Сьогодні, 25 травня, відбулося засідання оргкомітету, щодо проведення шостого за рахунком чемпіонату світу з футболу серед представників української діаспори.

Так, з 24 по 29 червня  відбудуться змагальні матчі.

Вже свою участь у турнірі підтвердили восьмеро учасників – це команди українців з Молдови, Білорусі, Іспанії, Польщі, Румунії, Ізраїлю, країн Балтії, а також збірна Австрії та Німеччини.

Під час засідання відбулася Скайп-нарада із засновником чемпіонату, директором МОУГ “Четверта Хвиля” (Торонто, Канада) Ігорем Бокієм, з яким обговорили організаційні моменти щодо проведення зазначеного заходу.

Нагадаємо, що попередній чемпіонат фінішував 21 травня 2016 року на Тернопільському міському стадіоні. У поєдинку між командами Придністров’я та Білорусі з рахунком 3:0 перемогли перші. В 2015 році переможцем стала збірна українців Угорщини, яка у фінальному матчі з рахунком 5:1 переграла українських румунів.

Опубліковано в Колонка подій

Мадридська площа Іспанії – фактично центр столиці. А, можливо, навіть і більше, ніж просто її географічне чи адміністративне осердя, адже тут – чи не найважливіші символи: пам’ятник всесвітньовідомому Мігелю Сервантесу та його безсмертним героям Дон Кіхотові та Санчо Пансі.

А ось минулої неділі, 21 травня, цей майдан замайорів ще й такими до болю рідними кожному українському серцю символами, як вишиванки. Звісно, неспроста. Ще в четверг, 18 числа, чимало з нас, заробітчан, зодягнули відповідні строї з нагоди Всесвітнього дня вишиванки. Але оскільки це був звичайний робочий день, то і проспацерувати в них ми змогли, як правило, за маршрутом: дім – робота, та в зворотньому напрямку.

Основні ж святкування було призначено на найближчу неділю. Щоправда, цей вихідний день мав свою, дещо відмінну від веселого та бадьорого настрою, мотивацію, а саме: 21 травня вшановується пам'ять про безневинних жертв політичних репресій.

Sviato

Одначе, організатори надзвичайно важливого заходу в житті тутешньої української громади вийшли з честю з такої непростої ситуації, зумівши поєднати, здавалося б, неcумісні речі. Тож зацвіла столична площа Іспанії українським національним одягом, а також наповнилася тужливими віршами та піснями, що оспівують наших співвітчизників, котрих безжально та нещадно перемолола совіцька «м’ясорубка».

Як і годиться в таких випадках, розпочали з виконання національного гімну. Далі – хвилина мовчання, яку продовжила часто використовувана за таких обставин тужлива та сумна пісня «Чуєш, брате мій». А її приспів: «…Кличуть: «Кру-кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу, крилонька зітру…», нагадав багатьом із заробітчанської братії про наших посестер і побратимів, котрі відійшли у засвіти, ще недавно живучи та працюючи пліч-о-пліч поряд з нами. А завершила цей блок вшанування жертв політичних репресій поезія Василя Симоненка «Пророцтво 17-го року», прочитана неперевершеним декламатором патріотичної лірики, лауреатом кількох конкурсів міжнародного рівня Уляною Біловус.

Sviato

Sviato

Після цього ведуча урочистостей Надія Карплюк-Залєсова і сама власний вірш про вишиванку прочитала, а також попрохала це зробити своїх колег з творчого обєднання «Наше Слово». Отож до присутніх на площі поетичними рядками промовляли Валентина Гуменюк, Петро Варцаба, Леся Утриско, Надія Леськів, Галина Коризма. А поміж віршами впліталися пісні «Моя сорочка – вишиванка» у виконанні Христини Семак і «Бабусина вишиванка», виконана Сашком Конончуком. Викликав гучні аплодисменти і чергову хвилю позитивних емоцій танок з віночками, запропонований учасницями хореографічного ансамблю «Перлина» під керівництвом Ігоря Чижевського. Ось так, номер до номера, неначе хрестик до хрестика, творилася чудова атмосфера цього заходу.

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Sviato

Не обійшлося і без несподіваних, але дуже доречних і приємних сюрпризів. Одним з таких став виступ Тетяни Грициняк, яка без музичного супроводу заспівала про вишиту матінкою вишиванку. А ще була подарована Оксаною Патроник сорочка-вишиванка чи не найстаршому з-поміж усіх присутніх на майдані поетові та публіцисту Василеві Квасновському, – напрочуд зворушливий і хвилюючий епізод святкування.

Sviato

Sviato

Запамятається надовго усім і чудова ідея Петра Варцаби, який власноруч пошив сорочку для семи осіб, даючи, таким чином, зрозуміти непоборне бажання єднатися. Щоправда, знайшлися «розумники» з числа «особливо обдарованих», які цю оригінальну роботу прирівняли до гамівної одежини, яку «начіпляють» на особливо буйних у відомих лікувальних закладах. З цього приводу вкотре доводиться нагадати, що спаплюжити хорошу ідею, - як два пальці облизати. А ось самому щось гідне придумати і втілити в життя – дзуськи - шарнірів у «кумполі» явно не вистачає. Тільки нам своє робить!..

Sviato 11

Чудове тло упродовж усього заходу створювало довжелезне синьо-жовте знамено, розтягнуте чи не десятком мужчин уздовж зони виступів. Мабуть, усі присутні звернули увагу і на вишитий рушник, підтримуваний двома особами. Його привезено з Барселони, де нещодавно з ініціативи Ольги Дзюбан проведено українські вечорниці. І цей рушник вирішено передавати з місця на місце компактного перебування наших земляків у країні кориди та фламенко. Власне, другим пунктом і став Мадрид.

Sviato 12

Не забули організатори і про благодійні справи, спрямовані на допомогу Україні. Одна з них, а саме Еліна Дорофій-Андрушко запропонувала учасникам свята-віча розіграти лотерею. З цією метою і «класні» призи щасливчикам дісталися: коралове намисто «Два кольори» від тієї ж Еліни Дорофій; вишиванка від Антоніни Яворницької, яка відразу ж взяла потрібні розміри у Ігоря Чижевського, котрий став володарем цього виграшу; торт від Надії Тарчанин. А Мирослава Кавацюк ще й «писанкове» дерево для цього урочистого моменту вбрала, щоб вилучені кошти від продажу писанок долучити для добрих справ. Реалізовували також і книгу «Заробітки під мікроскопом», яка вже здобула певну популярність у читача, адже наскрізною у ній є заробітчанська тематика. Не залишилися поза увагою і бажаючі розжитися різноманітними прикрасами на кшталт тих самих вишиванок, а також робіт з бісеру, сувенірів, які представили вже згадувана Тоня Яворницька, а також її подруги Антоніна Патиченко, Світлана Чуб, Наталя Калиновська.

Sviato 13

Sviato 14

Нарешті заключним і дуже приємним подарунком для всіх стало спільне виконання знайомих усім патріотичних, повстанських і ліричних пісень, серед яких: «Ой, у лузі червона калина», «Повіяв вітер степовий», «За Україну, за її волю», «Там під Львівським замком», «Пісня про рушник», «Виростеш ти, сину», «Край, мій рідний край». Заспівували хористи української парохії Благовіщення під керівництвом регента Галини Лях, підігравали Ярослав Калинець (акордеон), Андрій Шевчук і Олексій Васильченко (гітари), а ось підспівував увесь загал. І то з таким величезним натхненням і бажанням, що видавалося: не співали гуртом давненько, тому дуже й дуже скучили. І, в принципі, доволі непогано звучав цей спільний імпровізований хор. 

Завершували ж програму святкувань вручення призів переможцям, звернення до присутніх першого секретаря Посольства України в Іспанії Віктора Харамінського та виконання всіма «Боже, великий єдиний».

Sviato 15

Sviato 16

Sviato 17

Sviato 18

А наостанок дозволю собі висловити особисту думку про те, що свято, безумовно, вдалося. І за це якнайщиріша подяка його організаторам. Та нехай зважать на те, що не народився ще той, хто всім догодив. Це з огляду на те, що дехто з присутніх (і що, ну, дуже вже цікаво, тих, хто не побував на цьому заході), випустили критичні стріли, мотивуючи свою негативну реакцію і неорганізованою малотривалою інформаційною кампанією, і недоречністю такої значної кількості віршів, і ще кількома малозначущими «придирками». В цьому випадку напрошується рекомендація таким особам самим засукати рукави і братися до справи. Як мовиться: роби зі мною, роби як я, роби краще від мене. Дерзайте, шановні!

Іспанські новини з погляду МИРСЬКОЇ Калини.

Опубліковано в Українці в світі

У рамках соціального проекту допомоги дітям, що постраждали внаслідок військового конфлікту на сході України, «Допомога дітям АТО» відбулася видача більш ніж 180 кг необхідної речової допомоги для вимушено переміщених осіб та родин-учасників АТО.

Дякуючи громадській організації української діаспори у США RAZOM, а саме ініціативі ToyDrive for Ukrainian Kids, більш ніж 20 родин отримали необхідні літні та зимові речі.

Це стало можливим завдяки активній громадянській позиції Оксани Литвин, Іванки Яремчук та Оксани Корпош, які вже не вперше допомогають Україні. 17-ти літня пластунка Іванка Яремчук з м. Нью-Йорк зорганізувала збірку одягу для соціально незахищених верств населення в Україні.

Протягом двох тижнів згідно з дозволом директора середньої школи «Notre Dame», голови престижної балетної школи в центрі міста і ради директорів мешканового будинку пластунка щодня проводила збірку добровільних пожертвувань одягу у трьох місцях в місті Нью-Йорк.

Опубліковано в Україна у вогні
Вівторок, 23 травня 2017 20:06

Про українців, які проживають у США

 Я - українка. Живу і працюю у США майже сім років. Спілкуюсь із представниками як "староЇ" так і "нової" еміграцій. Спробую розповісти про те, яким є життя української діаспори у Сполучених Штатах. Хоч я використовуватиму деякі узагальнюючі (в основному статистичного характеру) дані про життя українців у США, проте, більше опиратимусь на власні спостереження й оцінки емігрантського життя.

Отже, дещо про українців, які проживають у Сполучених Штатах. 

Для прискіпливого читача відразу зауважу: якщо розглядати термін "діаспора" у строго науковому значенні, то треба було б розрізняти поняття "діаспора" та "закордонні українці". Я цього робити не буду, оскільки мета огляду - показати як живуть українці у Сполучених Штатах (на прикладі одного регіону). Тому вживатиму поняття "діаспора", "закордонні українці", "українські емігранти" тощо більш вільно, як казала моя бабуся "на хлопський розум" (що означало - виокремлення головного та відкидання лишнього для певного випадку). 

Моє бачення емігранського життя українців у США обмежене моїм досвідом спілкування з людьми, моїм видом праці, місцем проживання і мандрівками, моїм умінням аналізувати бачене та багато чим іншим. Отож, якщо хтось напише про діаспору щось інше, то і він матиме рацію. Це суб"єктивний погляд на життя закордонних українців.

Під українською діаспорою розуміють українську національну спільноту, яка відчуває свій духовний зв"язок з Україною, але живе поза межами україньських земель. Приблизно так каже Вікіпедія. Далі приведу також із Вікі деяку інфорацію історичного характеру, яка, мені здається, допоможе краще розуміти чим живе українська діаспора у США сьогодні. 

За межами українських земель нині приживає до 20 мільйонів українців. Ця цифра дуже приблизна, оскільки ніхто не веде статистично-грамотного обліку. За даними, наприклад, 2004 року це 13-15 мільйонів. В усякому разі, схоже на те, що нині близько третини (!) народу українського проживає поза межами України. Відсутність строгої статистики можна пояснити. Хто й коли був зацікавлений облікувати нас точно? Якщо знати скільки залишилось, то знати скільки загинуло. Українці гинули у світових війнах, гітлерівських та сталінських катівнях, голодоморах та депортаціях (при "розкуркуленні", боротьбі з "бендерівщиною"), операції "Вісла"... Навіть пам"ятаю випадок із 80-х, коли мого знайомого студента виключили із столичного університету за питання про те, скільки українців загинуло під час голодомору. Для мене то було особливо боляче, бо моя бабуся з Вінничини багато розповідала мені про ту трагедію та організованій перебіг того страшного геноциду. Отже, оперуватимемо приблизними цифрами.  

За Конституцією України, держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців (ст.12 Конституції України). Насправді, на мій погляд, це не зовсім так. Не дбає. Може тому, що сама ледь виживає, а може не тому. Більше дбають про своє українство самі українці. Всі - по-різному. Залежно від того, яка мотивація виїзду з України, який рівень освіти та культури, світогляд, в яких шлюбах перебувають, з якої частини України приїхали тощо. Я зроблю невеликий огляд того, як живуть українці у США: як, вони вживаються в довколишнє середовище, з ким спілкуються, на які роботи претендують, як дбають про себе самі, як виховують дітей та бережуть/не бережуть мову і українські традиції. .

Але спершу трохи історії (за Вікіпедією).  Міграційні рухи існували завжди. Вони спричинялись зміною клімату, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною політикою та іншими чинниками. Мігранти, які селились ропорошено мали небагато шансів зберегти свою культурну ідентичність. Вони швидко зливались із довколишнім оточенням. Тривалий час етнічні анклави, гетто були основою діаспорних груп. Етнічній однорідності групи сприяли шлюби, родинні зв"язки (українці під час операції "Вісла" були розселені так, щоб унеможливити контакти і моя знайома розповідала як малий її брат, за те, що йому не дали цукерку погрожував розповісти, що вдома вони розмовляють українською), виробничі та культурні контакти. Українські емігранти, які це усвідомлювали навіть осуджували шлюби з представниками інших націй (був такий час в історії деяких молодіжних патріотичних організацій, про що тепер постарілі їх члени згадують із посмішкою).

Найдавнішою відомою українською діаспорою вважають русинів-українців, які переселлись у 18 столітті в райони сучасної Сербії та Хорватії із Закарпаття. До давніх відносять і політччну еміграцію в Османськійц імперії і на Заході після поразки в битві під Полтавою (1709). Після зруйнування Запорожської Січі частина козаків переселилась до Османської імперії, частина на Надволжя та Урал. Українські колонії виникали і у великих містах - Відні, Будапешті, Римі. У 1880 роках українська діаспора налічувала близко 1.8 млн. (0.7 - в Європейській Росії, 0.2 - в Австро-Угорщині, 0.1 в азійській Росії, 0.1 - в Америці). Але початком масової еміграції є кінець 19 століття. Це було в основному аграрне переселення (більше під впливом агітації) та на заробітки в промислові райони та будови. Вже у 1914 році чисельність української діаспори була біля 700-750 тисяч (США - 500-550 тис., Канада - 100, Бразилія - 50, Аргентина - 20). 

Цікавим мені здається порівняння життя діаспори за оканом та в Росії. Дослідники називають як суттєву відмінність те, що українці США, Канади, Аргентини, Бразилії гуртувалися навколо церков. Життя в іншомовному оточенні спонукало людей до створення мережі освітніх, фінансових, релігійних, культурних установ. Розвивався книгодрук, видавались газети та журнали, бюлетені. Виникали й наукові установи. На території ж Росії українці швидко асимілювалися (не лише через близькість мови та релігії, але й через те, що українська мова не визнавалась як мова окремішного народу, як власне мова).

Якщо до першої світової війни українська еміграція була здебільшлго заробітчанською, то з початком визвольних змагань та Першої світової війни еміграція стає політичною. Українська еміграція отримує інтелектуальне підкріплення і стає більш організованою. Налагоджується контакти поміж українськими осередками не лише в межах кожної країни, але й поміж країн. Утворюються українські міжнародні організації.

Наступне розширення української діаспори відбулося після 1945 року. Це була друга хвиля української політичної еміграції. Так постали громади українців в Австралії, Тунісі, Венесуелі. Зросли громади у США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Парагваї, а ткож у Західній Європі. У цей час виникають потужні організації, які об"єднують активних українців різних країн - Світовий Конгрес Вільних Українців, наукові установи НТШ, УВАН, Гарвардський і Канадський інститути українських студій та інші. Також розвиваються українські школи, засновуються видавництва, преса, радіо. Проте, найсильнішою організуючою ланкою життя діаспорних українців залишається церква. Греко-католицька церква стала своєрідним культурним центром для українців діаспори.Так відбувалося становлення різних інституцій в українській діаспорі. Наявність інституційної структури давало можливість виробляти концепцію ідеологічної роботи. Головною ідеєю стало шукання взаємодії діаспори з Україною, моральна, національна та культурна єдність українців. Політична еміграція українців, звісно, була антирадянською.

Після 1991 року українці почали проживати у Португалії, Іспанії, Чехії, Італії (економічна еміграція). До 2010 року за межами України було більше 10 мільйонів українців. 

Часами еміграція українців була організованою, носила до певної міри керований характер. Так внаслідок агітації відбувалось переселення українців на просторі землі Росії (моя бабуся розповідала, як її тато із сім"єю переселявся на Тульщину, проте невдовзі сім"я повернулась на Вінничину). Як виїздили селяни із заходу України ми можемо уявляти за твором В.Стефаника "Камінний хрест" (або одноіменним фільмом). Велику роль у допомозі краще зорієнтуватися в можливостях та обрати краще місце для українського селянина в еміграції відіграли І.Франко, Й.Олеськів, К.Геник. Вони сприяли тому, що емігрантський потік було спрямовано у більш розинені країни, такі як США і Канада. Професор Львівської вчительської семінарії Й.Олеськів спершу поїхав сам до Канади та вивчив кліматичні умови, характер грунтів, економічні обставини і зробив висновок, що вони близькі до українських, звичних для українського селянина. Своїми публікаціями він сприяв переорієнтації багатьох емігрантів до Канади. Перші емігранти прибули до Канади у 1891 році, а вже у 1914 там було близько 170 тисяч українців. Починали нове селянське життя у Канаді нелегко. Один мій знайомий розповідав, що по-приїзді його предкам-українцям виділили певну площу землі для обробітку. Земля була покрита лісами, заболочена, кам"яниста. Уряд заявив, що якщо українці зможуть, користуючись тією землею, п"ять років самі себе прогодувати, то землю їм віддадуть у володіння. Через п"ять років на тій землі колосилися жита. Українці здобули повагу у чужій країні завдяки своїй працездатності.  Нині українці представлені у Канаді на різних рівнях влади. 

Остання, четверта, хвиля української еміграції - нинішня. Вона вважається економічною еміграцією. Четверта хвиля українців-емігрантів підкріпила громади українців у багатьох країнах, але найбільше у країнах Західної Європи, Канади та США. 

Специфіку цієї еміграції розглянемо на прикладі українців-емігрантів до США. Спершу трохи статистики.
Скористаюсь деякими статистичними даними, отриманими Василем Лопухом - членом НТША (Наукового товариства ім. Шевченка), канд. екон. наук. Хоч вони трохи застарілі, але все ж відображають сутнісні сторони сьогоденного емігрантського життя українців.
Всього у США станом на 2000 рік було близько мільйона українців (скільки нині? - певно ж більше). У світі (за різними джерелами, точного обліку немає) - близько 20 мільйонів.
По четвертій хвилі  п.Лопух приводить такі дані:

Середній вік: 31рік, володіють англійською - більше половини, одружені - більшість.
Мова спілкування вдома: українська - 30%, російська - 68% (у 1994 році)
                                           українська - 45%, російська - 54% 9 (у 2000 році)
Основні місця поселення: Нью Йорк, Нью Джерсі, Сакраменто, Чикаго, Філаделфія, Клівленд, Сан-Франциско, Детройт, Сієттл-Такома. Саме там можна було легше знайти працю та помешкання. Також поселення залежало від місць проживання релігійних общин, через які деякі емігранти виїздили до США. 
Представники четвертої хвилі мають високий рівень освіти, але працюють на робочих місцях, які освіти не потребують. Невеликий відсоток українців підтверджують свої дипломи та отримують кращу роботу. Працюють зазвичай водіями, продавцями, прибиральниками офісів, доглядають за старими та хворими, домашньою прислугою та прибиральниками, на дрібних виробництвах, будівництві, виготовленні меблів, касирами тощо. Частина українців працює у галузі комп"ютерної техніки. 

Про рівень життя: 
Живуть у найманих квартирах чи будинках - більшість
Є власниками будинків - 15% тих, що прибули після 1994 року і 72% - до 1994-го.
Українці є власниками, в основному, недорогих будинків (вартістю 50-200 тисяч доларів).
Зауважу, що вартість будинку залежить не тільки від його величини і зони розташування, але й місця, де є хороша школа. Будинок для сім"ї близько доброї школи може коштувати 400-700 тисяч. Вартість квартири у модерному будинку - 1 500 тис. до 6 000 тисяч. 
Скільки кімнат припадає на одного члена сім"ї: 
більше 2 - 17% (для тих, хто приїхав після 1994 року), 78% - до 1994-го.
1 - 2        - 50 %, відповідно 20%
1 на 1 чи кілька 33%, відповідно 2%

Сімейний дохід  (у доларах США на рік) для емігрантів до 1994 року, і після:
менше 15 000  -  35%, 13%
15 - 25 тисяч    - 18%, 11%
25 - 50 тисяч     - 25%, 26%
50 - 100 тисяч   - 16%, 31%
100-150 тисяч   - 3%, 11%
200 і більше       - 0,4%, 4,5%

Автомобілів на сім"ю (після 1994, і до)
не мають (у великому місті це клопіт із паркуванням) 31%, 12%
1  - 37%, 35%
2 - 24%, 38%
3 чи більше - 8%, 15%

Дані по побутовій техніці приводити не варто, бо вона є у всіх. Якщо не нова, то можна підібрати на вулиці стару чи купити за пару доларів на ярд сейлах.
Харчування і одяг - доступні, дешеві. 
Оплата за споживання газу, електроенергії, води - невисока. Немало людей мають сонячні батареї на будинках. 

До основних (важких для оплати) витрат належать: оплата за орендоване житло, або повернення кредиту за позичку на купівлю житла (виплачується 10 - 30 років), здоров"я, страховка дому і машин, навчання у вузі. 

Причини, з яких українці віддають перевагу еміграції до США (за аналізом В.Лободи): 1. Можна за 6-8 років досягти відносного матеріального достатку. 2. Громадяни мають достатній рівень соціального захисту і свобод.  

Тут треба дещо пояснити. Мається на увазі те, що людина з мінімальним доходом може у США прожити. Вона може отримати доплату від уряду федерального чи штату. Щоб мати сошел секьюріті (типу пенсії), треба пропрацювати 10 років (мінімум), набираючи щороку 40 кредитів. Для отримання 1 кредиту треба, щоб у декларацію про доходи було подано мінімум 960 доларів, для 4-ох - близько 4000. Якщо дохід низький, то уряд частину сплаченого податку повертає (на початку наступного року). Під час повернення податків магазині заповненні людьми (вони тратять повернені державою гроші). Хто не має достатнього доходу (для громадян США), може отримувати фінансову допомогу ( на їжу, на виховання дітей тощо). Пенсійний вік - 67 років. Пенсіонери можуть отримувати спеціальне (соціальне) житло (там живуть тільки пенсіонери, але без інших членів сім"ї). Умови проживання - не дуже добрі, приблизно як в українських "хрущовках".

Прим.:  Вище приведені цифри названі п.Лободою нині змінились. Так у 2016 році 1 кредит дається за мінімум 1260 доларів показаних у декларації. Тобто за рік має бути показано мінімум 5040 доларів заробітку. 

Навчання дуже дороге. Вартість одного року навчання у доброму університеті біля 50 тисяч доларів. Проте, існують гранти (скалершип) і талановиті та обов"язково дуже(!) працьовиті студенти можуть їх мати. Про це напишу в окремому огляді про освіту у школі та вузі. 

Якщо батьки нелегали, але народжують дитину у США - вона стає громадянином США з правом на всіляку допомогу. Усі, хто проживає у Сполучених Штатах (легально чи ні) перебувають під захистом Конституції США.
Статистичні дані взяті зі статті В.Лободи "Четверта хвиля" іміграції до США: причини і мотивації".

Тепер  зупинюсь на аналізі результатів власного спостереження. Але статистика та трохи історії були необхідні, щоб краще розуміти специфіку адаптації до життя у США та входження в уже створену раніше українську громаду четвертої емігрантської хвилі. Ви певно звернули увагу на фото квітів, якими ілюстровано досить нудну статистичну інформацію. Так от, усі ці фото зроблені у садах українців, які живуть у США. Майже Україна? Кіт на фото нижче також прилетів з України (він також має цікаву історію і вона стосується не тільки купівлі персонального кошачого квитка на літак за 300 доларів та лікуваня протягом 3 діб у кошачому госпіталі за 1200 доларів, його історія дуже пов"язана із бідами українських науковців). Для його комфорту у саду залишено газон нестриженим - щоб він міг гратися у полювання.

Входження нової еміграційної хвилі у існуючу громаду українців дуже непросте. Між нинішньої та попередньою хвилею наявне нерозуміння і навіть неприйняття. Чим воно обумовлене? Люди, належні до різних хвиль мали різний досвід стосунків із радянською владою. Ось деякі історії (тут і далі лише тих людей, від яких чула розповіді особисто). 

"Прийшли совіти. Почались репресії. Забрали мого вуйка та й закатували. Сім"ю його вислали до Сибіру. Разом з маленькими дітьми. А в чому був винен? Був священником." (Марія)

"Мій дід мав великий горіховий сад. То був його спадок від прадіда. У Карпатах зими суворі і горіхи часто вимерзали. Дід завозив різні сорти горіхів з-за кордону та районував їх у нас. Коли прийшли забирати наше майно (а мали ми гарну хату з віденськими меблями), то дід впав на коліна та благав не зачіпати сад. Сад вирубали. Дід відразу й помер, а хату та й все з хати забрали. Спершу сказали, що ми можемо викупити частину хати для дітей (діти - не винні), а потім, коли ми зібрали гроші для викупу - і гроші забрали, і хату забрали, і нас до Сибіру погнали." (Ірина)

"Коли везли нас до Сибіру, то були ми без їжі і води у товарних вагонах як худоба. Піти по воду дозволялось лише жінкам, якщо вони лишали у вагоні своїх малих дітей - щоб не втекли. По дорозі багато помирали - їх викидали просто на сніг з вагона. Мами плакали, хотіли хоч захоронити своїх померлих діточок..." (Орися)

"Ми тікали від совітів. Хапнули в руки, що могли. Бомба розірвалась поблизу нас. Мою єдину сестру було вбито. Довго були у таборах для переміщених осіб у Німеччині. Там були професори, священники. Тому ми змогли відкрити українську гімназію, так що діти могли продовжувати вчитися. Дуже боялися, щоб нас не вернули до Совіцького союзу. Коли пішла така чутка, то деякі люди почали вбивати себе самі - знали, що це легше, ніж витримувати катування." (Ярослава)

"У таборі для переміщених осіб ми чекали, яка країна дасть нам дозвіл на в"їзд. У мене був вибір - Австралія або США. Так я потрапив до Австралії. Ми були там жебраками, але за п"ять років усі побудували собі хати. Австралійці казали: "Як це так? Ми живемо тут давно і не здобули нерухомості, а ви лиш приїхали і вже маєте хати!" А ми працювали як раби - день і ніч. Коли приходили вільні від роботи години, то ми їздили у такі місця, де природа була як в Україні і тренувалися там. Ми думали, що як тільки народ в Україні підніме повстання проти совітів, то ми маємо поїхати помагати" (Юрій-Василь)

"Коли ми приїхали до США, то нас не записували як українців. Казали, що нема такої держави і нації. Ми мусіли писатися або рускими, або поляками. Мрією мого життя було, щоб моя нація стала державною. Тепер я щаслива, бо помираю з тим, що Україна незалежна" (Христина).

"Нам дали допомогу у США - один доллар. Це на той час був денний заробіток людини. Я пішов на війну. Воював у В"єтнамі. Таким був шлях, щоб вирватися із злиднів." (Юрій)

"Працювали ми тяжко. Із зароблених копійок складали на будівництво церков. Побудували культурні центри і школи, нашу кредитівку, почали видавати українські газети... А ці, нові, приїхали на все готове, до церкви не ходять, на культурний центр не жертвують, але усім користуються..." (Оксана)

Я привела короткі  розповіді українців "старої" хвилі. Ця хвиля ставиться до нової насторожено і не спішить приймати до себе. Проте, можна цих людей зрозуміти. 

Теперішні емігранти гуртуються здебільшого окремо. Я живу поблизу Філаделфії, тому можу говорити про цей регіон, але подібна картина, думаю, і в інших місцях українських поселень. Ті, хто приїздять із пост-радянського простору нині поселяються, в основному, в одному з районів Філаделфії  - Норф-Іст (так само, як наприклад, у Нью Йорку у Брукліні). Ці райони не є престижними. Ряди будинків-епартментів, невеличкі будиночки, куці земельні ділянки, погані магазини... Є місця трохи кращі, є гірші, але в цілому це не рай. Яка перевага проживання там? Відчуття того, що ти разом зі своїми. Тоді легше знайти житло для оренди, російськомовного адвоката для порушення питання про легалізацію, влаштуватись на роботу нелегалу, знайти дешевий супермаркет до якого можна ходити пішки, мати необхідну для виживання інформацію про все... Правда, я знаю немало людей, хто відразу відмовився жити у місцях скупчення нових емігрантів. До таких людей відносяться деякі наші знайомі і також наша сімя. Чим ми керувалися при виборі місця проживання?

Найперше - обирали місце, де є хороші публічна (тобто безкоштовна) школа. Добра школа - старт для університету дітям. Це найвагоміший аргумент. Друге - подалі від плакальних емігрантів. Депресії, смутки, безконечні розмови про "все погано" - заразні. Третє - пошук відповідного нашим запитам культурного середовища і стилю життя (тут нам допомогли контакти із старою хвилею). Нарешті останнє - якщо ти вже тут, то треба йти вперед, вростати у нове суспільство, його закони, правила, традицію, психологію, а не "зависати в минулому". Як казав мені колись один мій знайомий, якому довелось об"їздити пів-світу (працював у міжнародних організаціях): "Побачиш емігранта - перейди на іншу сторону вулиці".  

Ми живемо у Чері-Хіл - невеликому містечку поблизу Філаделфії (через річку Делавер). Коли я кажу комусь із нових емігрантів, що живу у Чері-Хіл, мені одразу: "О, ти - багачка! Там можуть жити лише багачі." Це не так. Правдою є те, що у Чері-Хіл живе немало заможних людей. Також те, що у нас дуже високі податки на нерухомість і не кожен може платити такі дикі суми. Але правдою є і те, що можна жити у мале-е-е-сенькій хатці у гарному районі і тоді платити нижчий податок (податок від вартості хати), мати гарну безкоштовну школу, безпеку і поліцію, чудові супермаркети (які, виявляються навіть дешевші, ніж у бідних районах), поряд все що треба для життя - парки, майданчики для спорту (безкоштовні для жителів містечка), кінотеатр, чудові торгові плази і відомі ресторани.... А якщо врахувати, що океан за годину двадцять їзди від нашої хатинки - то виграш явний. Що ми втрачаємо? Спілкування зі "своїми". Але вони у масі своїй не є своїми. Свій - той, хто близький тобі по духу, відповідає твоїм життєвим моральним принципам. Таких людей знаходити нелегко, вони можуть бути не обов"язково українцями. 

Навпроти нашої хати живе молода сім"я американців. Чоловік, дружина, двоє дітей. Якось до мене завітав громадський поліцейський (представник від громади, який допомагає поліції здійснювати простий контроль) і попросив, щоб я дала характеристику сусіду, який живе напроти. "Я знаю, що він дуже хороший батько. Завжди турбується про дітей, начає їх, займається з ними спортом. А головне - любить їх.  Також я знаю, що він хороший сусід і коли треба якусь допомогу - він надасть. Я не знаю про нього більше нічого, але ці дві речі заставляють мене його поважати. Вони - суттєві". Пройшов час. Якось прийшов до нас Ерік (сусід, про якого я говорила) і сказав: "У житті я помилився і тепер певний час під наглядом. Дякую, що ви дали мені таку характеристику. Я справді дуже хочу бути хорошим батьком, чоловіком і громадянином. А ви завжди можете розраховувати на мою допомогу." Мені цей чужий Ерік ближчий, ніж своя Валя, яка стоїть набурмошена у російськомовному магазині за касою і перевіряє, чи я нічого не вкрала. 

Нова хвиля має досить високий рівень освіти і, на жаль, не дуже високий рівень культури (стара навпаки, мала загалом рівень освіти нижчий, але культури - вищий). Адже культура не є наслідком лише освіти, тим більше одного покоління. Це загалом, ніби суб"єктивно - люди дуже різні і може поталанити зустріти людину високої культури. 

Людям простішим легше знайти роботу. І тому, що вони менш вразливі, і тому, що мають простіші спеціальності та уміння, які потрібна на "низових" роботах. Ті, що лишень приїхали найчастіше йдуть на прибирання (жінки) та будівництво (чоловіки). На підтвердженя дипломів, вдосконалення мови часу немає, бо кожна година має бути використаня на заробляння грошей - оплатити оренду житла, проїзд, їжу та послати додому дітям, батькам. Вільніше почуваються ті, у кого в сім"ї хтось один має достойну платню, а інший може тим часом за неї боротись (вчитись, підтверджувати дипломи і ін). Як правило, це ті, хто приїхав до США як фахівець у галузі ком"ютерних технологій. Один із наших подібних знайомих працює тут 14 років. Став начальником департменту великої фармацевтичної фірми (займається питаннями охорони інформації), придбав власний будинок у гарному районі Філаделфії, невелику яхту. Може дозволити собі постійно їздити із сім"єю на гірськолижні курорти, на відпочинок на острови чи інші материки. Такого рівня достатку досягає далеко не кожені це швидше рідкісий випадок. Дехто має бути на прибиранні усе своє життя. У кожного своя історія життя і вона нерідко залежить не лише від активності людина, але й від удачі, випадкових знайомств, обставин.

Приведу два фрагменти з історії життя двох людей, які належать до різних хвиль еміграції. Імена зміню, оскільки це реальні, знані мною люди. Ці історії допомогли мені краще зрозуміти взаємини між новою і старою еміграцією та відповісти на багато питань, типу : "Чому так?".

Історія Андріани (стара хвиля). 

Андріанина мама Кася любила хлопця, якого звали Андріан. Вона була із професорської сім"ї, він - із родини священників.  Батьки зналися, родичалися, готувалися до весілля. Але тут прийшли совіти і почали забирати людей до Сибіру та у тюрми. Прийшли і за священником - татом хлопця Андріана. Того не було вдома, то вона забрали натомість сина до тюрми на Лоцького. Сказали: нехай прийде тато, як хоче бачити живим сина. Прийде тато, сина випустимо. Тато прийшов. Закатували і сина, і тата. 
Кася із своїми батьками тікала на Захід. Вони врятувалися та через роки потрапили до Америки. Працювали де прийдеться, на всяких важких роботах. Гуртувалися зі своїми людьми, дбали про церкви та українські школи для дітей. Відкадали по долару, відмовляли собі у всьому, а гроші несли до громади. 
Невдовзі Кася зустріла хлопця-українця за якого вийшла заміж. Але коли народилася у них дитина, то молоде подружжя назвали дівчинку Андріана - на честь закатованого коханого. Касі ніколи більше не довелось побачити Україну та рідні місця. А коли підросла її донька, то хоч і вже відкрита була Україна для туристів, але Кася боялась її відпустити у місце, де, як вона пам"ятала, нізащо закатовували людей. Лише через багато-багато часу Касі вдалось побувати у тюрмі на Лоцького та побачити маминого коханого у списках закатованих. А далі по України, чи хоча б до столичного Києва, вона не поїхала - боялась. 

Історія Танаіт (нова хвиля).

Танаіт вирішила податися на заробітки. З її країни було навіть легше добиратися до США, аніж через багато країн до Європи. Принаймні так її казали, коли обіцяли (звісно за немалі гроші) довезти до Америки.
Пливти треба було кораблем. У вантажному відсіку, сховавшись під ящиками. Вона зробила все, як наказали перевізники - одягла чоловічий одяг, постригла наголо голову і зайшла на корабель під видом вантажника. Але не зійшла, а сховалась. 
Треба було всю дорогу лежати, бо місце було дуже вузьке - згори і знизу дошки. До туалету виводили   раз на одну-дві доби. Їжі майже не було, а води дуже трішки. У "щілині" було душно, не вистачало повітря і, звісно, страшно. Коли доплили до Нью-Йорка, Танаіт хитало і перед очима все плило. У місті вона мала знайомих. Зателефонувала і за нею приїхали. 
Танаіт, розповідаючи про свій шлах, посміхається. Каже, що її знайома добиралась важче - через кордон із Мексикою. Там люди йшли через каменисті гори по такій спеці, що ноги в черевиках не витримували, а коли повзли, то не знали чи виживуть, бо у тому камінні жили гремучі змії. 

У кожного хто тут свої нелегкі історії. Майже не зустрічала людей, кому нове життя далось легко. Виключення - сім"ї віруючих, які виїздили як гонимі за рілігію та євреїв: вони отримували матеріальну допомогу, можливість мати медичну страховку, житло, навчання. А після - суцільна гонка на виживання. Бореться, хто як може і уміє. Хто важко працює, хто хитрує, хто покладається на себе, хто догоджає панові та сподівається на нього... Дуже різні шляхи людей. Але в усьому цьому інтернаціональному котлі все ж простежуються деякі тенденції. Немало українців підлаштовуються під "русскіх", намагаючись чомусь розмовляти каліченою російською, замість використовувати свою рідну, оволодівати англійською та гуртуватись для підсилення свого українства. Думаю, тут справа не лише у комплексі меншовартості  (бо все під якимось паном - то австрійським, то румунським, то угорським, то російським...), але і в необхідності мати роботу, а роботу дають або російськомовні євреї, або зросійщені українці, або хтось інший, хто про Україну "не чув". Живуть же поміж "своїми". 

Передам кілька невеликих діалогів, які я мала із представниками остнньої хвилі:

У болгарському магазині "Продукти з Європи": 
- Чи ви маєте українські цукерки? (англійською)
- Так. Он на той полиці (англійською).
- Але це не українські. Це - російської фабрики "Красний Октябрь"(англійською)
- Какая разница?
- Для мене - велика (англійською)
- Не понимаю украинцев, которые делают вид, что не понимают русского.
- А если вашу территорию захватят и ваших детей будут убивать, вы поймете?(російською відповідаю)
- А что, это правда?
Більше ніколи у той магазин я не заходила. 

У електричці:
З Філаделфії до нашого містечка ходить електичка. Це всього 10 хвилин. Люди їдуть на роботу та з роботи електричкою - це дешевше ніж машиною, бо плата за міст 5 доларів та ще плюс бензин і парковка. Дві жінки, судячи з уього приїхали недавно (бачиш відразу по одягу і манері себе поводити). Розмовляють російською. Підходжу.
- Здравствуйте! (проявляю увагу до їх мови і приязно вітаюсь російською). Почула як ви розмовляєте і вирішила привітатись. 
- А что, приятно слышать русскую речь?! - сказала одна з них нависни дуже голосно і ніби з викликом. 
- Нет. Неприятно, - сказала я і повернувшись, зашла до іншого вагону. 
Це було до початку війни, але з того часу я ніколи більше не підходила до незнайомих, які розмовляли російською. А коли у наших супермаркетах (у Черрі Хілл вони дуже гарні і російськомовні із Філаделфії приїздять до нас) чую російську, завжди переходжу до іншої зали. Не хочу ні чути, ні навіть бачити. Хоч є у мене знайома лікар (російськомовна єврейка із Києва) з якою я залюбки спілкуюсь. Вона чудова культурна людина, яка пройшла нелегкий шлях здобування медичної освіти у США, вийшла заміж за араба, береже свою рідну мову. Не у мові справа - у людині.  

Розмова із прибиральницею:
- Чому ви мене запитали, чи розмовляю я російською? (спершу ми привітались англійською). 
- ???
- Ви ж українка. Я навіть можу сказати, що ви із Тернопільщини. Правда? (я знаю цей діалект, який неможливо сплутати ні з яким іншим). 
- Да, я із Тернопільщини, із-під Заліщик. Але тут усі наші переходять на русску. Я вначалі плуталась, а тепер мені навіть легше на рускій мові. 
- Але чому усі переходять? І чому ви перейшли?
- А мій бойфренд (жінці біля п"ятдесяти) говорить рускою, то я ся встидала говорити українською з ним. Я можу говорити українською тіки із Надьою, вона з Тернополя тоже. 
- А якби усі, хто приїздить розмовляли українською, то може б то було краще? Американці поважають тих, хто береже свою мову. А тих, хто батьків рідних забуває, ніхто не поважає. Чи може я не права? 
- Ги-ги...
Без коментарів. 

Хоч є й серед українців (україномовних і російськомовних) інакші - ті, хто тулиться (або, принаймні, допомагає) Українському Культурному центру та школі, сам не забуває та намагається, щоб діти не забули рідну мову. Українські Культурні центри є у багатьох містах США. Я знаю дещо лише про той, який у Філаделфії. 
На фото дошка оголошень у Культурному центрі. Уже з оголошень видно, чим живе українська діаспора.

Деякі оголошення ближче. СУМ і ПЛАСТ - улюблені організації дітей та молоді. 

Ансамбль "Волошки" є дуже відомим.

Центр створений українцями старої хвилі. Його люблять діти та онуки засновників, але туляться і бажаючі із тих, хто приїхав недавно та хотів би бути корисним громаді. Вже сучасні молоді люди створили театр, працюють учителями у школі, влаштували кафе, проводять різні виставки. 
Школа має усі класи від першого до останнього та видає диплом. За український диплом американські вузи нараховують деякі кредити. Працює дитячий садочок та ясла (називаються тут інакше).  

Звісно, школа досить примітивна, оскільки це суботня школа. Діти втомлені після американської школи (а особливо старшокласники, які мають шалене навантаження) теліпаються (не раз у сльозах) до української в суботу, коли їх ровесники сплять. Але все ж сім"ї, які хотять зберегти мову та мати громаду тримаються школи і культурного центру. Метою є не лише мова, але й мати друзів-українців. Знову ж, то більше характерно для "старої" хвилі і її нащадків.

На фоно вгорі - сторінки із зошита дитини із дитячого садка. 

На базі школи проводить роботу організація ПЛАСТ (має свій журнал "Пластовий шлях"). Вона має вже більше ста років і діє дуже успішно. Фото нижче - діти у пластовому таборі.

У четвертому поколінні пластуни зберігають українську мову, культуру, вивчають історію України, співають її пісні. У ПЛАСТі діти із малого віку (спершу у таборі Пташат) і до кінця життя.

Це організація і з складною структурою та (на мій погляд) фантастично ефективною методикою виховання. ПЛАСТ - організація скаутського типу, однак, вона відмінна від типових скаутів, які у світі вироджуються і їх діяльність є більш батафорна. Не лише українці, але й американці підтримують ПЛАСТ та виховують дітей у його таборах.

Кажу це, бо добре знайома з методикою пластовою і людьми, які очолюють організацію. Коли бувала із пластунами на різних конференціях, то колеги інших країн не переставали дивуватися: Де ви берете таких дітей? - питали. Але то окрема тема розмови і...нелегка. Отже, ПЛАСТ існує і має немало своїх молодіжних та дитячих таборів. Один із найбільш відомих на Союзівці (там проходять щорічні українські фестивалі). Старші люблять Вовчу Тропу. Природа там (це штат Нью Йорк)  як у наших Карпатах. Та й Союзівка красива. Цього року ми обов"язково поїдемо на Вовчу Тропу (це Wawasing,NY). Від нашого містечка це біля 250 миль. 

Маленькі пташата (тобто пташенята, стара діаспора назвала наймолодшу групу пластових дітей "пташата") у таборі на Союзівці.

Футбольная команда українців - Тризуб (дуже давня). На фото внизу - пластовий однострій (тато був у ПЛАСТІ і тепер його однострій та хустку з гордістю носить син).

З початком війни, українці США постійно домагають Україні створювати армію, домагають сім"ям полеглих у боях воїнів, проводить акції протесту проти російської агресії, підтримують тих, хто знаходиться у полоні тощо. Полистаємо календар, який видано українською діаспорою (багато пластунів пішли захищати країну, дехто не повернувся).

Так само було і в роки Другої світової - ...бо ніхто крім нас. Незалежність не може, як казала Ліна Костенко впасти на голову. За неї боряться. 



У США постійно видаються українські газети. Як от, Свобода , Український тиждень (англійською), Міст, Нова газета та інші. Немало українців нинішньої хвилі більше читають газети російськомовні типу "Новості Філаделфії", "Русскій маркет", "Собеседнік" та т.п. Вони поступають у магазини як рекламні і майже не містять нічого хорошого про Україну та й навіть США. Думаю, ні в якій іншій країні (лише у США) вони не могли б виходити із таким викривленим і пропагандиським змістом. Але то моя думка. Також "нові" дивляться російське телебачення. Реклама кричить: "Бесплатно! Смотрім!..." Ну і смотрят. Для тих, хто там живе також безкоштовний проїзд до Атлантік Сіті автобусом. Там велике казино, колись була в іншому, в Бетлехемі - сидять зомбі за апаратами.  Америка. Свобода предбачає уміння обирати і уміння відмовлятись. Виходить: має бути перед людиною ряд як на базарі з речей добрих та поганих - думай і обирай, а потім - плати (тільки не завжди грішми) за те, що "купив". Іноді платить не сама людина, яка зробила неправильний вибір, а її діти, родина, країна, нація...

Нещодавно зустріла одну молоду жінку-грузинку. Розповідала як почалася війна Росії з Грузією, скільки людей загинуло під російськими бомбами, як пройшло її дитинство у підвалах-бомбосховищах. Тепер вона у США. Лікар за фахом, красуня і розумниця працює на прибиранні приватних будинків та мріє забрати до США дітей. Каже, що в Грузії тепер біда. Люди перестали довіряти Саакашвілі, не вистачило терпіння і розуміння того, що зміни на краще не приходять враз, що треба дивитись на основні принципи, які закладаються в розбудову держави, а не лиш чи є "хліб і масло". Вони прогнали лідера, мало не судили його, але тепер на заміну йому прийшов той, хто зовсім нищить Грузію, хто має бізнес у Росії і пропагує ненависть до Європи та Америки. Немало людей шкодують, що пішли на гачку пропаганди, хотіли б щоб усе повернулось назад. У країні люди бідують, блукають розбійники та грабіжники, немає спокою. 

Слухаючи її, я згадала одну з наукових конференційз проблем лідерства для провідників молодіжних рухів пострадянського простору, яка проходила у Москві. Був період, коли багато хто був "поведений" на лідерстві - як стати лідером, як виховати лідера, які якості треба лідеру тощо. Моя доповідь "випадала" із контексту - про тягар лідерства. Згадайте Данко, або історичні персонажі - Махатма Ганді, Нельсон Манделла. У цей важкий час, той, хто візьме на себе відповідальність бути провідником (я більше люблю це українське слово), має бути готовим до того, що люди не будуть співати йому "Слава!", а швидше кидатимуть каміння. Провідництво - героїчне, бо трагічне.
У США жити цікаво тим, що зустрічаєш дуже багато різних людей-доль і починаєш розширювати своє пострадянське бачення світу. Як би я не думала про себе, що я не є людиною "совіцькою", я - є нею. Бо не могла я жити у СРСР і не зазнавати впливу суспільства, держави, влади, партії. Інша річ - якою мірою, з якою часткою критичного ставлення? 

Якось один канадець, що був у мене в гостях у Києві, сказав, що нинішню хвилю новоприбулих українців називають "баняки". Я була трохи ображена: міг би не казати цього у мене за вечерею. Проте, він був правим. Пізніше я була вдячна йому за таке позитивне бачення сучасного українця-емігранта: бути "баняком", значить мати той баняк на голові, значить можна його із голови зняти! Як писав Бруно Бетельхейм у своєму знаменитому дослідженні ("Просвещенное сердце") : якщо людина хоче відновити свою особистість, то вона може зробити враз, але вона сама мусить захотіти. Бруно Бетельхейм показав (на прикладі маніпуляцій психікою у концтаборах), що особистість можна вбити без зброї чи крематорію, просто системою певних впливів на психіку. Якщо хтось прочитає це дослідження, то зрозуміє, чому воно не перекладене на всі мови народів пострадянського простору. Вони не зацікавлені у тому, щоб "баняки" зняли з голів свої баняки. (Прим.: Баняк - чавунець, горщик, велика каструля).  

Раз на рік українці з усієї країни (хто звісно може) приїздять на фестиваль на берег океану поблизу Атлантік Сіті (Вайлдвуд). Дійство триває мало не тиждень - танці, співи, розваги для дітей та дорослих. Дитячі розваги організовує ПЛАСТ. Активна пластова молодь - постійно щось роблять, ходить у гори, сплавляються на ріках, проводять табори на лижах, пишуть пісні та випускають диски (звісно про Україну) тощо.

Берег тут пологий, пісок біленький, хвилеріз розбиває хвилі -  це чудове місце для відпочинку з дітьми. Колись тут було українське село (як і в Манхетені - була Мала Україна), але з часом люди переселились, змішались. Але традиція зустрічатись тут залишилась.

А "змії" тут такі.

Силами, у більшості випадків, старої діаспори створюється все більше можливостей для переказів, посилок до України.
Важливою стороною діяльності діаспори є фінансова допомога членам громади. Існує Українська кредитівка (банк), членами якої є українці. Кредитівка виступає спонсором різних заходів - як от допомога армії, допомога сім"ям в Україні та пенсіонерам-пластунам, виділення грошей дітям на навчання тощо. Допомога ця (зважаючи що українська діаспора не є багатою) досить істотна. Розмовляють працівники кредитівки як правило кількма мовами - українською, англійською, польською, іспанською... Російською розмовляти - то бути нечемним, оскільки організатори українських кредитівок (їх предки) постраждали (були вбиті, заслані, майно конфісковане...) від совіцької влади. Але якщо ви зайдете до, наприклад, нотарілаьного бюро, чи туристичного, чи до служби пересилки посилок, то там правило: перейти на мову клієнта під час його обслуговування. Але основна мова спілкування - українська. Так тримається стара хвиля та її прагматичний і патріотичний бізнес.

Українці мають і свої наукові установи (знані у світі) та українські студії при кількох університетах. Щоб бути в полі новин культури в Україні, організовуються зустрічі із письменниками, художниками, відомими журналістами та політиками, співаками...
Так зовсім недавно були у Філаделфії Софія, а потім Юрій Андрухович, видавець Иван Малкович. Тільки ж знову на тих зустрічах мало сучасних емігрантів, більше нащадків давнішої хвилі. 

Це Софія Андрухович. Поряд - організатор зустрічі (професор університету, українець у четертому поколінні, українською володіє бездоганно).

Софія підписує книжку для читача.

Виступає Юрій Андрухович. У спілкуванні зблизька він виглядає дещо інакшим.

Тут можна купити українські книжки. Правда дорого, бо дорого завозити. 

Прийшла весна.

Українці (активні та небайдужі) готуються до українського фестивалю.

Буде великий базар (продаж сувенірів, книжок, вишивки, музичних дисків тощо), будуть українські національні страви та пиво з України,

Виступатимуть відомі танцювальні ансамблі з українськими народними танцями, буде вистава українського театру... Також - масові гуляння. Для дітей - каруселі. Для дорослих - музика для співів і танців. Весело! Україна в Америці!

У різних регіонах США є немало відомих українських танцювальних ансамблів. У нашій окрузі це ансамбль "Волошки", в якому займаються дітки від 4-5 років. Щовесни вони проводять звітні концерти, де демонструють свою майстерність танцюристи різних рівнів: від початківців до професіоналів. Ось кілька фотографій із звітного концерту, який відбувався у залі приватної "Школи Друзів" (згодом напишу про цю школу і уроки, які вдалось у ній відвідати). 

Усі костюми замовлялись в Україні. Виконані чудово!

Найменші (4-6 років) з композицією "На городі".

Программу концерту ця пані вела українською і англійською.

Глядачі

Багато американців приходить на українські фестивалі. Та й не тільки на фестивалі, деякі діти з американських сімей відвідують українські церкви, вчать українську мову в коледжах, ходять до українських танцювальних ансамблів.  

Цього Різдва був концерт хорового співу в одній із українських церков.

Церков немало і вони особливі.

Біля церкви допоміжні споруди - кафе, офіси, навчальні центри...

Зайдемо до церкви. Різдво!

Хор дітей з української школи.

Тепер співають дорослі. Серед найкращих знаменитий хор "Прометей" (хору 30 років!). Нещодавно було записано у виконанні хору Гімн України та проведено акцію - Гімн України  співали у різних країнах (думаю можна знайти гарні твори у виконанні цього хору). 

Дівчатка не тільки біленькі співають українською.

Діти-підлітки із католицької української школи і серед них двоє афроамериканців (співали українські духовні пісні). Може це звучатиме смішно для молодих, хто не жив в СРСР, але я згадала Маяковського "будь я негром преклонних годов..." (далі ви знаєте) і усміхнулась. 
Недавно я навчила одного афроамериканця - гарда приватної школи кілька фраз українською. Він був радий. Американці люблять демонструвати свою повагу до різних мов. 

От у яких сорочках україники!

Цей баяніст був фантастичний! Виконував Бетховена! Дуже професійно. 

Дівчинка з української школи. Втомилась.

Я ніколи не була любителем церков (крім як тих, які мають культурну цінність), але тут я зробила для себе відкриття - церква може бути інакшою, сповненою життя людей, живою. Тепер я починаю розуміти, чому так тяжіє стара хвиля до церкви. Усе у їх церквах дуже живе і помичливе, як у хорошій українській сім"ї - і проповіді людськими зрозумілими словами (а не завченими та не дав боже не канонізованими), і події відбуваються не лише церковні, але й світського характеру, і навіть розписи на стінах та куполах - дуже олюднені, сучасні і живі. Колись робили проект по "Андрей Рублев" Тарковського: тут розписи рубльовські, повні людських емоцій, співчуття і любові. 

Також люди приходять усміхнені, весело спілкуються, не опускають очі долу та не покривають голову рядном. Сидять, стоять з повагою до себе, до інших, і до божественного. Церква має пречудовий хор. Також багато людей у залі співають. Часто між співами чути жарти, але завжди дуже тактовні та домірні. 

Цей панотець ніколи не є над людьми, але з ними.

Цієї весни ми були запрошені до знайомої родини на свято Першого Причастя. Згодом напишу огляд як проходить це свято і що воно означає для дитини, яке має виховне значення. А тепер лише кілька фото.

Ця сестра і священник весь рік готували дітей до Першої Сповіді і Першого Причастя. Діти дуже любили заняття сестри Терези. 


Фрагмент люстры у церкві.

З початком війни українці США активно почали допомагати рідній Україні. Адже немало з них пам"ятають, що опинились вони на чужині із-за бід, які приніс в український дім сусід. Вони збирають гроші для армії, допомагають лікувати поранених, протезувати молодих хлопців, також надають матеріальну допомогу дітям воїнів, які загинули за свободу України. Гроші, посилки, листи... Також акції.
Покажу кілька фото, як українці проводять акції потесту проти агресивної політики Росії. Покажу на прикладі однієї акції.

Ця акція була у Філаделфії: "Свободу Савченко".

Центр міста. Сквер, де завжди відпочивають люди.

Хто у ресторані, що має столи на вулиці.

Хто має ірландське свято, як ці студенти у зеленому.

Хто просто байдикує.

Люди з дітьми сидять просто на траві.

А українці збираються в одному з куточків скверу.

Ось такі постери.

Також і Юрій Андрухович приєднався (на фото нагнувся)

Тут третій зліва.

Усі прийшли зі світлом - маленькими ліхтариками.

Підходили перехожі, дехто цікавився подіями. Розмовляли українською чи англійською.

Українець не може залишатися українцем в іншомовному середовищі, якщо дух українства відсутній у сім"ї. Немало українців завжди мають вдома українські книжки для дітей, український одяг, календарі.

Діти дуже люблять Косю Вуханя та Колька Колючку.

У домашньому ляльковому театрі розігрують різні фрагменти їх пригод у лісовій школі.

Дома українці готують свою рідну їжу - хто бануш, хто крученики, але усі борщ...

Отак скромно і патріотично підтримують рідну країну.

Браслет, виплетений хлопчиком-першокласником у школі.

Чашки для чаю.

Знають українські книжки - авторів, художників, видавців.

На різдвяному дереві буде й український дзвіночок.

На Свят-вечір - кутя.

Діти з гордістю носить жовто-блакитну стрічку навіть до американської школи. 

Патріотичні водії.

Можна сказати, українці в Америці живуть майже так як жили в Україні. Майже... Все ж це не Україна. І багато незвичного: як от у цій шпаківні живуть не шпаки, білка їх прогнала і тепер це її постійний дім. Перемагає і виживає сильніший.

Українці намагаються і свого не цуратись і культуру інших переймати. Так вже по-американськи святкують Хелловін. Спершу я ніяк не могла зрозуміти, як можна (як можна!!!) вішати біля хати на дереві скелети, а біля вхідних дверей ставити монстрів та павуків. А тепер сама скелетика вішаю у саду на догвуді. Веселенький такий, теліпається на вітрі та дзенькотить кісточками. А чому я змінила свою думку? Бо вивчила історію Хелловіна. То щоб захистити себе від зла, треба мати маски (раніше писала огляд про американський Хелловін).

Коні як в Україні. Проте, це коні амішів.

Великодний вінок традиційно містить зайчика. Але зайчика можна зробити патріотичним.

Сьогодні День матері. Ні, це не 8 Березня. Тепер можна вітати матерів за те, що вони матері, а не з політичних міркувань. Це роботи дітей для мами.

І зими тут як в Україні - бувають сніжні. І дрова тут рубають та складають.

Тільки відгортають сніг не лопатою, а от такою машинерією. Спершу було смішно: то ж приємно попрацювати лопатою. Але потім стало зрозуміло, що якщо машину засипле, то як вранці на роботу виїхати без машинки для чищення снігу.

Тут своя краса.

В Україні за чорницею треба до лісу чи в гори йти, а тут - на ферму. 

Українці та азіати, певно, найбільші трудоголіки на зборі урожаю. Набагато дешевше можна придбати все, якщо ти сам збереш. Та й на зиму заготувати. 

Курочки на фермі як українські, проте тільки фор фан. Стоїмо завжди, милуємось.

Виноградники ферми.

Збір полуниць.

Азіатські груші - солодкі і соковиті. Схожі на сонечка.

І тут п"ють. Тільки частіше на винних фестивалях у колі сім"ї. 

Американцям дуже подобаються наші вареники. Цю сім"ю я навчила їх готувати. 

А вони навчили мене пекти торт до Хелловіна.

Тут, у США так само ночами пугукають сови. Оця оселилась біля нашої хати на старому дубі. Ми її полюбили і стає сумно, коли якоїсь ночі вона мовчить.

Також ми полюбили американський футбол і традиції, з ним пов"язані. Перед футболом обов"язково їжа з машини (роблять у багажнику столик). Якщо ж це супербол і дивляться його по телевізору, то традиційно чоловіки готують ребра (знамените блюдо!). Немало чоловіків в американських сім"ях готують частіше і краще ніж жінки. 

Американський футбол.

Оркестр підтримує команду.

Ми перемогли! Тобто одна з американських команд.

Можна й до Тексіс Роуд Хауз піти на вечерю.Чому нам там подобається? Бо ми українці, любимо національне. А цей ресторан містить суворий дух простої трудової Америки. Трудовий люд Америки і України майже однаковий (може лише американці важче працюють). 

"Дикий Захід є! Вірний коник мій біжить,
Де пасуться в преріях бізони.
Дикий Захід є! Там земля дрижить,
Де проїхав Ромко з Арізони."

там є:
"...і весело по пляшках стріляють: Велком ту Амеріка..." (наче у цьому ресторані зараз почнеться...)

Ромко - українець. Про нього співає "Пікардійська терція" і ми дуже любимо наспівувати. Одягнеш у магазині ковбойського капелюха і вже в тобі дух дикого Заходу.  Ми любимо ковбойський стиль. Та це й не дивно, ми ж таки козацького роду (до речі, мою бабусю батьки позбавили спадщини, оскільки вона полюбила хлопця не з вільного, козацького роду - як дивно, що це було зовсім, в історичному розумінні часу, недавно) та нація землеробів! А що може бути кращим, ніж праця на землі - жито-пшениця, кози-коні, поля неозорі, вітер і небо... Україна! 

А цей "козак" тільки схожий на Українця, але ним не є. Американець. Треба ж, може мода пішла від наших козаків?

Коли не захочеш бачити ні людей, ні машин, можна податись у гори Колорадо (якщо є на це гроші). Там живе дуже багато сорок, яких  мало стало в Україні після Чорнобиля.

А у нашому штаті у саду сусіда живуть не сороки, і не кури, і навіть не качки (чи якесь інше корисне хазяйство), а павичі (їх ціла зграя). Нерідко вони сидять у нього на гребені хати. Ні, це не Україна.

Тоді стає сумно. Можна поспівати та згадати "як були ми молодими та красівими". Але частіше "Ой кряче-кряче та чорненький ворон...".

Можна запалити багаття, лише не на землі, як в Україні. Все майже, як в Україні. Майже...

В Україні, думаєш, біда людям і тут нелегко. Може завтра ти займеш місце цієї жінки...

чи цього чоловіка?

Може ти захворієш, але тебе ніколи не відвезуть до цього великого госпіталю у центрі Філаделфії, оскільки у тебе немає іншуренса (медичної страховки).

Але краще про це не думати. На завтрашні біди, як любила казати моя мама, завтра сльози знайдуться. А сьогодні напечемо пиріжків із сиром, щоб на роботу брати. Завтра вставати о четвертій пі.ем. , тобто о четвертій ранку. Америка, не Україна. 

Якщо раптом дуже стане сумно, можна почати ремонт чи утеплення будинку. І користь буде, і смуток піде геть (також так казала моя мама). При цьому краще співати. Так ми й робили цілу зиму. Переживання мали великі, пов"язані зі вступом доньки до медичної школи. 

Не вистачає грошей? Не біда. Можна взятись за чистку саду. Українці вміють це робити краще, ніж хто інший. Які ж бо сади в Україні!

Студентка заробила собі на книжки. Обрізані гілки треба порізати до стандартного розміру та пов"язати, тоді їх забере спеціальна служба. Важко? Нелегко. 

Але й весело. На дереві, звісно, "наймолодші".

Американці уміють у поганому знайти щось хороше, на яке можна опертись, щоб іти далі. Як оці закинуті будинки та завали. Перетворили на арт. 

Вони уміють "тримати удар", тому уміють бути веселими і розкутими. А ще тому, що працюють у високому і напруженому ритмі. Українці у США у них вчаться багато чому. 

Найперше - доброзичливості, умінню радіти за успіхи іншої людини. Це Бостон, одне із найкрасивіших міст США. Пальмова (тобто, вербна у нас) неділя. Ця жінка вийшла з церкви. Вона так радо роздає пальмові гілки, що починаєш розуміти - щастя робити щось для інших. 

А цей маленький хлопчик теж вийшов із церкви разом з мамою. У його руці пальмова гілочка і зараз він підійде до безпритульного чоловіка, що сидить за кілька метрів від нього і радо віддасть йому свою освячену гілочку. В школах США діти нерідко їздять до спеціальних будинків та допомагають пакувати їжу для роздачі бідним. Так змалку вони реалістично дивляться на життя. Не через рожеві окуляри. Коли вони знають правду про життя, вони стають і сильніші, і добріші. Так мені здається. Українці теж починають тут бачити життя більш правдивішим - в усіх барвах його трагічних і щасливих перебігів. Звісно, хто хоче.

У чомусть покладаються на себе, у чомусь на удачу, а у тому, на що вплинути не можеш - на Бога. І віруючі, і невіруючі мусять мати когось, хто був би вище них та взяв на свої плечі хоч частку їх життєвого тягара. 

Але то - проста філософія життя. А рутина життя - щоденна праця і боротьба. Отже, треба бути козаком. Як цей чоловік на фоно нижче (до речі, це мій чоловік і наш татко) в одязі  хору "Прометей", котрий приїхавши до США із зросійщеної Одеси вивчив українську мову та відкрив для себе незнані доти глибини українського духу. Тепер каже, що щасливий повернутись у лоно своєї прадавньої культури, бо ніколи раніше він не відчував так глибоко народних дум і пісень. Ніколи раніше він не знав, що молитись українською то справді сердечно. Не чув, щоб священник у церкві розмовляв як звичайний чоловік, а не зверхньо, щоб люди у церкві почувалися вільно, як у рідній хаті, а не покривши зігнуту голову слухали настанови.
Він має гарний барвистий голос. І раніше любив співати, але ми не любили слухати, бо у співу, як ми з донькою жартували, не було глибини, а було замість співу підвивання. Ми навіть не давали йому співати українських пісень: "Просимо, не треба! Не погань пісню!" Іноді він ображався. Потім він пішов до хору "Прометей". Довго мучився, ніяк не міг вивчити партію баритонів. Зачинявся у підвалі (то не зовсім підвал, то підвал-майстерня) і співав-співав-співав... Одного дня, ми усі радо закричали: "Вийшло! Тепер це справді спів українською!" Звуки стали глибокими, душевними, стриманими... Чоловік і сам зрозумів, що спів українських народних пісень та дум є особливим. А якщо це Лятошинський, Лисенко, Березовський? А якщо це Шевченко? Недавно хор "Прометей" (це найбільш знаменитий український хор у США виїздив з концертом до Чікаго, де велика українська община). То був концерт до Шевченківських днів. Найбільш мене вразили тексти із "Гамалії". Перечитала кілька разів по-новому. Музика заставила глибше осягнути текст.

"На чужині важко жити, не ті люди..." - співає хор "Прометей". Але емігрант не має права падати духом. Посумував та й берись за діло знову.

Мені здається, непомітно ми у чомусь змінились, американізувались (хоч цього і не хочемо). От гляньте, наш кіт уже їсть разом з нами - по-американськи. Американці турбуються про тварин надзвичайно (можна почитати огляд про госпіталь для диких тварин та птахів). Один мій знайомий лікар, професор і відомий вчений ночував на підлозі разом з котом, щоб тому не було так важко (кіт захворів). Він розповідав мені про це абсолютно серйозно, навіть не допускаючи думки, що це могло б бути для мене смішним чи здавалось нерозумним. Адже йому йти вранці на дуже відповідальну роботу, у госпіталь. Інша жінка на роботі розповідала, що взяла день оф (вільний), бо треба доглядати хворого песика - минулої ночі викликала до нього швидку допомогу (не кожен може викликати її людині, бо це дорого).
Ні, американці - не українці. Америка - не Україна. 

А американізовані українці можуть ввібрати все краще, принаймні, двох культур і від того стати сильнішими. Адже навчатись жити треба постійно, якщо ти вже став "Ромко з Арізони", то рухайся вперед і не плач: "Там земля дрижить, де проїхав Ромко з Арізони".  

Америка вчить українців покладатись на власні сили, вірити в себе, бути активним - боротись. І про сучасну війну, американці, а, особливо українського походження, кажуть: Українцям треба боротись. Ніхто за них не зробить їх роботу.
У США живуть не слабкі люди. Країна не є легкою для життя не тільки для українців, які приїхали недавно, але й для американців. А чи життя взагалі легке? У Сполучених Штатах немає поклоніння владним мужам, на уряд дивляться як на найманих для праці клерків. Не будуть справлятися, доручать роботу іншим. Є у Бостоні біля музею маленький дворик із незвичайною скульптурою - віслюк стоїть навпроти  місця, де стоїть слон. Ти стаєш на місце слона і ти вже в процесі політичної боротьби між республіканцями та демократами. Проста схема влади. Ти можеш зайняти у ній місце і протистояти віслючку. Не бійся. 



Займи це місце і відчуй свою силу!

Дякую, що залишались з нами. До наступної зустрічі!

Raisa Okhrimtchouk

Опубліковано в Власна думка
Понеділок, 22 травня 2017 11:46

Парад вишиванок у Японії 2017

20 травня в м.Токіо та 21 травня в м. Наґоя, Японія, за ініціативи спільноти українців у Японії «Краяни» відбулися вже сталі традиційними мегамарші у вишиванках.

У Токіо марш проводився вже уп’яте і пройшов центральним районом столиці Японії — Ґінза. У рік, коли Україною та Японією відзначається двадцять п’ята річниця встановлення дипломатичних відносин, заходи української громади ставлять на меті популяризацію нашої Батьківщини та ознайомлення громадян Японії з українською культурою, національним одягом, піснями, та прислуговуються об’єднанню української спільноти в Японії.

У заходах узяло участь понад три сотні учасників, серед яких були українці, білоруси, японці, громадяни Молдови, Індії, Іраку, Франції, США, інших країн. Яскраві кольори вишиванок, віночків та українських прапорів заквітчали центри двох японських міст.

Як і в минулі роки парад підтримали не лише українці Японії, але й дипломатичний сектор Посольства України в Японії та надзвичайний та повноважний Посол Ігор Харченко разом із сім’єю.

Приємно, що на святі були присутні вишиванки з різних регіонів України й кожен з учасників своєю участю, піснями, танцювальними флешмобами підтримав свою Батьківщину, її єдність та мир на рідній землі. А закінчився токійський марш імпровізованим майстер класом українських народних танців, яких із задоволенням навчались діти та дорослі.

Захід відбувся за підтримки Посольства України в Японії та місії Української Православної Церкви Київського Патріархату в Японії.

Перший японський мегамарш у вишиванках відбувся в Токіо у 2013, а у 2016 році традицію підхопили українці Наґої. Перший токійський парад зібрав понад 70 проживаючих у Японії українців та японців, яким цікава та небайдужа Україна. Захід проводився в районі Шібуя, маршрут пролягав через відоме перехрестя на станції Шібуя та площу Хачіко. Марші наступних років уже традиційно проводяться маршрутом, який пролягає центральними районами Токіо: починається у фешенебельному районі Ґінза і пролягає до популярного серед токійців парку Хібія поруч з імператорським палацом.

 

 

Більше фото та відео.

За довідковою інформацією звертатись до Юрія Ковальова (yuri.koval@gmail.com) або Павла Котенка (pavlo.kotenko@gmail.com, тел. 0989284583)

Опубліковано в Колонка подій

З 31 липня по 12 серпня 2017 року в Україні відбудеться ІІІ Благодійний табір Спілки Української Молоді «Дерево життя».

Очікується, що його учасниками стануть діти бійців АТО та діти-переселенців, які на даний час проживають поблизу лінії АТО. Загалом – 120 юнаків та юначок з різних куточків України.

Місцем проведення обрана база «Чайка» в смт. Лазурне Херсонської області.

Програма табору для Молодшого Юнацтва передбачає уявну мандрівку регіонами України  (Полісся, Поділля, Наддніпрянщина та ін.), знайомство з побутом, традиціями і звичаями українського народу.

Таборова програма для Старшого Юнацтва акцентуватиме увагу учасників на генетичному коді українця (йтиметься про важливість для людини походження, традицій, звичаїв) через вивчення обрядів, звичаїв.

Завітати на сторінку табору можна, перейшовши за цим посиланням.

Нагадаємо, що впродовж 2015 – 2016 років Спілка Української Молоді успішно провела Всеукраїнські благодійні табори, завдяки яким понад 200 дітей українських військових та дітей з родин вимушених переселенців пізнали історію і культуру України й змогли відпочити від наслідків війни.

Програма табору:

Молодше юнацтво
– віртуальна мандрівка регіонами України (Полісся, Поділля, Надніпрянщина, і т.д.), знайомство з побутом, традиціями і звичаями.

Старше юнацтво
– генетичний код українця (важливість для людини походження, традицій, звичаїв).

Ці діти, як ніхто заслужили на дитинство і юність в любові, мирі і злагоді!

Сьогодні, кожен з нас може подарувати мирне таборове літо дитині бійця чи дитині-переселенця, - зазначають організатори.

Опубліковано в Україна

Маємо приємність пoвiдoмити вас, щo 21-26 серпня 2017 р. у місті Дніпро Свiтoвий Конґрес Украïнських Молoдiжних Органiзацiй організовує Форум української молоді діаспори «Дніпро 2017» (ФУМД), в якому візьмуть участь представники української молоді діаспори та гості з діаспори з різних країн світу.

21-23 серпня: пройде офіційна частина ФУМД, що включає в себе Річні збори Світового Конґресу Українських Молодіжних Організацій.22 серпня: відбудеться офіційне відкриття Форуму, участь в якому візьмуть мoлoдіжні лідери та активна мoлoдь дiаспoри й Украïни, представники Світового та Европейського Конґресу Українців, керівники діаспорних організацій та об`єднань, керівництво держави, дипломатичний корпус, духовенство, євродепутати, представники державних інституцій, пoлiтичні, громадські та культурні дiячi з Украïни.23 серпня: попередньо запланована робота за тематичними секціями, панельні дискусії.

24-26 серпня: триватиме неофіційна пізнавально-навчальна частина програми, яка складатиметься з відповідних тренінгів, семінарів, зустрічей та майстер класів. Участь у навчально-пізнавальних заходах передбачена для представників української молоді діаспори віком 18-30 років.

Протягом всього часу проведення форуму діятиме культурна програма «Діаспора Фест 2017», яка складатиметься з концертів, модних показів, етно-вечірок, флеш-мобів, виставок за участі митців та гуртів з України та закордону.

Зареєструватись на ФУМД можна за посиланням: http://fumd.skumo.org.Пропозиції щодо програми Форуму просимо надсилати на електронну адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

З повагою,Мирослав Гочак, президент СКУМО

Опубліковано в Колонка подій

Перші чотири слова в заголовку це – перший рядок з приспіву відомої пісні «Ода матері», яку виконує знаний в Україні шоумен Михайло Поплавський. Власне, ним і вирішила озаглавити матеріал, який мав би увінчати дводенне відзначення Дня матері в Мадриді та його передмістях. Перепрошую: не дводенне, оскільки українці околиць іспанської столиці почали вшановувати найдорожчих у світі осіб ще 30 квітня, коли в місті Торрехоні-де-Ардос відбувся фестиваль творчих колективів українських шкіл мадридського регіону.

Після тих таки перших слів приспіву з «Оди матері», винесених у заголовок, але вже після другого куплета: «… святе імя твоє благословенне. Матусю-мамо, що зростила нас, ясна і світла, рідна наша нене…» учасники концертної програми і в суботу, 13 травня (у культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», що в містечку Алькоркон), і у неділю в актовому залі української парохії Благовіщення (метро Аргуелєс) вклякнули на праве коліно і так простояли, схиливши голови, весь програш, аж до повторного приспіву. Цим самим віддали належну пошану тим, без кого не можна уявити нашого життя: матерям, бабусям, сестрам, дружинам, тещам, нареченим, донькам, внучкам і т.д. А загалом, жінкам-світочам, жінкам-трудівницям, жінкам-берегиням життя на землі.

Зауважу, що до поклону вдалися виключно мужчини, які, за поодиноким вкрапленням представниць чарівної половини людства, склали основу всієї концертної програми в обох названих українських острівцях великого іспанського «моря». Саме таким задумом: піднести подарунок до Дня матері нашому жіноцтву, і керувалися ініціатори цих двох концертів.

Додам, що пісня «Ода матері», а також уже згадуваний поклін усіх учасників програми, стали заключнимм і чи не найяскравішими акордами всього дводенного святкування. Не бажаю применшувати вагу іншим номерів – яскравих, оригінальних, хвилюючих, ліричних, романтичних: словом таких, що хапали за серце, - проте останній, неначе логічно підсумував ці два дні, тобто став квінтесенцією свята. А якщо деталізувати, то це означає: як би наші мужчини в повсякденні інколи не заливали нам, жінкам-матерям, сальця поза шкірку, - все одно вони нас люблять, шанують, готові на руках носити, леліяти і догоджати. Підтвердженням цієї тези і стала, власне, концертна програма «Найріднішим, найдорожчим, найчарівнішим», підготовлена мужчинами-заробітчанами і в Алькорконі, і в Мадриді.

Музичну канву цих двох концертів «плели» вже добре знані в українському заробітчанському середовищі мадридського регіону музиканти та співаки: два Ярослави – Допілка та Калинець. Клич, кинутий ними, підхопили їхні колеги-музиканти, котрі, як ніколи, в такій значній кількості виявили бажання взяти участь у програмі. Надіюся, що легко здогадатися чому. Тож можу констатувати той факт, що за моєї памяті (а це - відрізок часу практично з 2000-го року) ще не було чутно стільки інструментів в одному концерті. А тут – і два акордеони, і дві «клавіші», і дві гітари, і дві труби, і два саксофони, і губна гармошка, і бубон. Звісно, це не могло не вплинути на загальне звучання всього ансамблю, чи то пак оркестру, за яким глядач (а це, як правило, особи середнього віку) так скучив. Адже ніякі «мінусовки» не здатні замінити «живу» музику.

Цікаво, що організатори (вони ж і сценаристи, і режисери-постановники, і ведучі-конферансьє, і співаки, і декламатори) побудували програму, базуючись на трьох основних «китах»: в’язанці пісень про маму, «віночку» з творів про жіночі імена та пісенному «букеті», тобто низці пісень про квіти. Скажімо, перший блок сформували такі відомі широкому загалу твори, як «Мамина криниця», «Била мене мати», «Нині, нині мами нема», «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»). До другого ввійшли «Гуцулка Ксеня», «Гоп, шіді-ріді, Марічко, люблю тя», «Оксано-Оксано», «Іра, Ірина, Іруся». «Черемшина», «Троянди на пероні», «Барвіночок хрещатий», «Любисток», «Червона рута» - це пісні, що склали прегарний букет. Співали їх майже всі учасники в тих, чи інших конфігураціях: сольно, в дуетах, тріо, квартетах і т.п. Одначе, всі ці попурі знаходили відгомін у глядачів (а це було помітно навіть неозброєним оком), які не просто плескали від захоплення в долоні, але й підспівували артистам. А ось поміж цими трьома в’язанками було «вплетено» інші пісенні твори, та створено, таким чином, довершену тематичну композицію.

Виділити якісь окремі номери, які найдужче сподобалися, - рука не підніметься. Адже чи не кожнісінька пісня, танець, гумореска приваблювали якимось своїм особливим шармом, колоритом, мелодійністю, душевністю й т.д. Тому не залишається нічого іншого як усіх їх перелічити. Упродовж цих двох днів глядачі почули такі пісні: «Матусина хатинка» (у виконанні Андрія Шевчука), «Біля тополі» (гурт «Водограй» у складі двох Романів – Якуб’яка та Демчука, а також Андрія Пилип’яка), скрябінська «Мам» (Вадим Кучер), «Мати-емігрантка» (її заспівав учень п’ятого класу української суботньої школи «Дивосвіт» Андріан Кашаний), «Бабусина вишиванка» (третьокласник цього ж навчального закладу Сашко Конончук). Дві пісні («Молитва за Ісусика» та «Ось на скрипочці я граю») надзвичайно мило й артистично виконали наймолодші учасники програми – ансамбль учнів суботньої школи при парохії Благовіщення (керівник Лідія Скальська). А далі настала черга пісенних речей, присвячених коханим (дружинам, нареченим). І тоді незрівнянно звучали: «Боже, як я тебе люблю» (Іван Ткачук), «Лиш тебе одну люблю» (Олег Наумов), «Тільки ти моя» (Юрій Якимів), «Кличу тебе» (Іван Голяк), «Вовчиця», «Дружині», «Без тебе в’януть у душі моїй квіти» (дует «Меломани» у складі Олексія Васильченка та Володимира Бабія), «Сусідка» (чоловічий квартет хору парохії Благовіщення). А ось Василь Спринь запропонував усім присутнім свою авторську річ під назвою «Імя Оксана» (музику та слова до якої написав самостійно, присвятивши їх своїй дружині). Крім цього неперевершено прозвучали «Донна, мадонна Марія» (Ярослав Калинець), «Ой, гаю, гаю, зелен розмаю» (чоловічий склад гурту «Українські передзвони»), італійська пісня про кохання (Андрій Лобода), «Я піду в далекі гори» (Роман Климко), «Поцілунок» (Андрій Конончук).

Вагомий внесок у хід цих двох концертів внесли їхні ведучі Іван Прокіпчук і Володимир Конончук (татусь вже згаданих співаків Сашка й Андрія, з якими в цілому вони склали найбільш чисельний творчий сімейний колектив).

Мабуть,усе ж таки треба визнати, що підвищений ажіотаж з-поміж цього переліку викликали три жартівливі пісні, співані «наживо»: спершу «Люблю тебе, моя кохана» у виконанні тріо «Водограй», згодом «Теплий дощ», в якій солював один із ведучих Іван Прокіпчук (він же й гуморист). І нарешті «Цьоця Рузя», яку представили Ярослав Допілка, Марія Мирга, Альберт Павлович, Іван Ткачук. І якщо слова куплетів ще не всі у залі добре знали, то приспів мало хто не підтримав. Тож під склепіннями доволі звучно розносилося:

Цьоця Рузя воює, цьоця Рузя,

Моя ласточка, ви – мій атас.

Я один у високій напрузі

Третій місяць не сплю через вас…

Взагалі-то, вчителька української мови та літератури Марія Дмитрівна Мирга стала не єдиною представницею жіночої статі у цих святкових дійствах. Окрім неї взяли участь ще й танцюристки Вікторія Аврамчук (разом з Ігорем Чижевським виконала народний танок «Петрусь»), а також тріо жіночок з драматично-танцювальної студії Вадима Кучера при культурно-освітньому центрі «Дивосвіт» у складі Алли Танцюри, Богдани Ковалик-Литвин і Наталі Держко (сучасний танець «Чікаго-сіті», хоча їхні яскраві червоні капелюшки дали підставу одному з ведучих прирівняти танцюристок до героїні казки «Червона шапочка»). Одначе це було винятком із правила, адже нагадаю, що концерти готувалися як подарунок жінкам від мужчин.

Проте - стоп. Потрібно згадати ще про кількох представниць жіноцтва. Їх можна б було і до співавторів сценарію сміливо віднести, бо вірші з їхнього поетичного доробку використали в програмі. Маю на увазі Надію Карплюк-Залєсову, Надію Леськів і Галину Коризму.

І ще про один танець варто конче нагадати. До нього ведучі зробили «класну» підводку, яка прозвучала з чітко окресленим кавказьким акцентом:

Палюбив грузін дивчину, украіначку,

Да душі вана лєзгіну. Грай лєзгіначку!

На Кавказі нарадился, ґенацвалі, вай!

Вільні горці, як гадиться: грай, музика, грай!..

А ось сам танок в надзвичайно експресивній і притаманній саме для кавказького регіону манері виконав імпозантний Вадим Кучер.

Якось само собою так вийшло, що Роману Якуб’якові, його тезкові Демчуку й Андрієві Пилип’яку припало співати дві пісні, присвячені матері-Батьківщині (а як же без неї ріднесенької?). Першу – «Україно, ти зелена, ляно» вони задушевно виконали в культурно-освітньому центрі «Дивосвіт», а другу – з репертуару добре знаного українського гурту «Соколи» «Все це – дари Божі» - не менш зворушливо в столичній українській парохії Благовіщення.

Зрештою, тут проявився ще один надзвичайно важливий задум організаторів: провести благодійну акцію з продажу книги «Заробітки під мікроскопом», щоб вилучені кошти спрямувати на допомогу родині загиблого в боях за село Піски поблизу Донецька колишнього голови Миколаївської райдержадміністрації на Львівщині, члена Конгресу українських націоналістів, журналіста за фахом Василя Кіндрацького. Саме в такий спосіб не перериватиметься наша тяглість до рідних сторін, а ще бажання допомагати, чим можемо.

Насамкінець варто додати ще й такі важливі деталі, які піднесли емоційний стан жінок-матерів напрочуд високо. В Алькорконі присутнім на святі запропонували після концерту солодкий стіл, а також спільні пісні й танці в більш невимушеній атмосфері. А в українській парохії з ініціативи отця Івана Липки кожній жіночці вручили по живій гвоздиці. Тож і сама чудова концертна програма, і квіти, піднесені кращій половині людства, стали підставою для того, щоб інший наш душпастир, отець Володимир Нейлюк, зробив висновок про повну «реабілітацію» чоловічої гвардії перед жінками.

Мені ж так закортіло, щоб ці дні не були поодинокими упродовж цілого року, а повторювалися якнайчастіше.

Іспанські новини від МИРСЬКОЇ Калини.

Джерело: ucranianosenmadrid.com 

 

Опубліковано в Українці в світі

В НАШОМУ РОДИМОМУ ҐЕНКУ в БЕЛЬГІЇ
четвер 18.5.2017


Ми зійшлися, зробили знимку на сходах Міської Ради, заспівали "О, Україно, о люба ненько" (є запис) і пішли всі разом сіли в кафе - пити каву, чай...

 

 

Ой, згадали і живих і мертвих і багато чого, що відбувалося в нашій громаді...

Зібрала всі знимки в один альбом, щоб було і до архіву.



Зазначити тих, хто не є на ФБ можна, а кого немає або незнаю прізвище допишемо ще...



знимки з мого апарату, Одарки Галабурди, Марійки Карпи, Марусі Королик, Гані Королик

 

Опубліковано в Українці в світі

Діти української діаспори в Сінгапурі почали вчитися за українськими книжками. Так, у країні за ініціативи Посольства України в республіці Сінгапур створили уроки української. 

Перший урок відбувся 11 березня, він був приурочений до дня народження Тараса Шевченка. Тоді заняття відвідало понад 10 дітей. Наразі ж навчання проходить раз на тиждень – кожної суботи. За два місяці проведено вісім уроків. Батьки учнів орендують спеціально обладнану навчальну кімнату. Зусилля немалі, однак діаспоряни переконані, що результати варті старань.

"Мова – це важлива складова культури, яка формує світогляд, – розпвідає Дмиро Сенік, посол України у Сінгапурі. – Не володіючи українською мовою, не можна зрозуміти усього нашого культурного розмаїття. Тому наша мета – забезпечити викладання української мови у Сінгапурі на постійній основі".

Наразі створено дві групи. У молодшій, для малюків, віком від трьох років, займаються розвитком української мови, фонетики, працюють над вимовою. Старші ж діти, віком від шести років, приділяють більше уваги правопису, формуванню речень, вивченню базового словника. На уроках діти також декламують вірші, співають українські народні пісні та вивчають традиції. 

"Більшість з наших учнів переїхали до Сінгапуру зовсім маленькими, а деякі народилися вже закордоном, – каже Дмиро Сенік. – Тому уроки максимально адаптовані до потреб і можливостей дітей".

Книжки для навчання – українських видавництв. Поки основних підручників чотири, утім з часом викладачі сподіваються на збільшення об'єму матеріалу. Викладачів же знайшли серед української громади. "Звісно, поки дітям важко дається мова, але викладачі намагаюся адаптувати зміст підручників під дітей, які навіть ніколи не чули української", – додає Дмитро Сенік. 

Фото: Посольства України в республіці Сінгапур.

Опубліковано в Колонка подій
Сторінка 1 із 9