Її прізвище перекладається з англійської як "благословення". І, зустрівшись із нею, розумієш чому. Висока білявка Брія посміхається мені, тільки-но помітивши у кав’ярні в центрі Львова, де ми зустрічаємося для інтерв’ю. На ній сорочка і джинси, мінімум макіяжу. Вона трохи бліда, адже тільки напередодні повернулася з поїздки у Каліфорнію. Зміни часових поясів даються взнаки.

"Нічого, — каже вона. — Треба перетерпіти і не заснути вдень, щоб адаптуватися". Брія знає, про що каже, бо літає до рідної Америки останнім часом доволі часто, на гастролі й до рідних.

Брія Блессінг — американка, але вже понад 20 років мешкає в Україні. Вона вільно спілкується українською, добре знає українську історію та навіть мріяла про український паспорт.

Спiвачка народилася в маленькому містечку Шугар Ленд у Техасі. Її батько Марк Блессінг — пастор, який став місіонером. Наприкінці 1992-го він із дружиною Рондою та трьома доньками — Брією, Ліндою та Крістою — переїхали спочатку до Луганська, де прожили 4 місяці, а на початку 1993-го — до Львова. Тут Марк Блессінг заснував євангельську церкву "Живе Слово". Нова домівка настільки полюбилася американцям, що вони й не думають повертатися.

Брія самостійно опанувала вокал, фортепіано, гітару, флейту. До 25 років займалася музикою винятково у рамках церковної діяльності. Далі почала публічні виступи в одному з львівських джаз-клубів. Друзі неодноразово просили Брію взяти участь у численних талант-шоу на телебаченні, але вона відмовлялася. Аж поки 2014 року врешті погодилася спробувати сили в “Голосі країни”. Пройшла відбір із піснею "Я піду в далекі гори…” та потрапила до команди Святослава Вакарчука. Після шоу вирішила займатися музикою професійно. Пише пісні англійською та українською, записала два альбоми, є автором пісні "Я відчуваю тебе", що стала саундтреком до фільму "Жива".

Про Україну

Вам було лише 13 років, коли ви переїхали з родиною до України. На початку була депресія?

— Депресія була до від'їзду, бо я дуже не хотіла їхати. Але потім, уже в Україні, мені було все дуже цікаво. Я була дитиною, вперше за кордоном, куштую іншу їжу, чую іншу мову, бачу інших людей.

Вам допомагали родичі чи знайомі?

"Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими"

— Фінансова допомога була зі Штатів, особливо на початку, коли в нас не було нічого. Допомагала церква, родичі, писали нам листи, дзвонили, щоб підтримати. Ну а на місці ми знайшли собі нових друзів і вже допомагали один одному.

Ви казали, що в батьків не вистачило грошей на вищу освіту для вас і ви отримали лише домашнє навчання.

— Так. В Америці є така система — "Домашня школа". Дуже багато батьків вирішують навчати своїх дітей вдома. Є спеціальні підручники для домашнього навчання. Я була старша і займалася сама, а мама більше працювала із сестрами.

У нас зустрічається такий стереотип, що дитина не соціалізується, якщо не буде ходити до школи. Його, я думаю, легко зруйнувати на вашому прикладі.

— Так, я зустрічала такий стереотип, але це дуже смішно. Наприклад, в Америці я знаю багатьох дітей, які навчалися вдома, і вони розмовляють зі мною на рівних. А діти, які ходять до школи, не можуть зв'язати двох слів, не вміють нормально розмовляти з дорослою людиною.

Про музику

Як ви почали займатися музикою. Хто вас навчав? Я знаю, що ваш тато був музикантом у юності.

— Ніхто мене систематично не вчив. Я ходила на фортепіано один рік, коли мені було вісім. Але я була лінивою й казала: "Мамо, я не хочу займатися, хочу бавитися!" (сміється). Музика завжди оточувала мене. Це була частина життя, як їжа, як школа, як сон. Батьки співали в церкві, грали на фортепіано. Ми, діти, теж грали, співали постійно. Через те, що музика завжди була навколо, я ніколи її серйозно не сприймала. Тому на вокал я ніколи не ходила і навіть не думала про це. Я вперше почула про уроки вокалу десь 15 років тому.

Про "Голос країни" ви вже багато розповідали. Розкажіть про "Проект Івасюк. Перезавантаження", у якому ви брали участь.

До речі, ви перший журналіст, який згадує про нього. Цей проект взагалі один із найулюбленіших проектів, у яких я брала участь. Це була ідея Андрія Сидора (організатор багатьох львівських фестивалів. — Фокус). Він вирішив взяти пісні Івасюка та уявити, як би вони звучали, якби Івасюк жив сьогодні.

Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими. Тому, як на мене, ця ідея дуже доречна. Ці пісні дуже важливі для майбутнього України. Але вони не виживуть у тій формі, у якій вони зараз є, бо молодь їх не слухатиме.

Ми зараз із гуртом "Шоколад", із яким виконували твори Івасюка, мріємо зробити повноцінний проект з його пісень по-новому. Можливо, навіть альбом і концертний тур по Україні буде.

Про АТО

Наприкінці грудня минулого року Брія їздила з різдвяним туром по Штатах. Кошти від концертів для української діаспори пішли на потреби військових у зоні АТО, куди співачка навідується регулярно.

У січні ми зробили невеличкий тур у зоні АТО — проїхалися по точках, де наші військові воюють. Ми купили багато речей, які їм потрібні, а також гостинці — львівський шоколад, львівську каву. Бо це ж Різдво.

Котра це була ваша поїздка на схід?

— Я не знаю, може, шоста чи сьома.

А скажіть, вперше було страшно їхати?

— Щоб аж страшно — ні. Я розумію, що є небезпека, але це мене не зупинить. Бо це важливіше, ніж страх. Я не боюся смерті взагалі, бо з семи років віддала життя Господу і знаю, що буду з ним, коли помру. Мені страшно за людей, які зі мною їздять, та за хлопців, які там є. Мене постійно просять журналісти та друзі взяти їх із собою, але я відмовляю. Бо якщо з ними щось трапиться, я не знаю, як житиму із цим далі.

Ви ж їздите не на передову?

— Ні, ми їдемо саме на передову. Наприклад, цього разу на одній з точок стріляли, коли ми там були. А після того, як ми поїхали, снаряд упав просто на те місце, де стояла наша машина.

Я чула, що зараз терористи стріляють у волонтерів, щоби вкрасти потім речі, котрі волонтери привозять нашим хлопцям.

Ваша родина спочатку переїхала до Луганська зі Штатів. Але ви там були досить недовго. Чи залишилися у вас якісь зв’язки з луганчанами?

— Так, у нас є друг — пастор. Вони з дружиною — вона американка, до речі, — досі живуть у Щасті, служать.

Про мову

В одному з інтерв’ю з вами прочитала фразу, що переселення на східні території України російськомовних людей призвело до тих проблем, які у нас є зараз. Чи дійсно ви вважаєте, що мова — це головна причина?

— Мене, здається, не зовсім правильно зрозуміли. Я вважаю, що мова дуже важлива, але, чесно кажучи, мені здається, що мова у Львові та в Києві є більшою проблемою, ніж на сході. Львів’яни й кияни мають можливість розмовляти українською, але так не роблять. Я з більшим розумінням ставлюся, коли люди зі сходу розмовляють російською, ніж коли я чую російську в Києві чи у Львові.

А більше стало російської мови у Львові протягом останніх років?

— Так, однозначно. У 90-х роках, коли ми переїхали сюди з Луганська, ми тільки трошки знали російську мову, а української геть не розуміли. З нами навіть відмовлялися спілкуватися тоді. І, може, хтось скаже, що це погано, що це неправильне ставлення, але я вважаю, що це дуже класно! Це змусило нас вивчити українську мову.

Моя позиція щодо мови може здатися трохи складною. Багато людей хочуть сказати, що я націоналістка. Але це не так. Дуже багато моїх друзів між собою спілкуються російською, бо це їхня перша мова. Людина набагато важливіша, ніж мова, якою вона розмовляє. Але я люблю українську мову і хочу, щоби вона жила і процвітала. Звичайно, я розумію, що не можу нікого змусити розмовляти українською. Це має бути власний вибір.

Що, на вашу думку, найбільше спонукає розмовляти українською? Що ви думаєте про мовні квоти на радіо та інші адміністративні важелі впливу на цей процес?

— Я вважаю, що квоти і нормативи — це нормально. Я можу порівнювати Польщу і Україну. Ми почали їздити в Польщу, коли переїхали у Львів. Це теж було одразу після того, як вони стали незалежними від Радянського Союзу, але там одразу не було чути російської. Поляки зрозуміли, що ця мова була частиною того режиму, який тримав їх під контролем.

Мені здається, що мова — це одна з причин того, чому в Польщі було більше змін, ніж в Україні. І там не те що були квоти, а просто перелом — не буде більше російської мови на радіо, телебаченні тощо.

Але знову ж таки, не можна змусити любити. Ти не можеш змусити свого чоловіка любити тебе. Ти тільки можеш надихати його на це. Так само і з мовою — наприклад, я через свої пісні маю надихнути інших людей любити українську мову.

Про корупцiю та емiграцiю

Ви брали участь у Майданах і 2004–2005, і 2013–2014 рокiв. Можете порівняти їх? Вас відпускали батьки в Київ?

— Вони радили не їхати. Але ми з сестрою відчували, що маємо бути там. Та сталося так, що були на Майдані кілька днів. Думали, що коли ми будемо просто мовчати й робити свою справу, нас не помітять. Але там було дуже багато журналістів, і навіть просто люди з мобільними підходили до нас, робили фото. Нам стало дуже незручно, бо нас як американців могли просто депортувати з країни. Тому ми поїхали додому.

Які ваші враження після Майдану? Чи змінилося ставлення людей до корупції, наприклад? Ви казали, що корупція — то наш найбільший ворог.

"Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко"

— Я знову бачу апатію. На жаль, багато людей як давали хабарі, так і дають, а ті, хто брали, досі беруть. Але є й молоді люди, які вже не сприймають те, що було раніше в країні. Вони роблять усе, щоб змінити менталітет, побудувати тут краще суспільство. Ця молодь увійде у підручники історії як герої, які змінили країну.

Як ви ставитеся до людей, які втомилися стикатися з корупцією у всіх сферах, які хочуть, щоб їхні діти мали більше шансів отримати гарну освіту та заробляти на життя улюбленою справою?

— Звісно, я їх розумію. Якби я тут народилася, хто знає, що б я робила. Мені, як людині, яка має американський паспорт і може їхати куди завгодно, дуже легко сказати, що ви не маєте залишати Україну. З другого боку, я можу виїхати, але я тут живу, це мій власний вибір.

Я не можу засуджувати когось. Якщо вони хочуть мати легше життя, хто я така, щоби сказати, що вони не мають на це права? Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко.

Про Америку

Ви не будете міняти паспорт на український?

— Дуже хотіла, але зараз ні. Я досліджувала це питання: ні Америка, ні Україна не дозволяють мати подвійне громадянство. Тож мені потрібно цілковито відмовитися від американського. Поки в мене будуть там бабусі, дідусі, я не можу сказати, що я готова до цього.

Ви відчуваєте себе зараз українкою чи американкою?

— Я просто людина. Я віруюча людина, і це головне. А хто я за національністю — я не знаю. Після "Голосу країни" мене почали про це питати. Спочатку я казала, що українка. Потім подумала, що я більше американка. А потім вирішила: а чого я маю вибирати?

У мене є подруга, яка виїхала у Штати у віці 10 років, їй зараз 25 років. І вона каже, що залишилася українкою. А як вам за ці роки проживання в Україні вдалося вписатися в українське життя?

— Це не завжди було так. Десь перші років вісім, як ми жили в Україні, я точно вважала себе американкою. Я думала, що англійська краща, що Америка краща. Моє серце було закрите для України. І, звісно, через це я не могла полюбити Україну, не могла побачити її такою, яка вона є. Але в одну мить Бог просто змінив моє серце, відкрив мої очі. І я побачила все навколо, що я пропустила за всі ці роки. Потім я пішла в інший бік. Я почала казати, що українське найкраще, і почала не любити свою рідну землю. І тільки за останні два роки нарешті Бог допоміг мені знайти якийсь баланс. Бути відкритою і до України, і до Америки.

Зараз я намагаюся підбадьорити діаспору в Америці. У деяких людей та сама проблема, що була в мене. Вони закриті для Америки. Це дуже добре, що вони люблять свою країну, але вони багато пропускають того, що навколо.

Можете сказати що відрізняє нас від американців?

— Тут спокійніше. Люди вміють відпочивати, піти на каву, просто гуляти в місті. Я пам’ятаю, як була одного разу в подруги в Америці. Після вечері в неї вдома я кажу: "Імі, давай гуляти". Вона так дивиться на мене трохи здивовано й каже: "Гуляти?" — "Так!" — "Ок, я буду готова через 5 хвилин". Я думаю, для чого їй треба готуватися? Вона пішла у свою кімнату, а повернулася в спортивному костюмі. Я кажу: "Що ти робиш? Я не хочу бігати, я хочу просто спокійно гуляти по вулиці". Вона каже: "Бріє, ми тут так не робимо!". Я кажу: "Давай спробуємо. Я обіцяю, тобі сподобається!"

Своє майбутнє ви не пов’язуєте з Україною чи Штатами?

— Ні, я давно вже не планую своє життя, бо Бог завжди має інші плани. Мені здається, майже кожного разу, коли я створюю для себе якийсь план, усе змінюється. Я зрозуміла, що дуже важливо, щоб я завжди була готова іти туди, куди він кличе. Поки це буде в Україні, я буду дуже рада. А якщо завтра він кликатиме в Африку, чи кудись іще, я сподіваюся, що я теж буду готова.

Після інтерв’ю ми з Брією трохи пройшлися центром Львова. Дівчина щось розповідала, коли несподівано присіла коло урни та підняла паперовий стаканчик, який хтось не докинув. Брія спокійно викинула його у смітник, не припиняючи своєї оповіді. Я одразу пригадала, що вона казала про Норвегію: "У Норвегії все дуже-дуже чисто й акуратно. Я питала своїх друзів, чи буває щось у Норвегії брудне? І це не від держави йде, це від людей. Просто всі роблять свою справу якнайкраще".

"Можливо, і в нас колись буде, як у Норвегії?" — подумалося мені, коли ми розпрощалися з українською американкою Брією.

Автор : Діана Еременко

Джерело: ukraineartnews.com

Опубліковано в Україна у вогні

Папа Римський і американці допомогли психологам Слов'янська відкрити дитячий центр відновлення після травм війни.

Опубліковано в Україна

Група волонтерів із Німеччини організувала поїздку в Україну, приурочену до Великодня. На кількох мікроавтобусах та легкових авто вони привезли медичне обладнання для військових госпіталів та людей із обмеженими можливостями.

Допомогу волонтери з Німеччини спершу доправили до містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Там її розподілять та передадуть далі на схід, пише Радіо Свобода.

Один із організаторів поїздки, приватний підприємець Франк Обенаус каже, що, хотів передусім показати українцям, що вони не на самоті.

«Коли бачиш те, що відбувається в Україні, то просто приходиш до думки, що мусиш допомогти. Тому що Україна права і Україна слабша за агресора. І гнів через цю несправедливість спонукає допомагати», – каже волонтер.

За словами голови спілки «Україна – це Європа» Курта Зіммхена, який вже тривалий час мешкає в Україні, весь обсяг допомоги організаторам поїздки навіть важко перелічити. Проте в основному, це медичне обладнання: два стоматологічних кабінети, медикаменти для лікарського батальйону, які пожертвували люди з усієї землі Саксонія. За словами організаторів, всю цю допомогу вони зібрали доволі легко, незважаючи на потужну інформаційну політику Росії у Німеччині.

«Перед поїздкою ми відсилали листи, куди тільки могли – від нашого містечка Радеберґа, до столиці Саксонії Дрездена. І майже ніколи не отримували відмову. І якщо б ми лише могли транспортувати більше – ми б обов’язково привезли ще більше обладнання», – зазначає волонтер.

В Україні немає дієвого механізму, за якого б держава могла допомагати добровольцям – волонтер-медик

Волонтерів із Німеччини зустріли в містечку Тисмениця на Івано-Франківщині. Тут допомогу розподілять та передадуть далі на схід.

Лікар Олег Шиба, який допомагає українським військовим та цивільним на Донбасі, вже цієї ночі відправить частину медикаментів у Попасну, частину – у Станицю Луганську.

«Жодна допомога нам ніколи не завадить. Саме допомоги від держави ми поки що не отримуємо, оскільки немає такого механізму, щоб держава допомагала добровольцям. А цю всю допомогу від наших друзів із Німеччини ми освоюємо і допомагаємо цивільному населенню і військовим», – каже голова наглядової ради 1-го Добровольчого мобільного шпиталю Олег Шиба.

Інформаційна кампанія Росії в Німеччині доволі сильна – представник Бундестагу

Помічник депутата Бундестагу Франк Тізлер, який приїхав разом із волонтерами, каже Радіо Свобода, що ставлення до України в Німеччині є доволі неоднозначним.

«Через 25 років після демократичних змін на сході Німеччини виник певний ефект байдужості щодо України. І тому ми маємо намір і в наступному році організувати таку поїздку, щоб пояснювати людям, що тут справді боряться за свободу. Адже дезінформаційна кампанія, інформаційні впливи Росії в Німеччині доволі сильні», – каже політик.

Але попри це, за словами Франка Тізлера, волонтери в Німеччині отримують рік за роком дедалі більше допомоги для України. Це, на його думку, пов’язано з тим, що жертводавці бачать – те, що вони передають, потрапляє в належні руки.

Опубліковано в Українці в світі

Минулого тижня Микита Васильченко («Миротворці України») разом з Богданом Масляком відігнали на схід ще один автомобіль, придбаний за кошти українців Риму, - повідомляє Олесь Городецький.

Позашляховик Mitsubishi Pajero отримали бійці аеророзвідки (Військова частина А2724).

Автомобіль, вартістю 2500 євро, був придбаний завдяки допомозі отця Іван Кулик та хористів (Halena Hromek) з парохії Сергія і Вакха, котрі пожертвували зі свята " Прощання з колядою" 1000 євро, а також завдяки пожертвам парафіян церкви Царя Христа та парохії Сергія і Вакха на багаторазових продажах пампушків та солодких пляцків.

Дякуємо всім небайдужим! Слава Україні!

Опубліковано в Україна у вогні

Медики Дніпропетровської обласної клінічної лікарня ім. І.І. Мечникова борються за життя важкопораненого львів’янина 21-річного Ігоря Галушки. Він один із п’яти хлопців, «Янголів Інститутської», які 20 лютого 2014 року відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану.

Як повідомив 5 канал, медики лікарні імені Мечникова борються за життя 21-річного бійця з позивним "Тисак". Його вже прооперували. Військовий зазнав поранення у Мар'їнці, рятуючи під обстрілом побратима на позивний "Риба".

 

Поранення Ігоря Галушки в коментарі Гал-інфо підтвердив його побратим Микола Притула, ще один із «Янголів Інститутської».

За його словами, стан Ігоря важкий, але стабільний.

Ігор Галушка – львів’янин. 3 травня 2014 року його разом із іншими «Янголами Інститутської» з нагоди Дня Львова нагородили орденом «Почесний знак Святого Юрія» – за сміливість у дні боротьби за волю та єдність України, за вірність у будівництві щасливої та справедливої держави, за мужність без вагань стати охоронцями рідної землі.

Допомогу для Героя та його сім’ї наразі можна переказати на картку його побратима Миколи Притули. №4149497847580000.

Фото: Гал-інфо

Опубліковано в Україна у вогні

У Тернополі мама 12-річного хлопчика разом із його однокласниками організували в міській квартирі справжній волонтерський десант, - інформує газета "Наш ДЕНЬ".

За три роки вони відправили на фронт кілька сотень тисяч пряників і сплели десятки квадратних кілометрів маскувальних сіток.

0993
Тернопільські школярі були першими в Україні дітьми, нагородженими бойовими медалями “Сильні духом” і орденом “Бойовий волонтер України”. Заради бійців вони кілька разів у тиждень уже протягом трьох років збираються і допомагають, чим можуть.
– Ми хочемо, щоб нашим воїнам стало радісніше. Хтось усміхнеться, і це для нас набагато важливіше за медалі й грамоти, – розповідає семикласниця Катя.Військові на Сході охрестили тернопільських школярів бандою малолітніх волонтерів. Солодощі та маскувальні сітки, зроблені дітьми, отримували вже чи не у всіх гарячих точках України.0992

«Якщо на мить стане тепліше – наша місія виконана»

Коли в Україні оголосили початок антитерористичної операції й наші військові потребували зброї, одягу й навіть їжі, тернополянка Ірина Ракович вирішила допомагати, чим може. Після роботи в Тернопільському педагогічному університеті займалася волонтерством. Одного разу знайомі, які відправляли вантажі на Схід, зауважили, що військові радіють, коли їм пишуть діти. Пані Ірина попросила сина Віталія, який вчиться у 16-ій школі, зібрати листи від своїх однокласників.Уже за кілька днів вдалося зібрати ще й кілька ящиків домашнього печива для бійців. Вони потрапили у спецбатальйон “Шторм”, а командир відділення, отримавши подарунки, прислав до Тернополя солдата з подякою.
0991
 
Відтоді діти почали збиратися в пані Ірини вдома. П’ятеро школярів – Віталій Ракович, Настя Козовик, Катя Кавка, Адріана Химера й Соломія Бойчук разом з пані Іриною готують для бійців солодкі подарунки та плетуть маскувальні сітки. Діти приходять після школи, й дві-три години свого часу присвячують, щоб допомогти українським військовим.– Там дуже не вистачає домашнього тепла і турботи рідних, – каже Віталик. – Ми стараємося якось компенсувати їм це, присилаючи пряники й сітки, які теж потрібні, бо часто рвуться.– Воєнні дії не можуть бути якісними без хорошого тилу. Ми робимо наче небагато, печемо медово-імбирні пряники, які дуже добре зберігаються, і плетемо маскувальні сітки на прохання хлопців, – додає пані Ірина. – Взимку білі, восени й навесні – коричневі, а влітку – оливкові й пісочні. Звичайно, пряники – це, може, не найнеобхідніша річ на передовій. Але якщо, смакуючи домашню випічку, боєць згадає, що вдома його чекають, що хтось про нього турбується, і якщо хоч на хвильку стане тепліше, то наша місія виконана.0990 0989

«Побачили зовсім інший світ»

Зараз вдома у пані Ірини вже готові до відправки кілька ящиків із смаколиками. Близько семи сотень пряників волонтери пекли й прикрашали самі. Аби приготувати таку кількість печива, довелося працювати два тижні. Подарунки вже чекають у батальйоні “Шторм”, у 56-ій Маріупольській бригаді та Одеському військовому госпіталі. Віднедавна школярі вирішили допомагати і дітям-сиротам на Сході й Півдні України. Цього разу разом з військовими подарунки отримають у Маріупольському дитячому будинку-інтернаті.– Пригадую, перед Різдвом, Паскою ми з дітьми й студентами за раз відправляли по 2,5 тисячі пряників, – каже пані Ірина. –  Раніше частіше возили допомогу військовим, ми навіть не знали, які бригади отримали. Зараз не так часто їздять туди буси: і бензин дорогий, і люди вже не так активно допомагають, як на перших порах.Тернопільські школярі бували в гостях у військових, яким допомагають, на мирних територіях. Пані Ірина з сином їздили навіть у зону АТО. Після цього, розповідає, вона зрозуміла, що не можна залишатися осторонь і що їхня робота потрібна.0988
– Ми їздили на запрошення спецбатальйону “Шторм”, – каже пані Ірина. – Не було страшно, я була впевнена в тому захисті, який нам надають наші військові. Побачили зовсім інший світ. Їздили тоді з допомогою і у військовий госпіталь у Красноармійську. Провідувати поранених було важко і страшно. Там добре розумієш, що в нас війна.Нещодавно тернополяни відправляли солдатам і теплі домашні в’язані шкарпетки. Допомогу передали в Одеський військовий госпіталь.– Звідти зателефонував  один боєць і сказав: добре, що не пішов в усі палати це рознести. Бо, виявляється, не всі поранені воїни мають на що вдягнути ті шкарпетки. Хлопці лежать без рук, ніг і зі страшними травмами, – розказує пані Ірина.– Раніше я проводив багато часу у комп’ютері, дивився телевізор, – додає Віталій. – Тепер совість не дозволяє так витрачати час.
0987

«Вони – наші герої»

Діти кажуть: коли закінчиться війна, і далі займатимуться волонтерством, адже є багато людей, яким потрібна допомога. А тим часом вони замість того, щоб сидіти за комп’ютером чи телевізором, продовжують пекти пряники й плести сітки. Коли гарна погода – виходять у двір і раді кожній парі додаткових рук.А ще діти щиро діляться своїми мріями.– Хочу, щоб солдати не покидали свої домівки й не переїжджали в якесь інше невідоме їм місце, щоб залишалися вдома, – каже Настя.– Хочу, щоб війна закінчилась. Мені здається, що люди повинні отямитись, бо якби ніхто не йшов на війну, то цього страхіття могло б і не бути, – ділиться Соломія.0986– Я мрію, щоб ті хлопці, які  в госпіталях, одужували якнайшвидше, щоб більше ніхто не помирав і скоріше поверталися додому живі й здорові, – розповідає Віталик.– Щоб не думали, що вони нікому не потрібні. Вони – наші герої, і ми їх ніколи не забудемо, – додає Адріана.Уже невдовзі смаколики від тернопільських школярів вирушать за призначенням. Після Великодня діти готуватимуть нові подарунки, які зігріватимуть бійців на фронті.
Сировина для сіток – натуральні тканини природних кольорів, які скоро закінчуються, кажуть волонтери. А ще потрібні мука, яйця, мед, спеції, пудра та інші продукти для пряників. Охочі допомогти дітям готувати подарунки для військових можуть звернутися до Ірини Ракович, тел. 098 41 60 407.
Опубліковано в Україна у вогні

Королівство Данія направить 65 млн євро в рамках 5-річної стратегії підтримки реформ в Україні. 

Про це на спільному з президентом України Петром Порошенком брифінгу повідомив прем'єр-міністр Данії Ларс Расмуссен.

Відео із брифінгу оприлюднили на офіційній сторінці Петра Порошенка у Facebook.

 

Расмуссен зазначив, що ці кошти надаються з метою підтримки здійснення реформ в Україні у сферах децентралізації, боротьби з корупцією, енергетики та державного управління.

Прем’єр-міністр також запевнив у тому, що Данія продовжує підтримувати суверенітет України та її територіальну цілісність, а також зазначив, що міжнародний тиск на Росію повинен зберігатися до повного виконання мінських домовленостей.

 

Нагадаємо, 5 квітня кошти за четвертим траншем на загальну суму 1 млрд доларів надійшли кількома частинами у різних валютах: 367 млн спеціальних прав запозичення (СПЗ), 200 млн фунтів стерлінгів,  146 млн євро, 92 млн доларів.

Опубліковано в Світ

Волонтерська група Вільні Люди вкотре подолала більше 800 км, проїхавши велику частину Донецької області, аби відвезти допомогу для українських військових. Завдяки Фонду “Приятелі ЗСУ” бійці отримали допомогу загальною сумою 137 190 грн.

unnamed

“Можна виміряти цифрами, які суми збирають і передають українці Канади для українських військовослужбовців. Так само можна виміряти, скільки годин та кілометрів витрачено волонтерськими групами “Вільних Людей”, аби знайти, закупити та доставити необхідні речі на передову. Та це все – другорядне. Важливіше, що українці і тут, і за кордоном працюють як єдиний механізм, переслідуючи одну мету – вільна і незалежна Україна”, – зазначає Сергій Кузан, заступник Голови Проводу “Вільних Людей”.
unnamed(1)
Першою зупинкою чергової поїздки на передову стало місце дислокації підрозділу Сил Спеціальних Операцій (ССО). “Хоч і приїхали ми з самого ранку, але хлопців вже не спали і були на заняттях з відточення тактики, вага спорядження та зброї приблизно 15-20  кг, але бійці звикли до таких навантажень”, – розповідає Андрій Руденко, волонтер “Вільних Людей”.
unnamed(2)
Для ССО волонтери передали: два ноутбуки HP 250 G4, принтер Canon i – SENSYS MF3010, тактичні літні берці, тактичні рукавички, баули, а також велику кількість медикаментів та журнал “Миротворець”.
“Більшість з нас проходили навчання з кращими інструкторами військових  формувань США та Великої Британії. Але відбір пройшли не всі,  залишилось тільки 10% найкращих. Це про нас сепаратисти розказують байки як про незламних кіборгів, а насправді ми прості хлопці, які люблять свою землю та країну, і коли вона нас покликала, ми взяли зброю і пішли її захищати”, – говорить Олег, боєць ССО.
Наступним пунктом стали позиції 22-го окремого мотопіхотного батальйону, військовослужбовцям якого передали медичне устаткування та речі гуманітарної допомоги від Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету, який нещодавно був розмитнений волонтерами “Вільних Людей”.
Крім того, завітали до бійців підрозділу військової розвідки Міністерства оборони. Їм передали велику кількість медикаментів, ноутбук HP 250 G4, роутер D-Link DIR-615S, подовжувачі, акумулятори, дроти, тактичні літнці берці, військову форму, каски, балаклви, тактичні кросівки, жилети-розгрузки, тактичні ремені та інше, зокрема – журнал “Миротворець”.
“Це – новостворений підрозділ, їх робота полягає в підривній роботі, виявленні і знищенні ДРГ, розвідці. Працюють не тільки на території України, тому хлопці повинні мати якісне, легке та нове оснащення, бо цього вимагає специфіка роботи”, – говорить Дмитро Жмайло, волонтер “Вільних Людей”.
Також іншою групою волонтерів “Вільних Людей”, завдяки підтримці Фонду “Приятелі Збройних Сил України”, передано комплекти медикаментів для бійців 72-ї бригади ЗСУ. На разі хлопці дислокуються поблизу Авдіївки, яка залишається “гарячою” точкою, а тому наявність медичних засобів є першочерговою потребою. Загальна сума на придбання медкомплектів склала 600 дол.США.
“З 2014 року докорінно змінилось тактика війни, потреби військових, техніка тощо. Якщо ми хочемо завтра мати армію нового зразка, армію з новою ідеологією та сучасними технологіями, з і іншим підходом до захисту держави – то вже сьогодні повинні опиратись на такі підрозділи, які стануть ядром, а це підрозділи Сил Спеціальних Операцій та підрозділи Головного Управління Розвідки. Люди, які з перших днів війни на передовій, люди які своєю кров’ю та честю захищали і захищають наші терени від одвічного північного ворога”, – говорить Сергій Кузан.
Опубліковано в Україна у вогні

Цього року Угорщина продовжить програму лікування українських військових, поранених у ході бойових дій на Донбасі, і прийме на відпочинок із України тисячу дітей учасників АТО.

Опубліковано в Україна у вогні

У Біловодському районі на Луганщині стартував новий благодійний проект Eleos-Ukraine "Підтримай найцінніше для людини", спрямований на задоволення медичних потреб людей з числа вимушених переселенців в зоні АТО, про це йдеться на сайті УПЦ КП.

Головною метою проекту є забезпечити початок і безперервність лікування людям, які відчули труднощі постачання ліків у зоні АТО. Ключовими бенефіціарами проекту з числа тимчасово вимушених переселенців є пенсіонери, породіллі, люди з інвалідністю та соціально незахищені верстви населення. Обираються вони з числа пацієнтів Біловодської центральної районної лікарні шляхом консультацій з лікарями та за запитами від потенційних клієнтів.

Географія проекту вибрана, виходячи з того, що це найближче селище до лінії розмежування в зоні АТО, в якому знаходиться лікарня, що обслуговує вимушених переселенців, кількість яких удвічі переважає населення всього району. Також важливим фактором при виборі регіону є те, що там недостатня кількість неурядових і благодійних організацій, які можуть надавати безоплатну допомогу, направлену на збереження здоров’я, як однієї з базових потреб людини.

У рамках проекту буде закуплено та надано найважливіших медикаментів на суму 554 780 грн. (19 920 Є). Проект реалізовується завдяки фінансуванню акції "Папа для України".

Проект розрахований на чотиримісячний термін, з 4 лютого по 17 травня цього року.

Опубліковано в Україна у вогні
Сторінка 1 із 2