Перепоховання Олександра Олеся

Середа, 08 лютого 2017 10:25 Автор  Прочитано 711 разів
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

           Слово від Ганни Токмань

800px-Могила_Олександра_Олеся_на_Лукu2019янівському_кладовищі-2017.jpg 

    

  

Європа тримає санкції щодо Росії-агресора, ми боремося за територіальну цілісність, Україна в пекельних муках згадала своє горде ім’я, Олександр Олесь має біля серця не крихту, а всю українську землю - вони нарешті разом.

 

 

 

 

 

 

 

29 січня 2017 року, повний люду Володимирський собор, важливі слова і магічні рухи Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, машина-катафалк біля сходинок, Президент України Петро Порошенко з дружиною шанобливо схилили голови перед Поетом, обличчя, молоді і літні, квіти… Перепоховання Олександра Олеся (справжнє ім’я - Олександр Кандиба) і його дружини Віри - подія загальнонаціонального масштабу і дуже особиста для кожного, хто прийшов провести митця-емігранта до місця спочинку на рідній землі, і тих, хто не зміг прийти, але серцем був тут - спочатку в соборі, потім на Лук’янівському цвинтарі.

Я з товаришками по Майдану Наталею Заїкою та Світланою Шевченко приїхали з Переяслава-Хмельницького, зустрічаємо знайомих - Зою Андріївну Галущенко, маму загиблого героя російсько-української війни Ендрю (Андрія Галущенка), та професора-літературознавця Сидора Кіраля, вирушаємо автобусом, наданим організаторами, на кладовище. Вражаємося силі духу мами Ендрю, загибель якого досі не розслідувана, вона – прекрасна мужня жінка, яка продовжує патріотичну діяльність сина-героя.

На цвинтарі – громадянська панахида, яку вів міністр культури України (а для нас передовсім наш незламний Голос Майдану) Євген Нищук. У виступах - «з журбою радість обнялась»: жаль через недолю видатного поета і драматурга, вимушеного емігрувати із загарбаної російськими більшовиками Батьківщини, жаль через трагічну загибель від рук німецьких нацистів його сина Олега - поета, науковця, борця за незалежну Україну, через горе матері й дружини, у якої краялося серце. Радість, бо вони повернулися на останній спочинок у незалежну Україну, про яку мріяли (Олег - символічним написом на пам’ятнику: його прострелене тіло не знайдено). Запам’яталося, як удова Олесевого онука пані Ольга, яка прилетіла з Канади, сказала: «Я пишаюся, що ношу прізвище Кандиба»; як зворушливо вітали-прощалися поети і представники громадськості з рідної Олесю Сумщини; як цікаво, з правдивими деталями існування розповідала про родину Кандиб науковець Наталя Лисенко; як натхненно й гнівно (бо ж історія на празькому кладовищі не забута) промовляв поет Дмитро Павличко; як ушановували свого побратима Олега і батьків, які виховали незламного героя, сучасні оунівці…

Було відспівування, опускання труни, військовий салют, Гімн України, земля з долонь на кришки трун - і вірші. Вірші і пісні на слова Олеся.

Я люблю цього поета з 1975 року, коли вперше натрапила на його книжку, приїхавши за призначенням до Бердянська після Запорізького педінституту на роботу у СШ 16. Старша вчителька доручила витерти пил з книжок, і я побачила на полиці десь під стелею томик Олеся (це було видання з передмовою М. Рильського 1964 року, що стало можливим у т.зв. хрущовську відлигу), взяла додому, прочитала і зрозуміла, що це націоналізм, значить те, що мені треба. Особливо вразив вірш "Прокляття, розпач і ганьба..." Вивчила його і ще кілька, школярам тоді про нього не розповідали і студентам також. Хіба могла подумати, що через 42 роки стоятиму над могилою в Києві (!), співатиму з Тарасом Компаніченком й усіма присутніми "Сміються, плачуть солов'ї..." (покійна мама любила співати, не знаючи автора, я їй розповіла, чий текст) і навіть читатиму на жалобному мітингу свої улюблені вірші Олеся.

Потім пішли на могили героїв Крут Володимира Шульгіна і Володимира Науменка: обом було по 23 роки, розстріляні більшовиками, обнявшись загинули, - так їх замерзлих і поховали на Лук’янівському кладовищі у 1918-му. А тоді, як завжди, до Небесної сотні, на Інститутську, на свій Майдан... Герої не вмирають!

 

Олександр Олесь

***

Прокляття, розпач і ганьба,

Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.

Зректись себе, забуть ім’я,
Всесвітнім соромом покритись
І, не соромлячись, дивитись, —
Це дійсність, сон? — не знаю я…

О краю рабський, скільки сліз
Було в мені… і ласк, і втіхи…
Які чудовні трави-ліки
Для ран твоїх в собі я ніс…

Ти п’яний спав… А я горів,
Душа ставала крем’яною,
І не слова тепер спокою,
А іскри креше з неї гнів.

І їх, як зерна, кину я
В твоїх полях, степах і луках,
І, може, ти в пекельних муках
Згадаєш згублене ім’я.

1908

***

О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так застигну, так зомлію…

Хоч кухоль з рідною водою!..
Я тільки очі напою,
До уст спрагнілих притулю,
Торкнусь душею вогняною.

12.IX.1921

***

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.

Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.

Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.

Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.

Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.
22.08.1931

Європа тримає санкції щодо Росії-агресора, ми боремося за територіальну цілісність, Україна в пекельних муках згадала своє горде ім’я, Олександр Олесь має біля серця не крихту, а всю українську землю - вони нарешті разом.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається