акаді (сучасна провінція Нова Шотландія). Перша з цих груп назвалася “канадцями”.

У ті часи, слова “канацець” і “франкомовний” були синонімами…

У 1863 році, внаслідок запеклої війни, Канаду приєднано до британських володінь. У квебекській історії цей період носить назву Завоювання (La Conqu?te).

На початку, англомовне населення Канади (тобто берегів Святого Лаврентія) складалося, переважно, з військових, чиновників та купки комерсантів. Шотландські та ірландські селяни-католики, що переселялися до країни, зливалися з місцевим населенням. Вже у другому поколінні їх не можна було відрізнити від канадців – ані за мовою, ані за звичаями. Ще й сьогодні в багатьох франкоканадців – шотландські та ірландські прізвища.

Але така ідилія продовжувалася не довго. Після Американської революції до країни імігрувало багато лоялістів (тих, хто залишився вірними Британській короні і не визнав незалежність новостворених США).

На відміну від канадців, новоприбулі були протестантами. Їхні культура, звичаї, уяви про суспільство абсолютно відрізнялися від канадських. Вони жили окремо, створивши свій, майже паралельний світ.

Так виникло дві основні групи канадців, які існують до цього часу.

Кількість англомовних збільшувалася за рахунок нових імігрантів з Британії. Кількість франкомовних – виключно завдяки високої народжуваності.

Англомовні канадці займали панівні позиції у економіці країни. Вони були краще освічені. А головне – відчували себе панівною нацією. Англійська стала мовою бізнесу, виробництва, державного апарату, армії…

Іммігранти, що приїхали до Канади у 1950-ті роки, ще можуть пригадати, як у деяких магазинах продавцям забороняли говорити з покупцями французькою (навіть якщо і ті і інші були франкомовними)

Франкомовних канадців виштовхнули на нижчі сходинки суспільства. Вони були бідніші і гірше освічені. Багато хто асимілювався. Але більшість зберігла свою мову та культуру…

У 1960 році у Квебеку почалася так звана Тиха революція. За кілька років провінція повністю модернізувалася. З патріархального, закритого і малоосвічeного франкоканадське суспільство перетворилося на сучасну націю. Відкрилися нові коледжі та університети. Зростала кількість франкомовних підприємців. Квебекці піднімалися з колін.

У 1974 році французьку оголосили єдиною офіційною мовою Квебеку, а у 1977-ому прийняли Хартію, що захистила квебекський народ від асиміляції.

Автор: Євген Лакінський (Квебек)

Джерело: texty.org.ua

Опубліковано в Світ

17 квітня, на Світлий Понеділок, більше 150 римських українців зібралися в «Українському селі», що на околиці Риму, щоб спільно відсвяткувати Великодні Свята та взяти участь у благодійному обіді, - повідомляє Олесь Городецький.

Українські господині-волонтерки частували всіх охочих червоним та зеленим борщем, пиріжками, ковбасками на грилі та різними солодощами. Перед початком свята о.Роман (ЧСВВ) благословив всіх присутніх та розпочав захід з молитви. В концерті взяли участь місцеві українські артисти: Христина Фрейдун, Іван Максимович, Уляна Кінаш, Валентина Рехтецька, Галина Громик, Ольга і Віра Гудь, ансамбль діток української школи в Римі, під керівництвом Марини Герман-Заготинської та Ірини Зарічнюк.

На заході римські волонтери Юрій Янчишин та Ірина Тепла поділилися своїми враженнями від спілкування з українськими бійцями на передовій під час доставки їм гуманітарних вантажів та нагородили почесними грамотами активних співвітчизників, які постійно допомагають армії. Відома римська волонтерка Ніна

Тарангул отримала медаль «Сильному Духом» від 5 батальйону УДА.

Опісля, розпочалися великодні гаївки та українська забава.

На святі було зібрано 1160 євро, з яких 120€ передала Марія Герман-Заготинська від продажу Великодніх пасок. На зібрані кошти буде придбаний генератор для львівських десантників з 80 бригади (450 євро), а решта коштів (710 євро) буде передано на лікування 9-річної Ангеліни Юзви.

Оргкомітет Євромайдан Рим та Конгрес Українців Італії висловлює щиру подяку всім, хто долучився до організації свята:
 
Янчишин Юрій, Ірина, Віталій, Тепла Ірина, Баліцька Наталя, Грабчук Наталя, Баранюк Оксана, Паук Віра, Міщенко Юля та Олександра, Вероніка Пасічна, Олег Липак, Marco Sgrigna, Дворецька Наталя, Тарангул Ніна, Татарин Леся, Беднарчук Андрій, Семеняк Леся, Пипенко Андрій, Дерев'янчук Ігор та Марта, Чорногуз Анатолій.
 
Велике спасибі Лесі Горовій за пісню "Я-волонтер"!
 
Олесь Городецький
Опубліковано в Українці в світі

Цитати з нагоди цієї важливої для України дати пропонує МІОК. На цей раз Olga Bench - українка, якою пишається український світ.

Окрім короткої цитати пропонуємо текст Ольги Бенч.
УКРАЇНА І СВІТ!

Заглиблення в минуле відкриває перед нами нескінченний плин подій, втрат і здобутків у житті народів та історичних постатей. На тисячолітніх скрижалях історії закарбовується все сподіяне. Та ми добираємо з минулого те, в чому люди здійснюють вищий смисл життя. Тільки наділені могутністю духовної волі й віри народи й особистості виконують своє історичне призначення.

Український народ ствердив своє право бути творцем історії. Поступ України шляхом самоздійснення не був ізольований від світової історії. Більше того, українці жили й творили не стільки для себе, як для інших народів. Традиція українського добротворення закорінена в агрокультурі, що набула розквіту в Трипільській цивілізації.

В історії виникали, розквітали й гинули царства, держави, імперії, засновані на агресії, жадобі, заздрощах до багатства і досягнень чужих країн та народів. Не допомагали ні сила, ні натиск, ні хитрощі, оскільки не вистачало головного – бажання творити добро для всіх і впевненості у своїй правоті. Саме прагненням до спільного добра українська людина вже в кінці першого тисячоліття впевнено заявила про силу національного духу у власному духовному подвижництві, що здивувало й викликало захоплення народів Заходу. Чи не тому дочки й сини князів Київських стали королевами й володарями Франції, Норвегії, Данії, Німеччини, Угорщини, Шотландії, Грузії, Візантії, Османської та Російської імперій? Українські гени назавжди увійшли в європейський менталітет. 

В епоху Відродження українські юнаки заполонили університети Європи й своїм розумом розвивали науку, ділилися зі світом ідеями й відкриттями. Франція, Італія, Англія, Австрія, Польща стали невіддільними від талановитих українських вчених, майстрів і митців, воїнів і купців, які творили в себе вдома і в інших землях. Тому так швидко, незважаючи на татаро-монгольську, литовську, турецьку, польську, російську експансії, десятки й сотні українських міст здобули Магдебурзьке право. Виникли братські школи, друкарні, сформувалася національна самосвідомість. Освіта, знання, наука набули в Україні надзвичайного розвитку. Творча енергія українців відкривала нові горизонти життя. 

Як османською Туреччиною правили султани, народжені українками, як Австрійська держава черпала свою силу з просторів Галичини, так і Російська імперія досягла своєї могутності завдяки вченим-просвітникам, священикам, професорам Києво-Могилянської академії, які стали фундаторами російської культури. Коли російська філософія починається з Григорія Сковороди, творчість якого й сьогодні дивує світ грандіозністю прозрінь, то велика російська література вийшла з „Шинелі” Миколи Гоголя, який відкрив дивовижну глибину української душі.

Український талант у духовній, освітній, управлінській, військовій сферах був задіяний по всьому світу. Канцлери, патріархи, міністри, кардинали, царі, королі, винахідники, поборники духу – їх тисячі, народжених в Україні. Вони стали людським капіталом, інтелектуальним і генетичним ресурсом, живильною силою для інших країн і народів. Уявімо собі, якою потужною державотворчою нацією стали б українці, якби вся та сила була спрямована на власний саморозвиток!

Від давніх давен з України на всі сторони світу поширювалася агрокультура, яку несли з собою переселенці-хлібороби, освоюючи нові землі. То була природна міґрація місіонерів-аграріїв, викликана потужним розвитком продуктивного господарства й високим рівнем народжуваності. Та коли Україна потрапила в колоніальну залежність від Російської й Австрійської імперій, а потім опинилася в складі комуністичної імперії – СРСР, почалося відтягування її духовно-інтелектуальних сил до імперських центрів і перекидання трудових ресурсів для заселення захоплених земель. Так Росія заселяла українцями колонізовані Подоння, Кубань, Поволжя, Урал, Крайню Північ, Сибір, Далекий Схід, а СРСР кидала український люд на підняття цілини, будівництво каналів, гідроелектростанцій, магістралей. А обезземелених галичан з Австрії набирали на освоєння необжитих просторів Канади, США, Бразилії, Аргентини, Австралії. 

При цьому слід зважати, що закордонні українці, завдяки своїй інтегрованості у світ, помітно поширили у світовому культурному просторі духовно-інтелектуальні набутки української культури, і той цивілізаційний внесок багатьох поколінь українців ще треба осмислити й належно поцінувати. Необхідно забезпечити долучення до української культурної спадщини й до всеукраїнського процесу культуротворення тієї частини української культури, яка розвивалася за кордоном і була відгороджена від материкового культурного масиву стіною ізоляції.

Новітня міґраційно-еміґраційна хвиля неминуче повинна стати поворотною, аби українська людність не змарнувала своїх професійних здібностей і життєвих ресурсів на чужині. Для повноцінного функціонування українського суспільства необхідно відновити його національний генофонд і цілісну етнічну соціальну структуру, повернувши українців із чужини додому й спрямувавши власні людські ресурси, всі культуротворчі прагнення на самовідтворення національного єства, на розвиток духовно-інтелектуальної, соціально-економічної й політико-правової сфер Української держави.

Це особливо важливо знати нинішнім поколінням українців, яким належить здійснити свою історичну місію, реалізувавши свій творчий потенціал у духовно-культурній, соціальній, політичній, економічній сферах рідної Української держави і гідно увійти до світового цивілізованого співтовариства.

Архітектоніку сучасного світу спроможні скріплювати українці своєю мудрістю й силою свого духу. — with Iryna Kluchkovska.

miok.lviv.ua

Опубліковано в Видатні українці

"За кордоном зароджується таке собі суспільне лобі, формування суспільної думки про Україну самими українцями. Тут друзі роблять у Відні дні української культури – протягом двох тижнів, з 23 квітня, в різних цікавих приміщеннях, з віденською філармонією включно", - пише український письменник Сергій Жадан у своєму блозі на ТСН.

"І не те щоби я робив їм рекламу (хоча – чому б і не порекламувати людей, які винаймають віденську філармонію для пропагування української культури), просто ось що спадає на думку – останнім часом стикаєшся з цілком інакшою поведінкою українців за кордоном. Вони інакше поводяться, інакше себе тримають. Я говорю не про туристів, говорю про тих, хто переїхав назавжди (або думає, що переїхав назавжди), чи, принаймні, надовго. Їх тепер одразу помічаєш, їх важко з кимось сплутати. Мабуть, тому, що вони не бояться бути собою.

Це те, що змінилось останнім часом, за останні три роки. Якщо вже їздиш світами й спілкуєшся з українцями, чийого цвіту розкидано по цілому світу, то не можеш не помітити, як їх – громади й товариства в різних країнах старого та нового світів – згуртували й вирізнили події останніх років. Власне, представники цієї нової, останньої на сьогодні (хоч навряд чи останньої назагал) хвилі еміграції перезнайомились саме на майданах теплих і мирних західних столиць взимку 14-го. Вони так і говорять – "познайомились на нашому майдані", маючи на увазі майдан де-небудь в Осло чи Кельні.

Що цікаво, ці маленькі (а іноді не такі й маленькі) майданчики багато в чому подібними були до майданів у містах та містечках України – на них так само виходили люди з доволі таки різними уявленнями про те, чого саме вони хочуть і як саме вони готові цього добиватись. Вони так само симпатизували різним лідерам та партіям, так само говорили різними мовами. Об'єднувало їх те, що всі вони українці. І вийшли "за Україну".

Власне, й "післямайданна" ситуація в "материковій" Україні багато в чому відбивається на діаспорі. Ті самі волонтерські проекти й ініціативи, та сама суспільна мобілізація, та сама підтримка української армії та мирного населення. Ну й загалом – активна діяльність. Раптом виявилось, що про Україну потрібно говорити, потрібно пояснювати тим, серед кого живеш, якісь прості й елементарні речі про неї. Раптом виявилось, що про нас ніхто нічого не знає, а відповідно – що повірити можуть будь-якій брехні, яка про нас розповідається. І протиставити цій брехні, за відсутності притомної державної інформаційної політики, можуть хіба що самі українці, які з тих чи інших причин залишили свою країну, проте не відмовились від неї.

Ось вони й розповідають – влаштовують круглі столи та конференції, фестивалі й творчі вечори, фотовиставки й концерти. Перебирають на себе функції держави, аби цю державу підтримати. Молоді й упевнені в собі. В чомусь – дуже подібні. В чому саме? В готовності витрачати час, зусилля й кошти заради ідеї. Ідеалісти, так. Якими й мають бути нормальні громадяни. Хай навіть із паспортами іншої країни. Зрештою, є щось важливіше за паспорт, як показує досвід. Щось, що пов'язує тебе з твоєю країною, незалежно від того, де ти тепер живеш.

Це надзвичайно важливий і цікавий процес, за яким нам ще випаде спостерігати – зародження такого ось суспільного лобі, формування суспільної думки про Україну самими українцями, які заявляють про себе світу, намагаються з цим світом порозумітись, намагаються говорити з ним на рівних. І ще важливий момент, який важко було уявити раніше, до війни: вони не протиставляють себе своїй країні, не дистанціюються від неї – вони її захищають, вони її підтримують, вони намагаються її пояснити решті світу – від початку, від найпростіших речей. Така собі народна дипломатія. Через пікети й демонстрації, через концерти й виставки, через мистецькі акції та політичні дискусії. І роблять вони це, великою мірою, для нас – для тих, кого далі вважають своїми співвітчизниками.

Тому, побачите десь за кордоном український захід, який-небудь фестиваль чи круглий стіл – обов'язково приходьте. Адже там формується нова українська культурна політика. Там формується уявлення про нас. Формується нами самими. І доки ми самі не втомимось і не зупинимось – є шанс, що у нас із нашою культурною політикою буде все гаразд. За рахунок народної дипломатії. А там, дивись, і держава підтягнеться".

Опубліковано в Українці в світі
Четвер, 20 квітня 2017 09:42

Світ готується до Дня вишиванки!

Цьогоріч Всесвітній День вишиванки припаде на 18 травня! Організатори запевняють: цього року одинадцятий День вишиванки відзначатиме вся планета.

А представники 17 країн вже записали відео-звернення: "Всесвітній день вишиванки. Офіційне промо 2017. Вишиванка єднає українців"

 

- Для того, аби цього року вишиванки 18 травня вдягнули ще більше людей у всьому світі, запустили флешмоб «Вишиванка єднає українців». Кожен у невеличкому відеоролику розповідає про свою вишиванку, викладає це на Фейсбук і передає естафету друзям, - розповідає Леся Воронюк, співорганізаторка Всесвітнього дня вишиванки. - Наразі до флешмобу долучилися, окрім українців, наша діаспора в ОАЕ, Німеччині, Польщі, Канаді, Австралії, США.

Організатори Всесвітнього дня вишиванки закликають студентів у День вишиванки взяти участь у конкурсі на наймасовіше фото у вишиванці на фоні свого навчального закладу.

- Наймасовіше фото – переможець конкурсу - наступного року буде використане у рекламі свята, а студенти, відповідно, стануть обличчями наступного Дня вишиванки, - каже Оксана Добржанська, співорганізаторка Всесвітнього дня вишиванки. – Також студенти отримають символічні подарунки – блокноти і ручки із символікою свята.   

Поки в організаторів кипить робота, українців з різних куточків світу просять долучатися до флешмобу. І, звісно, 18-го травня вдягнути вишиванку.   

Одягніть вишиванку 18 травня!

Вишиванка єднає українців!
Вишиванка – наш генетичний код!

Опубліковано в Українці в світі

Минулого тижня Микита Васильченко («Миротворці України») разом з Богданом Масляком відігнали на схід ще один автомобіль, придбаний за кошти українців Риму, - повідомляє Олесь Городецький.

Позашляховик Mitsubishi Pajero отримали бійці аеророзвідки (Військова частина А2724).

Автомобіль, вартістю 2500 євро, був придбаний завдяки допомозі отця Іван Кулик та хористів (Halena Hromek) з парохії Сергія і Вакха, котрі пожертвували зі свята " Прощання з колядою" 1000 євро, а також завдяки пожертвам парафіян церкви Царя Христа та парохії Сергія і Вакха на багаторазових продажах пампушків та солодких пляцків.

Дякуємо всім небайдужим! Слава Україні!

Опубліковано в Україна у вогні

До сюжету цієї біблійної розповіді зверталися майстри різних часів і жанрів. Усім відомо, що Голгофа є символом важких випробувань, страждання, терпіння. Проте часто художники, письменники та поети показують нам у своїх творах образ Голгофи через призму свого авторського бачення, розширюючи первинне значення цього слова.

Символічно, що напередодні Великодня учні 7-го класу української суботньої школи «Дивосвіт», що в Алькорконі, взяли саме цей сюжет для своєї вистави і змогли по-своєму його презентувати.

Тридцятихвилинна дія на сцені… Тиша у залі… Навіть наймолодші уважно слухають. Це свідчить про те, що нікого не залишили байдужим як вибір вистави, так і гра дітей на сцені. Як зізналася мама одного з виконавців - Максима, Галина Козоріз, під час спектаклю вона не змогла стримати сліз, настільки проникливо і правдиво відбувалися події.

Не залишилися осторонь підготовки виступу батьки школярів, що, мабуть, дуже допомогло дітям. Вони активно шукали костюми, декорації для оформлення сцени. Особливо хочеться відзначити допомогу сім’ї Антошківих, члени якої змайстрували хрести та зробили печеру. А ще Марія Антошків та Анна Каландяк принесли пальмове гілля. Як показує досвід, така тісна співпраця батьків і дітей позитивно впливає на результат, а спільно пережиті емоції примножуються, об’єднують колектив.

Виявили бажання сфотографуватися з героями дійства наймолодші учні. Напевно, кожен із присутніх отримав той неоціненний досвід, завдяки якому серця наповнюються любов’ю, роблять людей уважнішими до ближніх. Досвід, який сміливо можна назвати воскресінням душі.

Інна САРІКОВА, Мадрид. 

Опубліковано в Цікаво
Сторінка 1 із 6