7 травня 2017 року в Музеї історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться зустріч із Вірою Вовк, видатною українською письменницею з Бразилії, та презентація її збірки «Три поеми». Організатор заходу –  Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Початок о 16:00.

«Земля іскриста» – саме так називається одна із трьох поем поетеси, які презентуватиме МІОК. А ще – «Гріх святости», «Ластів’яче перо». Збірку «Три поеми» авторка присвятила своїм найближчим подругам-посестрам – Зої Лісовській, українській художниці зі Швейцарії, та Терезії де Олівейрі, музиканту з Бразилії.

І це не лише розмова про поезію. Це роздуми про епоху, про родину, про рідну землю, з відчуттям якої живе і творить Віра Вовк.

У зустрічі візьме участь гість з Польщі Тадей Карабович, український письменник та перекладач, професор університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні.

Звучатимуть також поезії Віри Вовк та класична музика у виконанні колективів Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки.

Опубліковано в Колонка подій

З 1939 року радянська влада робила все, щоб стерти генетичний код національної пам’яті на Донбасі – Леся Гасиджак

Ситуація на Донбасі стала наслідком довголітньої політики, вважає український етнолог Леся Гасиджак. Науковець кілька років досліджувала демографічні, міграційні, культурні, духовні особливості Донбасу. Про невідомий і відомий донецький край розмова з Лесею Гасиджак.

Не гірська Івано-Франківщина чи Закарпаття, не Херсон чи Волинь, а саме Донбас, як найменш досліджений регіон, зацікавив Лесю Гасиджак. Вона хотіла відкрити і зрозуміти цей край, передусім для себе. З 2005 до 2012 року їздила в наукові експедиції, ходила від хати до хати, бувала на шахтах, спілкувалась з людьми, аналізувала і вивчала архівні матеріали. Результатом праці став захист дисертації – «Процеси трансформації етнокультури українців Донеччини наприкінці 20-го – на початку 21-го століття». А зараз Леся Гасиджак відгукується на кожне запрошення, щоб прочитати лекцію «(Не)Відомий Донбас: історичні міфи та культурні реалії», щоб мешканці інших регіонів і для себе зрозуміли цей край і процеси, які там відбуваються, позбулись стереотипів.

Донбас – це справжній український регіон

– Донбас – це справжній український регіон. До 15-го століття це було Дике поле, по якому ходили і жили всі, хто бував на Півдні України. 15–18-е століття – період козацької колонізації, до якої потім додалась урядова імперська колонізація і самовільне заселення селянами-втікачами, які шукали собі вільного життєвого простору. Так тривало до початку 19-го століття.


Юзівка (нині Донецьк) була європейським містом. Там були школи, гімназії, фабрики парфумерні і солодощів, було середовище

Леся Гасиджак

А вже у 19-му столітті починається промислова колонізація, індустріалізація цього регіону. Приходить, як власник, іноземний капітал, британський, французький, бельгійський. Юзівка (нині Донецьк) була європейським містом. Там були школи, гімназії, фабрики парфумерні і солодощів, було середовище. Звісно, що були відсталі сільські околиці, але центр був європейським містом. Нічого з кінця 19-го століття не збереглось. Болить мені серце, коли згадую про особняк Джона Джеймса Юза у стилі ренесансу. Невідомо, що нині з цією будівлею…

Наприкінці 20-х років розпочалось цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній

У середині 19-го століття була потреба в робочих руках, тому починається заселення селянами з російських губерній, які шукають для себе кращого місця, щоб жити та існувати взагалі. І цей процес триває до початку 20-го століття. Потім революція. І вже наприкінці 20-х років розпочалось цільове заселення Донбасу робітниками з російських губерній. Бо український селянин володів земельними наділами і борги у них були менші, як не дивно. Вони не мали потреби залишати все господарство і йти працювати на Донбас, працювати на промислові підприємства. Тим часом російські селяни були бідніші і не мали виходу, тому інтенсивно заселяли Донбас з 1905 року.

– А потім Голодомор 30-х років практично винищив українських селян, і у порожні хати поселялись чужинці.

Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій. Задокументовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії


– Донецька область входить у десятку областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і репресій періоду «Великого терору». Це робили зумисно. Задокументовано, що вимерли десятки сіл від голоду, які потім заселили вихідці з Росії. Наприклад, у 1933 році на залізничну станцію прибуло 147 ешелонів з людьми, а також перевезли худобу і цілі колгоспи. 28 грудня 1933 року на станцію в Донецьку, тоді Сталіно, приїхали 44 ешелони, де розміщувались 3538 селянських родин. Це я лише навела дані про два етапи з ешелонами, з цього можна робити висновок, яким масовим був потік постголодоморного заселення Донеччини.

– І це були люди, які нічого не знали про Голодомор.

Коли сьогодні жінки чи чоловіки у селах Донеччини чи Луганщини говорять, що моя мама нічого не розповідала про Голодомор, вона і не могла про нього знати, бо поселилась у готову хату


– Так, тому, коли сьогодні жінки чи чоловіки у селах Донеччини чи Луганщини говорять, що моя мама нічого не розповідала про Голодомор, але вона і не могла про нього знати, бо поселилась у готову хату і ніколи не цікавилась, хто жив там до неї, вона просто не пережила голод.

– На коли припала найбільш активна міграційна хвиля на Донбасі?

Цей регіон був полем експерименту, де він вдало був витворений

– Це з 1939 року, коли оголошувались оргнабори, видавались комсомольські путівки, особливо після Другої світової війни. Тоді під гаслом відбудови промисловості Донбасу почалось масове чисельне спрямування людських потоків на промислові підприємства. Щороку на Донеччину, тобто лише у Донецьку область, прибувало від 400–700 тисяч населення. Звісно, що не всі залишались, плинність робочої сили таки була. Але це був такий мікс, коли ми розуміємо, що у цьому міксі при агресивній ідеологічній політиці утворювалась інша спільнота, яка не була характерна для донецького краю. Цей регіон був полем експерименту, де він вдало був витворений.

– Дуже багато репресованих мешканців Західної України після заслання не мали права поселятись вдома, їх скеровували на Схід, як і багатьох переселенців з колишніх етнічних земель у Польщі.

– Донбас зазнав кілька міграційних хвиль українців з етнічних земель. На південь України і Донецьку область, зокрема, переселили українців-бойків у 1951 році внаслідок обміну прикордонними територіями між Польщею і Радянським Союзом (35 тисяч бойків виселили з Карпат у Донецьку, Херсонську, Одеську і Миколаївську області – ред.) Я називаю цю сторінку донецькою Бойківщиною. Ще до початку цих бойових дій, які зараз тривають, були цілі компактні села, заселені етнічними українцями у Артемівському, Тельманівському, Олександрівському районах Донецької області. В Артемівському районі поруч було 4 села, де українські бойки жили компактно, і тому зберегли духовну культуру. В Олександрівському мешкали розпорошено, у Тельманівському були русифіковані, і там нічого не залишилось від бойків, утворилось поліетнічне середовище, і українці сильно асимілювались.

– Коли ви їздили донецькими містами та селами, спілкувались з людьми, розуміли, що рано чи пізно там спалахне конфлікт і навіть дійде до війни?

Ніхто не пропагував на Донбасі українськості, туди не їхали митці. Українці у цьому регіоні нарікали, що про них забули, ними ніхто не цікавиться


– Я не допускала думки, що може бути війна у 21-му столітті. Не могла подумати, що аж так закрутиться. Але про сепаратистський дух і настрої говорила, бо це там відчувалось, особливо на рівні керівників підприємств. Це були комуністи при владі по 40–50 років, і нічого не змінювалось. Ніхто не пропагував на Донбасі українськості, туди не їхали митці. Українці у цьому регіоні нарікали, що про них забули, ними ніхто не цікавиться. Українське більшістю населення сприймалось через призму шароварів, тобто було викривлене бачення, але на цьому нічого доброго не могло народитись.

Політики у 2005 році нав’язали мешканцям Донбасу комплекс відсталого регіону


Коли я їздила з експедицією у 2005–2006 роках, то люди чекали більшої уваги від президента Ющенка, шахтарі пам’ятали його, як прем’єра. Тим часом політики у 2005 році нав’язали мешканцям Донбасу комплекс відсталого регіону, де проживають люди з відсутнім інтелектом, і цим людям доводилось постійно виправдовуватись, а незадоволення накопичувалось і негативно впливало на саму людину.

Звернімо увагу, що зайняті сепаратистами землі – це південь Луганщини і південний схід Донеччини, тобто промисловий Донбас. А там, як зазвичай буває у таких регіонах, є вихідці з різних областей, з різною культурою, цінностями. У такому промисловому регіоні все залежить лише від державної політики, які там домінуватимуть настрої серед мешканців. Натомість північна частина, що під контролем України, залишилась проукраїнською, там 80% населення вважає себе українцями, і слобожанці не підтримують сепаратистів.

У 2005–2006 роках у Донецьку закрили кілька україномовних шкіл. Це вже був дзвіночок, і донецька інтелігенція голосно говорила про це, але Київ її не чув


У 2005–2006 роках у Донецьку закрили кілька україномовних шкіл. Це вже був дзвіночок, і донецька інтелігенція голосно говорила про це, але Київ її не чув.

– Водночас, на Донбасі великий вплив на людей мало і має духовенство УПЦ (МП). Чи Ви відчували це під час опитування мешканців?

– Опитуючи людей про знання історії, культури, всі говорили, що раніше не знали, як робити, а тепер батюшка навчив. Ніхто не цікавився, а що батюшка вчить. Потім зрозуміла, що, коли питала про Голодомор, то кажуть – не було, бо так каже батюшка. Політики не хотіли втручатись у цю ситуацію, до теми сепаратистських настроїв в Московському патріархаті влада не мала справи. Зауважила, що багато священиків на Донбасі закінчили семінарію в Росії.

З 1939 року радянська влада робила все, щоб стерти генетичний код національної пам’яті на Донбасі.

– Як Ви гадаєте, чи з цим регіоном взагалі можна ще буде співпрацювати у майбутньому, коли закінчиться війна?

– Є багато ініціатив у країні, щоб їхати у звільнені райони, письменники везуть книжки, музиканти – концерти. Їдуть, потім поширюють фотографії, як роздавали книжки, я в це не вірю. Якщо ви мені кинете французьку книжку, то після цього я не почну думати французькою. Утворилась велика прірва, і для її цементування потрібні роки, а в нас їх немає. Мабуть, це буде федеральна земля чи офшорна зона, звісно, що це буде не на руку українському духу, українській свідомості.

 
Джерело: radiosvoboda

Опубліковано в Цікаво

Пріоритетами роботи уряду в освітній галузі є запровадження нової української школи, модернізація профтехосвіти, забезпечення якості вищої освіти та вирішення питань управління та фінансування наукової галузі. 

Про це міністр освіти та науки Лілія Гриневич сказала на засіданні Комітету ВР з питань економічної політики, - повідомляє  Укрінформ.

"Наші 5 пріоритетів на 2017 рік - це, по-перше, підготовка до впровадження нової української школи, яка буде запроваджуватися з вересня 2018 року, модернізація професійно-технічної освіти, забезпечення якості вищої освіти, нові процедури Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти і нова система управління та фінансування науки", - зазначила Гриневич.

Вона поінформувала, що у 2016 році було ухвалено рішення про підвищення зарплат учителів на 50%. Крім того, вперше було виділено кошти на розвиток інклюзивної освіти, яка передбачає навчання дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітніх навчальних закладах. Уряд також спростив санітарні норми для дошкільних навчальних закладів, що дає змогу відкривати приватні, корпоративні дитячі садочки. На засадах співфінансування з органами місцевого самоврядування триває облаштування опорних шкіл у регіонах, закупівля шкільних автобусів та обладнання для математично-природничих кабінетів.

Опубліковано в Україна
Субота, 15 квітня 2017 07:40

Українка про життя в Іспанії

“В Іспанії намагаються запобігати шлюбам за домовленістю. Коли одна сторона платить гроші, щоб потім мати право на проживання в Іспанії. Тому перед реєстрацією шлюбу проводять окремі опитування для нареченої та нареченого. Запитують, за яких обставин відбулось знайомство, чи знають наречені дні народження одне одного, чи знають, як звати членів сім’ї і тому подібне. Іноземного партнера повідомляють, що він знаходиться під судовою клятвою. В разі неправдивих відповідей може настати кримінальна відповідальність”, – говорить Олена Косенко, яка живе в Іспанії 15 років, пише Газета.ua

В Іспанії українську мову вивчають безробітні студенти та чоловіки, які мріють про жінок-українок.

“Моя університетська подруга Оксана в Іспанії дає уроки української та російської мов. Її послугами користуються студенти. Їм мова, можливо, відкриє ширші горизонти у майбутньому. Серед молодих іспанців понад 50 відсотків безробітних, тож багато шукають різні способи знайти роботу. Серед її учнів також є іспанці, яким подобаються наші жінки. Подруга час від часу інформує мене про їхні успіхи на любовному фронті”.

Найстаршій жінці, яка вивчає українську мову, 75 років. Почала ходити на уроки після смерті чоловіка.

“Якось на об’яву у газеті про уроки відгукнулась одна іспанка, якій вже минуло 78 років. Захотіла вивчати українську мову. Бажання мало логічне пояснення: чоловік Марії Хоше був українцем. Познайомились вони у США. Чоловік усе життя пропрацював лікарем. А після його смерті Марія Хоше вирішила вивчити українську мову. Вивченням мови на уроках з Оксаною справа не обмежилась. Марія Хоше дізналася, що у Львові діють літні курси української мови для іноземців. І у свої 78 полетіла до Львова. Потім їздила до Львова ще двічі”.

Опубліковано в Власна думка

 

 

 

 

Віктор Цвіліховський, журналіст, ТРК «ЕРА»

У радянські часи кепкували з вирішення житлового питання за допомогою хрущовок: «Вдало поєднали ванну з туалетом, треба ще рівень стелі знизити до рівня підлоги». Схожі асоціації викликає ідея злити шкільні предмети «українська література» і «зарубіжна література» в один.

Насправді не до жартів. І коли мені запропонували підтримати петицію на сайті Верховної Ради «На захист мовно-літературної освіти в Україні», погодився. Для новачка це непросто, бо перш ніж твоє ім’я, по батькові і прізвище з’являться під документом, необхідно виконати чимало реєстраційних вимог. З одного боку, жорсткий контроль відкидає фейкові підписи, а з другого — відбиває бажання зв’язуватися з цією заплутаною легалізацією. Однак головна проблема не в технічних нюансах, а в суті питання.

У документі (автор петиції Марина Мирончук) ідеться: «Просимо ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти. Підстава: загроза національним інтересам держави і неприйнятність частиною суспільства ідеї інтеграції шкільних предметів «українська література», «зарубіжна література», яка сьогодні пропонується у межах роботи над новими Державними стандартами початкової, базової та повної загальної середньої освіти та уже знайшла своє втілення у проекті Типового навчального плану для 10—11 класів загальноосвітніх навчальних закладів у навчальному предметі «Література (українська і зарубіжна)».

З огляду на постколоніальний, посттоталітарний та постлінгвоцидний стан українського суспільства, агресію Російської Федерації проти держави Україна вважаємо, що ідея інтеграції цих предметів, що видається як перспективна освітня новація з опорою на досвід європейської (зокрема польської) школи, фактично є нищенням національної системи мовно-літературної освіти».

Думки фахівців розділилися, але більшість, судячи з публікацій і мережевих дописів, проти злиття предметів. Голова Київської міської організації НСПУ Володимир Даниленко написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Ця новація закінчиться тим, що буде знищено предмет української літератури, а нову літературну дисципліну почнуть викладати колишні вчителі російської мови й літератури».

Я сам викладав і зарубіжну, й українську літературу в школі на Київщині у другій половині 1990 років. Було непросто, особливо із зарубіжною — тоді новим предметом. Програми постійно змінювалися, підручників не вистачало, інтернету ще не було. За власні скромні вчительські кошти я купував підручники на книжковому ринку на столичній Петрівці. Нерідко придбаний підручник був єдиним на весь клас. Бувало, він не збігався із затвердженою Міносвіти програмою.

Припускаю, що за останні майже 20 років багато змінилося: і програми, і методика викладання предметів, і підходи до них. Але погоджуюся з тим, що вивчення української літератури у вітчизняній школі — не просто ознайомлення з текстами певних письменників, засвоєння якихось теоретичних та естетичних тез. Наша література — це потужний патріотичний рушій, і її виокремлення в окремий предмет цілком природне.

Порівняння з польським досвідом не коректне. Поляки — одна з наймонолітніших націй. Їх у Польщі 98,7% (енциклопедичний довідник «Країни світу», І. Дахно, С. Тимофієв, 2005). Монолітніші хіба острівні японці, яких у Японії 99,4% (там само). А ось про монолітність української нації з огляду на нашу понад трьохсотрічну залежність від «старшого брата» краще помовчати. Тому поляки собі можуть дозволити вивчати і Міцкевича з Шекспіром, і Сенкевича з Бальзаком. А для нас не на часі змішувати у спільній літературній макітрі нашу окремішність із ментальностями десятків інших народів.

До того ж, у Японії й Польщі навряд чи хтось порушує питання необхідності запровадження другої державної мови. Зате у нас, подейкують, окремі науковці пропонують злити ще й мову з літературою в один предмет. Були намагання вилучити зі шкільного курсу історію України, поєднавши її із всесвітньою історією.

У петиції запропоновано «ініціювати депутатські слухання щодо перебігу реформи шкільної мовно-літературної освіти; провести публічне обговорення ідеї інтеграції шкільних предметів серед фахівців з широким залученням громадськості; запобігти насильницькому втіленню антидержавної ідеї в шкільній освіті; звернути увагу керівництва МОН на дотримання принципів публічного обговорення і прозорості у впровадженні реформ в освіті, які стосуються майбутнього України».

Для розгляду петиції «На захист мовно-літературної освіти в Україні» необхідно за три місяці зібрати 25 тисяч голосів. Проект стартував 24 січня 2017 року. Я приєднався до петиції третього дня, а через більш ніж два місяці вирішив перевірити проміжні результати. Вони невтішні. Голосів понад 1200, тобто близько 5% мінімально необхідної кількості.

Виходить, або більшість учителів-філологів підтримують інтеграцію української і зарубіжної літератур, або їм не вистачає терпіння довести реєстрацію до кінця, або ж їм усе одно. Хоч останнє навряд. Можливо, що злиття предметів спричинить зменшення годин літератури, отже, платитимуть менше, а частину педагогів звільнять. Збирання підписів завершиться 24 квітня, тож ще є час, і хочеться вірити, що українці скористаються ним правильно.

Джерело: Урядовий кур’єр

Опубліковано в Освіта

Учасники Євробачення-2017 у відеозверненні запросили глядачів на головний пісенний конкурс Європи. Усі конкурсанти говорили українською мовою.

Відеозвернення опубліковано на офіційному YouTube-каналі конкурсу. Соліст гурту O.Torvald Женя Галич читає фрази українською мовою, а його музичні суперники з інших країн намагаються повторити їх.

Опубліковано в Україна

Громадська думка вперто і вже тривалий час вважає їх вартими цієї високої нагороди.

Власне, «претендують» - дещо голосно сказано, адже самі автори цих книжок, здається, ніколи публічно не зазіхали на лаври Нобелівських лауреатів. Втім, є громадська думка, яка вперто і вже тривалий час вважає їх вартими цієї високої нагороди. Що змушує ближче розглянути останній творчий доробок сучасних українських класиків.

Ліна Костенко. Ліна. Триста поезій. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА


Щодо інтимної назви цієї книжки, «Ліна». Видавець зауважив, що це «натяк на лірику і ніжність», і що, мовляв, у нашій культурі бракує частотності цитувань, тому коли ми щось хочемо процитувати, то цитуємо або радянські фільми, або російську літературу. Натомість, Ліна Костенко, остання з епічних поеток, якнайкраще підходить для цитації.

Утім, чи цитують її сьогодні? «Де ж мого слова хоч би хоч луна?» - питається, авторка «300 поезій». І згадується при цьому самий лише Тарас Шевченко: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло».

Хай там як, але до збірки «полеглих» у ній віршів, «найповнішого вибраного поетеси за часів Незалежності», улюбленої української авторки кінця другого - початку третього тисячоліття, увійшли найвідоміші її твори з різних періодів творчості - від ранньої поезії до сьогодення, а також уривки з романів та поем. «Поет не буде ширмою для вбивць...», «Берестечко», «Маруся Чурай» - тодішня Ліна Костенко вважалася розумом, честю і совістю нашої епохи. Натомість, сьогодні у гіпертрофованій повазі до шістдесятників вчувається щось ірраціональне. «Мені здається, що ця книжка має бути в кожній родині», - фантазує видавець «300 поезій», і навряд з якихось ідеологічних причин, адже віра у націонал-більшовизм тодішніх українських інтелектуалів у нинішній прагматичний час не витримує жодної критики. Скоріш за все, спрацьовує магія імен і назв, якими зазвичай оперують патріоти-видавці, згадуючи ревізію морально-етичних цінностей, яка відбулась у далеких 1960-х роках. Можливо, у контексті майбутніх нагород змінить свою думку на український світ і нобелівський комітет - якщо включить ностальгію до переліку своїх «відбіркових» чеснот.

Іван Драч. Соняшник. Поезії 1960-1970 років. - Х.: Фоліо


У своїх поетичних симфоніях і поемах, де зазвичай оспівувалась роль прогресивного людства, громадянський обов'язок і високі естетико-гуманістичні принципи виховання, Іван Драч завжди виглядав таким собі незламним Прометеєм, чиєю печінкою-совістю вдавилися орли шістдесятницького алкоголізму. Поет і патріот, людина і депутат, до недавнього часу він тихо доживав свою славу в грімкому парламенті. входячи до першого, ще беззубо-ліберального «письменницького» складу Верховної Ради. Що ж до творчості, то у недалекому минулому він гнівно споглядав інтелектуальне нутро народної історії («Шабля Богдана Хмельницького»), керував світовими політичними процесами («Зоря і смерть Пабла Неруди»), залишаючись поетом і громадянином, політично підкованим і національно короткозорим.

Формально «бунтарська» поетика його дебютного «Соняшника» (1962), «Протуберанців серця» (1965) і «Балад буднів» (1967) лише наслідувала заборонених в ту пору символістів з футуристами. Іноді її вистачало лише на одіозні назви на зразок «Балади ДНК - дезоксирибонуклеїнової кислоти» чи «Жартівливої балади про теорію відносності». Адже часи були такі, що навіть сам автор визнавав: «Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив / за кожним моїм порухом і поглядом, / І він сказав, як смертнику, мені: "У Сонці Правди - ніж. Лети туди. / Врятуй планету. Сонце порятуй».

Цілком можливо, що саме за порятунок всього світу, який, на щастя, не вдався, поету варто вручити найбільшу поетичну нагороду.

Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. - Х.: Фабула


У 1990-му році, коли писався цей культовий роман, до Свята Воскресаючого Духу, на який у ньому їде весела компанія українських поетів, залишався якийсь рік. Утім, до того часу, коли широка громадськість в Україні, не кажучи вже про жертовну нашу діаспору, змогла спокійно, без трепету душевного і здригання національно-патріотичних підвалин, сприйняти факт виходу друком «Рекреацій» Юрія Андруховича, було ще далеченько.

Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років. Ким як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман? Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися (як погрожувала одна поважна пані), якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива.

Що ж такого було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам'яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам'ятає. Натомість в Європі автора роману знають давно і надійно, тож найвища літературна премія, нехай навіть «за мир у всьому світі», сподіваємося, не за горами.

Оксана Забужко. Вірші: 1980-2013. - К.: Комора


Епоха «незалежності», коли старі сакральні речі втратили свою цноту, а нові цінності ще не склалися, для Оксани Забужко, яка вкотре тасує колоду своїх програмових текстів, не була трагедією. Саме про це свідчить нова збірка її старих поезій.

Не трагедія, насамперед, тому, що, по-перше, у самій збірці, крім текстів, які публікувалися у поетичних книжках «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000) та «Друга спроба» (2009), увійшли й нові вірші, а також старо-вибрані поетичні переклади різних років (з Р.-М. Рільке, Сільвії Плат, Ч. Мілоша, Й.Бродського та ін.). По-друге, не надто страшна ця подія тому, що досвід сучасного прочитання давніх поезій Забужко вкотре доводить - сучасна українська література з усім її філософським апаратом вперто пасує перед лицем безпосереднього внутрішнього досвіду і глибокого почуття. Тому сьогоднішня сатисфакція авторки щодо видання її власного поетичного доробку - ніщо інше, як чергова «друга спроба» (так називалась попередня збірка Забужко) відновити жанрову справедливість. Мовляв, усі призабули, що, крім прози-публіцистики, вона колись писала непогані вірші.

Утім, будь-якої «поетичної» нагороди їх авторка заслуговує за громадську позицію, уміння творити середовище, бути знаковою фігурою для своєї епохи, яка, на жаль, потроху забувається в прозі сучасних буднів.

Сергій Жадан. Біг Мак. Перезавантаження. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля


За белетристикою поетичного «голосу покоління 90-х», зібраною у цій «перезавантаженій» збірці оповідок, можна зрозуміти, як саме її автор «вичерпав» усі наявні в «незалежному» середовищі теми і не зміг творити значущі «для покоління» образи, що й стало свого часу основною причиною незадоволення життям і виїзду до студентської Європи. Ніби як на підкорення світу і за новими враженнями.

«Кожен, хто прагне освоювати чужий світ і чужу культуру, - підсумовував Гадамер, - мусить шукати можливість заглибитись в іншу мову». Але яке було засвоєння у наського люду? «Всі враження зводилися до кількох сортів місцевого пива, до двох-трьох цілодобових ганделиків зі спиртним і до фізій кількох чуваків, які продавали нам гашиш», - звітує Жадан про ці часи. Утім, кожен письменник входить у світове визнання крізь свої «національні» двері - хоч би якими вузькими вони були. І Жадан періоду «Біг Мак» насправді їздив на підкорення нового жанру і нової Європи. Але чи відбувся роман із новою реальністю? «Мені не завжди вистачає терпіння аби звести до купи все, що зі мною відбувається, - визначається автор збірки, - тоді я просто чекаю, коли все зведеться до купи само собою».

Таким чином, перший «роман» Жадана, про появу якого він попереджав, пускаючись в мандри, і який складається з кількох новел, об'єднаних емігрантською тематикою, - це реакція автора на реальність 90-х. Без вишуканих форм і переймання сюжетними перипетіями. Знов-таки, активна громадська позиція, підкріплена текстами останніх років, і дружба з істеблішментом шевченківського комітету цілком можуть стати сходинкою до більш високих преміальних нагород.

Автор:

Опубліковано в Видатні українці
Середа, 29 березня 2017 14:31

Казки про весну

Зайчик і весна

Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок. 
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок. 
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло допомогти. Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці. 
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень. 
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик. 
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі. 
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок. 
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів! 
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху. 

Казка про Весну 

Зібралася Весна-красна в гості в північні краї. Всю зиму вона провела разом з перелітними птахами на теплому півдні, а як стало сонечко все вище і вище на небі підніматися, тут вона і вирішила летіти. 

Просить Весна перелітних птахів - гусей, лебедів: «Віднесіть мене подалі на північ, там мене чекають не дочекаються і люди, і звірі, і птахи, і різні крихітні жучки-павучки». Але птахи побоялися летіти на північ: «Там, кажуть, сніг і лід, холод і голод, там, кажуть, ми всі замерзнемо і загинемо». Скільки Весна не просила, ніхто не хотів її у північні краї віднести. Зовсім вона засумувала: що ж, видно, доведеться все життя на півдні прожити. Раптом вона чує голос звідкись з височини: «Не журися, Весна-красна, сідай на мене, я тебе швидко на північ доставлю». Глянула вгору, а по небу над нею пливе біла пухнаста хмарка. Зраділа Весна, забралася на хмарку і полетіла у північні краї. Летить та вниз, на землю, поглядає. А там, на землі, всі радіють, всі її зустрічають. У полях рясніють проталини, біжать струмки, зламують на річці лід, а кущі та дерева в лісах і садах покриваються великими, готовими ось-ось вже розкритися бруньками. 

Полетіла Весна красна з півдня на північ на білій пухнастій хмарці. А слідом за нею потягнулися в рідні краї незліченні зграї перелітних птахів - гусей, лебедів і всякої крилатої дрібниці: жайворонки, шпаки, дрозди, зяблики, піночки, славки ... 

Так з того часу люди й запримітили: як з’явиться на небі перша пухнаста хмарка, так, значить, на ньому Весна-красна прилетить. Чекай тепер з дня на день тепла, талої води, чекай з півдня веселих крилатих гостей ... 

(Г. Скребицький)

Як весна зиму прогнала

Розляглася в полі зима, розпустила сиві косми. Лежить — і ні з місця. Ніяких у неї турбот. Служать зимі вірні слуги — колючий вітер та пекучий мороз. Обидва сердиті. 
Колючий вітер листя з дерев обтрусив, траву в полі висушив, щоб зимі м’яко лежати було. А пекучий мороз скував землю і річки крижаними оковами. Лишилася в морозу і вітру одна турбота — вартувати спокій матінки-зими. Пекучий мороз по засніжених просторах шастає, пильнує, щоб ніхто без потреби не прокидався. А колючий вітер свою службу несе. Тільки-но вигляне сонечко — вітер як почне дути! Не може сонечко на небо забратися. Так і котиться горизонтом. Світить, а не гріє. А зима потішається: добрі в неї слуги! 
Набридла дітям зима. Мами на вулицю не пускають, бояться, щоб не простудилися. Якщо й дозволять надвір вийти, то спочатку так вкутають, що й кроку не ступиш. А їм погратися хочеться. 
Де та весна забарилася! Чекали, чекали діти весну. Стали гукати: 
Весно-краса, 
Золота коса! 
Приходь, весно, 
З білою хмаркою 
І з припаркою, 
З травою-муравою, 
З пташиним граєм — 
Ми тебе чекаєм, 
Дуже чекаєм! 

Почула весна, прибігла на край поля. Стала сонечко вгору підкидати. Що не день — все вище, даремно старався колючий вітер. Стомився, а не може здмухнути сонечка до горизонту. Поліз в очерети, притих, полагіднішав. 
А мороз навтіки кинувся. Не озираючися, аж до Північного полюсу біг. Почав просити білих ведмедів: 
— Пустіть весну й літо перечекати. 
Махнув білий ведмідь лапою: 
— Будь ласка! Ми тебе не боїмося. 
Залишилася зима без слуг. Сповзла з степових пагорбів у кущі, причаїлась. А весна тут як тут. Весела. Йде, квіти по луках розкидає. 
Заплакала зима, питається: 
— Чого ти прийшла? Хто тебе кликав? 
Відповіла весна: 
— Діти кликали. Тепер я їх забавлятиму. А ти, бабусю, йди собі геть. 
Недобре зробилося зимі. Закінчилася її влада. Прикульгала вона до річки, сіла на останню крижину й попливла в море-океан. 
А весна забралася на балкон, відчинила двері до кімнати. Сонячний зайчик стрибнув по стіні, із стіни — на ліжко. Прокинулися діти, а весна їхній теплий одяг в шафу складає. Може, ще знадобиться? 

Опубліковано в Казки

10 особливих українських слів, якими можна замінити свій суржик у щоденному житті. На черзі – весняна тематика, гайда!

Весна, здається, лише щойно стала повноправною володаркою та нарешті почала тішити нас сонцем та теплом. Зібрали для вас "весняні" українські слова, якими ви вразите своїх рідних та друзів. Саме час закохатися в нашу мову!

Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154876
Вередлива – яка капризує, має постійні примхи; у переносному значенні – мінлива, непостійна за своїми ознаками. Це слово просто ідеально підходить і для дівчат, і для весняної погоди. Вони ще й які примхливі!
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154873

Окрилення – те саме, що натхнення; душевне піднесення. Окрилюйте один одного цієї весни!

Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154884
Розбруньковуватися – розтулятися, розкриватися (про бруньки, квіти, листя). Чарівна пора, коли все довкола зеленіє та розквітає. Насолоджуйтеся красою.
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154887
Строкатий – укритий, розписаний різнобарвними смугами, плямами тощо, забарвлений у різні кольори. Земля, прокинувшись зі сну, вражає нас своїми барвистими шатами. Весна – справжня тобі королева.
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154924
Погожий – ясний, теплий, сонячний (про погоду); сприятливий, попутний (про вітер); у переносному значенні – щасливий, безтурботний, нічим не затьмарений. Цієї весни хай у вас будуть лише погожі дні =)
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154888
Пустотливий – який любить пустувати, схильний до пустощів; грайливий. Ну ви зрозуміли: коли, як не весною, можна пустувати? ;)
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154904
Тішитися – мати приємність, втіху; радіти. Саме таких емоцій бажаємо вам якомога більше =)
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154889
Залицятися – маючи почуття симпатії або кохання, впадати за кимось, виявляти знаки уваги, зачіпати розмовою, жартами. Це ще один неодмінний атрибут весни. Ловіть момент!
Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154892

Косиця – квіти, якими дівчата прикрашають своє волосся. А "цвітуть" українки неймовірно, погодьтеся!

Говори красиво: 10 "весняних" українських слів, які вас надихнуть - фото 154891

Рясніти – бути густо покритим великою кількістю чогось; мати щось у великій кількості. Нехай ваша весна рясніє квітами, усмішками, красою та любов'ю. Надихайтеся кожною миттю та колекціонуйте незабутні враження!

Джерело: Радіо МАКСИМУМ

Опубліковано в Цікаво

Російська пропаганда всіляко намагається привласнити історію України. Звичайно, агресору важко змиритися з думкою, що він ніц не вартий, а всі "духовные скрепы" є лише маною, що отруює мозок власного народу. Однак наслідки свідомої русифікації українського народу ще досі відчуваються. Софія Київська – «мати церков руських», найбільша святиня українського народу. Її тисячолітня історія складається з фактів і свідчень, які блискуче вирішують проблему самоідентифікації українців. Однак серед тих людей, чия свідомість забита радянськими штампами зустрічаються навіть музейники, попри очевидні докази.

Популяризацією цієї інформації можна виконувати неоціненну роботу щодо консолідації українського народу.

Опубліковано в Історія
Сторінка 1 із 2