Памяті Генерала, який розповів свту про радянську «імперію зла». ГРИГОРЕНКО ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ

П'ятниця, 20 січня 2017 08:59 Автор  Орест Прочитано 840 разів
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Григоренко Петро Григорович: : дисидент і бойовий генерал СРСР – видатний правозахистник, публіцист, член-засновник Московської та Української гельсінської груп – один з найактивніших та найпослідовніших борців за громадянські та національні права і свободи в СРСР друглї половини ХХ століття.

До 110-річчя від дня народження Петра Григоренка.

Григоренко народився 16 жовтня 1907 року в селянській сім'ї в селі Борисівка Приморського району Запорiзької області. Виростав без матері, яка померла, коли йому було три роки. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931)...

Подвиг Петра Григоренка.

Петро ГригоренкоГенерал Григоренко - перший з генералітету СРСР, хто наважився піти проти радянської системи. Петро Григоренко не побоявся критикувати владу і самого генсека Хрущова за повторення сталінських методів правління. Після того як його вигнали з Москви, він не припиняв боротьбу з режимом: виступав на захист кримських татар, депортованих у Середню Азію, згодом вимагав звільнення академіка Андрія Сахарова.

Петро Григорович був одним з перших, до кого в СРСР застосували примусову психіатрію. А як ще пояснити простим радянським людям, чому бойовий генерал, фронтовик, комуніст, відзначений 4 орденами, численними медалями, який отримав поранення на фронті, раптом виступив проти радянської влади? Незважаючи на те, що його впродовж семи років лікували сильнодіючими психотропними препаратами, генерал зберіг здоровий глузд, гострий розум і не зламався в боротьбі з тиранією.

З ім'ям Григоренка пов'язують створення Української Гельсінської групи. Спочатку така організація за ініціативою Григоренка з'явилася в Москві в травні 1976 року, об'єднавши різних волелюбних людей, не згідних з режимом. Але Петро Григорович завжди залишався українцем і вболівав за свій народ, він мав тут багато друзів. Власне, в розмові з Миколою Руденком він і висловився за створення схожої організації в Україні. І вона з'являється у нас вже в листопаді. Григоренко підкреслював, що український союз, на відміну від московського, не тільки захищає права людини, а й відстоює інтереси української нації.

Навесні 1918 року Григоренко разом з братом Іваном намагались вступити у Бердянську до Червоної гвардії, приписавши собі віку. Проте батько дуже швидко розшукав синів. Іванові, якому було лише 15 років і який дуже хотів воювати, він сказав: «Ти ще занадто молодий і ще встигнеш навоюватись за своє життя». Ці слова можна адресувати і Петрові, який навчався згодом на інженерно- будівельному факультеті Харківського технологічного інституту.

Саме тоді трапився епізод, який підштовхнув Григоренка до поступового розуміння суті системи, яка оголошувала себе найгуманнішою та найсправедливішою. Справа в тім, що влітку 1930 року студент Григоренко був у групі уповноважених ЦК КП(б)У, які від’їздили на збирання врожаю. І ось тоді їх інструктував генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. На все життя майбутньому правозахиснику запам’ятався той інструктаж. «Мужик, — повчав Косіор, — перейшов до нової тактики. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче, щоб загинув хліб, щоб можна було кістлявою рукою голоду задавити Радянську владу. Проте ворог прорахується. Ми його самого змусимо взнати, що таке голод. Ваше завдання — зірвати куркульську тактику саботажу збирання врожаю. Зібрати все до зернини і зібране негайно вивозити на хлібоздавання». На Григоренка ця промова лідера КП(б)У справила тоді жахливе враження. Можливо, тому він так і не став комсомольсько-партійним активістом. Натомість вирішив стати військовим. Це рішення стимулювала комісія, яка приїхала прямо до інституту і почала відбирати студентів для навчання у Військово-технічнiй академії в Ленінграді. До речі, те, що він буде військовим, свого часу Григоренку наврочила циганка. Так воно і сталося.

І ось у 1931-му Григоренко — слухач військово-інженерного факультету. Потім на базі цього факультету створили Військово-інженерну академію в Москві, яку Григоренко у 1934-му закінчив. Його залишали в академії в ад’юнктурі. Та він виявив характер і в не кого-нибудь, а в самого заступника наркома оборони Михайла Тухачевського добився призначення начальником штабу окремого саперного батальону 4-го стрілкового корпусу. Вчився — чесно відпрацюй. Тухачевському заімпонувала така рішуча позиція Григоренка. До речі, коли останній уже збирався виходи з кабінета знаменитого воєначальника, Тухачевський несподівано затримав його і промовив: «Запам’ятайте, що вдягнений на вас однострій і все, що з ним пов’язане, — це пожиттєво». Справа в тім, що випускники фортифікаційного факультету, який Григоренко закінчив, зазвичай призначались на оборонне будівництво, а Тухачевський дав незвичне для згаданого факультету призначення.

Проте на навчання Григоренко ще повернувся. З 1937-го Григоренко навчався в Академії генштабу в Москві. На початку 1938 року до нього приїхав із Запоріжжя брат Іван, який лише за день до цього був звільнений із Запорiзької слідчої в’язниці НКВД. Там він побачив неймовірну кількість «ворогів народу», побачив, як iз них вибивали зізнання, в яких жахливих умовах утримували. Самого Івана не допитували (на вимогу слідчого він лише написав автобіографію, а потім свої відгуки на підлеглих і начальників по роботі). Іван зрозумів, що його наочно вчать: ось що буде з ним, якщо він відмовиться співпрацювати з НКВД. Тоді він сів на поїзд і поїахв до брата у Москву.

Брати домовились, що будуть листуватись кожного тижня, при цьому писатимуть одне одному спеціально скороченими словами, своєрідним шифром. Іван поїхав, а Петро вирішив шукати правду — не повірите! — у генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського. І таки потрапив на прийом до «Ягуаровича» (так у народі називали Вишинського, який по-батькові насправді був Януар’євич). Григоренко розповів про колізії, пов’язані з братом Іваном. «Нині, — згадував потім Григоренко, — я вже знаю, що це була за людина, яку страшну роль відіграла вона у сталінському терорі. Але тоді, я повинен чесно в цьому зізнатися, я поїхав від нього під враженням значущості цієї особи».

І уявіть собі: «значуща особа» допомогла. До Запоріжжя приїхала з Москви комісія, слідчих, які здійснювали тортури, звільнили, почали звільняти і тих заарештованих, з якими Іван зустрівся у в’язниці. «Я, — згадував Григоренко, — був задоволений і остаточно «переконався», що партія свавілля не дозволить...» Тоді він не здогадувався, що його клопотання збіглося з приходом до влади Лаврентія Берії, який почав «вимітати» з органів НКВД тих, хто «нечисто» працював.

До речі, тоді донести на Григоренка хотіла його власна дружина, яка побачила листування його з братом. А писали вони одне одному, як уже говорилося, спеціально скороченими словами. Жінка вирішила, що це якийсь шифр і рано вранці зібралася на Луб’янку, щоб повідомити про «шпигунство» власного чоловіка. Почувши, як вона виходить з квартири, Григоренко затримав її та ледь умовив вислухати, розповів, що насправді це не «шпигунський» шифр, а повідомлення брата про те, що він пережив. Дружина плакала, просила вибачення. «Я, — напише в мемуарах Григоренко — її не засуджував. Зрозуміло, я сам не побіг би в НКВД доносити на близьку людину, але ж партія ставила за приклад Павлика Морозова. Отже, я був неповноцінним комуністом. Дружина моя виявилась міцніша.» Згодом вони розведуться, Григоренко одружиться на Зiнаїді Єгоровій.

Григоренко був учасником боїв на річці Халхін-Ґол у 1939-му. Під час війни з Німеччиною він командував стрілецькою дивізією, був двічі поранений. На початку цієї війни він, як тоді висловлювались, допустив «неправильні» висловлювання, тобто реалістично оцінив ситуацію. Це було зафіксовано й через це всю війну він воював на генеральських посадах, але залишався підполковником. Лише на початку лютого 1945-го він отримає звання генерала. Та, не зважаючи на це, його «неправильні» висловлювання йому ще нагадають. До речі, під час війни доля звела Григоренка з Леонідом Брежнєвим. Вони не сподобались одне одному, можливо тому, що Григоренко дуже швидко зрозумів, що насправді являє собою майбутній генсек.

З 1945-го Григоренко викладав у Військовій академії імені Фрунзе. Саме тоді й трапився епізод, який перевернув усе його життя. У спогадах він напише: «Це був найжахливіший момент мого життя. Але це був і мій зоряний час». Отже, 7 вересня 1961 го,в день народження сина Андрія, Григоренко мав виступати на партійній конференції Ленінського району Москви, на яку був делегований парторганізацією академії. Обговорювався проект нової Програми партії, яка, крім іншого, передбачала побудову комунізму в СРСР за 20 років. Був би такий собі ординарний генеральський виступ — із загальним схваленням та деякими пропозиціями. Та генерал виявився нестандартний. Григоренко почав критикувати політику Микити Хрущова, попередив, що назріває новий культ особи Хрущова, що в партії процвітають кар’єризм, безпринципність та інші негативні явища, про які не заведено говорити вголос. Прямо під час конференції делегати (ясна річ, за вказівками начальства) засудили виступ Григоренка.

Але що робити після цього з дивним генералом? Вирішено для початку відправити його подалі від Москви. У першій половині січня 1962 року Григоренка переводять на Далекий Схід на посаду начальника оперативного відділу штабу армії в Уссурійськ. Григоренко не був би військовим, якби не завдав удару у відповідь: 7 листопада 1963 го створює «Союз боротьби за відродження ленінізму». «Союз» розповсюджує листівки. Організацію викрили. У 1964-му Григоренка позбавили звання, нагород, пенсії, заарештували. 14 серпня його етапують до Ленінградської спеціальної психіатричної лікарні. Усе це було ще в добу Микити Хрущова. Та ось у жовтні 1964 го Хрущовазмістили з посади першого секретаря ЦК КПРС. Цю посаду зайняв Леонід Брежнєв, з яким — і про це вже згадувалось — ще під час війни доля звела Григоренка. 14 квітня 1965-го військова колегія визначила зняти з нього примусове лікування. Коли Брежнєву принесли документи про звільнення Григоренка, «дорогий Леонід Ілліч» запитав, а де власне колишній генерал. Дізнавшись, що він уже звільнений з лікарні, вимовив: «Даремно поквапились». Проте до «дурки» (або психіатричної лікарні) Григоренко ще потрапить.

Тим часом, вийшовши з лікарні, він почав працювати вантажником. Тоді ж встановив зв’язки з російськими правозахисниками, а також з українськими — Генріхом Алтуняном, Леонідом Плющем, Миколою Руденком, В’ячеславом Чорноволом, Ніною Строкатою та іншими. Важливою сторінкою його біографії стала боротьба за права кримських татар, про що татари добре пам’ятають. У 1969 році Григоренка заарештують саме за це. Він свого часу познайомився з російським письменником Олексієм Костєріним, який привернув його увагу до трагедії цього народу.

29 квітня 1969 року Юрій Андропов, тодішній шеф КДБ, надіслав спеціального листа до ЦК КПРС iз планом розгортання сітки психічних лікарень і пропозиціями про їхнє використання для захисту державного і суспільного ладу. Цікаво, що саме цього дня Григоренко передав до мережі самвидаву свого відкритого листа Андропову. В листі було докладно описано, чим насправді займається КДБ: стеження за демократично налаштованими людьми, перлюстрація кореспонденції, таємні та відкриті обшуки в тих, хто критикує дії влади, підслуховування телефонних розмов, розповсюдження наклепів на конкретних осіб через пресу і систему партійної пропаганди, влаштовування спеціальих провокацій, фабрикація справ на людей, які стоять в опозиції до влади. Усе це Григоренко проілюстрував конкретними прикладами, а на прикладі стеження за собою показав, скільки в тодішніх рублях коштує стеження.

2 травня 1969-го в Ташкенті, куди Григоренко виїхав як громадський захисник на судовий процес проти діячів кримсько- татарського руху, його заарештували. 7 травня його заарештовують вдруге. Знов допити, а експертиза в Москвi визнає його психiчно хворим. 27 лютого 1970 року Григоренка відправляють до спеціальної психіатричної лікарні. До речі, правозахисна діяльність батька радянської водневої бомби академіка Андрія Сахарова розпочнеться саме в 1969-му і саме з захисту генерала Григоренка. А у 1971 році лікар- психіатр Семен Глузман, який працював тоді у Житомирській області, здійснив заочну експертизу в справі Григоренка, доводячи незаконність застосованих проти нього методів психіатричного лікування. Через московських дисидентів він отримав необхідні документи й написав висновок (як Семен Фішелевич зізнався мені, він тоді сам до кінця не розумів можливих наслідків цих своїх дій). А наслідки не забарилися: того самого року Глузман був заарештований і засуджений до семи років таборів і трьох років заслання.

26 червня 1974 року Григоренка звільнили. Він залишив записки про своє перебування в психіатричній лікарні впродовж шести з половиною років. Правозахисник, зокрема, писав :«Ідея психіатричних спеціальних лікарень сама по собі нічого поганого не містить, але якщо говорити про нашу специфічну реалізацію цієї ідеї, то немає нічого більш злочинного, більш антилюдяного...» Біда в тому, що вся ця справа була цілком вилучена з-під надзору громадськості, віддана в руки спеціально підібраного апарату.

Лікарі в психлікарнях призначаються за особливим підбором, за якого лікарська кваліфікація не грає головної ролі, на першому місці інші якості, головнi з яких — вміння підкорятися, не виявляти свого медичного «я».

У 1981-му в Нью-Йорку видали спогади Григоренка під назвою «В подполье можно встретить только крыс», які в СРСР надрукували в 1990-му. Назва спогадів симптоматична, адже такі діячі, як Григоренко, насамперед чинили опір спробам КДБ та всього радянського режиму загнати правозахисний рух у підпілля, прагнули обстоювати свої погляди відкрито, легально, ніби живуть у справді демкратичному суспільстві, «где так вольно дышит человек». Особливого значення це набуло після того, як у серпні 1975 року СРСР підписав Гельсінські угоди. Раніше СРСР утримався при голосуванні в ООН Хартії прав людини. Нині приєднання Кремля до Хартії створювало іншу політико-правову реальність, адже визнавалося значення прав людини, основних її свобод, право особи знати ці права й обов’язки та діяти відповідно до них.

Одним із результатів стало розгортання в СРСР дисидентського руху (в травні 1976 го соратник Андрія Сахарова професорЮрій Орлов створює Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, у листопаді 1976-го виникає українська громадська група, згодом — литовська, грузинська, вірменська). Григоренко стає співзасновником української групи. Учасники цих груп діють так, ніби живуть вони у вільній країні, а головним методом боротьби стає дотримання формально демократичної радянської конституції, Загальної декларації прав людини, Гельсінських угод.

Петро Григоренко і президент США Джиммі Картер

У 1977-му Григоренко захворів. Йому разом iз дружиною та сином Олегом дозволили виїхати до США для лікування. Через три місяці після від’їзду було оголошено про позбавлення його радянського громадянства. Помер він у США в лютому 1987 го,похований у Баунд Бруці в Нью-Джерсі на українському цвинтарi святого Андрiя.

... А військовим, як і передрікав Тухачевський, Григоренко таки залишився: указом президента Російської Федерації Бориса Єльцина у 1993 році його поновили в званні генерал-майора. Посмертно. А в Сiмферополі нестандартному генераловi встановили пам’ятник. Буде нагода — покладіть до нього квіти. Петро Григоренко на це заслуговує.

Могила Петра Григоренка

"Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страшні, заглядав смерті у вічі. Був свідком руйнувань і пробудження, зустрічався я з безліччю людей, шукав, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, користувався їхніми добрими порадами та настановами, багато з яких дуже вплинули на моє життя, на моє формування. І ця книга в основному про них, цих людей ", - саме так говорив сам про себе Петро Григоренко.

Пам'ять про генерала Григоренка.

Пам'ятна монета з Петром Григоренком1997 рік - Борис Єльцин, президент Російської Федерації, підписав указ "Про увічнення пам'яті Григоренка П. Г.";

  • 17 жовтень 1997 року - Леонід Кучма, президент України, видав указ про нагородження Петра Григоровича Григоренка орденом "За мужність" першого ступеня (посмертно) - "за мужність і самопожертву, за участь у правозахисному русі";
  • 17 травня 1999 в центрі Сімферополя, на Радянській площі, за ініціативою кримськотатарського Меджлісу без дозволу міської влади був урочисто відкритий пам'ятник генералу Григоренку;
  • 2004 рік - Сімферопольська міськрада ухвалила рішення перейменувати територію навколо погруддя у сквер імені Григоренка;

На честь Петра Григоренка названо проспект в Києві і площу у Львові. Випущена ювілейна монета України.

 

Біографія Петра Григоренка.

  • 1922 - член бюро комсомольського осередку в рідному селі;
  • 1926 - недовго був політруком в 1-й трудовій школі і в дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників;
  • 1926-1927 - секретар Селидівського сільського райкому комсомолу;
  • 1927-1929 - секретар комітету комсомолу транспортного комбінату;
  • 1929-1931 навчався в Харківському технологічному інституті;
  • 1931 переведений у Військово-технічну академію, а після її розформування у наступному році - у Військово-інженерну академію, яку закінчив у 1934;
  • 1949 - кандидат військових наук;
  • 1934-1936 - начальник штабу окремого саперного батальйону в Західному особливому військовому окрузі;
  • 1936-1937 - командир 52-го окремого інженерного батальйону Мінського укріпрайону (УР);
  • 1937 - начальник інженерної частини Мінського УР;
  • грудень 1943 року - на радянсько-німецькому фронті, був заступником начальника штабу 10-ї гвардійської армії;
  • лютий 1944 - важко поранений і відправлений на лікування;
  • серпень 1944 - начальник штабу 8-ї стрілецької дивізії;
  • лютий 1945 - отримав звання полковника;
  • 1945-1961 працював у Військовій академії імені М. В. Фрунзе:
  • з 1945 - старший викладач кафедри загальної тактики;
  • з 1949 - заступник начальника науково-дослідного відділу (НДВ);
  • с1952 - начальник науково-дослідного відділу;
  • з 1959 - начальник новоствореної кафедри військової кібернетики;
  • 1958-1960 - керував авторським колективом основної теоретичної праці академії "Загальновійськовий бій";
  • 1961 - хотів захищати докторську дисертацію, однак цього не сталося через звільнення Григоренка з Військової академії ім. М. В. Фрунзе з політичних мотивів;
  • 1962-1964 - начальник оперативного відділу штабу 5-ї армії;
  • 1 лютого 1964 він разом з синами був заарештований і засуджений закритим судом. Звільнений після відставки М. С. Хрущова, проте не відновлений у званні. Був змушений працювати вантажником в овочевому магазині;
  • 7 травня 1969 - під час поїздки в Ташкент на процес кримських татар заарештований і поміщений в спеціальну психіатричну лікарню;
  • 1974 - під тиском широкої міжнародної протестної кампанії, після чого продовжив дисидентську діяльність;
  • 1977 виїхав з дружиною в США для операції і побачення з сином, який емігрував раніше. Через кілька місяців був позбавлений громадянства і тим самим права повернення в СРСР;
  • Помер в 1987 році в США.

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається