Казки про весну

Середа, 29 березня 2017 14:31 Автор  Ніна Петриківська Прочитано 683 разів
Оцініть матеріал!
(3 голосів)

Зайчик і весна

Був гарний, погожий день. Маленький зайчик сидів під кущиком і дивився на свій старенький кожушок. 
— Ой горе мені, — плакав бідолашний, — сніг розстав, ніде заховатися, скрізь видно мій білий кожушок. 
Ласкаве сонечко побачило заплакане зайченя, витерло йому промінчиком слізки і пообіцяло допомогти. Воно звернулося до весни. Уважно вислухала вона сонечко і вирушила на пошуки зайчика. Де проходила, там зеленіла трава, розквітали дерева, щебетали пташки. Усе раділо Весні-чарівниці. 
Нещасне зайченятко, яке сиділо під кущиком на купці сірого снігу, раптом із жахом побачило, як останній сніг розтанув, і навколо нього розцвіли проліски. Тремтячий зайчик підвів голову і помітив дівчину незвичайної вроди. Вона була одягнена в шати з прекрасних квітів. Вітер грався її русявим волоссям, а пташки співали для неї найкращих пісень. 
— Ти хто? — зачаровано запитав зайчик. 
— Я — весна, — лагідно відповіла дівчина, — сонечко розповідало про твою біду. Ось дивись. Це тобі. 
Вона простягнула йому гарненький сірий кожушок. 
— Дякую тобі, Весно! — закричав зайчик. — Тепер ніхто не побачить мене серед кущів! 
Одягнувши нового кожушка, щасливий зайчик зник у лісі. А весна-чарівниця помандрувала далі, даруючи всім радість і втіху. 

Казка про Весну 

Зібралася Весна-красна в гості в північні краї. Всю зиму вона провела разом з перелітними птахами на теплому півдні, а як стало сонечко все вище і вище на небі підніматися, тут вона і вирішила летіти. 

Просить Весна перелітних птахів - гусей, лебедів: «Віднесіть мене подалі на північ, там мене чекають не дочекаються і люди, і звірі, і птахи, і різні крихітні жучки-павучки». Але птахи побоялися летіти на північ: «Там, кажуть, сніг і лід, холод і голод, там, кажуть, ми всі замерзнемо і загинемо». Скільки Весна не просила, ніхто не хотів її у північні краї віднести. Зовсім вона засумувала: що ж, видно, доведеться все життя на півдні прожити. Раптом вона чує голос звідкись з височини: «Не журися, Весна-красна, сідай на мене, я тебе швидко на північ доставлю». Глянула вгору, а по небу над нею пливе біла пухнаста хмарка. Зраділа Весна, забралася на хмарку і полетіла у північні краї. Летить та вниз, на землю, поглядає. А там, на землі, всі радіють, всі її зустрічають. У полях рясніють проталини, біжать струмки, зламують на річці лід, а кущі та дерева в лісах і садах покриваються великими, готовими ось-ось вже розкритися бруньками. 

Полетіла Весна красна з півдня на північ на білій пухнастій хмарці. А слідом за нею потягнулися в рідні краї незліченні зграї перелітних птахів - гусей, лебедів і всякої крилатої дрібниці: жайворонки, шпаки, дрозди, зяблики, піночки, славки ... 

Так з того часу люди й запримітили: як з’явиться на небі перша пухнаста хмарка, так, значить, на ньому Весна-красна прилетить. Чекай тепер з дня на день тепла, талої води, чекай з півдня веселих крилатих гостей ... 

(Г. Скребицький)

Як весна зиму прогнала

Розляглася в полі зима, розпустила сиві косми. Лежить — і ні з місця. Ніяких у неї турбот. Служать зимі вірні слуги — колючий вітер та пекучий мороз. Обидва сердиті. 
Колючий вітер листя з дерев обтрусив, траву в полі висушив, щоб зимі м’яко лежати було. А пекучий мороз скував землю і річки крижаними оковами. Лишилася в морозу і вітру одна турбота — вартувати спокій матінки-зими. Пекучий мороз по засніжених просторах шастає, пильнує, щоб ніхто без потреби не прокидався. А колючий вітер свою службу несе. Тільки-но вигляне сонечко — вітер як почне дути! Не може сонечко на небо забратися. Так і котиться горизонтом. Світить, а не гріє. А зима потішається: добрі в неї слуги! 
Набридла дітям зима. Мами на вулицю не пускають, бояться, щоб не простудилися. Якщо й дозволять надвір вийти, то спочатку так вкутають, що й кроку не ступиш. А їм погратися хочеться. 
Де та весна забарилася! Чекали, чекали діти весну. Стали гукати: 
Весно-краса, 
Золота коса! 
Приходь, весно, 
З білою хмаркою 
І з припаркою, 
З травою-муравою, 
З пташиним граєм — 
Ми тебе чекаєм, 
Дуже чекаєм! 

Почула весна, прибігла на край поля. Стала сонечко вгору підкидати. Що не день — все вище, даремно старався колючий вітер. Стомився, а не може здмухнути сонечка до горизонту. Поліз в очерети, притих, полагіднішав. 
А мороз навтіки кинувся. Не озираючися, аж до Північного полюсу біг. Почав просити білих ведмедів: 
— Пустіть весну й літо перечекати. 
Махнув білий ведмідь лапою: 
— Будь ласка! Ми тебе не боїмося. 
Залишилася зима без слуг. Сповзла з степових пагорбів у кущі, причаїлась. А весна тут як тут. Весела. Йде, квіти по луках розкидає. 
Заплакала зима, питається: 
— Чого ти прийшла? Хто тебе кликав? 
Відповіла весна: 
— Діти кликали. Тепер я їх забавлятиму. А ти, бабусю, йди собі геть. 
Недобре зробилося зимі. Закінчилася її влада. Прикульгала вона до річки, сіла на останню крижину й попливла в море-океан. 
А весна забралася на балкон, відчинила двері до кімнати. Сонячний зайчик стрибнув по стіні, із стіни — на ліжко. Прокинулися діти, а весна їхній теплий одяг в шафу складає. Може, ще знадобиться? 

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається