EasyBlog

This is some blog description about this site

  • Home
    Home This is where you can find all the blog posts throughout the site.
  • Categories
    Categories Displays a list of categories from this blog.
  • Tags
    Tags Displays a list of tags that have been used in the blog.
  • Bloggers
    Bloggers Search for your favorite blogger from this site.
  • Team Blogs
    Team Blogs Find your favorite team blogs here.
  • Login
    Login Login form
Subscribe to this list via RSS Blog posts tagged in Калиновий цвіт
Світлина від Катерини Марійчук.   

Тернопіль- Жалєц.

 25 травня з файного міста Тернопіль, в далеку дорогу, до Словенії, до міста Жалєц,  вирушив автобус,  повністю заповнений українцями. 

Спаяні колективи, співаки та поети, майстри, берегині народного українського ремесла везли до Словенії, до українського товариства «Берегиня», до її незмінного засновника та керівника Галини Маловшек, свою любов, свою увагу, свою творчість, українську пісню, українське слово та українські народні витвори.

Українці їхали на святкування 5 річниці «Берегині», їхали, щоб підтримати «Берегиню», щоб привітати її, щоб показати словенцям, поряд з якими вже багато років живе  Галина Маловшек,  нашу підримку,  нашу українську солідарність.

 Дорога виявилась не такою й легкою , тільки сім годин на митниці дались взнаки, та пісня, українська пісня, українські жарти, гумор та сало з чорним хлібом  згладжувадли оті кути, і випрямляли кривувату дорогу в рівний автобан.

Зранку, 26 травня показались гори в тумані.

Червоні дахи заможних будинців і...  багато довгих, загадкових палок посеред полів.

- Хміль, - підказали знаючі.

- Словенія, виробник якісного вина, - сказали інші.

- О, то таки гарна країна, -  сказали треті

А решта  вибухнула сміхом.

 

От що воно за птиця  - Європа.

 Словенія така завелика, як область в Україні, наприклад, Львівська.  Два міліони людей  та мала територія  не збіднила словенський нарід, а навпаки,  згуртувала і навела на максимальне використання народних багатств на благо ВСЬОГО народу. Саме так,  для всього народу.

Перше, що буквально  вривається в вічі, - чистота.

Культ чистоти. Чисто на дорогах, чисто на полях, в лісах, в будівлях, на газонах... навіть туалети, що побудовані в певній періодичності на обочинах автобану, чисто вимиті, з краном з водою, з декількома рулонами туалетного пареру і без нагляду...

Видко саме це й зветься – ЄВРОПА. Чисті, капітальні будівлі з усіма зручностями й запасом туалетного паперу. І всі ті рулончики папку були на місці. Де більше, де менше, та були всі.

Села, обабіч дороги, важкувато назвати селами, будинки великі, гарні, багаті, які в Україні мають дуже заможні люди.

А як воно так, що в маленькій Словенії  ВСІ люди живуть як у великій та багатій Україні тільки заможні, то український народ має думати, якщо звісно хоче змін та хоче жити цивілізовано й достойно, а не проживати своє життя аби швидше до кінця.

 Жалец.

Невелике місто, де ВСІ вітаються одні до других, навіть незнайомі.

  • Здраво.
  • Добр дан.

Вітаються і до нас, до українців, які оце вийшли з автобуса до Української Господині  в м. Жалєц  - Галі Маловшек.

  • Добр дан. Доброго вам дня, дорогі мої.

Обійми. Дружні потиски рук, спогади та тут-же плани на майбутнє.

 

Спільний україно-словенський концерт.

 Задуми завжди обширні, та люди завжди підкорегують ті задуми організаторів під себе.

Святковий  зал прибраний словенськими жінками  піонами, ромашками та житнім зеленим  колоссям.

Українські рушники, українські короваї, українські майстри виставили свої,  українські вироби;  українська вишиванка; українська мова... Словенія.

 Словенці пунктуальні. Оголошено на 18.00, то й приходять на 18.00 і таки впевнені, що саме о 18.00 все й має початись.

Що ж, як наші люди, трактують назначений час по своєму. І то так в Україні, і чого б то мало бути по іншому в Словенії?

 Ведучі  Spolenak  Olgi, Koželj  Dragici дали старт і вечір розпочався.

З привітальним словом виступила організатор свята, засновник та керівник товариства українців в Словенії «Берегиня» Галина Маловшек:

  Вже 5 років, як на гостинній благословенній землі живе, працює та процвітає, несе українські традиції, українське слово товариство української культури «Берегиня».

Наші перші кроки випали на трагічні випробування української стійкості в Україні.

І всі ці 5 років «БЕРЕГИНЯ» живе й  крокує разом з Україною.

Бореться, волонтерствує, протестує, допомагає і.. несе , несе українську культуру, українські обряди та українську волю по словенській землі.

 Та щоб то було за свято без Вас, мої дорогі Друзі та побратими з України, Італії, Словенії...

Тільки єдність нас, українців, розкиданих по світу з українцями, що живуть в нашій Вітчизні, дає нам силу та впевненність в вірності наших дій та в завтрашньому дні.

Щиро дякую Вам, українці, що приїхали  і  ми всі разом святкували наш ювілей.

Дякую, що розуміли нас, що були поряд всі ці 5 років... і є поряд і зараз.

Вклоняюсь, кожному з Вас. Люблю, кожного з Вас. Дякую, кожному з Вас.

Мали час на слово та на подарунок великого коровая з рушником  й організатор поїздки Іван Кушнір, Нестор Мартинець, Володимир Канюка,  співзасновники   Міжнародного творчого марафону ,,Мистецтво єднає Україну''.

А далі, а далі розпочалось щось неймовірно-цікаве.

Словенські привітання в перекладі нашої  Берегині на українську мову, українські вітання та короткий зміст пісень на словенську.

Поезії на українській мові і переклад, з підшуком влучних синонімів на словенську.

 Чудовецькі голоси  колективу  «Співуче Полісся»  і запальний танець гурту «Калиновий цвіт» , обидвва колективи привезли керівники  Мар’ян  та Дарія Гисяк.

Глибокі, патріотичні, народні, авторські пісні та поезії виконали відомі в Україні співаки та автори, яких не раз вітали Америка, Канада, Іспанія, Італія, Ізраїль, Польща Португалія, Прибалтика,  Швеція... 

Павло Доскоч - автор, композитор;

Ярослава Декалюк -   автор своїх пісень;

Володимир Канюка - поет, пісняр;

Литвінова Нелля - співачка;

Петро Гойда- поет, пісняр, гуморист;

Нестор Мартинець - поет-пісняр. Голова обласного відділення творчої спілки Асоціації  діячів естрадного мистецтва України.

Хоч  і  українська пісня та слово,  мелодика нашої музики та нашої мови, душевна відкритість і сердечна подача пісні та слова, зворушили словенців і було очевидно, що вони розуміли суть проспіваного  і прочитаного.

Та коли джерельним струмочком кришталекої гірської води задзюрчали  цимбали під легкими, хвилеподібними рухами рук Івана Кавацюка, зал затамував подих.

Враз повіяло прохолодою Карпатських гір, запахло смереками, полином та скошеною травою...

А як срібно-прозорий голос Оксани Савчук  вніс  в притихший зал запах зеленого жита, що росте при межі,  вирване від самого серця прохання, щоб рід наш збирався та щоб пам´ятали, що гості в українській господі завжди до душі...

 То як тут не заплакати?!...

 А цимбали звучали, а Голос «Писанки» виривався на волю, заполонював Жалец і що ж дивного, що на наступні  дні при зустрічі з «Писанкою», на вулицях  міста, словенці піднімали руки в привітанні:  Писанка...

І думається мені, що солістам ТВО Чернівецької обласної філармонії,  народним артистам України Оксані Савчук та Івану Кавацюку оте впізнавання та шанування словенців таки приємно-радісне.

 Співучий  наш народ і мелодійна наша мова.

Директор    Комунального  закладу  Київської обласної ради "Київський обласний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи" Олена Завальська та викладача НУБіП України Сергій  Виговський, заспівали:

Знов зозулі голос чути в  лісі,

Ластівки гніздечко звили в стрісі

Як на мене, то був перебір позитивних емоцій в той день.

Ще була під враженням від «Писанки» і нате вам – «Черемшина», та сама «Черемшина», яку я вечорами співала  на табуретці в нашій сільській хаті, ще при свічці.

І ті зозуля, ластівка, черемшина, вівчар, Черемош... з такою сердечністю та глибиною подані глядачам, і виконавці так чутливо її нам донесли...

Плакала...

Цікаво і пізнавально було побачити народні словенські танці фольклорного  колективу  «Grifon». Інші рухи, костюми на свято, на будень, як і танець святковий чи буденний...

Словенський етно колектив  «Соняшнички»  зачарував глядачів. Зрілі жінки з дошкою для прання, з марокасами, з тамбурином,  з трубами, і мужчини з  гармошками  так подали народні словенські пісні, так їх обіграли, що було зрозуміло все.

Особливо радісно, що на сято 5-річчя «Берегині» завітали і два молоді гармоністи Uroš  Cirkulan  та   Matej  Могu.   Віртуозна, запальна, з рухами,  їх гра винесла нас за межі залу.

Час збігав, Дух  єднання двох словя´нських народів кріпчав, люди танцювали взявшись за руки. Разом.

  • Хвала.
  • Дякую.
  • Хвала лєпо.
  • Дуже дякую.

І ми розуміли словенців, а  словенці розуміли нас, а Берегиня – Галя Маловшек, розуміла нас всіх. І раділа за нас всіх.

 Я мала велике щастя і ще більшу радість познайомитись з Українцями з Італії, твердими патріотами, рідними по Духу Ліліаною  Щербанович, Оксаною Тарас, Андрієм Сушко. Такі Люди з особливої категорії Українців. На загал їх дуже мало, але пізнавши таких Людей один раз, ви вже впізнаватимете їх скрізь, де б вони не були і в якій би країні не жили. Це саме ті Люди, для яких «Україна – понад усе» - смисл життя.

 

До зустрічі,  «Берегиня».

 Святкування закінчилось. Поздоровлення, подарунки, привітання, ювілейний концерт позаду. А ювілейний рік  тільки розпочався - до березня 2018.

Хто не знав чи не встиг, у вас є час на привітання та на гарні слова товариству українців в Словенії «Берегиня» і керівнику Маловшек Галині.

 Останні обійми... останні побажання... потиски рук... щирі слова подяки... враження від святкування і від прийому... змахнута сльоза... і загад на наступну зустріч...

 Автобус вирушив в Україну.

Щасливої Вам дороги, Друзі.

Благополучного повернення на рідну нашу Землю.

І не забувайте, що в Словенії, в місті Жалєц,  живе Галина Іванівна Маловшек, Жінка з великим серцем і ще більшою Душею, щира Патріотка України і невтовний борець... за правду, за українське Слово, за Українську Мову, за Український Нарід,  за Україну...

 26 травня – 30 травня 2017 року.

Тернопіль-Львів – Будапешт- Балатон- Жалєц.

 

Hits: 406
0

Другу-психологу з вдячністю…

Прийшла в церкву стара баба,
Свічок накупила;
Де була яка ікона,
Всюди поліпила. Іще пара остається,
Де їх приліпити?..
«Ага! — каже,— Пошукаю
Святого Микити!» Найшла баба і Микиту —
Святий чорта ціпить!..
Бере одну йому ставить,
Другу чорту ліпить!.. Видять люди й розважають,
Щоб там не ліпила.
«Що ти, бабо,— кажуть,— робиш?
Та ж то вража сила!..» Але баба обернулась:
«Не судіте, люди!
Ніхто того не відає,
Де по смерті буде!.. Чи у небі, чи у пеклі
Скажуть вікувати;
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати!..»

Отак сказав Степан Руданський про значимість приятелів.

Не буду багато мудрствувати, повторю його слова:

Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати!..»

Про приятеля, це про Друга з ФБ, який перейнявся моєю депресію, не депресією; втомою від бездіяльності, і те не так; моєю активною життєвою позицією, але зараз запакованою в обмежені рамки. Ось так буде вірно.

Він сказав, щоб не сиділа в селі, щоб виходила в люди, щоб виривалась з того болота, в яке мене загнали обставини.

Чи я не знала того сама? Таж знала.

Але інколи нам якраз не вистачає отого делікатного поштовху коліна під одне місце, щоб ми зірвались як скажені і помчали далі по житті, несучи благо Україні і радість від роботи собі.

От не знаю, чи поїхала б я на виставку Карини Маловшек до Києва, якби не отримала отой м’який поштовх. Не знаю.

Тут баба надвоє ворожила.

Але чого ворожити, коли коліно було, і вагання щезли?

Їду.

Напакувала рюкзак і сумку гостинцями – вперед.

Галя Маловшек, голова українців в Словенії товариства «Берегиня», з якою ми давно сестри, дарма що не бачились ніколи, але ж бувають такі дива, коли люди відчувають одне одного й через тисячі кілометрів? От і з нами з Галею таке диво сталось. Ми рідні. А Карина – її Доня.

http://svitua.org/index.php/kultura/mystetstvo/item/3876-svoho-nauchaites-i-chuzhoho-ne-tsuraites

Галя сказала, що виставка буде в садибі-музеї Т.Шевченка, на Майдані Незалежності, в провулку Т.Шевченка 8а., біля «Макдональдса», о 13.00.

Я приїжджаю о 12.30, дві зупинки і встигаю якраз.

Все чудово.

Все як задумано.

Якби тільки… якби тільки не мій топографічний кретинізм…

От буває ж таке з людиною. І то причепиться, і вже від нього не відкараскатись до віку. Отак і живемо разом, сваримось-миримось, та не забуваємо ніколи про наші несумістні напрямки.

Я до нього звикла і навіть навчилась перемагати. Записую в деталях на папірець, той папірець в руках перед собою і вперед.

Я не дійду швидше, ніж інші, але таки дійду.

А тут, а тут так все просто. Майдан Незалежності. «Макдональдс».

Що тут записувати? Я ж не ідіотка. Я те все знаю.

Приїжджаю вчасно. Метро. Виходжу… метро «Інститутська»…

Ні, я не так легко вийшла там. Я ще вагалась. Я ще у працівника метрополітену запитувала про музей Шевченка і провулок Шевченка. Я ще думала. Але, коли підійшла до ескалатора і побачила надпис «музей Шевченка» і бульвар Шевченка, всі сумніви розвіялись.

Вийшла. Куди йти?

Куди? Прямо!

Ой, краще таки запитати у таксиста.

Запитую. Принципово на українській мові. Мені відповідає по російськи. Але ж то пусте. Головне, що він каже, що провулку Шевченка в Києві не має, а є бульвар, і я оце саме на ньому.

А 8а?

А 8а ніжє. Упєрьод.

Йду вперед. Ось і музей Шевченка. Все як має бути.

Та він закритий.

Обійшла туди-сюди. Закрито. Йду нижче, бо ж десь мають бути двері відкриті. А може виставку перенесли на інший день? Таке вже було з цією виставкою.

А чого я тоді приїхала?

І тут мій кретинізм став насмішкуватись наді мною, та я не вірю йому, я думаю, що то неспокій перехоплює дихання.

На годиннику без десяти час.

-          Галю, подзвони. Галю, почуй мене й подзвони, бо я загубилась.

Не чує Галя. Галя проїхала 2000 км. без відпочинку, хто там відчує в такій втомливій дорозі.

Та я того не знаю, я чекаю допомоги.

Звідки? Дзвоню пані Марійці Кириленко.

Пані Марійка, як завжди уважно вислухала, та вона не знає Києва аж так, бо живе в Боярці. Радить питати у перехожих.

Питаю.

-          Оце, це тут. Але музей в понеділок закритий.

Щира жіночка перейнялась моєю проблемою і вертається зі мною назад, щоб показати дорогу, яка таки виведе туди, куди й приїхала.

Йду, йду. Все бульвар Шевченка.

Вже час.

Все, вже все почалось. Поки я дійду, вже закінчиться. Можна назад повертатись. І чого ти приперлась сюди? І чого тобі дома не сиділось? – картаю себе й таки плачу.

Знову звертаюсь по допомогу до двох жінок. Одна з них незряча, з паличкою. Ота незряча, розповідає мені, як іти, куди повертати, і так, ніби-то вона все бачить.

Я маю зір, та не бачу куди йти, а жінка не має зору, та бачить дорогу. Ще й пояснює мені так, ніби-то я теж можу так легко ту дорогу знати.

-          Підете отак прямо, потім наліво, потім через місток, а там Прорізна, а далі….

-          Все, - перебиваю я, - далі не буде, бо я вже не знаю куди йти, а ще до Прорізної так далеко.

-          Це недалеко. Слухайте. Звідси підете прямо, потім направо, потім наліво, далі перейдете…

Людиии, що ви всі так мудрите, покажіть просто рукою.

А вправо відносно до чого?

-          Тоді Вам тільки до метро. Тут одна зупинка.

Йду до метро.

Друга година.

Виходжу на Майдан незалежності.

-          Галюююю, ти сказала біля «Макдональдса» а тут-же два!!! «Макдональдси»!!!

Хто має сумнів, що я пішла не до того?

Я таки пішла не туди. Дійшла, обійшла. Не має там такого провулку.

От зараз вигрузю оті гостинці на Хрещатик на купку, а сама назад до «Вокзальної» і додому, бо вже не має моєї сили шукати той провулок. Бо навіть продавці з лотків не чули про такий провулок.

Що робити в такій ситуації, як не плакати?

Я вже дороги не бачу, так рясно ллються сльози.

Та вперто прусь до другого «Макдональдса».

Якийсь чоловік зглянувся на мене, сказав, що біля отого другого є такий провулок!!!

Йду.

Але ж він не сказав, що там, біля «Макдональдса» аж два провулки!!!

Абсолютно логічно, що я йду не в той, що мені треба.

Йду, йду вгору. Вже видко парк. Де ж тут може бути той музей?

Аж великий будинок архітектури, чи інститут, чи ще там щось, але пов’язане з архітектурою.

Біля входу жінка. Я до неї.

Плачу й розповідаю про свою біду.

Жінка слухає уважно й співчутливо.

Слава Богу, отут я точно отримаю допомогу.

-          Слухайте уважно.

Архітектор креслить носком черевика на асфальті лінію.

-          Оце, - і прокреслила пряму лінію, - йде ось так, а далі, - й прокреслила поперек, - буде вулиця…

О, такі лінії якраз по мені, я вся увага.

Слухаю, аж чую:

-          Підете вправо, далі вліво, там по Прорізній, перейдете на …

-          Боже мій, чи Ти від мене відказався?

Чую оту Прорізну, і розумію, що мене відправляють назад.

-          Я щойно звідти.

-          І що, вам те не підходить?

-          Ні. Мені треба провулок. Садибу-музей.

-          Ааа, то це ж тут поряд. Чуть назад і в наступний провулок.

Дякую Тобі, Боже мій. Я таки доберусь нині до того місця, навіть якщо там вже всі розійшлись.

Добралась туди. Заплакана, запухша від сліз, але дійшла.

А далі… а далі Творець нагородив мене за терпіння і за мою звичку доходити до кінця Шляху, навіть якщо той Шлях так тікає від мене.

Виставка була в розпалі. Людей багато.

Побачила свою дорогу Галюсю, обняла її. Ми були щасливі. А ще там зовсім несподівано зустріла пані Людмилу Чечель, ото вже дарунки посипались з неба.

А ще познайомилась з Валечкою Ноздіною з хору «Калиновий цвіт», яка враз припала до мого серця.

І мої важкі пошуки такого простого місця залишились позаду і мої гіркі сльози визивали тільки сміх.

Я була щаслива. Я була в звичному мені та рідному колі Друзів. В більшості незнайомих, та з якими легко порозумітись…

-          Ти їдеш зі мною в Гореничі, – сказала Галя.

-          Добре. Тільки попереджу пані Марійку, що не приїду.

Де ті Гореничі? Що то таке? Що там має бути?

Нічого не знаю. Я просто їду туди, куди їде моя Галинка.

З нами їде мужчина, виявляється, що він з хору «Калиновий цвіт» бувший військовий, приїздив на виставку.

Він розповідає про ті загадкові Гореничі.

Що там місце Сили. Що там колись було велике селище волхвів, які не хотіли пристати до хрещення, і їх, щось 12000 князь Володимир спалив….

Що там маєток Пшонки.

-          То ми їдемо в той маєток? Де ми спатимемо? В готелі?

-          Побачиш.

І я побачила.

Чудових господарів чудового будинку, Наталю Мороз, керівника і хормейстра колективу «Калиновий цвіт», її маму-Патріарха тої родини, чоловіка Миколу, і сестру. А ще велика вівчарка нас зустріла.

Нас зустрічають і приймають, як рідних.

Тільки вівчарка не признає. Та то її така робота.

-          Нас чекає хор о 19.00. Будьте напоготові.

Хор народний. Йому вже 30 років. Пані Наталя переїхала з Росії щоб його очолити, і вже 10 років живе в Гореничах, керує хором і довела колектив до народного.

Та й взагалі, ті Гореничі нараховують щось 15 000 жителів, і мають багатоповерхівки…

Дивні справи в нашій країні. Десь за границями, 2000 жителів і вже містечко чи й місто, а тут людей більше іншого районного центру, а село…

І в тому селі народний хор «Калиновий цвіт».

І він зараз нас чекає.

Мабудь буде репетиція. То цікаво, я сама багато років співала в хорі, завжди готова вчитись інших методик співу.

Та помилилась й тут. Зустріч була в кафе. Дівчата накрили такий стіл, такі вигадки кулінарні, такі їстівні вироби. Признаюсь, я старалась, але попробувала не все…

А ще ми співали. Вірніше, хор співав, бо я вперше чула репертуар «Калинового цвіту». І то, що так мало знаю, ще більше піднесло «Калиновий цвіт» і його керівника. Чудова мелодика. Чудові слова, але по нашому радіо і по ТБ їх не почути, бо російськомовна попса важливіша за таке багатство слова, музики й виконання української пісні.

І знову до горла підкотивсь тугий клубок, готовий пролитись сльозами. Але вже сльозами щастя і радості що є такі люди, що є такий керівник, і що є такий Василь Ростиславович Ревчук, що завітав до нас. Ще недавно сільський голова с.Гореничі, а зараз Депутат Районної ради.

Про Василя Ростиславовича можна і треба говорити безкінечно. Він з когорти людей незвичайних. Він з ще меншої когорти меценатів. А ще він, Василь Ростиславович, велетенської доброти і порядності Людина.

Люблять його в хорі, як брата, як сина, як друга, як рідного з рідних.

Бувають же такі люди.

А я могла й не знати, що такі є. А я думала, що всі депутати йдуть в те депутатство, щоб дбати про себе, аж пан Василь ту мою думку розвіяв вщент.

Горджусь знайомством з таким Патріотом і Українцем. Безмежно вдячна Богу, що прояснює в моїй голові і чітко розмежовує людисьок, людей і ЛЮДЕЙ.

А ще.

А ще я мала зустріч з просто фантастичним мужчиною.

Повністю гармонійним. Його внутрішній світ і його душа поєднані в одно. Його слова і його посмішка зачаровують. М’який і сталевий одночасно. І я була тим мужчиною обнята. Поцілована. І ще… і ще отримала дарунок. Дарунок такий же незвичайний і фантастично прекрасний як і сам мужчина.

А ще я з ним розмовляла. Розповіла про Шевченківську книгу «Та не однаково мені…», і він, о Боже, і він вислухав, підняв на мене очі і запитав: Скільки?

І я видихнула з себе оту велетенську суму з чотирма нулями.

І почула в відповідь: Будемо думати! Будемо на зв’язку.

Отакі дивовижні події відбулись зі мною за цю поїздку до Києва.

Отакі наслідки дав всього один м’який поштовх під одне місце.

А я все думаю, от якби мені та й дали не м’який поштовх, а таки добрячий штовхан, куди б я добігла?

П.С. На другий день, ота собака з гострющими зубами, коли я вийшла вранці, зустріла мене вилянням хвоста.

І знову електричка, назад.

О пів на дванадцяту ночі я на своїй станції. Нікого.

Йти декілька кілометрів польовою дорогою.

На небі повно яскравих зір, але вони так далеко, а я така одна…

Співаю. Йду й співаю на повний голос:

Так уж в мире устоялось, за печалью будет радость

Не бывает худо без добра…

Моя дорога йде вниз, а там, внизу - місток, а під ним річечка, і береги поросли вербами, і попадали від старості одна на другу, і така там мішанина з дерев, сушняку, бур’яну, що навіть вдень проходити той місток неприємно.

А зараз таки ніч. І я одна.

-          Хух, - видихаю повітря, ноги в руки, і стрімголов через той шматок дороги.

Кто-то сделал очень мудро, и послал за ночью утро

Будет завтра лучше, чем вчера

undefined
Hits: 462