Її прізвище перекладається з англійської як "благословення". І, зустрівшись із нею, розумієш чому. Висока білявка Брія посміхається мені, тільки-но помітивши у кав’ярні в центрі Львова, де ми зустрічаємося для інтерв’ю. На ній сорочка і джинси, мінімум макіяжу. Вона трохи бліда, адже тільки напередодні повернулася з поїздки у Каліфорнію. Зміни часових поясів даються взнаки.

"Нічого, — каже вона. — Треба перетерпіти і не заснути вдень, щоб адаптуватися". Брія знає, про що каже, бо літає до рідної Америки останнім часом доволі часто, на гастролі й до рідних.

Брія Блессінг — американка, але вже понад 20 років мешкає в Україні. Вона вільно спілкується українською, добре знає українську історію та навіть мріяла про український паспорт.

Спiвачка народилася в маленькому містечку Шугар Ленд у Техасі. Її батько Марк Блессінг — пастор, який став місіонером. Наприкінці 1992-го він із дружиною Рондою та трьома доньками — Брією, Ліндою та Крістою — переїхали спочатку до Луганська, де прожили 4 місяці, а на початку 1993-го — до Львова. Тут Марк Блессінг заснував євангельську церкву "Живе Слово". Нова домівка настільки полюбилася американцям, що вони й не думають повертатися.

Брія самостійно опанувала вокал, фортепіано, гітару, флейту. До 25 років займалася музикою винятково у рамках церковної діяльності. Далі почала публічні виступи в одному з львівських джаз-клубів. Друзі неодноразово просили Брію взяти участь у численних талант-шоу на телебаченні, але вона відмовлялася. Аж поки 2014 року врешті погодилася спробувати сили в “Голосі країни”. Пройшла відбір із піснею "Я піду в далекі гори…” та потрапила до команди Святослава Вакарчука. Після шоу вирішила займатися музикою професійно. Пише пісні англійською та українською, записала два альбоми, є автором пісні "Я відчуваю тебе", що стала саундтреком до фільму "Жива".

Про Україну

Вам було лише 13 років, коли ви переїхали з родиною до України. На початку була депресія?

— Депресія була до від'їзду, бо я дуже не хотіла їхати. Але потім, уже в Україні, мені було все дуже цікаво. Я була дитиною, вперше за кордоном, куштую іншу їжу, чую іншу мову, бачу інших людей.

Вам допомагали родичі чи знайомі?

"Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими"

— Фінансова допомога була зі Штатів, особливо на початку, коли в нас не було нічого. Допомагала церква, родичі, писали нам листи, дзвонили, щоб підтримати. Ну а на місці ми знайшли собі нових друзів і вже допомагали один одному.

Ви казали, що в батьків не вистачило грошей на вищу освіту для вас і ви отримали лише домашнє навчання.

— Так. В Америці є така система — "Домашня школа". Дуже багато батьків вирішують навчати своїх дітей вдома. Є спеціальні підручники для домашнього навчання. Я була старша і займалася сама, а мама більше працювала із сестрами.

У нас зустрічається такий стереотип, що дитина не соціалізується, якщо не буде ходити до школи. Його, я думаю, легко зруйнувати на вашому прикладі.

— Так, я зустрічала такий стереотип, але це дуже смішно. Наприклад, в Америці я знаю багатьох дітей, які навчалися вдома, і вони розмовляють зі мною на рівних. А діти, які ходять до школи, не можуть зв'язати двох слів, не вміють нормально розмовляти з дорослою людиною.

Про музику

Як ви почали займатися музикою. Хто вас навчав? Я знаю, що ваш тато був музикантом у юності.

— Ніхто мене систематично не вчив. Я ходила на фортепіано один рік, коли мені було вісім. Але я була лінивою й казала: "Мамо, я не хочу займатися, хочу бавитися!" (сміється). Музика завжди оточувала мене. Це була частина життя, як їжа, як школа, як сон. Батьки співали в церкві, грали на фортепіано. Ми, діти, теж грали, співали постійно. Через те, що музика завжди була навколо, я ніколи її серйозно не сприймала. Тому на вокал я ніколи не ходила і навіть не думала про це. Я вперше почула про уроки вокалу десь 15 років тому.

Про "Голос країни" ви вже багато розповідали. Розкажіть про "Проект Івасюк. Перезавантаження", у якому ви брали участь.

До речі, ви перший журналіст, який згадує про нього. Цей проект взагалі один із найулюбленіших проектів, у яких я брала участь. Це була ідея Андрія Сидора (організатор багатьох львівських фестивалів. — Фокус). Він вирішив взяти пісні Івасюка та уявити, як би вони звучали, якби Івасюк жив сьогодні.

Усі творчі люди були прогресивні для свого часу. Вони зробили щось нове, таке, що до того ніхто не робив. Тільки через це вони стали відомими. Тому, як на мене, ця ідея дуже доречна. Ці пісні дуже важливі для майбутнього України. Але вони не виживуть у тій формі, у якій вони зараз є, бо молодь їх не слухатиме.

Ми зараз із гуртом "Шоколад", із яким виконували твори Івасюка, мріємо зробити повноцінний проект з його пісень по-новому. Можливо, навіть альбом і концертний тур по Україні буде.

Про АТО

Наприкінці грудня минулого року Брія їздила з різдвяним туром по Штатах. Кошти від концертів для української діаспори пішли на потреби військових у зоні АТО, куди співачка навідується регулярно.

У січні ми зробили невеличкий тур у зоні АТО — проїхалися по точках, де наші військові воюють. Ми купили багато речей, які їм потрібні, а також гостинці — львівський шоколад, львівську каву. Бо це ж Різдво.

Котра це була ваша поїздка на схід?

— Я не знаю, може, шоста чи сьома.

А скажіть, вперше було страшно їхати?

— Щоб аж страшно — ні. Я розумію, що є небезпека, але це мене не зупинить. Бо це важливіше, ніж страх. Я не боюся смерті взагалі, бо з семи років віддала життя Господу і знаю, що буду з ним, коли помру. Мені страшно за людей, які зі мною їздять, та за хлопців, які там є. Мене постійно просять журналісти та друзі взяти їх із собою, але я відмовляю. Бо якщо з ними щось трапиться, я не знаю, як житиму із цим далі.

Ви ж їздите не на передову?

— Ні, ми їдемо саме на передову. Наприклад, цього разу на одній з точок стріляли, коли ми там були. А після того, як ми поїхали, снаряд упав просто на те місце, де стояла наша машина.

Я чула, що зараз терористи стріляють у волонтерів, щоби вкрасти потім речі, котрі волонтери привозять нашим хлопцям.

Ваша родина спочатку переїхала до Луганська зі Штатів. Але ви там були досить недовго. Чи залишилися у вас якісь зв’язки з луганчанами?

— Так, у нас є друг — пастор. Вони з дружиною — вона американка, до речі, — досі живуть у Щасті, служать.

Про мову

В одному з інтерв’ю з вами прочитала фразу, що переселення на східні території України російськомовних людей призвело до тих проблем, які у нас є зараз. Чи дійсно ви вважаєте, що мова — це головна причина?

— Мене, здається, не зовсім правильно зрозуміли. Я вважаю, що мова дуже важлива, але, чесно кажучи, мені здається, що мова у Львові та в Києві є більшою проблемою, ніж на сході. Львів’яни й кияни мають можливість розмовляти українською, але так не роблять. Я з більшим розумінням ставлюся, коли люди зі сходу розмовляють російською, ніж коли я чую російську в Києві чи у Львові.

А більше стало російської мови у Львові протягом останніх років?

— Так, однозначно. У 90-х роках, коли ми переїхали сюди з Луганська, ми тільки трошки знали російську мову, а української геть не розуміли. З нами навіть відмовлялися спілкуватися тоді. І, може, хтось скаже, що це погано, що це неправильне ставлення, але я вважаю, що це дуже класно! Це змусило нас вивчити українську мову.

Моя позиція щодо мови може здатися трохи складною. Багато людей хочуть сказати, що я націоналістка. Але це не так. Дуже багато моїх друзів між собою спілкуються російською, бо це їхня перша мова. Людина набагато важливіша, ніж мова, якою вона розмовляє. Але я люблю українську мову і хочу, щоби вона жила і процвітала. Звичайно, я розумію, що не можу нікого змусити розмовляти українською. Це має бути власний вибір.

Що, на вашу думку, найбільше спонукає розмовляти українською? Що ви думаєте про мовні квоти на радіо та інші адміністративні важелі впливу на цей процес?

— Я вважаю, що квоти і нормативи — це нормально. Я можу порівнювати Польщу і Україну. Ми почали їздити в Польщу, коли переїхали у Львів. Це теж було одразу після того, як вони стали незалежними від Радянського Союзу, але там одразу не було чути російської. Поляки зрозуміли, що ця мова була частиною того режиму, який тримав їх під контролем.

Мені здається, що мова — це одна з причин того, чому в Польщі було більше змін, ніж в Україні. І там не те що були квоти, а просто перелом — не буде більше російської мови на радіо, телебаченні тощо.

Але знову ж таки, не можна змусити любити. Ти не можеш змусити свого чоловіка любити тебе. Ти тільки можеш надихати його на це. Так само і з мовою — наприклад, я через свої пісні маю надихнути інших людей любити українську мову.

Про корупцiю та емiграцiю

Ви брали участь у Майданах і 2004–2005, і 2013–2014 рокiв. Можете порівняти їх? Вас відпускали батьки в Київ?

— Вони радили не їхати. Але ми з сестрою відчували, що маємо бути там. Та сталося так, що були на Майдані кілька днів. Думали, що коли ми будемо просто мовчати й робити свою справу, нас не помітять. Але там було дуже багато журналістів, і навіть просто люди з мобільними підходили до нас, робили фото. Нам стало дуже незручно, бо нас як американців могли просто депортувати з країни. Тому ми поїхали додому.

Які ваші враження після Майдану? Чи змінилося ставлення людей до корупції, наприклад? Ви казали, що корупція — то наш найбільший ворог.

"Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко"

— Я знову бачу апатію. На жаль, багато людей як давали хабарі, так і дають, а ті, хто брали, досі беруть. Але є й молоді люди, які вже не сприймають те, що було раніше в країні. Вони роблять усе, щоб змінити менталітет, побудувати тут краще суспільство. Ця молодь увійде у підручники історії як герої, які змінили країну.

Як ви ставитеся до людей, які втомилися стикатися з корупцією у всіх сферах, які хочуть, щоб їхні діти мали більше шансів отримати гарну освіту та заробляти на життя улюбленою справою?

— Звісно, я їх розумію. Якби я тут народилася, хто знає, що б я робила. Мені, як людині, яка має американський паспорт і може їхати куди завгодно, дуже легко сказати, що ви не маєте залишати Україну. З другого боку, я можу виїхати, але я тут живу, це мій власний вибір.

Я не можу засуджувати когось. Якщо вони хочуть мати легше життя, хто я така, щоби сказати, що вони не мають на це права? Я дуже поважаю українців, які мають можливість виїхати, але залишаються і щось роблять для того, щоб майбутнє України було кращим. Це дуже нелегко.

Про Америку

Ви не будете міняти паспорт на український?

— Дуже хотіла, але зараз ні. Я досліджувала це питання: ні Америка, ні Україна не дозволяють мати подвійне громадянство. Тож мені потрібно цілковито відмовитися від американського. Поки в мене будуть там бабусі, дідусі, я не можу сказати, що я готова до цього.

Ви відчуваєте себе зараз українкою чи американкою?

— Я просто людина. Я віруюча людина, і це головне. А хто я за національністю — я не знаю. Після "Голосу країни" мене почали про це питати. Спочатку я казала, що українка. Потім подумала, що я більше американка. А потім вирішила: а чого я маю вибирати?

У мене є подруга, яка виїхала у Штати у віці 10 років, їй зараз 25 років. І вона каже, що залишилася українкою. А як вам за ці роки проживання в Україні вдалося вписатися в українське життя?

— Це не завжди було так. Десь перші років вісім, як ми жили в Україні, я точно вважала себе американкою. Я думала, що англійська краща, що Америка краща. Моє серце було закрите для України. І, звісно, через це я не могла полюбити Україну, не могла побачити її такою, яка вона є. Але в одну мить Бог просто змінив моє серце, відкрив мої очі. І я побачила все навколо, що я пропустила за всі ці роки. Потім я пішла в інший бік. Я почала казати, що українське найкраще, і почала не любити свою рідну землю. І тільки за останні два роки нарешті Бог допоміг мені знайти якийсь баланс. Бути відкритою і до України, і до Америки.

Зараз я намагаюся підбадьорити діаспору в Америці. У деяких людей та сама проблема, що була в мене. Вони закриті для Америки. Це дуже добре, що вони люблять свою країну, але вони багато пропускають того, що навколо.

Можете сказати що відрізняє нас від американців?

— Тут спокійніше. Люди вміють відпочивати, піти на каву, просто гуляти в місті. Я пам’ятаю, як була одного разу в подруги в Америці. Після вечері в неї вдома я кажу: "Імі, давай гуляти". Вона так дивиться на мене трохи здивовано й каже: "Гуляти?" — "Так!" — "Ок, я буду готова через 5 хвилин". Я думаю, для чого їй треба готуватися? Вона пішла у свою кімнату, а повернулася в спортивному костюмі. Я кажу: "Що ти робиш? Я не хочу бігати, я хочу просто спокійно гуляти по вулиці". Вона каже: "Бріє, ми тут так не робимо!". Я кажу: "Давай спробуємо. Я обіцяю, тобі сподобається!"

Своє майбутнє ви не пов’язуєте з Україною чи Штатами?

— Ні, я давно вже не планую своє життя, бо Бог завжди має інші плани. Мені здається, майже кожного разу, коли я створюю для себе якийсь план, усе змінюється. Я зрозуміла, що дуже важливо, щоб я завжди була готова іти туди, куди він кличе. Поки це буде в Україні, я буду дуже рада. А якщо завтра він кликатиме в Африку, чи кудись іще, я сподіваюся, що я теж буду готова.

Після інтерв’ю ми з Брією трохи пройшлися центром Львова. Дівчина щось розповідала, коли несподівано присіла коло урни та підняла паперовий стаканчик, який хтось не докинув. Брія спокійно викинула його у смітник, не припиняючи своєї оповіді. Я одразу пригадала, що вона казала про Норвегію: "У Норвегії все дуже-дуже чисто й акуратно. Я питала своїх друзів, чи буває щось у Норвегії брудне? І це не від держави йде, це від людей. Просто всі роблять свою справу якнайкраще".

"Можливо, і в нас колись буде, як у Норвегії?" — подумалося мені, коли ми розпрощалися з українською американкою Брією.

Автор : Діана Еременко

Джерело: ukraineartnews.com

Опубліковано в Україна у вогні
Четвер, 27 квітня 2017 19:08

Сьогодення…

АТО Україна. війна січень 2017.jpg     ВР гарного сну.jpg

Автор ГАЛИНКА ВЕРХОВИНКА

Сьогодення…

Вже квітень буяє цвітом, то знову сніги упали,

Що це сталося з світом?Що це сталося з нами?

Три роки війна кривава, і кожен день гинуть люди,

А тут летять феєрверки, еліта гуляє всюди...

Ні не всюди, а там верхівка...

Де вони голубої крові

Не знають, як це по честі?

Де не вчили, як це в любові?

Тут хлопець зрубав смереку, на Паску муки купити...

Поліція тут у русі, спішить, щоб його закрити...

Коли гектарі рубають лісу, та повні ідуть ешелони...

Сидять, як щури по норах...

Тепер бач такі закони!

Люди по гривні збирають, щоб солдату протез купити

Вони мають великі гроші і їм тепер добре жити...

Тому дала мільйони теща, а та - є дочка олігарха...

Та накрали те все з народу, починається все із гаранта...

А в мами вже й сліз не має, сльозами земля омита,

І ціла вже Україна, могилами скрізь покрита

А там у них свіжі "транші", ділять та все в "обшори"

А люди на хліб не мають, а в них все ростуть хороми...

І згадалася "ДАВНЯ КАЗКА" - може з вас ще хтось пам"ятає

Бо пройшо вже багато років, та нічого ся не минає:

МУЖИКИ ЦІКАВІ СТАЛИ - ЧИ ТІ КОСТІ БІЛІ ВСЮДИ?

ЧИ БЛАКИТНА КРОВ ПОЛЛЄТЬСЯ ЯК ПРОБИТИ ПАНУ ГРУДИ?

23 квітня 2017 року.

Автор ГАЛИНКА ВЕРХОВИНКА

ID: 730094

Опубліковано в Літературна сторінка

Фільм «Іній», що розповідає про війну на Сході України, відібрано до участі у «Двотижневику режисерів», який проводиться в рамках 70-го Каннського міжнародного кінофестивалю.

Як зазначила український продюсер картини Олена Єршова, це знакова подія для України. “На одному з найпрестижніших кінематографічних майданчиків буде демонструватися фільм про нашу війну, практично повністю знятий в Україні за фінансової участі Держкіно, з проникливими документальними монологами реальних військових – учасників бойових дій, яких ми плануємо привезти на презентацію фільму в Канни”, – сказала вона.

Зі слів радника «Двотижневика режисерів» Ігоря Гуськова, таких фільмів про Україну і з Україною в Каннах раніше не бачили.

«Впливове західне видання Liberation внесло «Іній» до 20 фільмів, задля яких варто відвідувати кіно у 2017 році, поряд з новими стрічками Мартіна Скорсезе, Філіпа Гарреля, Лава Діаса та інших. За сюжетом, молодому литовському хлопцю Рокасу одного дня випадає несподівана можливість побувати в Україні та побачити справжню окупацію і війну. Реальність виявляється набагато жорсткішою, порівняно з його романтичними уявленнями. Зйомки фільму відбувалися в районах, наближених до зони проведення АТО: місцеве населення та військові сприяли знімальному процесу, наповнюючи картину автентичною правдою прифронтового життя», – ідеться у повідомленні прес-служби Держкіно.

Нагадаємо, копродукцийний проект (Україна, Франція, Польща і Литва) фільму «Іній» став одним з переможців 8-го пітчингу Держкіно. За сюжетом стрічки, молодому литовському хлопцеві Рокасу одного разу випадає можливість побувати в Україні і побачити справжню окупацію і війну. Але реальність виявляється набагато жорстокішою, ніж його романтичні уявлення про це.

 

 

Стрічка «Іній» — воєнна драма 2017 року, поставлена литовським режисером Шарунасом Бартасом. Фільм знято у копродукції Литви, Франції, України і Польщі за підтримки Державного агентства України з питань кіно, Литовського кіноцентру, телеканалу ARTE (Франція) та Польського кіноінституту.

«Двотижневик режисерів» – незалежна секція, яка проводиться паралельно з головним конкурсом Каннського кінофестивалю і має на меті допомогти кінематографістам та налагодити зв’язок між режисерами, критиками і глядачами. У рамках цієї секції щорічно представлена програма короткометражних та художніх фільмів, а також документального кіно з усього світу.


Опубліковано в Кіно

Станом на 1 березня 2017 року в Україні створено 450 військових секторів. На них поховано 1295 загиблих воїнів. 25 секторів мають 10 і більше поховань. Сектори із найбільшою кількістю похованих військових-учасників АТО розташовані у Дніпрі, Запоріжжі й Києві – 180, 120 та 56 похованих відповідно.

Український інститут національної пам’яті зібрав дані про кількість наявних секторів і поховань на них та оприлюднив їх у вигляді інфографіки.

«У дні після Великодня українці згадують померлих у своїх родинах, відвідуючи та впорядкуовуючи їхні могили. Маємо в ці дні згадати й тих, хто став рідним для нас усіх – загиблих у війні за нашу свободу», – написав на своїй сторінці у Facebook голова інституту Володимир В’ятрович.

«Тільки там, де пам’ятають загиблих, є ті, хто захищає живих», – зазначив В’ятрович.

Також у 2015 році Український інститут національної пам’яті розробив два варіанти типового надмогильного пам’ятника, які рекомендує використовувати для встановлення на секторах військових поховань. Один із запропонованих варіантів уже використовується на кількох таких секторах.

Український інститут національної пам’яті закликає:

"У ці дні ми традиційно відвідуємо могили рідних. Закликаємо за можливості не оминути увагою поховання українських воїнів на цих кладовищах!"

Опубліковано в Україна у вогні

Оголошено збір коштів на документальний фільм “Міф” – про загиблого в АТО Героя України, соліста Паризької опери Василя Сліпака.

Станом на 18 квітня із запланованих 300 тисяч гривень зібрано трохи менше 20 тисяч. Зробити пожертву можна на платформі “Спільнокошт” тут.

Робота над стрічкою триває вже понад півроку – відзнято багато матеріалу як на сході України, у Львові, Києві та в Парижі. Знімальна група їздила на позиції, де перебував батальйон бійця ДУК Сліпака, спілкувалися з його бойовими побратимами, зустрічалася з його однокласниками, друзями дитинства, вчителями, викладачами в музичному училищі у Львові, колегами по волонтерській діяльності, артистами, композиторами й диригентами у Франції та Україні, коханими, братами, батьками.

У фільмі будуть задіяні також архівні відеоматеріали, збирати які допомагав брат Василя – Орест Сліпак.

“Тепер  ми звертаємось до колективного фінансування, щоб мати можливість залучити кращих фахівців та зробити якісний постпродакшн фільму: монтаж, графіку, озвучення, кольорову корекцію та корекцію зображення пошкоджених архівних кадрів. Також ми плануємо використати у фільмі анімацію. Значна частина коштів необхідна для створення анімаційних епізодів у фільмі”, – звертаються до потенційних жертводавців автори стрічки.

Якщо коштів буде зібрано більше, ніж заплановано, надлишок обіцяють використати для представлення фільму на міжнародних кінофестивалях.

Зазначається також, що бажання придбати права на показ стрічки вже висловили кілька українських та французьких телеканалів.

Трейлер фільму “Міф”

 

Синопсис

“МІФ” – це документальна історія життя Василя Сліпака – оперного співака зі світовим ім’ям та унікальним голосом. Ще юнаком він поїхав зі Львова співати в Канаду та США, виступив у Карнегі-холл. Вигравши міжнародний конкурс у Франції, став солістом Паризької опери.
Однією з найулюбленіших композицій була арія Мефістофеля. Саме від імені цього персонажа згодом Василь взяв собі псевдо – Міф.
Василь прожив у Франції 19 років і здобув все: ім’я, улюблену роботу, вірних друзів і кохання.

Він брав активну участь у Революції Гідності, очоливши демонстрації у Франції, а згодом створив потужну волонтерську організацію “Українське братство”.
Здавалося б, робив достатньо, як для людини творчої професії. Але Василь вирішив залишити сцену та багатообіцяючу кар’єру в Європі й стати до лав добровольців.

Під час виконання бойової задачі Василь “Міф” Сліпак загинув від кулі снайпера.

 

Василь Сліпак на сцені

 

“Чи варто митцям брати до рук зброю, чи боротись в інший спосіб? Чому друзі та рідні не відмовили Василя йти на фронт? Що важливіше – кохання до дівчини чи до Батьківщини? Україна понад усе – чи не все?” – відповіді на ці та інші питання обіцяють дати в документальному фільмі “Міф”.

Автор проекту – Діана Карпенко.
Режисер, автор сценарію – Леонід Кантер. Режисер, оператор – Іван Ясній.

Нагадаємо, представники бойовиків передали Україні документи вбитого добровольця Сліпака на переговорах у Мінську, що свідчить про загибель “Міфа” під час наступу на контрольовану ворогом територію.

Опубліковано в Кіно

Минулого тижня Микита Васильченко («Миротворці України») разом з Богданом Масляком відігнали на схід ще один автомобіль, придбаний за кошти українців Риму, - повідомляє Олесь Городецький.

Позашляховик Mitsubishi Pajero отримали бійці аеророзвідки (Військова частина А2724).

Автомобіль, вартістю 2500 євро, був придбаний завдяки допомозі отця Іван Кулик та хористів (Halena Hromek) з парохії Сергія і Вакха, котрі пожертвували зі свята " Прощання з колядою" 1000 євро, а також завдяки пожертвам парафіян церкви Царя Христа та парохії Сергія і Вакха на багаторазових продажах пампушків та солодких пляцків.

Дякуємо всім небайдужим! Слава Україні!

Опубліковано в Україна у вогні

Декілька днів тому, автомобіль «Nissan Terrano», придбаний за благодійні пожертви (2000 євро) українців Риму, зібрані під час «Стрілецької Ватри», що відбулася в кінці жовтня, був доставлений на передову, в розпорядження 74-го Окремого розвідувального батальону, повідомляє на своїй сторінці Олесь Городецький.

17904267_1847741935443667_117804816063168998_nПозашляховик, придбаний в Польщі та відремонтований активістами ГО ”Самбірський Автомайдан”, допопомогли розмитнити волонтери БО БФ «Миротворці України».

17904192_1847742018776992_5168727490576464054_nНа передову авто, яке римські волонтери назвали «Стрілою», повезло також пакунки від українців Риму, продукти харчування від “HAND MADE по-львівськи для Армії руками волонтерів”( Оксана Мазар) та малюнки від дітей української римської школи «Престиж».

17953000_1847742118776982_8406785594367161418_nКоординували цей благодійний проект римські активісти Ірина Тепла та Юрій Янчишин, котрий також супроводжував автомобіль до лінії фронту разом з друзями з Автомайдану Ігорем Кухаром, Андрієм Охничом, Віктором Юрківим.


Оргкомітет Євромайдан Рим та Конгрес Українців Італії висловлює щиру подяку всім небайдужим українцям Риму за допомогу нашим воїнам!

Слава Україні!

Oлесь Гoрoдецький
Опубліковано в Україна у вогні

Генеральний Секретар Світового Конгресу Українців (СКУ), голова Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА), голова Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА) Стефан Романів та Керівник Координаційного центру допомоги учасникам АТО Вікторія Самойленко провели плідну зустріч і домовилися про співпрацю в сфері підтримки та реабілітації учасників АТО.

Зокрема, Стефан Романів передав Координаційному центру кошти, зібрані силами Союзу Українських Організацій Австралії.

«Координаційний центр, наші волонтери та бійці висловлюють подяку українській діаспорі, українській громаді в Австралії, зокрема, Адміністратору Катедральної Парафії Верховних Апостолів Петра і Павла в Мельбурні Всечесному Отцю  Браєну Келті та Голові Парафіяльної Ради Верховних Апостолів Петра і Павла в Мельбурні Василю Михайлику за надану фінансову підтримку, спрямовану на  розвиток Координаційного центру й допомогу учасникам АТО та їх родинам, отриману через програму Союзу Українських Організацій Австралії U-HELP в сумі 2092 австралійських доларів (1593 долари США), яка зібрана Парафіяльною Радою Катедральної Парафії Верховних Апостолів Петра і Павла в Мельбурні під час висвітлення  фільму Bitter Harvest», – відзначила керівник Центру Вікторія Самойленко.

Опубліковано в Україна у вогні

Медики Дніпропетровської обласної клінічної лікарня ім. І.І. Мечникова борються за життя важкопораненого львів’янина 21-річного Ігоря Галушки. Він один із п’яти хлопців, «Янголів Інститутської», які 20 лютого 2014 року відчайдушно кинулись на передову, аби з-під куль снайперів витягти поранених та забрати полеглих активістів Майдану.

Як повідомив 5 канал, медики лікарні імені Мечникова борються за життя 21-річного бійця з позивним "Тисак". Його вже прооперували. Військовий зазнав поранення у Мар'їнці, рятуючи під обстрілом побратима на позивний "Риба".

 

Поранення Ігоря Галушки в коментарі Гал-інфо підтвердив його побратим Микола Притула, ще один із «Янголів Інститутської».

За його словами, стан Ігоря важкий, але стабільний.

Ігор Галушка – львів’янин. 3 травня 2014 року його разом із іншими «Янголами Інститутської» з нагоди Дня Львова нагородили орденом «Почесний знак Святого Юрія» – за сміливість у дні боротьби за волю та єдність України, за вірність у будівництві щасливої та справедливої держави, за мужність без вагань стати охоронцями рідної землі.

Допомогу для Героя та його сім’ї наразі можна переказати на картку його побратима Миколи Притули. №4149497847580000.

Фото: Гал-інфо

Опубліковано в Україна у вогні
 
9 квітня 2017 року Консул-керівник Консульства України в Гданську Л.Л.Захарчишин взяв участь у зустрічі громадськості з директором Реабілітаційного центру «Добрий Брат» (м.Осєк) Якубом Марковським. Зустріч була організована і відбувалась у приміщенні Домівки Гданського осередку Об’єднання українців у Польщі, - повідомляє Консульство України в Гданську.

 

Реабілітаційний центр «Добрий Брат» з 2014 року організовує оздоровлення українських воїнів поранених в зоні АТО. За період 2014-2017 р.р.  в центрі пройшли реабілітацію майже двісті наших бійців. Кошти на організацію реабілітації збирає благодійна фундація «Добрий Брат» а активну участь в цьому беруть осередки ОУП в Гданську і Ельбльонгу. Допомогу також надає Міністерство Оборони Польщі, Поморське воєводство, місцеві підприємці.

У квітні 2016 року у Львові, за підтримки місцевих органів влади (Обласна рада і Облдержадміністрація), у приміщенні театру ім.М.Заньковецької відбувся благодійний концерт, кошти від якого також були скеровані на цілі фундації.

У листопаді 2016 р., за ініціативи Консула-керівника Консульства України в Гданську, четверо фахівців з Львівського госпіталю ветеранів війни ім.Ю.Липи, пройшли тижневе стажування в центрі «Добрий Брат». Консульство надає всебічну організаційну та інформаційну підтримку у оздоровленні і реабілітації воїнів АТО. За ініціативи консульства в березні, у популярній у Польщі «Газеті Виборчій» вийшла велика стаття про діяльність РЦ «Добрий Брат».

Під час зустрічі директор Я.Марковскі проінформував про діяльність центру, про особливості реабілітації після бойових поранень, про потреби щодо подальшого оздоровлення українських солдат.

Учасники зустрічі схвально і з великою вдячністю  оцінили роботу БФ «Добрий Брат» і домовились про подальшу підтримку і збір коштів для цього проекту.

Благодійна організація «Благодійний фонд «Добрий Брат», ЄДРПОУ 39562351, внесена до Реєстру неприбуткових установ та організацій Рішенням від 29.01.2015 № 15, є спільним польсько-українським благодійним проектом, створеним з метою забезпечення лікування українських військових у спеціалізованій клініці «DobryBrat» (Осек, Республіка Польща). Представником Фонду в Україні є Володимир Ратушняк, тел. (044) 227-16-81. Дізнатися більше про діяльність Фонду можна у Facebook(спільнота Wojnakaleczy). Офіційна веб-сторінка реабілітаційного центру: dobrybrat.pl.
Опубліковано в Україна у вогні
Сторінка 1 із 3