Мовно-культурний голокост на землі моїх пращурів

П'ятниця, 07 листопада 2014 21:42 Автор  Прочитано 1405 разів
Оцініть матеріал!
(2 голосів)

СЛОВО  ВІД НАТАЛІ  ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВОЇ

А правда наша ще і досі бранка.
Не відвертайся. І чоло не морщ.
Моя земля – повія. І повстанка!
Як гріх і святість, блискавка і дош!
Віками платимо за блуд оцей…
(А. Листопад)

Велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або, як по-колишньому, то село Пушкарне Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку разом з дідом у році 37-му забрали червоні варвари, починається моя Україна. І то правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки через греблю у гайок, то вже простягається Курщина, або, як по-теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували, - і кожен про своє, і про тяжке гуртове, - колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села, такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркою, яка документально свідчила про те, що господар з цього двору не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, - плачучи… Отож і мій пісенно-культурний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучи, заміж віддають плачучи, самотужки городи орють також плачучи.
Наше село я впізнаю навіть по запаху, бо це є зелений і дуже благодатний куточок на Землі, - село, в якому з’явилися на світ моя бабушка Василиса, мама, а також ближня і дальня рідня. Так сталося, що хоч і народилася я в другій столиці України, в місті Харків, однак, саме в цьому селі я вперше пішла до школи. Щоправда, навчалася в ній не дуже довго, - тобто в першому класі та дві чверті в другому.
До 1 класу цієї сільської української школи я пішла абсолютно рафінованою російськомовною дитиною. Сталося це в році 1958-му. Тоді, в році 1958-му, прямцем від воріт школи через натоптану нами, школярами, дорогу красувалася всіма розкошами колишньої архітектури церква. Я ще встигла її побачити та й навіть запам’ятати, бо невдовзі вона була підірвана і знищена вщент комуністичними антихристами, які називали себе атеїстами. А школа наша стоїть і понині. Отож, саме в тій школі і спізналася я з українським духом, долучилася до перлинного покладу української мови та до джерела народної культури, паростки якої зберігали для прийдешніх поколінь наші сільські люди. Щось передавалось пошепки, а щось було приховано до втаємничення скринь, а ще якісь дивовижні цікавинки людського буття доживали свого віку на горищах хат, або тогочасних благеньких хлівців. Відтак, і дотепер я маю у своїй хатній етноколекції рубель, яким качали білизну, гребінки, праник, дерев’яний кухоль та багато інших речей, які були необхідними в многотрудному сільському житті.
Зворушливо і з відчуттям великої подяки я згадую свого першого вчителя, - Василя Кириловича Себко. Був він одягнутий у коричньовий костюм. Чоботи були хромові і носив він їх так, як і личить справжнім чоловікам - поверх брюк під коліно. Василь Кирилович був грозою для шибеників і розбишак, бо завжди носив за халявкою чобота такий собі звичайнісінький дубець… Ага, іноді брав, та й долучав його до виховного процесу, щоб краще доходило. Ніколи ми не бачили, щоб він палив цигаркою, але терпкий запах міцної махорки супроводжував його повсякчас і остаточно окреслював у ньому образ фронтовика минулої війни, яка своїм вогняним колом прокотилася і по нашій Сумщині.
Далі була школа в місті Макіївка, що на Донеччині, аж потім 38 років життя за Полярним Колом, в північному Мурманську. Там, за межею 69 паралелі, я жила Україною, тому, не вагаючись, долучилась до української Громади «Лелеки», а з часом, протягом 18 років очолювала цю Громаду і, як могла, разом зі своїми однодумцями плекала і підносила рідну культуру, сприяла розвитку позитивного іміджу України в Світах.
Зараз, користуючись вигодами вільного пенсійного часу, більшу частину свого життя я знаходжусь в Україні.
Дещо з накопиченого роками скарбу привезла в дарунок нашій сільській школі аж з Мурманська. Про що йдеться? Це досить велика експозиція «Козацької Слави» в добірних засклених рамцях, та ще, окремо, портрети українських гетьманів і козацьких старшин, що могли би стати цінним інформаційно-патрітичним облаштуванням для історичного кабінету чи вестибюлю школи. Аж тут і дізналася, що школа готується до 100-літнього свого ювілею. Та ювілею школи передував ще й 150-й ювілей від дня народження Павла Арсеновича Грабовського, нашого поета-земляка, на честь якого назване село і самій сільській школі призначене це почесне ім’я.
Ювілей Грабовського в селі відзначили, як-то кажуть, для годиться. Щоправда, були присутні не тільки очільники селищної ради, але й керівники району, і представники від районного осередку культури. Зате мешканці села геть не знали, буде святкування, чи ні. Бо інформації про проведення свята не було. А в Україні таки йде війна. Тому й подумалося селянам, що святкування не буде зовсім. Урочисті промови були, як і годиться, із ряду актуально-чергових, а щодо культурної програми, то й говорити годі. Районний комітет у справах культури гримнув привезеними з району сучасними пісеньками під «фанеру», які аж ніяк не могли бути суголосними тому часу, коли жив і писав свої вірші поет. Натомість клубному колективу сільських співочих дівчаток не дозволили і пари з вуст випустити… А потім повантажили до автобуса апаратуру та попсових виконавців і поїхали. В районних паперах поставили «гачка», що «ювілей провели», і на тому все. Чимало зусиль доклала до підготовки в участі ювілейного заходу хормейстер сільського клубу Ганнуся Угнівенко.
І було боляче не тільки їй, але й нашим сільським талановитим дівчатам, що готувалися і хотіли виступити, та слова не дали.
Коли це так було, щоби відбувалося таке нахабне свавілля дрібних кабінетчиків? Такого халепства не було навіть за часів сов’єтчини. Он Росія як носиться з тими «Бурановськими бабушками», а у нас, та молодими, вродливими дівчатками-співухами, як насипано, але оті щури і щуренята із кабінетів вперто ставлять хрест на культурі і тому не дають їй найменшого ходу. Ганьба!
Того ж дня в школі відбулися літературні читання, на яких з невідомих таки причин були присутні самі вчителі, гості, та чомусь не було школярів та їхніх батьків. На урочистому столі стояв відсканований формат портрету П. А. Грабовського, незграбно влаштований в рамцю (із числа тих, що я дарувала) та приліплений липівкою прямо таки на чоло якомусь з гетьманів України. ПРОВЕЛИ, чи то пак, - «відсвяткували» і також відзначили «гачком» у відповідних протоколах чи звітах.
Та не можу не відзначити, що до ювілею дуже добре підготувався сільський музей, що також має почесне ім’я ім. Павла Грабовського.
Отож, велика подяка невтомній трудівниці музею Скоропад Надії Володимирівні та її помічникам.
На ювілей П.А Грабовського прибув і архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій Української Православної церкви Київського патріархату.
Він цікаво доповнив доповідь директора музею, бо владиці Мефодію доводилося бувати в тих місцях, де відбував заслання, а потім і був похований наш поет. Та от біда… В приміщенні клубу, в цей самий час, правилася служба Божа, «батюшкою» отцем Сергієм, української церкви Московського патріархату, і коли хтось із гостей хотів долучитися до молящих, то двері були зачинені на замок, - ото так рятувалися, бо наїхали «розкольники»…
Люди добрі, не боюся вже вкотре повторитися, що коли наш Київський князь Ярослав Мудрий закладав перший камінь до підмурку Софії Київської, то на Москва-ріці на той історичний час ще жаби кумкали та виводили свої підголоски лисиці, яким вторили вовки та ведмеді. І як тепер у тих московських «батюшок» і їх поплічників, вірних церкви-доньки, якою, по суті, є церква московська, язик повертається жбурляти багном у ЦЕРКВУ-МАТІР, якою за історичним правом і каноном є наша Українська Православна церква Київського патріархату, та накидувати їй тавро «неканонічності»?!
Слава Богу, що сьогодні міцною духовною основою нашого народу стала Українська Церква Київського Патріархату, яка має більше 16 мільйонів вірних, а віруючі московського патріархату, після благословення агресії проти братнього українського народу їхнім патріархом Кірілом стали масово переходити в Київський патріархат. Навіть село, в якому народився і служив їхній предстоятель в Україні – митрополит Онуфрій, одноголосно перейшло до Київського патріархату.
На ювілей школи я їхала, затамувавши подих. Я люблю такі події, бо щиро радію можливості побачення з багатьма людьми нашого села, які зазвичай заклопотані, і отак, усіх разом, не завжди вдається і побачити. А тут така слушна нагода.
Увійшовши до святково прикрашеного фойє школи, була здивована, бо на всю силу гучномовності динаміків лунала російська попса. Дуже пошкодувала, що не взяла з собою «флешку» з українськими піснями. Пізніше зрозуміла, що шкодування були зайвими, бо то була частина «затвердженої» програми, яка не підлягала жодним корекціям. Селян на свято прийшло досить багато.
Зустрілися й старші, й більш молоді за віком випускники школи. Багато людей приїхало з райцентру і з Сум.
Серед присутніх були й очільники райдержадміністрації та керівники району у справах освіти.
Почалася урочиста частина програми. Ця частина заходу пройшла піднесено і зворушливо. Директор школи Наталія Василівна Кривошей привітала всіх присутніх, дякувала за те, що школою опікується не тільки район, але й «батюшка» отець Сергій.
Особливо було цікаво послухати доповідь про історію школи та її видатних випускників, яку підготувала вчительки української мови Щербак Ольга Олександрівна.
Доповідь супроводжувалася показом слайд-шоу форматом великого екрану.
Отож і технічне обладнання школи залишає приємне враження. Тішуся і радію, що діти в цій школі не відчувають себе хуторянами, а навпаки, мають змогу долучитися до новітніх електронних можливостей в комп’ютерному класі.
Серед гостей була присутня вчителька з Росії, яка також гарно і щиро привітала колег і учнів школи з ювілеєм, а відтак, вручила низку грамот і подарунки вчителям та й навіть дітлахам школи. Варто відзначити, що грамоти були призначені відділом освіти Красно-Яружського району Білгородської області. Дружба між школою нашого села і школами сусідів росіян - це давня добросусідська традиція. Ця обставина якоюсь мірою тішить і спонукає до роздумів, - адже ми, українці, саме в цей час переживаємо жахи московського свавілля на нашій Землі.
Але ж було незрозуміло, чому ніхто з ведучих чи виступаючих з пишними промовами та й жодним словом не пригадав, що 100-літній ювілей нашої школи збігся з 150-літнім ювілеєм від дня народження Павла Грабовського, що в цьому ж таки році, 2014-му, все світове українство відзначає 200-літній ювілей Великого Кобзаря. Та, власне, й самого портрета Тараса Шевченка, який я шанобливо подарувала разом з портретами гетьманів та експозицією «Козацької Слави» я ніде не помітила. І до чого варто віднести такі неприпустимі ляпи? Недоліки в сценарії, чи навмисне викорінення всього українського?.. І де? В сільській українській школі…
Далі почалися музичні привітання. Моєму здивуванню не було меж. Концертна програма почалась з таночка двох школярів у супроводі російськомовної пісні. Далі – знову… І в тому ж руслі… І так всі 12, чи й не 15 номерів програми.
Навіть найменші школярики співали свою пісню російською мовою.
Та ми ж таки не дикуни, та й не забули Шевченкового прохання до Бога: «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбія пошли». І хай би разом з вчителькою з Росії прибули і російські школярі, - та разом із нашою малечою мовою оригіналу твору заспівали «Хай завжди буде Сонце, хай завжди буде Мир!» Було б доречно і зворушливо. Бо за нинішніх умов саме діти і можуть і бути амбасадорами і носіями ідей Миру і Злагоди на Планеті. Але це не значить, що всю ювілейну програму варто було опрацьовувати мовою сусідньої держави. Хочу запитати: - «перед ким хилимося в холопському поклоні?». Вважаю за доцільне нагадати, що чим більше припадаємо чолом та чубами в чужинських покоях, тим більше видніємося догори гузном. Непересічна аксіома: - Тільки коли маєш свої береги, можна стати Великою Рікою. Тож станьмо Великою Рікою! Тож станьмо Україною в Україні!
Старші жінки стали пошепки дивуватися: та невже не можна було заспівати хоч одну українську пісню? Адже скільки пісень, і народних, і сучасних… Холодним вужаком склизнуло й таке: «То приказ директора школи».


Отож, мені і по цей час незрозуміло, як так могло статися, що геть і жодним словом не було згадано, що ювілей збігається і з ювілеєм Кобзаря...
Мені незрозуміло, чому жодна дитина не читала на вечері поезій Шевченка...
Чому не було жодної пісні про рідне село, про МАМУ, БАТЬКА, про рідну Хату, натомість "Сіній-сіній інєй", «Хуторянка», «Подорожнік», «Стоят дєвчонкі»...
Це що? Бенефіс російської пісні, чи таки ювілей моєї школи? Чому такий жахливий несмак і неповага до рідної культури? Більш ніж актуально, було би заспівати усім - і педагогічному колективу, і учням, і гостям "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка, або «Виростеш ти, Сину» на вірш В. Симоненка. А в кінці зустрічі, аби не оте «Ми желаєм счастья Вам», а «Боже ведликий єдиний, нам України храни» Ото був би достойний фінал. У мене було таке враження, що я побувала не на ювілеї сільської школи в Україні, а на чужому весіллі у сусідньому селі, що на Білгородщині. І то, аж на другий день весілля. Бо й навіть на ювілеї російської школи жодній вчительці (!!!) не спало би на думку співати «На теплаходє музика іграєт» і при тому підгарцьовувати у такт «фанерної мінусовки» всім своїм досить не худеньким станом на очах у учнів та їхніх батьків. Вірогідно, кінець Світу виглядає саме так. Зрештою, не хочу винуватити виконавців «наказу»… Коли сама директор школи дала наказ наситити програму ювілею тільки російськими піснями, то яка вже різниця, що саме співати, коли тебе, ВЧИТЕЛЯ школи, мають за «орлекіна, которим заполняют пєрєрив»…


Навіть в самому моторошному сні не могла собі уявити, що 100-ліття сільської української школи буде впроваджене під гаслами мовного голокосту, що буде буде нести воно в собі всі жахи гуманітарного чорнобиля.
А голоси у всіх виступаючих і насправді гарні. Та й нема чому дивуватися. Вустами наших українських красунь співає сама Україна. І ніколи не загине той Народ, що у негоду співа. От тільки ЩО і до чого співати?
Кожний захід, тим паче у навчальному закладі, має свій відповідний статус, а значить і логічну етику впровадження цього заходу.
Ще задовго до початку заходу я попросила залучити мене до списку виступаючих, тобто, надати мені слово. Мене записали і попередили, що то буде на початку. Вечір добігав кінця, та слова мені чомусь не давали. Вірогідно, від мого українства когось чи то оскомило, чи то воно когось лякало. Та саме так воно і було. Довго я утримувалась від якоїсь дії, аж коли зовсім урвався мені терпець, то написала на папірці так: «Дівчата, дайте слово. Бо зара заспіваю… (посеред зали)» Долучила підпис і відрядила з цим листом якесь малятко до оргкомітету. Спрацювало. Слово таки надали. Вийшла я до слова вже геть «зірвана з петель», тому хвилювалась і довго не могла себе опанувати у виступі. Привітала всіх присутніх з ювілеєм школи та уродинами Кобзаря. Далі сказала, що наша школа народилася в тому році, що і моя мама, в році 1914-му… І мама моя закінчила в цій школі 4 класи. Під час війни, коли в році 1943-му, школа відновила навчальний процес, то деякий час до нашої школи ходила моя сестра Люба. Часто згадувала Люба, як не було звичайних зошитів, як писали тоді дітлахи на аптечній клейонці, в той же день мили її з піском, сушили, і на другий день з тією ж клейонкою йшли до школи знову. А від року 1958-го в цій школі деякий час навчалась і я, - відтак, наша Родина, бодай, хоч семирічку, але в цій школі навчалася. Потім легесенько зауважила, що наше покоління 60-х співало інші пісні… Та й звернулася до того свого покоління шістдесятників і запропонувала хоч одним куплетом заспівати НАШОЇ «Пісні про Вчительку». Багато присутніх радо відгукнулося на мій заклик і ми моцним гуртом проспівали смужечку всіма нами улюбленої Пісні. Повернувшись до директора школи, я промовила, що наша пісня – це привітання нашого покоління дирекції школи та учням. Підкреслила, що привітання наше пролунало рідною мовою, а не мовою ОКУПАНТА. І додала, що коли наші українські вояки кладуть головами на фронті, нехтувати Українством не годиться зовсім. Напруженість зали в цей момент не можна передати жодними рядками… Прочитавши вірш «Люди спиніться… У цю хвилину десь народилась нова Людина», я висловила надію, що новонароджена Людина прийде колись саме до нашої школи і скаже нам нашою мовою: Добрий день, або ще краще: «Слава Україні!», а ми їй відповімо: «Героям Слава!»
За тим подарувала школі новенький прапор України, книжки та музичні диски і подякувала всім присутнім. Оплески моїх земляків були гучними і щирими. Багато хто кивнув мені пальцем догори, мовляв, - молодець…
Після музичної програми невеликим гуртом ми усамітнилися в окремому класі за скромним фуршетом та ревнули «Вербою рясною» та отим козаченьком, що «серденько рве», бо чує, як «в човні дівчина пісню співає» Були серед співаючих і такі «молодиці», яким у роті добрих пару десятків зубів бракувало, але Пісню, нашу народну Пісню, вони підносили так, що наче саме зараз і відбулося друге пришестя Молодості та пісенно-коханського дівування у їх Долі…
Другого дня верталася «робочим» потягом до міста. Зі мною їхало й багато інших, хто також приїздив на зустріч зі школою. Точилися ті самі розмови, що й напередодні. Одна жіночка висловилась так: «Аж соромно було ото таке бачити і слухати». Потім додала: «І про подарунок Ваш, про «Козацьку Славу» трохи начувана… Але ж так і не доладували. Не повісили… Бо Занадто українське…Та що можуть вдіяти вчителі? Їм треба працювати, у багатьох діти… А директор діє так, як радить «батюшка»». Я ж висловила думку, що власне директор школи, - може бути лишень підводною частиною айсбергу, а верхівкою цієї крижаної антидержавної брили є інші. Бо як зрозуміти, що керівництво села і району дивиться на ці витівки «від лукавого» крізь пальці?..
Отож, все більш ніж зрозуміло. В розмові, що ото так раптово сталася в потязі, виявилося, всім на селі відомо, що колегіальна думка в школі неприпустима.
Є "лідер", який має за керівника-наставника агента Москви в рясі. І в школі все відбувається лише за тим «сценарієм», який «благословить» той таки московський «батюшка».
А педколектив - це цілковито підлеглі люди. Ото і все.
Жахливо, але саме в цей доленосний час Україна вкотре пересіває Волю, а українським дітлахам під гуркіт ворожих гармат, у стінах української школи, робиться щеплення на вірус «антиукраїнства». Демографічні показники в нашому селі і без того дуже невтішні, а ще й до того ж школою впроваджується засів на новітніх «табачників» та «януковичів»… Прикро і гірко, але факт…
А якщо зважити все побачене і почуте на терезах війни, яку нам нагло накинула імперська Москва, то не важко здогадатись, що директор школи і «батюшка» чекають на прихід «своїх».
Панове, навіть не сподівайтесь … Україну ми просто так не віддамо.
Вже краще - клунки в руки і через греблю... Там Вас радо зустрінуть «свої».
Ага, на сусідній «матушці» Росії, яка Вас щедро «кришує» срібняками від лукавого … Та ще подумалось мені: на Вас, таких продажних, зневажаючих та плюндруючих мою Україну, ой, як бракує мого першого Вчителя, Себка Василя Кириловича, з його гнучким дубцем…
Хай би тим дубцем здмухнув Ваш вінець сепаратизму та удосконалив Вашу «професійну етику», пані директорко школи, а вам, «батюшко» нагадав, що Богу Богове, а Україні УКРАЇНСЬКЕ…


Щиро – Наталя Литвиненко – Орлова
Член Національної спілки журналістів України
Редактор Незалежного сайту «Українці Росії - Кобза» - kobza.com.ua
Леді Ордена «За заслуги» (Україна)
Учасник «Майдану - 2004» в Мурманську
Нагороджена Зіркою «Патріот України»
Делегат всіх п’яти Всесвітніх Форумів українців у місті Києві
5 Листопада р. Б. М. Суми
E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.


P/S
«Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми - українці?
І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто юрба, що у звітах населенням зветься.
І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,
І що щедрість - в серцях, а не в магазинних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чом солодшим од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога?
Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?
Чи в "моголах" і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у душах смиренністю "меншого брата"?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна?..»
(В. Баранов)

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається