Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення українців на Зеленому континенті. Попри незначний вік та невелику чисельність, австралійські українці вважаються однією з найактивніших закордонних спільнот, яка змогла мобілізувати свою нову далеку батьківщину на підтримку України.

Якими є основні механізми взаємодії української громади з австралійським урядом, чи може Україна розраховувати на подальшу підтримку Австралії, які виклики і завдання бачить перед собою австралійське українство, чим може зарадити Україна? Про це в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу розповів голова Союзу українських організацій Австралії, генеральний секретар Світового конгресу українців Стефан Романів.

СИЛА УКРАЇНЦІВ АВСТРАЛІЇ У ЄДНОСТІ

- Днями українська громада Австралії відзначила 70-ліття свого поселення на Зеленому континенті. Від якої дати ведеться цей відлік? Ким були ті перші українці, що прибули до Австралії?

- Історія українців в Австралії почалася у 20-х роках минулого сторіччя, після першої світової війни, однак масово українці почали прибувати до Австралії наприкінці 40-років минулого століття. Саме тоді викристалізувалася міцна українська спільнота, яка є базою сучасної громади, і саме на ці роки ми орієнтуємося і ведемо відлік нашого поселення.

З того часу було ще кілька хвиль української еміграції, остання з яких мала місце близько десяти років тому. Загалом, згідно з даними перепису населення 2011 року (минулого року було проведено черговий перепис, однак його дані ще остаточно не опрацьовані та не оприлюднені) сьогодні в Австралії налічується понад 38 тисяч українців, 11 тисяч з яких емігрували до Австралії вже у часи незалежної України.

- 70 років – доволі невеликий вік для українських діаспорних громад. Попри це, австралійські українці вважаються однією з найактивніших закордонних спільнот. Як вдається досягти цього?

- На мою думку, велику роль у цьому відіграє структура нашої громади. Наші батьки, ті, хто засновували українську громаду в Австралії, розуміли одну важливу річ – завдяки централізації, при всіх її недоліках, якнайкраще вдається координація між різними українськими утвореннями, а відтак це є гарантією збереження своєї ідентичності у чужому суспільстві.

Громада поставала у складних умовах. Наші батьки, котрі прибули до Австралії у складний повоєнний час, змушені були важко працювати, призвичаюватися, але при цьому мали не загубити самих себе. Прагнучи інтегруватися, а не асимілюватися, українці почали будувати свою спільноту. Окрім того, вони розуміли, що на той час фактично були послами Української держави в Австралії, тієї держави, якою вони хотіли її бачити, яку будували і за яку боролися. Тому й докладали багато зусиль для захисту і лобіювання українських інтересів – розповідали правду про СРСР, про становище України, намагалися обстоювати права людини та національні права українців.

Таким був фундамент, на якому наша громада доволі успішно продовжує свою діяльність. СУОА, як об'єднання українських організацій Австралії, координує цю діяльність, при цьому не претендуючи на одноосібне керування, ніяким чином не позбавляючи самостійності різні громади й організації, які входять до об'єднання. У цьому контексті важливим є результат нашої роботи – об'єднуючись, ми завжди можемо досягнути більшого: чи це йдеться про те, аби у 50-х роках організуватися і вийти на вулиці задля визнання Голодомору геноцидом українського народу, чи про Помаранчеву революцію, чи про Революцію Гідності. Наша спільнота розуміє – коли вона має стати єдиною і захищати певні інтереси.

- Як, до речі, вам вдається боротися з такими традиційними для усіх громад викликами як асиміляція, збереження єдності тощо?

- Як і в кожної громади – у нас не все гладко. Одним з найперших викликів є виховання молодого покоління, якому можна було б передати нашу естафету. Сьогодні 75 відсотків, або й навіть уже більше, наших шлюбів є змішаними в силу об'єктивних причин, а відтак загроза асиміляції є значною.

Ми намагаємося вирішувати цю проблему кількома шляхами.

Перше – залучення молоді. Раніше наші суботні школи нараховували 600-700 учнів, сьогодні –менше 300. Часто ця проблема виникає через те, що батьки, обираючи додаткові заняття для своєї дитини між спортивною секцією і суботньою українською школою, роблять вибір не на користь останньої. Однак нові активні члени нашої громади, українських шкіл, молодіжних організацій – СУМ і Пласт – своїм прикладом та своїми ідеями надихають решту молоді брати участь у житті української громади.

Однією з помилок, через яку загострилася проблема асиміляції, була недостатня увага до висвітлення історії та діяльності нашої громади в Австралії. Ми віримо, що коли молоді люди зрозуміють, скільки зусиль коштувало їхнім бабусям і дідусям створити ті блага, якими вони легко користуються сьогодні, більше їх цінуватимуть. Тож за підтримки Української центральної шкільної ради ми готуємо спеціальне видання про історію громади.

У коридорах австралійської влади є велика пошана до української спільноти, оскільки ми завжди були активними учасниками загальноавстралійського суспільного життя. Відповідно відчуття гордості за це, відчуття самоповаги через те, що нас цінують у австралійському суспільстві саме як українську громаду, має бути ще одним запобіжником від асиміляції –молодь повинна пишатися приналежністю до української спільноти, шанованої в Австралії.

Фото: Владимир Тарасов

За основним місцем роботи я є виконавчим директором Community Languages of Australilia –інституції, під егідою якої сьогодні в Австралії понад 110 тисяч студентів вивчають понад 80 різних мов, серед яких є й українська. Так от, ще у 70-х роках наша Українська центральна шкільна рада готувала програми для вивчення української мови, які зараз Community Languages of Australilia впроваджуються як інновації при вивченні інших етнічних мов.

Ми намагаємося також пояснити людям, особливо це стосується тих, які прибули у нові часи, що важливо бути частиною організованої громади, входити до її структур, брати активну участь у суспільному житті, а не просто бути українцями, що мешкають в Австралії.

Я не можу зрозуміти тих, хто каже, що його не приймають, не пускають до структур тощо. Сьогодні є багато організацій, які не можуть знайти голову управи, бо ніхто не хоче брати на себе цю відповідальність. Наприклад Управа СУОА не має жодного оплачуваного працівника –вся діяльність здійснюється на добровільній основі. Усі мають основну роботу, а свої громадські обов'язки виконують у позаробочий час, на волонтерських засадах. Ми постійно намагаємося розвиватися і прислухатися до думки молоді з останніх хвиль міграції, яка хоче, аби якісь їхні проекти виходили за межі громади.

УКРАЇНЦІ АВСТРАЛІЇ БАЧАТЬ СВОЮ МІСІЮ У ВСЕБІЧНІЙ ПІДТРИМЦІ УКРАЇНИ 

- Традиційно українська діаспора є найбільш активною у часи випробувань для історичної Батьківщини. В чому бачить свою основну місію українська громада Австралії сьогодні?

- Під час візиту президента України до Австралії та його зустрічей з громадою, йшлося про всебічну допомогу Україні. Це і питання санкцій, і надання військово-технічної допомоги, і боротьба з російською пропагандою тощо. Саме реалізацію цих завдань ми вважаємо першочерговою.

Водночас ми допомагаємо й у здійсненні внутрішніх реформ. Зокрема тісно співпрацюємо з Міністерством охорони здоров'я України та намагаємося сприяти обміну досвідом та допомозі з боку Австралії у впровадженні загальних об'єднаних електронних баз даних у сфері охорони здоров'я.

Нещодавно ми (СУОА) профінансували поїздку до України представника австралійської служби кризової допомоги «Lifeline» (телефонна служба довіри, запобігання суїцидів тощо), з метою оцінки можливостей впровадження в Україні схожої системи. За результатами дослідження громада звертатиметься до австралійського уряду, аби той виділив кошти на реалізацію цієї програми в Україні.

Хочу згадати також про допомогу з просування економічної співпраці. У цьому напрямку робота проводиться через торгово-промислові палати, які також поки діють на громадських засадах під егідою СУОА. Так, наприклад, нещодавно відбувся вихід української компанії «Мerx», яка займається виробництвом кухонних меблів, на австралійський ринок. В Україні натомість успішно розвивається бізнес австралійця Пітера Куна з представлення на українському ринку традиційних австралійських пирогів (Australian pies). До речі, на кошти СУОА було закуплено 25 тисяч цих виробів для українських військових в АТО.

- Укрінформ не раз писав, що українська громада Австралії допомагає воїнам АТО, розкажіть, що було зроблено останнім часом?

- Коли розпочалася російська агресія на сході України, нами була започаткована програма «Захист патріотів», яка діє і зараз. На початку ми постачали нашим військовим і добровольцям засоби першої допомоги, аптечки – те, чого найбільш гостро не вистачало в той час. Сьогодні наші зусилля розширилися на допомогу з реабілітації поранених та тих, хто страждає на ПТС, на їх адаптацію до цивільного життя тощо. У цьому напрямку ми також співпрацюємо з українською організацією «Побратими» та Центром допомоги ветеранам АТО та їхнім родинам.

Окрім того, зараз домовляємося з канадійцями про участь у проекті (частково фінансується урядом Канади), в рамках якого лікарі їдуть в Україну, щоб фізично надати допомогу пораненим.

- Зараз, у нелегкий для України час, держава намагається максимально долучити світове українство до захисту своїх національних інтересів, поширення правдивої інформації про конфлікт з РФ, захисту прав політичних в'язнів та інших зовнішньополітичних ініціатив. Ви, як генсекретар СКУ, безумовно знаєте і, напевно, навіть були причетним до підписання Меморандуму про співпрацю між СКУ та КМУ. Наскільки успішно його пункти вдається втілити в Австралії? Чи прислухається до української меншини австралійська влада? Чи є впливові українці в австралійському політикумі, експертному середовищі?

- Завдання Меморандуму – систематизувати роботу між закордонною громадою і Україною. Співпраця у рамках Меморандуму здійснюється, однак не можна сказати, що всі його пункти знаходять втілення. Хоча до думки закордонного українства прислуховуються. Наприклад, коли обговорювалося питання подвійного громадянства ми організували участь експертів у круглому столі для всебічного розгляду цієї проблеми.

Ми постійно зустрічаємося з представниками австралійської влади, майже щоденно інформуємо їх про події в Україні, вивчаємо їхню реакцію.

Це стосується і питання санкцій, яке ми тримаємо на постійному контролі, і інших важливих питань, таких як візит прем'єр-міністра Австралії до України, тощо. У рамках Меморандуму ми підтримуємо співпрацю двосторонніх парламентських груп.

В Австралії є досить багато українців, які працюють у різних галузях, але якщо йдеться про лобіювання українських інтересів, то воно більшою мірою відбувається за рахунок громадського сектору та багаторічних зв'язків, над якими треба постійно працювати.

Нещодавно СУОА сприяло приїзду до Австралії директора Українського інституту національної пам`яті Володимира В'ятровича, який розказав австралійцям як РФ маніпулює історією, викривляє та інтерпретує інформацію про сьогоднішні події. Почути таку інформацію з перших вуст для австралійських політиків і експертів надзвичайно важливо.

ЗАПОРУКА ДОБРИХ ВІДНОСИН АВСТРАЛІЇ ТА УКРАЇНИ У СПІЛЬНОСТІ ЦІННОСТЕЙ

- Як ви охарактеризуєте загальну політику Австралії стосовно України та української громади?

- Відносини між Австралією та Україною завжди були добрими, але останніми роками вони отримали новий поштовх, бо австралійці оцінили нашу боротьбу за цінності. Вони повністю співпадають із цінностями, які розділяють австралійці – демократія, незалежність, повага до прав людини тощо.

В Австралії є такий вислів: «Give everybody fair go» (Кожен має право на шанс), який вони вважають актуальним і стосовно України, поважаючи вибір українців та їхнє право обирати у якому суспільстві вони мають жити.

Фото: Павел Багмут

Попередній прем'єр-міністр Австралії Тоні Ебботт, який зараз радник президента Порошенка, чітко дав зрозуміти свою позицію на підтримку України і Австралія відкрила посольство в Києві.

Окрім того є менш помітні, але не менш важливі аспекти австралійсько-українських відносин. Наприклад малі гранти від австралійського уряду, які покликані сприяти розвитку суспільного життя в Україні. Одним з них є програма Endeavor Scholarships, яка надає стипендії для українських студентів на навчання в Австралії.

Крім того, Австралія чітко розуміє загрозу з боку Росії і Путіна, зокрема у кіберсфері та пропаганді і ця спільна загроза також зближує наші країни.

- Чи комфортно бути українцем в Австралії, власне не просто українцем, а коли ти українець і відбстоюєш свою позицію?

- Думаю, що дуже комфортно. Ти завжди можеш заявити свою позицію і розраховувати на підтримку більшості австралійського суспільства, яка розділяє схожі цінності. Загалом життя в Австралії дає можливість бути як добрим австралійцем, так і добрим українцем. Всі можливості для цього є.

Представники австралійської влади ставляться до нашої громади з великою повагою. Бо нам вдалося зберегти себе, при цьому дуже добре інтегруватись, зауважте – не асимілюватись, а саме інтегруватись в австралійське суспільство. Багато представників нашої громади стали видатними австралійськими вченими, митцями.

- А як оціните зв'язки громади з Українською державою, посольством? Чи є в австралійських українців відчуття, що про них пам'ятає і дбає історична Батьківщина? Чого очікують від України найбільше?

- Зараз у нас є добре порозуміння і непогано налагоджена співпраця з посольством України в Австралії. Ми намагаємося будувати нашу роботу так, щоб доповнювати одне одного. Добре, що уряд України почав виділяти певні кошти на закордонне українство. Є надія, що буде більше проектів, які, пов'язують нашу спільноту з Україною.

Часто українці Австралії відчувають брак підтримки з боку України поки що робиться небагато. Наведу один з останніх прикладів. Ми (СУОА) звернулися з проханням до Адміністрації Президента, до Верховної Ради і безпосередньо до міністра культури, з проханням направити на відзначення 70-ліття поселення українців в Австралії український мистецький колектив, але відповіді не отримали. Це сумно. Щоб було краще зрозуміло чому – розповім коротеньку історію. На минулий з'їзд приїхав колектив з Івано-Франківщини, і коли вони виступали, одна літня пані, яка десятки років добровільно працювала на наших таборових виїздах, а на той час вже хворіла і мала проблеми з пам'яттю, почувши одну з пісень, згадала її та усміхнулася.  Її син, дякуючи виконавцям після виступу, сказав, що та усмішка матері варта для нього усіх грошей світу, і він готовий сторицею віддячити Україні.

Тому така підтримка з боку України є надзвичайно важливою.

Ми просимо також не забувати про економічну складову, оскільки саме економіка лежить в основі австралійської дипломатичної діяльності. Ми, наприклад, пропонували призначати торговельних представників України в Австралії з числа австралійців, котрі хочуть і мають можливості відкривати Україні двері до австралійського бізнесу. Я знаю, що згідно з українським законодавством це мають бути громадяни України, однак треба подумати як використати потенціал і тих людей, у котрих немає українського громадянства, але є бажання і ресурси допомагати Україні.

Однак одним із найважливіших для української громади питань залишається візове. Важливо, щоб представник консульської служби міг більше виїжджати у різні регіони Австралії та пояснювати людям всі новації та особливості візового законодавства. Люди повинні зрозуміти, як працює система, що ніхто не хоче зробити їм кривду чи не видати візу, але є закон, якого всі змушені дотримуватися.

Загалом, у перспективі хотілося б, щоб ми домовилися про безвізовий режим. Ми розуміємо, що візове питання двостороннє і що необхідні відповідні кроки з боку австралійської сторони. Ми постійно ведемо діалог з обома сторонами. Розуміємо всю складність питання, однак його потрібно  мати на увазі, прагнути досягти цієї мети.

Наразі ми очікуємо посилення культурного обміну, а також частіших візитів політиків чи активістів з України. Вони не тільки зближують нас, а й допомагають донести правдиву інформацію про те, що відбувається в нашій державі.

- Як пройшов ювілейний Здвиг української громади?

- Здвиг – це зібрання українців з цілої Австралії. Зазвичай такі річниці ми відзначаємо одним заходом. Однак цього разу, оскільки це ювілей, і люди прибували впродовж 48-49 років, програма проведення заходів запланована на три роки. Ми вирішили дати можливість всім репрезентувати свій вклад у загальний здобуток австралійського українства, розтягнувши програму відзначення на такий тривалий термін.

Відзначення розпочалося із цьогорічного головного заходу під егідою СУОА, а далі святкування продовжуватимуться на рівні штатів та окремих організацій як от Союз українок Австралії, СУМ, Пласт, які мають свою історію і готові відзначити цю дату на своєму рівні. А відтак у 2019 році буде проведено ще один загальний, так би мовити, підсумковий захід.

Цінність здвигу полягає у тому, що захід дає можливість тим, хто не знайомий з діяльністю громади, пізнати цю громаду, а членам громади, які мають друзів і знайомих по всій Австралії, зібратися разом. Тобто це така товарисько-культурна зустріч, яка покликана дати новий заряд енергії, підняти дух і зрозуміти, що треба працювати далі.

Іван Юсип'юк, Канберра.

Фото: Володимир Тарасов, Павло Багмут

Джерело: Укрінформ

Опубліковано в Власна думка

Вже більш ніж два роки громада Сан-Франциско та Кремнієвої долини надає допомогу військовослужбовцям Української Армії, які отримали поранення/ушкодження хребта під час бойових дій на сході України.

Вони приїздять до Лоc Анджелесу для проходження реабілітації в центрі Next Step. Зяняття в центрі - важка та виснажлива праця. І націлена вона не тільки на те, щоб допомогти людині з обмеженими можливостями обходитися в побуті без сторонньої допомоги, а й змусити організм сприймати власне тіло, знайти ті "важелі", які допоможуть знову навчитися ходити.

Ми пишаємося цими хлопцями, захоплюємося їхніми результатами, склоняємося перед їх мужністтю та силою духу. Повертаючись до України, вони освоюють водіння, стають студентами університетів, створюють громадські організації, допомагають таким самим травмованим в минулому бійцям, приймають участь в різноманітних спортивних змаганнях (великий теніс, баскетбол). І ми віримо, що в них все вийде!

Але поки вони залишаються людьми з обмеженими можливостями. І крім інвалідних візків та спеціальних противопролежневих подушок для них, кожному з хлопців потрібні спеціальні засоби медичної гігієни. На жаль, ці засоби або відсутні в Україні, або дуже коштовні.Ми купляємо їм ці видаткові матеріали і відправляємо в Україну вже більше ніж півтора року.

І ми не змогли б робити це без вашої допомоги та підтримки. Забезпечена гігієна протягом 2-3 днів для кожного з хлопців коштує як чашка кави в Старбаксі або один бургер з Макдональдсу. Тож приєднайтеся, навіть $5 або $10 зробе їхнє життя кращим.

Підтримати цей проект можна  за цим посиланням: novaukraine.org/helping-wounded-soldiers/

Зустрітися із хлопцями особисто можна на нашому пікнику 5-го серпня 
https://www.facebook.com/events/1886844801589334

Опубліковано в Україна у вогні

До 50-ліття Світового Конгресу Українців (СКУ) та у рамках співпраці Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) з Порталом української діаспори "Стожари" публікуємо три історичні документи, які стосуються витоків створення Світового Конгресу Вільних Українців (з 1993 р. - Світового Конгресу Українців).

Представлені документи із фондів ЦДАЗУ висвітлюють діяльність українських діаспорних громадсько-політичних, культурно-освітніх та релігійних організацій за скликання І-го Конгресу СКВУ (з 1993 р. – СКУ).

Ідея створення Світового конгресу вільних українців (СКВУ, з 1993 р. - СКУ) має давню історію.

Перші спроби створити світову організацію українців були зроблені ще у 20-х – 30-х рр. ХХ ст., зокрема і у Європі. Але ці ініціативи призупинилися з початком Другої світової війни. Спроби відновлення консолідації українців розпочалися знову у листопаді 1947 р., коли у Нью-Йорку було утворено політичну репрезентацію українців Північної і Південної Америки – Пан-Американську Українську Конференцію (ПАУК). А у 1957 р., на святкуванні 25-річчя Українського національного об’єднання в Торонто (Канада), пролунав заклик видатного громадсько-політичного діяча Андрія Мельника щодо об’єднання всього українства у вільному світі. Врешті тільки у листопаді 1967 р. у Нью-Йорку відбувся Перший Світовий конгрес вільних українців (СКВУ), у якому взяло участь 1003 делегати.

З моменту заснування і по сьогодення відбулося 10 конгресів, у 1993 р. СКВУ перейменувався на Світовий Конгрес Українців (СКУ), членами якого є понад 150 організацій з 33 країн, які представляють інтереси понад 20 млн. українців у діаспорі.

Від здобуття Україною незалежності у 1991 р. СКУ активно докладає зусиль для того, щоб вона стала справжнім світовим центром українізації, що є в інтересах як тих українців, що проживають в Україні, так і тих, які мешкають за кордоном.

У цьому році Світовий Конгрес Українців відзначає свій 50-літній ювілей.

Ініціативна Комісія в справі скликання Всеукраїнського Національного Конґресу, Прага, 1933 р.

«Вільне слово», 2 грудня 1967 р.

ЦДАЗУ, бібл. ф. № 3, інв. № 6447-О

 

Заява Головної Еміґраційної Ради в справі заснування «Европейського Обєднання», 2 березня 1932 р.

ЦДАЗУ, ф. 19, оп. 1, спр. 22, арк. 4-4 зв.

 

imgonline com ua Resize eckaSlWqJpI

Стаття «Справа Світового Конгресу України», [«Свобода», 1956 р.].

ЦДАЗУ, ф. 36, оп. 1, спр. 1, арк. 3

 

Надія Лихолоб

Головний архівіст ЦДАЗУ

Опубліковано в Скарбниця спогадів

08 липня 2017 року в прикордонному селі Криве над Сяном Підкарпатського воєводства відбувся патріотично-релігійний захід української громади з поставлення та освячення Хреста пам’яті, що упам`ятовує усіх мешканців села, які були примусово виселені у 1940-х роках.

Генеральний консул України в Любліні Василь Павлюк взяв участь у вшанувальних заходах української громади в с.Криве над Сяном Підкарпатського воєводства. Керівник установи звернувся до учасників з вітальним словом, підкресливши важливість збереження українських пам’ятних подій на польських теренах, активної участі в цьому процесі української діаспори.

Організаторами цього заходу виступило регіональне міжрайонне лемківське товариство «Бескидське земляцтво» та ГО «Кривицька громада» - об’єднання давніх мешканців с.Криве над Сяном та їхніх нащадків,які наразі проживають в різних куточках світу. Хрест упам`ятовує усіх мешканців села, які були примусово виселені у 1940-х роках.

Повідомляє офіційний сайт Міністерства закордонних справ України

Опубліковано в Скарбниця спогадів

26 серпня у Гвадалахарі відбудеться святковий захід присвячений відзначенню 26-ї річниці Незалежності України та Дня Єдності української громади в Гвадалахарі. 

Про це повідомляється у спільноті "Українці в Гвадалахарі (Халіско)" у Фейсбуці.

Як зазначається в повідомленні, на гостей заходу чекає насичена програма у вигляді святкового обіду і народного гуляння.

У програмі свята: 
- Вітання гостей свята, нагородження визначних людей нашого міста.
- Мовчазний Аукціон. Кошти, зібрані в результаті мовчазного аукціону, будуть направлені на потреби поранених воїнів АТО, які проходять лікування у військовому госпіталі.
- Святковий Обід.
- Конкурсно-розважальна програма.
- Народне гуляння.

"На нашому святі Ви зможете скуштувати українські смаколики від господинь Гвадалахари, взяти участь в конкурсно-розважальній програмі та розіграші гумористичних премій, стати учасником мовчазного аукціону "Рушник Єднання" і просто відпочити душею", - вказують вони.

Захід розпочнеться о 13:00 в Club de Leones за адресою: Av. de los Leones No. 75 Fracc. Tepeyac Casino, 45057.

Опубліковано в Українці в світі

Українська діаспора у Нідерландах запрошує всіх бажаючих долучитися до Фестивалю українських дерунів, який відбудеться 2 вересня у Гаазі.

Про це йдеться на Facebook-сторінці фундації «Українці в Нідерландах»:

«Запрошуємо вас відчути справжній неперевершений смак української кухні! Вареники, голубці, млинці із солодкою та м’ясною начинками, традиційна солодка українська випічка – різноманітні сирники, пампушки, але цьогорічним фаворитом будуть деруни», – йдеться в повідомленні.

Організатори, повідомляють, що під час фестивалю відбудеться презентація українських виробників з м’ясних продуктів, карпатського меду, солодощів та українського пива!

На гостей заходу очікують багато різноманітних українських сувенірів та майстер-класи з приготування дерунів і розпису глиняного посуду.

Український фестиваль дерунів розпочнеться 2 вересня у Гаазі о 12:00 за адресою: Lange Voorhout, 2514 Hague.

 

Опубліковано в Українці в світі

Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш під час перебування прем'єр-міністром Португалії допоміг легалізуватися в країні трудовим мігрантам із України.

Про це він заявив під час зустрічі з Президентом України Петром Порошенком.

Гутерреш розповів про "свій особливий емоційний зв'язок із українцями". "Я дуже пишаюся тим, що, коли я був прем'єр-міністром Португалії, я запровадив нову міграційну політику, яка дозволила повністю легалізуватися українській громаді в Португалії", - сказав він.

Генсек ООН підкреслив, що українці його завжди надихали своєю культурою, освіченістю, навичками, працездатністю.

"Здатність інтегруватися в португальське суспільство серед українців абсолютно вражаюча", - зазначив Гутерреш. "Я віддаю належне цим людям, які створили абсолютно фантастичний імідж України", - сказав він.

Українці є третьою за величиною іноземною громадою в Португалії. Станом на початок другого півріччя 2016 року загальна кількість громадян України на території Португальської Республіки становить 37 555 осіб.
Опубліковано в Українці в світі

Досліджуючи життя блаженного Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі від рук німецьких фашистів, ми з колегами подалися до Боснії і Герцеговини, де греко-католицький отець служив на початку 1900-х.

Після приєднання краю до Австро-Угорщини туди почалося масове переселення українців із Галичини… Як нині живуть українці в Боснії і Герцеговині?

«Кожні 20–30 років тут стається конфлікт»

Ми зупинилися в місті Баня-Лука, що є адміністративним центром Республіки Сербської (так називається один із країв цієї держави). Війна закінчилася більш як 20 років тому, проте люди досі переживають її наслідки. Понад те, очікують нової хвилі конфлікту.

Про війну нагадує безліч пошкоджених снарядами й бомбами житлових будинків.

«Проблема Балкан у тому, — розповідає вікарій для українських греко-католиків у Боснії і Герцеговині, настоятель храму Царя Христа в Баня-Луці отець Мирослав Крнешин, — що тут кожні 20–30 років стається якийсь конфлікт чи війна. І людям щоразу треба починати все з нуля. Життя тут як на пороховій бочці. Через постійні конфлікти упродовж багатьох років українці звідси повиїжджали.

На перший погляд, життя в Боснії видається цілком європейським і мирним. Між цієї країною та ЄС діє безвізовий режим. Багато людей працює в Європі. Водночас тут возвеличують Путіна мало не як царя. На сувенірних розкладках представлено великий вибір подарункових дрібничок із російською і «путінською» символікою, з написами на кшталт «Россия — Сербиja: Брат за Брата. Бог на небу, Русиja на земли».

«Серби (наголос на другому складі. — Авт.) сидять тут і чекають, доки Путін прийде і врятує їх, — каже священик. Щоправда, невідомо від кого…

З Баня-Луки вирушаємо до містечка Козарац, де жив і служив блаженний Омелян Ковч.

Сьогодні парохом тут є отець Михайло Стахник. Він мешкає з родиною біля греко-католицької церкви Пресвятої Євхаристії. Неподалік і український цвинтар. Населення міста Козарац на 90% складається з мусульман. Чи не на кожній вулиці мечеть...

«Попе, а де твоя борода?»

Нас люб’язно запрошують до хати. Українці з Великої України тут нечасті гості, тому нам дуже раді, адже, як почуємо згодом, боснійські українці живуть у Боснії як «свої серед чужих», хоча це вже їхня країна, у якій вони народилися й виросли.

Вдома в отця Михайла вишиті рушники, «Заповіт» Тараса Григоровича на стіні, синьо-жовтий прапор… Родина дивиться українське телебачення через супутник, адже зберегти рідну мову за домінування іншої слов’янської мови куди складніше, ніж, скажімо, в англомовному середовищі.

На честь нашого приїзду дружина отця Віра готує для нас обід. Страви місцевої кухні. Неймовірно смачні. До нас приєднується українська родина із сусідньої хати — Надія та Степан Сцибайли. Степан працює в місцевого фермера-мусульманина, доглядає породистих корів.

Українська мова в них давня галицька, та ще й трішки «посерблена», тому доводиться дослухатися до кожного слова... Проте отець Михайло розмовляє доволі чисто.

У парафії отця із 1,5 тис. українців залишилося 120 родин. 321 душа, як каже отець.

Українці тут з’явилися на початку ХХ століття. Прийшли сюди з Бродів, Збаража, Зборова. Зараз важко сказати, хто і з яких причин переселявся. «Переконаний, — каже священик, — що деяких просто обдурили. Їм обіцяли Америку, а спровадили сюди. Людям пропонували краще життя, звісно, за гроші. Бо ж вони були без нічого. А тут прийшли до лісу. Подарували їм по 10 га самого лісу. Вдома не було чим грітися, а тут поселилися в самому лісі».

Біль війни плавно прокрадається в нашу бесіду…

«У Козарці, — розповідає священик, — є дві православні сербські церкви. Одна біля другої... Першу їм збудували австріяки. Теперішню — Петра і Павла — самі серби, коли перемогли в цій війні. У містечку є лише п’ять родин сербів. І дві церкви. Решта мусульмани. Усі серби, які тут є, до останньої війни були червоними. Тож церква їм не була потрібна. А тепер якби могли, то й ногами хрестилися б».

Хоча серби тут православні, проте набагато краще українці розуміються з мусульманами.

«З місцевим імамом маю дуже добрі стосунки. Ми разом викладаємо катехизм у школі. У Козарці в школі всі діти мусульмани, двоє сербів і троє українців. Директор покликав мене викладати катехизм для тих трьох українських дітей. Чому він це зробив? По-перше, отримає допомогу від Європи на відновлення школи, оскільки тут є різні національності. А по-друге, і то було вирішальним, директор сам розповідає: «Дитиною я з’їв більше пирогів (вареників. — Авт.) у сусідській родині українців, ніж, можливо, самі діти з тієї родини». Усі мечеті під час війни були зруйновані. Усі. Ті, що є зараз у місті, відбудовані. І коли вони відкривають мечеть, то мене запрошують на урочистості.

«А щодо ставлення сербів до нас наведу такий приклад. Вони хотіли, аби ми воювали з ними за їхню нову державу — Велику Сербію. Мобілізували наших чоловіків, а родичів тих, які лишилися вдома, ті самі серби вбивали. Це говорить про все».

«Якщо хтось каже, що він греко-католик, то оце «греко» не чують. Чують лише «католик». А якщо католик, отже, ти усташ (представник хорватської націоналістичної організації часів Другої світової війни. — Авт.). Коли почалася війна, сюди прийшли сербські «екстреми», навіть були зовсім шмаркачі. Контролювали хати, церкву, перевіряли, чи є зброя. Випитували в людей, ким вони є. Запитували: як звати? Якщо Василь, то «О, то вже наш». «Як хрестишся?» — запитували. Якщо трьома пальцями, то вже «наш». «Як молишся?» — «Отче наш…» — «О, то як ми». Хоча насправді він тієї молитви й не знає».

«Ото прийшов був один, сів на надгробок на цвинтарі біля храму. А я його знаю, шмаркач, жив недалеко, але мав рушницю… Питає: «Яка це мова?». Кажу: «Українська мова, кирилиця». «Російська?» А я йому: «Краща від російської і від вашої сербської, бо має трошки більше ніж 33 літери». Подумав, а тоді питає: «Попе, а де твоя борода?». Відповідаю: «Як валитимеш церкву, то повідом мене про це, аби я встиг утекти з хати, бо церква впаде якраз на хату…» Подумав, почухав потилицю і, мабуть, вирішив, що валити церкву з кириличними написами — це погано».

«Перед останньою війною у Козарці було 98% мусульман. Українці жили на периферії містечка. Тутешні мусульмани — це мусульманізовані серби й хорвати. Остання війна почалася на території Хорватії у 1991-му, тут — у 1992-му. Через рік уже не лишилося жодного мусульманина. Тут були три концтабори. У Трнополі (поруч із Козарцем. — Авт.) перехідний концентраційний табір, де людей сортували. Чоловіків-мусульман, які годилися для війська, забирали в більш строгі табори. Більшість із них були вбиті. Тут ще є багато невикопаних братських могил. торік на околиці Томашиці викопали 400 тіл чи їхніх частин».

«…Перехідний табір не мав сторожів, але якби сербський вояк, п’яний чи тверезий, побачив і захотів помститися мусульманинові поза табором, то міг просто його вбити. Тому і є тут стільки закопаних коло меж, огорож...»

«Ми досі не маємо відомостей про зниклих українців у цій війні… Одного римо-католицького священика з родиною з Приядора вбили й кинули в мусульманську криницю».

«Я теж чекав, коли по мене прийдуть і (провів пальцем по горлу. — Авт.). Тут не можна було вийти, аби тебе кілька разів не проконтролювали. А були такі «грамотні», що й читати не вміли. Найгірше було тим, кого звали Антін, бо таке саме ім’я мав хорватський генерал. Людей з іменами Франко, Франьо, Франя теж розцінювали як ворогів, оскільки Франьо — це ім’я ворожого для них хорватського президента… Тобто тільки за саме ім’я тебе могли арештувати чи одразу вбити».

«…Мусульмани тут не були готові до війни. Вони навіть не мали зброї. Зброю мали тільки серби. Це було винищення. Це була помста. Зокрема, за те, що сталося під час Другої світової війни. Тут є кладовище, де поховані серби, яких побили дерев’яними молотками. Забили 400 осіб… Це були мужчини, яких відібрали на примусову працю до Німеччини. А тут прийшла депеша, що вже вони не потрібні. І цих людей треба було пустити додому. Але знайшлися такі «відважні» мусульмани, які побили сербів. Вони й до того були в не найкращих стосунках, а після того ще гірше…»

«Вони все ще не розпрощалися з імперським минулим»

«Ми втратили більш як половину наших людей, — додає отець Мирослав Крнешин, — вони як біженці виїхали до США, Канади, Австралії, до європейських країн. Під час війни нас усіляко виживали звідси. Зруйнували кілька храмів. У Приньяворі, де я народився, вночі в комендантську годину заклали міну й підірвали нашу церкву. Повалення храму (церкви, якщо це стосується українців, чи мечеті, якщо йдеться про місцевих мусульман) було першим попередженням: мовляв, вам тут не місце. Проблема сербів, які у своїх умах ще не розпрощалися з імперським минулим, у тому, що вони упереджено ставляться до всіх інших народів. А будь-яке упередження пов’язане ще й з неосвіченістю, забитістю. Такі люди часто сприймають інших так: якщо ти не «свій», отже, хорват… А з хорватами в них давня ворожнеча…»

«Наші «співбрати» візантійські випробували сірники на нашій дерев’яній церкві ще в 1917 році», — розповідає отець Михайло.

Вирушаємо з отцем Михайлом по Козарцю, щоб забрати його дітей та онуків зі школи. Вони навчаються в селі Трнополє.

«Це дуже відоме село. Про нього знають навіть у Гаазі, бо саме там був концентраційний табір під час останньої війни».

Їдемо вулицями.

«Ось тут жили дуже добрі сусіди, — коментує священик, — але виїхали до Каліфорнії завдяки сербам. — І тут жила родина з таким гарним українським прізвищем Брикайло. А тут було три хати Бойцунів. Одна родина виїхала до Едмонтона під час війни».

Більшість хат, які минаємо, належать мусульманам. Будинки розкішні.

«Усе це відбудовано завдяки європейським фондам. Але кожна друга хата має когось убитого2.

Під’їжджаємо до школи, де поруч розташовувався концтабір.

«Оцей весь простір був повний людей. А ось там українська хата покійного Павла Ботинського. У ніч із 5 на 6 березня 1993 року зайшов до хати серб, їхній сусід, розбудив Павла, Славцю та малу Анну й спрямував у них цілу чергу «Калашникова». Їхня дочка Весна спала в окремій кімнаті й втекла через вікно. Відтоді її переслідує синдром війни. Постійно міняє місця проживання. Сцена розстрілу родини весь час перед її очима».

«Логіка розстрілу була така, що треба вбити когось, щоб інші швидше втікали звідси. Тут жило більш як 700 українців. Лишилося близько 300. Я не виїхав, бо як лишати людей? Я священик. З наших священиків ніхто не виїхав».

«Помста вже почалася»

З усього почутого в нас складається враження, що мир тут не буде довговічний.

«Так, ситуація напружена. Відчувається, що країна обрала не той шлях. Подивіться, у них навіть прапор схожий на російський… Зараз я покажу вам дві хати з низькими вікнами, де живуть мусульманські екстреми, ваххабіти. Вони не роблять нічого протизаконного. Але готуються. Вони поширюють своє радикальне вчення поміж поміркованішими мусульманами. Багато з їхніх лав пішло воювати на бік «ІДІЛ» у Сирії. Тут їх можна відрізнити навіть за зовнішніми ознаками: з ким спілкуються, як одягаються. Їм штанки закороткі, а бороди квадратові, як у «Губки Боба».

(Сміється.)

Зупиняємося на великому роздоріжжі, неподалік центру Козарця.

«24 травня 1992 року, у день Кирила і Методія, з пожежного будинку було дано тривогу про небезпеку. Саме після того почалися репресії. Уявіть собі місто, яке жило абсолютно мирним життям, а до війни життя було хороше, заможне, оскільки тут мешкали переважно мусульмани-торгівці, враз стало непридатним для життя. Не було ні електрики, ні людей у хаті, тиша, темрява. А вдень лише встигає око бачити дим то там, то там. Бо наші «добродії візантійські» позабирали з хат усе найліпше й попідпалювали їх, аби мусульмани не могли повернутися. Серби планували, що сюди прийдуть нові мешканці — їхні брати з Хорватії, що й сталося у 1995 році. Та потім їх змусили покинути ці захоплені будинки…»

«Мине час — і тут знову буде війна. Гадаю, помста нового періоду вже почалася. Як? Лікар може не вилікувати, суддя може винести неправильне рішення, поліцай може інакше подивитися на обставини злочину… Тобто це вже є зараз. Мабуть, тут завжди горітиме».

Українці не вважають ту війну своєю. Хоча й народилися тут, як і їхні діди й прадіди. Це їхня земля, і водночас вона досі лишається чужою. Вони дуже цікавляться Україною і з радістю відправляли б своїх дітей на Батьківщину навчатися всього українського. Хоча Україна не завжди пам’ятає про них…

Автор:  Оксана Климончук

Джерело: tyzhden.ua

Опубліковано в Українці в світі

"Виконати свій обов’язок супроти Канади й Бритійської імперії та звеличити українське ім’я" — саме таким було одне із завдань численної української громади в Канаді, висловлене в перші дні після офіційного вступу країни у Другу світову війну у вересні 1939 року.

На шпальтах українських газет, що виходили в Канаді, одне за одним прозвучали звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади, до уряду з ініціативою створення окремого Українського легіону в британській армії.

На поклик канадського уряду значна кількість українських поселенців "вступали до армії та зо зброєю в руках охороняли демократичний світ від диктаторів та грабіжників". Професор Вотсон Кіркконелл ще в 1940 році відзначив, що звіт за перше півріччя мобілізації в Канаді демонструє значну кількість добровольців саме серед укранців.

Наприклад, у провінції Саскачеван вступ українських добровольців, у порівнянні до загальної кількості населення, був удвічі більший, ніж число вступу інших громадян.

Як словом, так і ділом канадці українського походження продемонстрували "свою непримушену готовність стати в обороні цього краю, його конституції та інституцій проти зовнішньої загрози".

Книга Вотсона Кіркконнелла "Війна — та українські канадійці", Торонто, 1940 рік.

Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки 

Мабуть, у цьому є суттєва різниця між українцями, що проживали в "країні кленового листка", які відчули усю перевагу життя у вільній демократичній державі, та їх свіввітчизниками з "Совіцької України", які не мали можливості стати в обороні конституції своєї держави, бо як такої її не було… ні конституції, ні державності.

Проте чому ж канадські українці, які нерідко були емігрантами в другому, а то й у третьому поколінні, але ідентифікували себе як представників української нації, з таким завзяттям йшли на війну? Які цілі вони переслідували? Чого прагнули досягти по закінченні війни?

Архівні документи дають дві відповіді на ці запитання, що однозначно є взаємопов’язаними. Перша — українці сприймали перемогу Канади та Великої Британії як перемогу демократії над тоталітаризмом. Друга — саме за умови збереження в Європі демократичного ладу українці змогли б відновити власну незалежну державу.

Вотсон Кіркконелл з цього приводу вдало підсумував: "Хоч і дуже глибоко вони [українці — Л. В.] зацікавлені справою створення української держави в Східній Європі, то одночасно розуміють вони вже добре, що Адольф Гітлер не має наміру створити вільну й незалежку українську державу, і що можна сподіватися створення української держави тільки тоді, коли б Аліянти перемогли".

"Мусимо тямити, що від нас, канадських українців, в дуже великій мірі залежить успіх воєнної справи Канади"

Хоча в британській армії не було створено спеціального Українського легіону, проте українці все ж знайшли спосіб національного самовираження. Нерідко вояки нашивали собі на військову форму напис "Ukraine". Все ж більш значущим було створення у січні 1943 році в Лондоні Союзу українських канадійських вояків (СУКВ).

Ця ініціатива українських воїнів "за морем" одержала значні результати. СУКВ створив цінний для українців комунікативний простір, де вони могли спілкуватися рідною мовою, співати пісні, читати книги українською мовою.

Також Союз мав тісні стосунки з українськими організаціями в Канаді, що розгорнули активну волонтерську діяльність та підтримували вояків необхідними речами.

Учасники з’їзду Союзу українських канадійських вояків у Лондоні, 8—9 січня 1944 року. "Український Голос", ч. 20, 12 травня 1944 року.

Самі ж солдати нерідко писали, що їх військові побратими у британській армії інших національностей висловлювали щирий подив підтримці вояків українською спільнотою Канади.

Українська діаспора доклала чимало зусиль, можливо й сама цього не розуміючи, для увічнення пам'яті героїв.

У роки Другої світової війни українські газети в Канаді поповнилися спеціальними рубриками, а то й цілими сторінками, присвяченими виключно українським воїнам.

Завдяки ним сьогодні ми володіємо цінною інформацією про значну кількість українців, які воювали в арміях союзників, про географію їх перебування, успіхи, втрати тощо.

Рубрика "На сторожі" газети "Новий шлях" (Вінніпег), присвячена українцям, що воювали у складі канадської армії 

"Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні"

Які мотиви були у пересічного українця, що воював у лавах канадського війська, які думки його переповнювали, якими ж були його духовні потреби, розповідають листи, надіслані з фронту:

"Дорогі приятелі! […] Жалую дуже, що не пишу по-українськи, хоч умію говорити й писати трохи, але моя граматика не дуже добра. Та я Вас прошу писати до мене в рідній мові, а я стараюся тут дістати українську граматику та як тільки трохи підучусь, то Вам відпишу по-українськи. Я вповні оцінюю Вашу працю, радію, що українці сходяться разом та про нас не забувають. […]

М. Паладійчук", 1943 р., Велика Британія

***

"Дорогі родичі! Цим листом повідомляємо Вас, що ми, Ваші сини, канадійські вояки, знов зійшлися тут в Англії, щоб – голодні рідного слова, накормитись ним, і – спрагнені української пісні – напитись її.

 Канадські вояки українського походження, члени Української стрілецької громади Антін Бенчарський та Дмитро Дрозд, 1940 рік.

На цей раз ми зійшлись у Лондоні й побули разом два дні – в суботу, 31 липня, і в неділю, 1 серпня. Першого дня ми провели час у домівці Клубу Канадійського Легіону, а другого дня, у неділеньку святую, в дев’ятій годині рано пішли помолитися до грецької церкви; там вислухали службу Божу, а потім Панахиду по тих наших товаришах, що їм уже "ні болізні, ні печалі, а жизнь безконечная". По відправі перейшли ми до залу, де мали перекуску, а відтак потішали себе рідним словом і рідною піснею: співали всі разом, які лише знали пісні. […]

Володимир Г. Купченко,

лейтенант Канадського Панцирного Корпусу", 1943 р., Велика Британія

 Канадські вояки українського походження. "Новий шлях", ч. 37, 8 травня 1943 рік.

"З Бельгії, 23 вересня 1944.

[…] Я є в Бельгії і цей край мені подобався, бо люде культурні й товариські. Канадійців дуже радо вітали і приймали. Коли я бачу, як народ тішиться освободженням, то зараз приходить на думку бідна Україна. Вона також хоче волі…

Слава Україні!

А. Семчій"

***

"Шпиталь, дня 15 грудня 1944.

[…] Повірте, що багато з нас, які тут боремось, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля.

Я вірю, що лях не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі злялись в одну Українську Незалежну Державу.

Бажаю Вам веселих свят і щасливого Нового Року! Слава Україні! Слава Канаді!

І. Якимів", Велика Британія

 Повідомлення про братів із української родини Кіндрат на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 11, 15 березня 1944 рік.

"Як війна ще довго потриває, то ще одинадцятий син піде до війська"

Історії про те, що до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями не є унікальними, а швидше навпаки. Так, десять синів переселенця пана Микулика, теслі з Буковини, перебували в армії: "п’ять його синів є сержантами канадської армії за морем, два в повітряній флоті, два при маринарці [військово-морському флоті — ІП], а один при артилерії".

Більше того сам Микулик говорив, що якщо війна триватиме й далі, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син піде до війська.

Слід відзначити, що українські воїни служили як у сухопутних військах (снайперами, гарматниками, автомеханіками, телеграфістами, мотоциклістами та ін.), так і в повітряних та військово-морських силах, і вирізнялися високим професіоналізмом.

При тому значна їх кількість воювала саме у повітряному флоті: вони були кваліфікованими пілотами, протилітаковими артилеристами, бомбардирами, аеромеханіками, радіомеханіками, авіаційними радіо-операторами, а також нерідко інструкторами повітряних навігаторів, що без сумніву вимагало спеціального навчання та підготовки, які забезпечив їм канадський уряд.

Повідомлення про братів із української родини Спачинських на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 39, 27 вересня 1944 рік. 

"Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець"

Говорячи про вагомий внесок українців, які в роки Другої світової війни воювали у складі армій союзників, не можна оминути й болючого питання кількості жертв серед наших воїнів українського походження.

Завдяки громаді українців у Канаді сьогодні ми можемо ознайомлюватися з окремими рубриками в тогочасній пресі – "Серед військових утрат", "Українські імена на канадійських лістах страт", "Жертви війни", що, на превеликий жаль, були регулярними.

Поряд з іменами українських героїв читаємо сумні приписи — "умер від ран", "загинув без вісті по повітряних операціях за морем", "зістав забитий на активній службі", "пропав (під час операцій у Франції)", "убитий ворожою кулею в Англії", "погиб на полі битви в Італії від бомби"…

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 р. написав листа до редакції "Нового шляху":

"Хочу повідомити вас, що від’їжджаю… Все мріяв поїхати на "другий бік", а тепер день прийшов. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але  як Бог дасть, вернуся та й знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. […] Поздоровляю усіх: у редакції, в канцелярії і в залі (Українськім Національнім Домі)… Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!".

Це був останній лист молодого українського матроса, який менше ніж через місяць з часу написання цих слів і відбуття з Канади "згинув у бойовій акції" в Атлантиці.

 Нагородження військовою медаллю рядового канадської армії, українця Н. Ковальчука. "Український голос", ч. 15, 12 квітня 1944 рік.

Подвиги українських героїв не залишилися неоціненими. Архівні документи інформують, що канадські воїни українського походження за їх численні бойові досягнення нагороджувалися медаллю та хрестом "За видатні льотні заслуги", "Медаллю Британської імперії", "Воєнною медаллю" за хоробрість на полі бою, а також військовою нагородою США "Срібна зірка" за відвагу та ін.

Внесок українців у перемогу над нацизмом був визнаний демократичним світом Америки та Європи. Проте багато десятків років залишався абсолютно проігнорованим у "Совіцькій Україні" та, на жаль, недостатньо відомим у незалежній Україні, за державність і суверенність якої вони свідомо боролися і віддавали свої життя.

Автор: Людмила Ващук
провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів Центрального державного архіву зарубіжної україніки
Джерело: istpravda.com.ua

Опубліковано в Цікаво

Українська громада в Італії висловила солідарність із затриманим бійцем АТО Віталієм Марківим, якого підозрюють у вбивстві італійського фоторепортера Андреа Роккеллі і російського журналіста Андрія Миронова на Донбасі у травні 2014 року.

Про це йдеться у заяві українських організацій і громад Італії, яку оприлюднив на Facebook голова Християнського товариства українців в Італії Олесь Городецький.

В оприлюдненому від імені українців Італії зверненні мовиться про те, що представники українських громадських організацій та громад в Італії висловлюють своє здивування та занепокоєння у зв'язку з арештом Віталія Марківа. 

"Всі, хто знає Віталія, характеризують його як людину взірцевої поведінки, з високим почуттям справедливості та здоровими патріотичними цінностями. Віталій залишив спокійне та безтурботне життя в Італії в тяжкий момент для батьківщини. Він добровільно поїхав відстоювати права людини та демократичні цінності", - йдеться у заяві.

"Довіряючи італійської юстиції, ми висловлюємо нашу солідарність з Віталієм і його сім'єю, будучи переконаними, що його повна невинність буде доведена в судовому процесі", - йдеться в повідомленні.

Також італійські українці висловили своє негативе враження від того, що окремі ЗМІ країни встигли навіть визнати за Маоківим вину, яку ще необхідно буде доводити в суді, піддаючи його медійному засудженню та використовуючи відверто неправдиву інформацію заради дискредитації його особи.

"Довіряючи італійській юстиції, ми висловлюємо нашу солідарність Віталію та його родині, будучи переконаними, що його повна невинність буде доведена в судовому процесі... Сподіваємося, що завдяки співпраці між прокуратурами Італії та України, правда зможе виявитися швидко, і справжні вбивці Андреа зможуть бути знайдені і покарані", - йдеться в заяві.

Підписи під зверненням поставили:

- Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії (Рим)
- Влодимир Степанюк, президент Асоціації ОЧІ (Кальярі, Сардинія)
- Володимир Боровик, президент Сектору «Іноземні працівники в Італії» Італійської Федерації Працівників та Професій (Рим)
- Мар’яна Тріль, президент Конгресу Українців Італії (Рим)
- Марія Забіяка, віце-президент культурної асоціації «Відродження України» (Мілан)
- Надія Семеген, віце-президент асоціації Україна-Флоренція «Лілея» (Флоренція)
- Батюк Ольга, «Волонтерська Сотня» (Брешія)
- Роман Сторожук, Європейська асоціація Італія-Україна Майдан, керівник у Вербанії
- Ольга Максимів, президент асоціації «Відродження України» (Мілан)
- Богдан Онищак, віце-президент «Українська спільнота Марке»
- Наталія Дяченко, асоціація Італія-Україна Майдан, керівник у Емілії-Романії
- Динніченко Юлія, асоціація «Нові кордони» ( Катанія, Палермо) 
- Мауро Коломбо, секретар асоціації Італія-Україна Майдан

- Фабіо Преведелло, президент культурної європейської асоціації Італія-Україна Майдан

- Тамара Подольська, українська спільнота регіону Марке
- Олена Назаренко, культурна асоціація «Прикордонні землі – Центр української культури в Італії»
- Ольга Вдовиченко, президент асоціації «Надія», (Брешія)
- Галина Гевко, Асоціація «Магічна писанка» (Модена)
- Оксана Чижович, українська громада у Вітербо
- Ольга Тарасюк, італо-українська асоціація «Калина» (Салерно)
- Іванна Буряк, асоціація «Мальви України» та інші.

Загалом протягом однієї доби заява зібрала понад 500 підписів українців з різних куточків Італії.

Разом з тим, Олесь Городецький опублікував перелік осіб, які готові свідчити під присягою італійському правосуддю про обставини загибелі журналіста Рокеллі та перекладача Миронова:

 

Опубліковано в Українці в світі
Сторінка 1 із 4