Богдан Микитюк – галичанин, який народився, живе і працює в Австралії. Під кінець Другої світової війни його батьки разом із сестрою і бабусею змушені були тікати з України. В таборі для біженців у Німеччині народилися його два брати. Пан Богдан, останній син у сім’ї, зявився на світ вже на зеленому континенті. Нещодавно він приїздив у Галичину, аби провести кілька семінарів і вишколів у Інституті лідерства УКУ. Тут Z зустрівся із ним, аби почути розповідь про унікальну історію родини, життя в еміграції та допомогу українцям і українській діаспорі сьогодні.

– Як Ви опинилися в австралійській діаспорі?

– Я народився в Австралії в українські сім’ї. Тато – з Коломиї, мати – з Івано-Франківська. Через переслідування московськими окупантами вони змушені були виїхати в Німеччину, а відтак емігрувати в Австралію. Але в новому домі не забули про Батьківщину – все життя допомагали українцям і привчили до цього своїх дітей. Тому допомога Україні – це справді наша родинна історія.

 Розкажіть про історію своєї родини. Чому вона була небезпечна для тогочасної влади?

– У нашій родині як по маминій, так і по батькові лінії були незгідні з тогочасною владою. Батькові брати, які значно старші від нього, входили до лав січових стрільців. Після Першої світової війни всі були активними членами УВО, а також ОУН. Старший батьків брат був підприємцем, фондував дуже багато організацій, другий – командиром поліції Коломиї, третій став інвалідом після війни, а четвертий був священиком. Двох старших братів німці розстріляли в Шепарівці.

Батько і мати пережили немало: сиділи у в’язниці за поляків, які арештували всіх членів ОУН після атентату на Пілсудського. А коли у 1939 році прийшли москалі, то батьків вдруге позамикали у тюрмі.

Було страшно. У тюрмі в Івано-Франківську під час допиту майор КГБ сказав моїй мамі: «Любо, чого ти брешеш? Я точно знаю, де ти ходиш і що ти робиш. Але я також знаю, що у тебе є стара мама, вдова – і тільки тому, що в мене теж є стара мама, я на цей раз відпускаю тебе. Але як попадешся в наші руки вдруге, то не вийдеш живою».

 У той час тисячі загинули. Як вдалося врятуватися Вашим батькам?

– У тюрмі була дуже напружена ситуація. Щоби бодай трохи забути про загрозу смерті, важкі будні, в’язні були готові віддати все своє майно, навіть золоті годинники, за звичайні сигарети. Батько був щирим і роздавав свої сигарети іншим – і не лише полоненим, а й сторожам. Зараз у цьому вчинку не побачиш героїзму, але тоді це було чи не єдиним порятунком від психологічних зривів.

Врешті батько дослужився і його записали у бригаду тих, хто пильнував парки й городи в місті. Одної ночі до нього підійшов сторож і каже: «Славку, як підеш завтра на роботу, не вертайся назад. За тобою ніхто не буде стежити. Ти лише іди в протилежну сторону від тюрми. Більше нічого сказати не можемо». Батько так і зробив. І того вечора москалі відступили і замордували всіх в’язнів… Він вижив.

Але свобода була недовгою – невдовзі гестапо знову замкнуло його у тюрмі. Втім, батькові вдалося втекти до Львова. Там зупинився в друга, з яким студіював право. І ось одного разу, коли батько якраз перебував у нього, зателефонувала його знайома пані Скринтович і каже: «Славку, приїжджай до мене, твій брат священик тут». Батько швидко приїхав, але брата не побачив, а бабця відповіла, що то першоквітневий жарт. Годину пізніше жінка батькового друга телефонує тривожним голосом: «Славку, тут гестапо було за тобою».

Знову батькові вдалося врятуватися, знову доля відвернула його від смерті. Але в Україні залишитися таки не довелося. Коли наново прийшли москалі 1944 року, то сказали, що розстріляють усіх незгідних, як ті потраплять їм в руки. Відтак батьки вирішили втікати в Німеччину.

 Як із Німеччини потрапили в Австралію?

– Моя сестра народилася ще в Україні. Далі вирушили в Німеччину. Дорогою померла бабця по мамі. Її поховали біля Відня. Родина зупинилися в місті Байройт у таборі для біженців, де народилися мої брати. Одного файного дня мама з дітьми пішла прогулятись – а коли повернулися до пологового будинку, застали руїни, з яких стирчало два комини. В будівлю влучила бомба. Це було сигналом, що треба їхати далі. Батьки опинилися в Австралії, де згодом народився я.

 Якими є Ваші спогади з дитинства?

– Особливо пам’ятаю дитячі роки. Батько брав мене всюди з собою. Пригадую, як у трирічному віці, замотаний у коцик, я сидів у ногах на Воскресній утрені в четвертій ранку. З татом також я відвідував усі проби хору і драматичного гуртка. Згодом брати і сестра казали, що ми з ним були брати по духу, по серцю, радше співпрацівники, аніж батько і син.

Коли я підріс, ходив до недільної української школи. Далі переїхав у столичне місто Перт для навчання в університеті. Там почав вести активне життя: був головою Спілки української молоді, парафіяльної ради й української громади. Так я зростав українцем у Австралії.

 Як родині вдалося не втратити зв’язок з українцями?

– Тато активно розвивав українську громаду в Австралії, будував народний дім, церкву. Але все ж головним його завданням було допомога українцям в Україні. Кожного місяця, в час виплат зарплат, ходив по кав’ярнях, шукав українців і збирав з них пожертви, котрі пересилав родинам військових, які загинули у Другій світовій війні.

Також надсилав гроші студентам на книжки, щоби сприяти зростанню українських провідників. Батько підтримував Український вільний університет у Мюнхені, тогочасним ректором якого був Володимир Янів. Разом із ним, Володимиром Кубійовичем і братами Степана Бандери батько сидів у одній келії. 

Цікаво, що у нас в обох родинах по батьковій і  маминій лінії були священики. З маминої сторони її дідуся двоюрідний брат був дуже близьким із митрополитом Йосифом Сліпим. А оскільки вже у нашій ґенерації священиків не було, в 1998 році моя сестра Марта подала думку: «Оскільки зараз у нас немає священиків, будемо платити стипендії Львівській духовній семінарії для їх навчання». Відтак нашим обов’язком було продовжити задум батьків.

 Ким Ви працюєте в Австралії?

– Я здобув педагогічну освіту учителя, в університеті досліджував соціологію поселення іммігрантів. Відтак навчав державних працівників і учителів відповідно надавати послуги емігрантам, особливо дітям у школах. У такий спосіб я встиг учителювати практично скрізь: від садочка до шостого рівня магістерської праці. Зараз на пенсії продовжую громадську діяльність, особливо як вихователь молоді. Навчаю новоприбулих українців англійської мови, також викладаю українську дорослим українського походження й австралійцям, що в шлюбі з українцями.

У 2005 році навіть вдалося приїхати в Україну з двадцятьма студентами, котрих я вчив української в Австралії. Якось розповідав їм, як в Україні гуси виходять зі села. Вони з мене сміялися. Я кажу, що спочатку виходить одна гуска, за нею інша… Разом усі ходять, як ті хмарочки на небі. Потім певний час кричать і йдуть додому. І заради тих гусей ми приїхали в Україну (сміється).

 Як сталося, що доля привела Вас до УКУ?

– З УКУ я познайомився через випадкову зустріч з Оксаною Зозуляк з Інституту лідерства та управління УКУ під проводом Олі Зарічинської, керівником відділу розвитку УКУ. Коли вона дізналася, що я працюю з молодими людьми, то запросила мене до інституту зустрітися з студентами. Я погодився і провів декілька семінарів, а також взяв участь у інших вишколах разом з Оленою Карнаух і Наталею Бордун. І став членом дорадчої комісії Інституту.

Одночасно цікавився діяльністю Львівської семінарії. Коли студенти і семінаристи чули, що я з Австралії, то були зацікавлені прийти на зустріч, почути, що я говоритиму. Сьогодні і надалі підтримую зв’язки з семінарією: допоміг організувати бібліотеку, комп’ютерні класи.

У цей час також познайомився з австралійкою Кіррілі Маннінґ, котра відвідала в Україні інтернати для дітей з обмеженими можливостями. Побачивши їх, вона сказала своєму чоловікові: «Бог мене кличе допомагати цим дітям. Я б хотіла повернутися на півставки до університету. Там є програма, за якою відправляють четвертокурсників по ерго-фізіотерапії на стажування до Африки й Індії, помагати дітям з вадами. Я хочу організувати таку програму до України». За згодою чоловіка вона залишила високооплачувану роботу і 2005 року почала програму стажування в Україні.

Коли я почув про це, то вирішив сприяти Кіррілі: познайомив її з тогочасним міністром охорони здоровля Зеновієм Митником і  координатором програми в реабілітаційному центрі «Джерелі» на Сихові Лесею Каландяк, а також з Наталею Климовською, проректором із розвитку та комунікацій УКУ, та Ніною Гайдук із "Львівської політехніки", котрі працювали в подібних сферах. Програма стажування тривала від 2005-го до 2013 року. Але з початком війни університет заборонив студентам їздити в Україну. Це виявилося небезпечно, а університет відповідає за безпеку своїх студентів.

 Ви також допомагаєте пораненим військовим…

– Так. З початком війни Леся Каландяк перейшла працювати до Львівської військової лікарні. А Кіррілі і я пішли їй помагати. Спершу я зібрав кошти на проект реабілітаційної медицини, а зараз вже другий рік фондуємо проект поетапного гіпсування військовиків, котрі мають пошкоджені м’язи рук і ніг.

Також Кіррілі готує майстерні ерго-фізіотерапії для подальшої практики в «Джерелі», Львівській військовій лікарні, УКУ і "Львівській політехніці". Разом ми "вербуємо" волонтерів долучатися до проекту.

 Що мотивує Вас допомагати українцям, зокрема українській молоді?

– Я маю багато залежностей у житті. Але моя найбільша залежність – бачити успіх інших. Тому коли люди, зокрема молодь в Україні, розповідають про свої проекти, мрії, намагаюся всіляко допомогти їм. Усе своє життя стежу за людьми, які роблять щось надзвичайне, і називаю їх ангелами. Я ж називаюся Богдан, наче даний Богом допомагати цим ангелам у будь-який можливий спосіб: руками, ногами, головою і чим тільки можу…

Богдан Микитюк (у центрі) з Лесею Каландяк, головою Асоціації фізичних терапевтів​ ​України, фізичним терапевтом Центру "Джерело"

ДОВІДКА

Богдан МИКИТЮК народився 1950 року в містечку Нортгам (100 км на схід від Перта, столичного міста Західної Австралії). Дружина Катруся, діти Меліса, Христя і Клим.

Отримав диплом учителя (1971) і бакалавра з історії і політики (1978). Здобув звання магістра адміністрації (1997); учитель-виховник, директор школи, yніверситетський дослідник і викладач. Здобув багато державних нагород і дотацій на дослідження імміграційного процесу і напрацювання програм для успішного поселення іммігрантів в Австралії, особливо для новоприбулих іноземних школярів.

Високоповажаний довголітній працівник обласних і верховних австралійських і українських організацій Австралії  секретар СУМ-y і Кредитової спілки "Калина"; голова "Oбнови" (19691975), СУМ-у (19801988), церковного братства (19861989) і "Громади" (19982004); організатор церковного молодіжного xopy, понад 20-ти СУМ-тaбopiв i унікальної виховно-вишкільної програми української молоді  подорож по Україні "Слідами незабутніх предків" (2005).

Голова обласного Українського олімпійського кoмiтeтy (19962000)  господар понад 15-х українських національно-збірних спортивних команд, державних і бізнесових делегацій під час змагань/відвідин Перта, за що нагороджений Верховною Радою України за прислугу розвитку спорту, торгівлі і туризму в Україні. Працював перекладачем-зв’язковим для українських команд на Олімпіаді в Сіднею 2000 року.

Підготувала Оксана ЛЕВАНТОВИЧ

Опубліковано в Українці в світі
Четвер, 20 квітня 2017 09:42

Світ готується до Дня вишиванки!

Цьогоріч Всесвітній День вишиванки припаде на 18 травня! Організатори запевняють: цього року одинадцятий День вишиванки відзначатиме вся планета.

А представники 17 країн вже записали відео-звернення: "Всесвітній день вишиванки. Офіційне промо 2017. Вишиванка єднає українців"

 

- Для того, аби цього року вишиванки 18 травня вдягнули ще більше людей у всьому світі, запустили флешмоб «Вишиванка єднає українців». Кожен у невеличкому відеоролику розповідає про свою вишиванку, викладає це на Фейсбук і передає естафету друзям, - розповідає Леся Воронюк, співорганізаторка Всесвітнього дня вишиванки. - Наразі до флешмобу долучилися, окрім українців, наша діаспора в ОАЕ, Німеччині, Польщі, Канаді, Австралії, США.

Організатори Всесвітнього дня вишиванки закликають студентів у День вишиванки взяти участь у конкурсі на наймасовіше фото у вишиванці на фоні свого навчального закладу.

- Наймасовіше фото – переможець конкурсу - наступного року буде використане у рекламі свята, а студенти, відповідно, стануть обличчями наступного Дня вишиванки, - каже Оксана Добржанська, співорганізаторка Всесвітнього дня вишиванки. – Також студенти отримають символічні подарунки – блокноти і ручки із символікою свята.   

Поки в організаторів кипить робота, українців з різних куточків світу просять долучатися до флешмобу. І, звісно, 18-го травня вдягнути вишиванку.   

Одягніть вишиванку 18 травня!

Вишиванка єднає українців!
Вишиванка – наш генетичний код!

Опубліковано в Українці в світі

 

— Україною зацікавився, коли мені було 12. Дід родом із Закарпаття. Багато розказував про традиції, родину, сімейні цінності. У нас цього немає. Мати умовно українка, батько — араб. У 14 років я сам заробляв на життя, — розповідає дослідник 42-річний Аллан РІДДІК. Він — мовознавець, викладач Австралійського національного університету. — Української навчив дід. Мріяв, щоб я колись побував на його батьківщині. Свого часу він поїхав на заробітки — будувати залізницю. Додому так і не повернувся. Навіть, коли вмирали його рідні, не зміг. Спочатку було дорого, а потім сам зліг.

Що вразило в Україні?

— Убогість. Я приїхав наприкінці 1990-х. Дістався до села Колочава Міжгірського району на Закарпатті, звідки родом дід. Зайшов у магазин і обімлів. У кооперації було навалено все — від жіночих трусів до дорогих парфумів. Приїхав на тиждень, але за три дні страшно захотілося додому. Не міг тут нічого їсти, боявся заразитися. Лише через сім років наважився повернутися. Був готовий до найгіршого, але тут стало краще. Люди окультурилися. З'явилася цивілізація. Сільський магазин перетворився на прийнятну крамничку.

Ви об'їхали близько сотні українських діаспор по світу. Як виникла така ідея?

— У Колочаві розповідали про односельців, які виїхали на роботу й забрали свої родини. Для австралійця — це дико. Захотілося відвідати всі діаспори, щоб зрозуміти українців. Побував у 100 країнах, де вони живуть. Залишилося 52 країни. Там українське населення малочисельне. Наприклад, у Танзанії зареєстровані 20 українців. В Уганді — 11.

Витратив на це два роки. Продовжу цього літа. Гроші на поїздку збираю у соцмережі.

Чого бракує українцям у діаспорах?

— Української влади. Ними ніхто не цікавиться, не допомагає. Звісно, є консульства. Та з будь-якого питання туди не підеш. Має бути зв'язок з Україною. Може, якась соцмережа. Але спілкуватися з людьми повинні досвідчені юристи, психологи, міграційні служби. Чимало переживають, що вдома не матимуть пенсій. Половина українців не хочуть повертатися. Хтось розчарувався через беззаконня, хтось утратив віру в свою державу. Я з подивом дізнався, що уряд досі не прийняв закон про трудових мігрантів. Максимум, який робила українська влада — передавала підручники та літературу. Цього замало. У країнах, де по 300 і 500 тисяч українців, має бути своє телебачення, газети й радіо. Гроші на це повинна виділяти Україна. Ці люди передають чимало валюти в країну. Вони потенційно можуть відбудувати економіку. Але треба знайти механізм залучення тих коштів.

Що робити з країнами, де десяток українців?

— Також надавати інформаційну підтримку. Допомагати їм брати участь у виборах, бути громадянами своєї держави.

Яка з діаспор вразила вас найбільше?

— Ізраїльська. Вона найміцніша. Там збираються не лише для того, щоб організувати додому передачі. А й для того, щоб вирішити проблеми. Я був там на початку 2015 року, коли українці зібрали 100 тисяч доларів на підтримку військових. Також комплекти одягу, взуття, прилади нічного бачення.

5 мільйонів українців легально проживають за кордоном. Такі дані наводить Міністерство закордонних справ України. Неофіційна кількість — удвічі більша. Наймасовіша українська діаспора — 3 млн осіб. Живуть у Росії.

Валентина Мураховська, Gazeta.ua

 
 
 
Опубліковано в Українці в світі

Українці все частіше займаються дослідженням свого родинного дерева. За даними Держархівслужби України, минулого року більше 6 тис. користувачів зверталися до генеалогічної інформації, а самі працівники архівів підготували понад 3 тис. досліджень роду. Що це – дань моді, відкриття доступу до архівів чи зацікавлення власним походженням? Platfor.ma розбиралась, де шукати власних пращурів, як у цьому допомагають технології, та скільки заробляють спеціальні генеалогічні компанії.

Пращур сучасної генеалогії жив ще у Стародавній Греції. У V ст. до н.е. Геродот в «Історії» описав генеалогічні легенди скіфів, і, в принципі, звідти ДНК цієї науки і прослідковується. Справді ретельно родинні зв’язки почали фіксувати у Європі при зародженні феодалізму – тоді підтвердження генеалогічних контактів вимагали при успадкуванні батьківських земель. А вже на початку XX ст. в Російській імперії з’явилися спеціальні установи, в яких проблеми генеалогії вивчали професійно.

В Україні «родинна наука» росте досить стрімко, але у країнах Заходу вона все ж більш розвинута. В першу чергу про це свідчить кількість доступних онлайн архівних даних. «У західному світі багато документів оцифровано та викладено онлайн, тому дослідити свій родовід легше і швидше, – пояснює директор Центру вивчення генеалогії ”Пращур” Віктор Долецький. – Якщо ви увімкнете телевізор у Канаді та США і поклацаєте канали, то обов'язково натрапите на якусь генеалогічну програму».

В Україні охочих оцифровувати архівні документи не так вже й багато. Але у травні 2017 року планується важлива подія: відкриють доступ до онлайн-бази даних www.pra.in.ua. Тут розмістять інформацію про українців, народжених у період 1650-1920 років. Наразі база вже нараховує 2,3 млн осіб і до кінця року її планують поповнити до 3 млн. «Мета проекту – створити велику безкоштовну базу даних, що включає прізвища, імена та місце проживання людей, народжених на території України у цей період, – розказав Platfor.ma керівник проекту Ігор Гошовський. – Ініціатива фінансується моїми власними коштами, а також через систему збору пожертв на сайті».

До запуску онлайн-бази даних Ігор Гошовський створював власне генеалогічне дерево. Зараз його родовід включно з усіма бічними гілками налічує близько 2 тис. осіб. Однією із найцінніших знахідок Ігор вважає фотокопію грамоти Короля Ягайла від 1393 року. У ній монарх подарував пращуру Ігора – Михайлові – земельну ділянку. Також при ретельному дослідженні родинного дерева Ігор Гошовський знайшов спільне із відомими письменниками. «Є дуже далекі зв’язки з Булгаковим та Руданським. А поет Олекса Стефанович був троюрідним братом мого прадіда, – каже Ігор Гошовський. – Якщо брати ще глибше, то рід Гошовських на Галичині у XVI-XVII ст. мав яскравих представників. Зокрема, це останній православний єпископ Перемиської єпархії Юрій».

ГЕНЕАЛОГІЧНИЙ СТАРТ

Перш ніж самому шукати пращурів, треба зробити одну важливу річ: подумати. У Київському генеалогічному товаристві «Родослов» зазначають, що дослідження обов’язково треба починати з роздумів над його метою. Справа в тому, що ця робота забирає не один місяць, а, буває, що й роки. Що повніше ви хочете дізнатись про своє походження, то довше над цим працюватимете. Це хобі потребує чіткої мотивації. «Дослідження дійсно варто почати з невеликої медитації на тему: "Навіщо я це роблю і який результат хочу отримати?" – розповідає керівник "Родослову" Микита Ковальчук. –  Історичний пошук стає важче, йдучи вглиб віків, даних все менше, і доводиться опрацьовувати все більше джерел, щоб знайти хоч якісь крихти інформації».

Якщо все ж впевнені, що вам це потрібно, то наступний крок – зібрати максимум інформації, яка вже є в родині. Це можуть бути документи, спогади, листи, фотографії. Наступний етап – визначити, в які саме архіви йти. Адміністративний поділ України часто змінювався, тому карта пошуку полегшить дослідження в архівах. «Місто або село, в якому проживали наші родичі, може сьогодні входити до Житомирської області, а от в дореволюційному адміністративно-територіальному поділі – до Київської губернії. Наприклад, так з Бердичівом. А значить, дослідження доведеться проводити в архівах Києва та Житомира», – пояснює засновник ресурсу «Генеалогические исследования» Сергій Бурлачко.

ОФЛАЙН-АРХІВ

У кожному обласному центрі зараз працює окремий регіональний державний архів. Також є центральні та галузеві бази, архівні установи Національної академії наук, Міністерства культури та Міністерства освіти і науки. Для генеалогічного дерева залежно від досліджуваних років дані шукають у книгах РАЦСу (з 1917 року) або метричних книгах чи книгах сповіді (з XVII ст.).

Крім того, протягом XVIII-XIX ст. у Російській імперії записували ревізькі казки – це поіменні списки населення, яке зобов’язувалося платити подушний податок. Також тогочасні адміністрації фіксували жителів у переписних книгах, клірових відомостях (перелік священнослужителів), списках виборців, домо-і землевласників, рекрутів, платників податків тощо. Залежно від професії пращура інформацію про нього може бути легше шукати у галузевих архівах. Якщо, наприклад, прадід був військовим, то не завадить заглянути в архіви СБУ чи Міноборони.

ОНЛАЙН-АРХІВ

Цифрові технології дають свої плоди і в генеалогії. У мережі у постійному доступі доступні різні оцифровані документи. Хоча їх кількість поки що порівняно мізерна, при настирливому пошуці можна натрапити на цікаві факти або знайти нові зачіпки для дослідження. «В Україні створити родинне дерево за допомогою інтернет-джерел – поки що фантастика. Онлайн-ресурси можуть бути лише допоміжними джерелами, – розводить руками Віктор Долецький, директор Центру вивчення генеалогії “Пращур”. – Вони дають не більше 5% інформації. Але все ж можуть підказати дуже цінні зачіпки».

Повне родинне дерево розробити онлайн поки неможливо, однак використання різних генеалогічних ресурсів може полегшити пошук. Чимала кількість інформації представлена у базі даних Українського генеалогічного порталу та у «Бекеті». В останньому, наприклад, є зручний територіальний покажчик за сучасним адміністративно-територіальним поділом України. Також по деяких регіонах представлені списки жертв Голодомору та місце зберігання метричних книг конкретного населеного пункту.

Фотографія: depositphotos.com

Для повноцінного пошуку в онлайн-архіві варто переглянути списки репресованихжертв Голодомору та політичного терору СРСРнагороджених за участь у Другій світовій, місця поховання загиблих. Емігрантів легше шукати у відповідних закордонних списках (США 1830-1892, у США з Російської імперії 1834-1897, Нью-Йорк 1892-1924, Аргентина 1882-1932 і так далі), а єврейські корені – у покажчиках за прізвищем. Тобто для онлайн-пошуку інформації про кровних родичів допоможе цілодобовий Google.

АРКУШ + ОЛІВЦІ  VS ІНТЕРНЕТ + ГАДЖЕТ

Майже кожен школяр колись малював власне родинне дерево. «Бабусі, дідусі, мама, тато, брат і я – от і вся моя сім’я», – приблизно такий девіз мають учнівські генеалогічні дослідження, які намальовані на простому аркуші. Але насправді технології дійшли уже і до самого відображення родинного дерева.

У гарну картинку генеалогічні дані згрупують спеціально розроблені сервіси. Більшість із них платні, проте є і винятки. Так, на безкоштовному «Family Tree Builder» створюють, редагують та зберігають сімейну історію онлайн. Тут є база для фото, відео, можна додавати основні дані про предків.

Фотографія: myheritage.com.ua

Багатомовний генеалогічний сайт «Родовід» дозволяє кожному вільно створити власне родове дерево або змінити чи доповнити запис про його сім'ю чи людину. У програмі «Simtree» користувач веде родинну картотеку у вигляді таблиці з різними даними. Також генеалогічні дані систематизують ресурси RootsMagicGenoproСемейная летопись,Agelong Tree.

Для групування великої кількості інформації найкраще підійде Gramps. Це складна програма для серйозного вивчення генеалогії. Її функціонал дозволяє якнайповніше систематизувати та відобразити велику кількість даних генеалогічного дерева.

КОШТОВНЕ ДЕРЕВО

Найлегший варіант дослідити своє родове дерево – це зробити відповідне замовлення у професіоналів. В Україні працює декілька спеціальних агентств, які займаються пошуком генеалогічних даних. Але оскільки таке дослідження – справа не з легких, то і вартість буде чималою.

Ціна замовлення у генеалогічних агенціях залежить від кількості опрацьованих документів та рівня складності. Повне дослідження по одному роду оцінюють від 40 до 120 тис. грн. «За рік ми проводимо близько 30 досліджень, – каже директор Центру вивчення генеалогії “Пращур” Віктор Долецький. – Крім того, також виконуємо близько 200 невеликих замовлень, наприклад, для підтвердження національності чи з'ясування долі пращура».

На противагу спеціальним генеалогічним центрам головний редактор газети «Культура і життя», член правління Національної спілки краєзнавців України Євген Букет переконаний, що свій родовід треба робити самотужки. Він власними силами дослідив своє родинне дерево до 11 покоління. «Якщо немає жодної можливості працювати в архіві самостійно, тоді дійсно треба звертатись по допомогу у спеціальні агентства. Але я раджу всім власний родовід досліджувати особисто», – говорить Євген Букет. В Держархівслужбі Platfor.ma повідомили, що в 2016 році за генеалогічною інформацію до них звертались 6 тис. українців.

ГЕНЕТИЧНЕ ДНК

Новий аспект генеалогії розкрили дослідження ДНК. Такий аналіз не заміняє традиційне родинне дерево, але доповнює його вагомими даними. Генеалогічний ДНК-тест досліджує певні ділянки геному, щоб дізнатись, чи є родові зв’язки між перевіреними особами, а також показати, де ще історично жили люди з такими генами.

«Результати аналізу ДНК – це досить великий файл сирих даних, у якому записано позиції й значення певних ділянок геному. Само по собі для дослідника родоводу це малоінформативно, – пояснює адміністратор Проекту "Українська ДНК" Володимир Боднар, – Проте порівняння результатів з даними інших осіб дає можливість виявляти генетичні зв'язки між окремими особами і ступінь спорідненості між ними, що полегшує пошук спільних предків».

Існує три основних види ДНК-тестів для генеалогії: ДНК Y-хромосоми (або Y-ДНК), ДНК мітохондрії (мтДНК) і аутосомної ДНК (атДНК). Їх проводять декілька компаній. Серед них, наприклад, Family Tree DNA (або FTDNA) та MyHeritageDNA, які висилають тестові набори і в Україну.

Для збільшення шансів відшукати генетичні збіги дехто тестується одночасно в декількох компаніях. Хтось працює з однією, а потім переносить свої результати до іншої. В інтернеті є спеціальний сайт для зберігання генетичних даних ДНК людини. Тут можна безкоштовно завантажити результати аутосомного тесту від компаній AncestryDNA, 23andMe, FTDNA та MyHeritage.

«У цьому плані база даних FTDNA цінніша для дослідників українського родоводу, оскільки містить більше даних, пов'язаних зі Східною Європою, ніж архіви інших компаній, – каже Володимир Боднар. – Вони переводять до своєї бази результати тестів від інших компаній. Більш того, тут дають можливість безкоштовно створювати спеціалізовані проекти на основі своєї бази даних для об'єднання осіб зі спільним родоводом».

Всього таких спеціалізованих проектів у базі даних FTDNA налічується більше ніж 8 тис. Одним із них є «Українська ДНК» (Ukrainian DNA Project). Ініціатива була заснований у квітні 2013 року і працює повністю онлайн. Проектом керують адміністратори-добровольці з числа протестованих осіб, а його учасниками є українці та люди українського походження, які живуть в різних країнах світу. У базі «Української ДНК», наприклад, є результати тестування нащадків окремих княжих родів Русі та гетьманів козацького періоду. Щоправда, інформація про них наразі конфіденційна.

ЕТНОПОРТРЕТ

На основі результатів аутосомного тесту (атДНК) також визначають етнопортрет. Він демонструє співвідношення належності предків до кількох основних популяцій світу останніх 200-300 років. Орієнтовний вигляд етнопортрету такий (приклад компанії FTDNA): 87% – Східна Європа, 6% – Західна і Центральна Європа, 4% – Британські острови, 2% – Мала Азія, 1% – Північна Америка. Для тих українців, у кого серед предків немає нікого з інших далеких етнічних груп, може бути 100 % – Східна Європа.

«Для середнього українця характерні близько 90% східноєвропейських спадкових компонентів з невеликими домішками інших, наприклад, західно- і центральноєвропейської чи малоазійської, – пояснює адміністратор Проекту "Українська ДНК" Володимир Боднар, – Якщо у етнопортреті з'являються значні відхилення чи нехарактерні компоненти, то це може свідчити про наявність серед предків представників інших етнічних груп. Наприклад, декілька відсотків фінсько-сибірських компонентів говорять про наявність пращура з Росії».

Щоправда, кількість протестованих зі Східної Європи поки невелика. Проте з її зростанням тестова компанія зможе розрізняти компоненти за окремими етнічними групами чи країнами. Наприклад, Україна, Польща, Білорусь та інші країни, а з часом – і у межах вже самої України (за етнографічними регіонами: Галичина, Поділля, Полісся тощо). «У Великій Британії тепер ведуться дослідження, які дозволятимуть визначати походження предків з точністю до окремого графства, – порівнює Володимир Боднар. – Але для цього потрібен інший рівень досліджень і тестування».

Вартість визначення генетичного ДНК та етнопортрету коливається від $100 до $500 і залежить від виду тесту. Декілька разів на рік такі компанії проводять святкові розпродажі генетичних тестів за зниженими цінами. Наприклад, до Дня ДНК, Дня матері, Дня батька тощо.

ДНК-тест чи державні документи, онлайн- чи офлайн-архів, самостійний пошук чи замовлення в агентстві  – як досліджувати свої родинні корені – це індивідуальний вибір кожного. Генеалогічне дерево ніколи не завершиться на 5 чи 15 поколінні. Завжди з’являтимуться нові факти і нові зачіпки, а аналіз забиратиме чимало часу, сил і грошей. Але член Національної спілки краєзнавців Євген Букет переконаний, що воно того варто: «Треба лише почати пошук – і відкриття будете робити щодня».

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Текст

ЯНА ЗЕЛЕНА

Джерело: reinvent.platfor.ma

Опубліковано в Цікаво
Середа, 29 березня 2017 14:19

Віршики про весну для дітей

Встала весна

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічає.Шевченко Тарас

Надійшла весна

Надійшла весна прекрасна,
многоцвітна, тепла, ясна,
наче дівчина в вінку.
Зацвіли луги, діброви,
повно гомону, розмови
і пісень в чагарнику.
Франко Іван

Весна

До мого вікна
Підійшла весна,
Розтопилася на шибці
Квітка льодяна.

Крізь прозоре скло
Сонечко зайшло
І поклало теплу руку
На моє чоло.

Видалось мені,
Що лежу я в сні,
Що співає мені мати
Золоті пісні,

Що мене торка
Ніжна і легка,
Наче те весняне сонце,
Мамина рука.Павличко Дмитро

ДО ДІТОЧОК
Годі, діточки, вам спать! 
Час уже давно вставать! 
Гляньте: сонечко сміється, 
В небі жайворонок в’ється. 
В’ється, радісно співає, - 
Вам Великдень сповіщає! 

І весна та чарівниця
Щиро вам несе гостинці: 
Пташки, рибки, звірі наволі, 
І метелик, квітка в полі, - 
Всі весною оживають, 
Весну красну прославляють! 
О. Пчілка

ВЕСНА, ВЕСНА! РАДІЙТЕ, ДІТКИ…
Весна, весна! Радійте, дітки! 
Ховайте швидше саночки! 
Немов пташки, летіть із клітки, - 
З кімнати, з хати у садки. 

А там, в садочках, - сонце, співи. 
В траві фіалки зацвіли…
Джмелі і бджілки загули, 
І скрізь метелики щасливі. 
О. Олесь

МАТИ-Й-МАЧУХА
Тільки сонечко пригріло, 
Мати-й-мачуха з’явилась. 
Серед чорної землі
Сяють Сонечки малі. 

Золотим промінням сяють, 
Нашу землю зігрівають, 
Щоб прокинулась вона
І до нас прийшла весна! 
В. Паронова

ВЕСНЯНИЙ ДОЩ
Дощик теплий, дощик синій
Цілий день співав в долині. 
І під цей весняний спів
У долині луг зацвів. 
В лузі повно квіточок
І маленьких діточок. 
М. Стельмах

Зірка

Зірка не спить
у моєму вікні.
Зірці — не спиться.
Не спиться й мені.

Що я для неї?
А бачиш, зі мною
зірка сумує
теж за весною...

Хочеться зірці
терпкої роси,
хочеться слухать
птахів голоси,
хочеться впасти
під ранок на землю
і загойдатись
на гілці зеленій...

Зірка сумує,
лиш зрідка змигне,
ніби, манюня,
втішає мене,
ніби шепоче:
— Скоро ж — весна.

Я засинаю —
й вона засина...Костецький Анатолій

Веснянка

— Весна прийшла!
Тепло знайшла! —
Кричать дівчатка й хлопчики.

— Цвірінь-цвірінь!
Журбу покинь! —
Клопочуться горобчики.

Приліз дідок,
Зліз на горбок,—
У хаті буть не хочеться.

Тепляк дмухнув,
Крилом махнув,
По бороді лоскочеться.

Все ожило,
Все розцвіло,
І рій дітей привітненьких

На той горбок
Несе вінок
З фіалочок блакитненьких.Глібов Леонід

КІТ, ЗИМА ТА ВЕСНА

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.
Коли чує він — зима
Його біла підзива:

Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

Бо я чорний,— каже кіт,—
Я лишаю чорний слід,

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна! —

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!Вінграновський Микола

Чекання

Навесні, коли бузок
Хоче зацвітати,
Виглядає ластівок
Наша біла хата.

Ми подвір'я підмели,
Висіяли квіти,
А весні допомогли
Яблуні білити.

І розчистили струмок,
Що тече з діброви...
До прильоту ластівок
Все у нас готово.Качан Анатолій

Весняні дарунки

Весна дарує кожному,
що треба і що хочеться.

Полям — сніги поталі,
лісам — траву і листя,
птахам, які вертають,
дарує рідні гнізда.

По жмені ластовиння
весна дарує дітям,
а мамам — ранки сині
та перші ніжні квіти.

Річкам дарує воду,
зернинам — теплу землю,
а сіячам — роботу,
почесну і веселу.Костецький Анатолій

Травень

По травах шовкових, 
Лісах та дібровах 
Травень блукає, 
На сопілці грає,

І де він проходить – 
То там жито сходить, 
У садочках пишно
Розцвітають вишні.

В малих козенят, 
Веселих ягнят 
Прорізались трішки 
Молоденькі ріжки.Коваленко Олена

Пісенька-весняночка

Лугом поміж квітами я іду,
Пісеньку-весняночку я веду.
Склала я цю пісеньку голосну
Про гаряче сонечко, про весну.
Батьківщино сонячна, рідний край!
Тут топчу я стежечку з краю в край
І тягнусь, мов квіточка, в висоту.
Лугом поміж квітами я іду,
Пісеньку-весняночку я веду.
І лунає пісенька скрізь моя:
Батьківщину сонячну славлю я!Компанієць Лідія

Опубліковано в Освіта

Завдяки поєднанню запальних музичних ритмів, яскравого шоу та незвичайних образів румунський гурту "Transylvania" здобув шалений успіх на найвідоміших фестивальних майданчиках Європи. Популярності в Україні музикантам додасть франківський силач Василь Вірастюк, який знявся у кліпі цього загадкового гурту.

Володар титулу "Найсильніша людина планети" франківець Василь Вірастюк теж не залишився байдужим до музики гурту і без вагань погодився на пропозицію, інформує Бліц-Інфо, передають "Стожари".

За легендою Vlad Damian (соліст) та професор Constantine Zgomot (dj) прибули з далекого минулого часу. Музиканти гурту – частковомеханічні роботи, а їх інструменти – механізми, зроблені з клепаного металу, мідних труб і дерева. Все це творіння божевільного, але талановитого професора.

Зауважимо, що впродовж 2015 року пісні гурту Transylvania були в топ-рейтингах найвпливовіших хіт-парадів Великобританії. Якісне звучання гурту забезпечує всесвітньо відома англійська студія «Wave 365 Media». 

Відео готують на пісню "Temero" із нового альбому гурту "Mr. Vlad". До зйомок було залучено справжніх фанатів гурту. Тож, поруч із Василем Вірастюком і містичними музикантами у кліпі з’являться звичайні люди, які покажуть, що балканські мелодії не можуть лишити байдужим абсолютно нікого.

Сам Василь зізнався, що відтепер із задоволенням слухає пісні Transylvania у своєму автомобілі і вдома.

У Європі цей колектив називають не просто музичним гуртом, а цілим проектом. Його учасники стали засновниками нового стилю у музиці. В одному з інтерв'ю хлопці розповідали: 

"Ми намагаємося зробити щось зовсім нове. Це особлива музика. Ми комбінуємо мотиви з Буковини, всієї Румунії, Молдови, Балкан і ще з різних куточків планети, фактично з кожної країни світу. Це не означає, що наша музика саме звідти".

"Особливість нашого стилю полягає у тісному зв’язку зі стародавністю. Він унікальний. Ніхто, повторюю, ніхто, крім нас, не грає таку музику, справжню трансільванську музику. До речі, ми навіть не думали, що цей стародавній ритм так ідеально підходить для сучасності, техно-біту. Ми пишаємося тим, що стали засновниками нового напрямку у музиці".

Опубліковано в Музика

Мобілізувати зусилля для спорудження пам’ятника Великому Кобзарю в Австралії закликав українську громаду Австралії посол України Микола Кулініч.

«На сьогодні налічується 1384 пам’ятники Тарасу Шевченку у світі. Вони споруджені від Китаю до Бразилії, але в Австралії його немає. Настав час подумати i мобілізувати свої зусилля для встановлення монументу Великому Кобзарю в Австралії. І не важливо, де він буде – в Сіднеї чи Мельбурні, Аделаїді чи Перті, Канберрі чи Брізбені, українці у світі отримають ще одне місце, де зможуть збиратися і ширити славу поета», – наголосив посол під час шевченківського заходу в Канберрi.

Цьогорічні урочистості на честь 203-ї річниці від Дня народження Тараса Шевченка в австралійській столиці, завершили цикл святкувань в усій Австралії.

Головною родзинкою свята стали виступи дітей. З чудовою патріотичною концертною програмою «Свою Україну любіть» до Канберри приїхали учні Рідної братської школи імені святого Андрія з Сіднея (директор Одарка Брецко). До їх виступу приєдналися дітки із нещодавно відновленої української Рідної школи імені Лесі Українки у Канберрі.

Численні представники та гості австралійської столиці, які були присутні на святі, тепло привітали молодих, але дуже професійних виконавців, а голова українського дипломатичного представництва Микола Кулініч підкреслив, що збереження українських традицій молодим поколінням австралійської громади є запорукою її розвитку і збереження у майбутньому.

Під час свята було вручено дипломи фіналістам міжнародного художнього дитячого конкурсу «Де я, там мій прапор» Стефанії та Софії Мандзій, робота яких 6 квітня ц. р. буде презентована у числі найкращих у виставковому центрі Адміністрації Президента України.

Опубліковано в Українці в світі

Письменниця Наташа Водін отримала премію Книжкової виставки у Ляйпцигу за твір "Вона родом з Маріуполя" про свою матір-остарбайтера в категорії "белетристика".

Головну премію у жанрі белетристики на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2017 року присудили за роман "Вона родом з Маріуполя" німецької письменниці Наташі Водін. Як повідомило у четвер, 23 березня, журі у Лейпцигу, авторка отримає 15 тисяч євро.

Водін Наташа народилася в Німеччині у родині так званих "остарбайтерів", яких вивезли з України на примусові роботи до Німеччини у 1943 році.  Мати Наташі, Євгенія Іващенко, жила перед Другою світовою війною в Маріуполі. Євгенії Іващенко було лише 23 роки, коли вона разом зі своїм чоловіком, набагато старшим за неї, опинилась у "третьому рейху". Поїхали вони з Маріуполя добровільно, повіривши в нацистську пропаганду про райське життя "остарбайтерів" у Німеччині, або через страх перед приходом Червоної армії (Євгенія Іващенко працювала в Маріуполі на німецькій біржі праці, наслідком чого після звільнення від нацистської окупації стали б неминучі репресії), або примусово, як більшість "остарбайтерів", - сьогодні з'ясувати вже не можливо. Після тяжкої психічної хвороби мати Наташі Водін покінчила життя самогубством у жовтні 1956 року, залишивши двох доньок: Наташі було десять років, а її сестрі - лише чотири. Авторка виросла у таборі для "переміщених осіб", а після самогубства матері виховувалась у католицькому дитбудинку для дівчаток.

Наташа Водін знала про свою матір небагато. Та рідко розповідала про дитинство і ніколи - про життя у "третьому рейху". Євгенія Іващенко належала до покоління, яке прожило вкрай важке життя. Її біографія - біографія епохи: громадянська війна, Голодомор, сталінський терор, війна, окупація, чужина... "Моя бідна, маленька, божевільна мати, яка прийшла з пекельної пітьми кривавого ХХ століття", - пише про неї Наташа Водін. Із Маріуполя вона привезла стару іконку і три чорно-білих світлини. На двох було знято її саму, на третій - "дідуся із двома знайомими", як підписала на зворотному боці її мати. І жодних імен.

Займаючись літературними перекладами з російської, Наташа неодноразово бувала в Радянському Союзі в 1970-1980-тих роках, але, судячи з того, що вона розповідає у своїй книжці, не робила жодних спроб дізнатися про минуле матері, а значить, і про своє власне. Лише зовсім нещодавно Наташа Водін, вже професійна письменниця, вирішила все-таки це зробити. Результатом і стала книжка "Вона родом з Маріуполя", центральною постаттю якої є мати авторки.

Болючі пошуки материнського коріння, у тому числі в Маріуполі, описані у книжці, принесли нині 71-річній письменниці престижну нагороду. Як авторка романів про відчуженість, втрату коріння, аутсайдерство, старіння жінки Наташа Водін отримала репутацію "оспівувачки темних тонів" .

Опубліковано в Література