Кіно як зброя в умовах гібридної війни

Світ вступив у новий 2023 рік. В Україні триває кривава московська агресія. Українське військо звитяжно громить окупантів. Але ця війна значною мірою також є війною в інформаційній сфері, де точаться не менш запеклі бої. І сьогодні ми хотіли б поговорити про інформаційну складову у сфері кінопропаганди з відомим українським режисером Тарасом Каляндруком. Пане Тарасе, що Ви можете сказати саме про інформаційну війну, яку веде путінська Росія проти України?

Перш за все хочу відзначити, що наші попередні інтерв’ю на цю тематику отримали широкий розголос у світі. Зокрема, одним із наслідків нашої розмови про спроби московської агентури різними способами просувати у світі кіно образ українців як бандитів є минулорічне відкликання з прокату культовим британським режисером Гаєм Річі свого фільму «Операція Фортуна»: Мистецтво перемоги», де міжнародна мафія, яка загрожує світовому порядку, безпідставно оголошена українською. Гай Річі, який, ймовірно, став жертвою недоброчесних консультантів, усвідомив несправедливість представлення українців як всесвітніх злочинців, і в перемонтованій версії фільму, яка зараз виходить на широкі екрани, образливі наративи щодо українців відсутні.

Щодо інформаційної війни, то у своїх книгах, статтях, фільмах багато років я намагаюся відкрити українцям очі на звіряче нутро московського рашизму, який давно перетворився у загрозу всепланетного масштабу. Нарешті весь цивілізований світ наочно переконався, що московія (якщо говорити термінологією інформаційних символів) – це аж ніяк не лагідний олімпійський мішка, а оскаженілий від крові ведмідь-шатун. Як відомо, на шатунів перетворюються ведмеді, які через природні аномалії несподівано прокидаються із зимової сплячки посеред зими. Такі оскаженілі від голоду тварини люто знищують на своєму шляху все живе. Сьогодні на шляху цього кривавого московського шатуна, який знавісніло рветься до світового панування, опинилась героїчна Україна. Весь світ вражено спостерігає за героїчним опором України рашистській агресії. Але коли на фронті ситуація є більш-менш зрозумілою, то в інформаційній сфері все набагато складніше. Адже сьогоднішня війна в Україні – це боротьба не лише за територію чи за економічні вигоди, а й за свідомість громадян, через що, власне, й називається війною гібридною. Саме тому в путінській Росії гарячу фазу війни розглядають лише як одну із складових частин цієї гібридної війни проти України і колективного Заходу, на що промовисто вказують положення сумновідомої «доктрини Герасімова» (Gerasimov Doctrine), розробленої начальником Генерального штабу ЗСРФ Валерієм Герасімовим, концепції війни нового покоління, на яку спирається генеральний штаб держави-агресора при плануванні своїх військових операцій. Дозволю собі цитату з неї: «Акцент методів протистояння, що застосовуються, зміщується в бік широкого використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, які реалізуються із залученням протестного потенціалу населення. Все це доповнюється військовими заходами таємного характеру, в тому числі реалізацією заходів інформаційної війни і використанням сил спеціальних операцій». У цій інформаційній війні великого значення надається культурній складовій. Саме тому ми спостерігаємо безпрецедентний погром українства на окупованих територіях: тотальне закриття українських шкіл, відключення українських телеканалів, спалення українських книг, розграбування українських музеїв, переслідування і вбивства діячів української культури тощо. Тобто, мова тут йде про тотальне знищення ідентичності та історичної пам’яті українців.

Цей культурний погром супроводжується дикою антиукраїнською пропагандою.

Як відомо, пропаганда – це постріл у мозок, від якого людина залишається жива, але починає думати і діяти так, як потрібно тому, хто цю пропаганду запускає. Тому рашисти, незважаючи на колосальні втрати у війні, економічні санкції і спад економіки, вкладають у пропаганду шалені гроші. Невід’ємною частиною рашистської пропаганди є кіноіндустрія, адже кіно, як засіб пропаганди, здатне здійснювати надзвичайно потужний емоційний вплив на глядача, створюючи в його уяві потрібну авторам картину реальності. Не секрет, що в Росії кіно давно перетворилось на потужний інструмент інформаційної агресії, а з початком війни рашистська кіноіндустрія активно працює проти України, намагаючись демонізувати, дискредитувати і заперечити право на існування всього українського.

Свідченням безпрецедентного нарощення потужності воєнної кінопропаганди країни-окупанта є створення 7 червня 2022 року при Міністерстві оборони РФ Фонду підтримки військово-патріотичного кіно. Головними завданнями фонду є надання фінансової допомоги виробникам кінофільмів на військово-патріотичну тематику. За задумом Кремля, цей фонд має значно підсилити діяльність Госкіно з його багатомільярдним фінансуванням кінопродукції в інформаційній війні проти України. Ба більше, як стало відомо, навіть горезвісний міжнародний терорист Прігожин, очільник кривавої ЧВК «Вагнер», за вказівкою Кремля теж заснував свій окремий фонд, який фінансує художні пропагандистські фільми. Тому в цій гібридній війні виробництво українського патріотичного (і особливо історичного) кіно не менш важливе для перемоги, ніж виробництво ракет чи снарядів.

Чому в пропаганді важливим є кіно саме на історичнутематику?

На це питання я відповім словами знаменитого Уїнстона Черчіля, який говорив: «Вчіть історію, вчіть історію. В історії знаходяться всі таємниці політичної прозорливості». Якби українське суспільство, і особливо владні мужі, уважно вчили історію та винесли б з неї уроки, то були б набагато краще підготовлені до нападу на нашу країну. Адже, як свідчать історичні факти, всі ці агресивні дії Путіна і його банди аж ніяк не оригінальні. Так само Кремль діяв ще в часи Івана Грозного чи Івана Калити. І такі ж «спецоперації» постійно проводились Москвою проти всіх навколишніх народів. Згадаймо хоча б знамениту республіку Великий Новгород, яку було вщент знищено саме за допомогою подібної спецоперації.

Якщо Ви вже заговорили про Черчіля, то як не згадати його відповідь міністру фінансів, який під час нападу Гітлера на Британію запропонував збільшити видатки на оборону за рахунок фінансування культури. Уїнстон Черчіль тоді відповів: «Якщо під час війни ми економимо на культурі, то за що ми тоді воюємо?»

Саме так. Не слід забувати, що Черчіль був блискучий інтелектуал, автор низки історичних трактатів та публіцистичних статей, його внесок в культуру Британії важко переоцінити. Чого вартує ще одна його відома фраза: «У важкі для країни часи значення міфів важко переоцінити». А щодо сфери кінопропаганди, Черчіль не просто говорив, а й робив конкретні речі. Тому незважаючи на бої, економічну блокаду і варварські бомбардування Лондона, інших британських міст, за підтримки Черчіля британський кінематограф працював і видавав неймовірні шедеври, такі як «Один з наших літаків не повернувся» (One of Our Aircraft is Missing) про порятунок збитого німцями екіпажу британського бомбардувальника, «Там, де ми служимо» (In Which We Serve) про подвиги і героїчну загибель команди британського есмінця Торрін під час боїв за острів Кріт. Ці фільми, вийшовши на широкі екрани в 1942 році, завоювали міжнародні премії і номінувались на «Оскар». А чого вартує блокбастер «Генріх V» — епічна британська екранізація однойменної п’єси Вільяма Шекспіра, здійснена у 1944 році Лоуренсом Олів’є. Спеціально для зйомок стрічки Олів’є було звільнено від військових обов’язків, оскільки уряд Черчіля визнав випуск «Генріха V» (Henry V) вкрай необхідним пропагандистським твором, спрямованим на підйом патріотизму і морального духу солдатів. Кошторис фільму склав 475 000 фунтів стерлінгів, перетворивши фільм на найдорожчу кінопостановку, коли-небудь до того створену у Великій Британії. Фільм увійшов до списку 100 найкращих британських фільмів за 100 років за версією Британського кіноінституту. Він отримав Оскар і чимало заслужених нагород. До речі, цим фільмом надихався Мел Гібсон, створюючи свій історичний блокбастер «Хоробре серце».

Так само діяли і в інших воюючих країнах. Наприклад, диктатор Сталін, незважаючи на те, що німецькі війська вже стояли під Сталінградом, доручив режисеру Сергію Єйзенштейну створити пропагандистський блокбастер «Іван Грозний», і незважаючи на війну, фільм таки було створено. Німці ще в 1945 році знімали «Кольберг» (Kolberg) — епічний історичний блокбастер про героїчну оборону німецького Кольберга від армії Наполеона у 1807 р. У фільм були вкладені значні ресурси, в батальних сценах були задіяні цілі військові з’єднання, і це в той час, коли війська антигітлерівської коаліції вже перейшли кордони Рейху. І таких прикладів можна наводити безліч. Натомість у воюючій Україні витрачають державні гроші на комедію про пригоди німецького гея в українській сім’ї… чи на драму про наркомана-збоченця, в якого нездоровий потяг до рідної матері.

Це жах…, а чим зумовлений такий стан речей?

Внутрішньою окупацією української кіноіндустрії. Майже 30 років незалежності найбільші кіно-холдинги та продюсерські центри України замість розбудовувати українство працювали саме на державу-агресора, нескінченим потоком продукуючи серіали та фільми російською мовою, з проросійськими наративами. А український патріотизм і героїзм в них викликав відторгнення. Якщо ж і знімалося щось нібито українське, то у своїй масі це мало бути «недокіно», де українці мали бути спаплюжені і представлені людьми другого сорту. Про коріння такої політики мені колись розповів мій хороший приятель відомий журналіст Ігор Ткаленко. Досліджуючи історію Нюрнберзького процесу, він розшукав стенограми допиту гітлерівського генерал-губернатора Польщі Ганса Франка. На допиті Франк відверто і цинічно розповідає про окупаційну гітлерівську політику щодо польської культури, яка, за його словами, була наступною: «Завданням польської культури під німецьким протекторатом було донести полякам безнадійність долі їхньої нації. Що стосується польського кіно, то фінансувати можна було лише найбездарніших і найбезнадійніших режисерів. Всі легальні твори польської культури повинні бути найнижчої якості». Коли тридцять років спостерігаєш за розвитком української культури, то бачиш аналогічні тенденції. Таку саму політику провадила весь час і московія по відношенню до української культури. І допомагають їм в цьому представники колоніальної еліти, прояку писав ще Махатма Ганді.

«Ніщо так не шкодить розвитку країни як колоніальна еліта, створена окупантами», – Ви це маєте на увазі?

Саме так, ми сьогодні багато цитуємо класиків, але це вкрай важливо для усвідомлення процесу.

Крім того, ситуація ускладнюється ще й тим, що у воюючій Україні Міністерство культури і Держкіно призупинили фінансування українських кінопроектів через брак коштів. Тому в час, коли рашистськими агресорами заперечується саме право на існування української нації, в інформаційній сфері Україна мало що може протиставити цій безпрецедентній інвазії країни-окупанта. І саме Світовий конгрес Українців є останнім бастіоном на захисті українства, а підтримка української культури є не менш важливою, ніж підтримка українського війська. Аби дієво протистояти цій потужній інформаційній агресії Росії, українській діаспорі  слід підтримати створення історико-патріотичних кінофільмів, спрямованих на підтримку духу воюючої України.

Саме тому Ви бачите перспективу у створенні незалежного від державного фінансування кіно?

Абсолютно правильно. Зараз ми з командою працюємо над створенням історичного художнього фільму «Конотоп», який вже став всенародним кінопроектом. До його створення долучається чимало людей та громадських організацій, як в Україні, так і за її межами. Кожен бажаючий може підтримати проект своїми фінансами, працею, талантом, і це буде вкладом в оборону України від лютого агресора, який прагне вбити українців не лише фізично, але й знищити нашу мову, нашу культуру, наші традиції, стерти зі сторінок історії саме ім’я України.

Розкажіть трохи про ідею Вашого проекту.

Цей фільм має продемонструвати найбільшу перемогу українців над московськими окупантами триста шістдесят чотири роки тому. Фактично, ми готуємо фільм про багатовікові традиції спротиву українців кривавим московським спецопераціям. Адже, як і нині Путін, в ті часи московський цар Алєксєй Міхайловіч хотів нас і денацифікувати, і демілітаризувати, і навіть десатанізувати. Ба більше, при тодішньому вторгненні в Україну московити теж не оголошували війни Виговському, а йшли захищати населення від утисків гетьмана, тобто тоді теж проводилась не війна, а спецоперація. І цар так само пробував робити ставку на місцевих шуфричів та мураєвих, таких як Барабаш, Пушкар, Беспалий та інші колаборанти. Так само створювали різні ДНР на Полтавщині і не тільки. Так само українців залякували, що Іван Виговський хоче втягнути народ у тогочасне НАТО і Євросоюз, тобто Річ Посполиту. Тому ти хочемо показати світові тяглість нашого опору дикій московській тиранії, який триває багато століть.

Погоджуюсь з Вами, цей проект нині дійсно є надзвичайно актуальним і важливим, і вірю, що він буде підтриманий українцями всього світу і стане символом культурного спротиву воюючої України і незламності духу нашого народу. Щиро дякую за розмову!

Розмову вела Ярослава Хортяні

Схожі публікації

Залишити коментар