7 липня – 96 років від дня народження відомого мецената і подвижника української культури Петра Яцика (1921-2001)

Яцик Петро Дмитрович — канадський підприємець українського походження, відомий меценат і філантроп. Зробив великий вклад у фінансування українознавства на Заході. Петро Яцик є одним із спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США),Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. П. Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн. доларів), Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті.

Петро Яцик пожертвував мільйон доларів на історичні дослідження при Канадському інституті українських студій (КІУС) в Едмонтоні. Завдяки П. Яцику відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті. З його допомогою видано багато наукових монографій з історії України (зокрема переклад Історії України-Руси М. С. Грушевського на англійську мову), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума пожертв мецената на українські інституції перевищує 16 мільйонів доларів.

Петра Яцика нагороджено «Почесною відзнакою Президента України» у 1996 році, а до свого вісімдесятиліття — орденом князя Ярослава Мудрого Указом Президента України Л. Д. Кучми.

КОРОТКА БІОГРАФІЯ

Петро Яцик народився у 1921 році в селі Верхнє Синьовидне на Львівщині. Після Другої світової війни опинився в таборі переміщених осіб у Німеччині, з якого переправся до Канади. Працював на різних роботах, торгував книгами, меблями, а згодом перейшов у житлове будівництво. Сьогодні його фірми знають не лише у Торонто, а й усій провінції Онтаріо.

Ще з кінця 50-тих років Петро Яцик почав направляти значні кошти на реалізацію різноманітних наукових та культурних проектів української діаспори. Він став першим меценатом багатотомної «Енциклопедії українознавства», що видавалися у повоєнні роки. Найбільш відомим проектом, профінансованим П. Яциком, стало видання англійською мовою «Історії України-Руси» М.Грушевського. На переклад і друк цієї монументальної праці меценат пожертвував 15 млн. доларів.

Благодійницька діяльність П.Яцика зробила його знаним і популярним серед українців у західному світі.

Петра Яцика обирають почесним доктором права Гарвардського університету, він входив до Наглядової ради Колумбійського університету, став науковим консультантом Альбертського і Торонтського університетів.

Він уперше виступив з пропозицією проведення в Україні мовного конкурсу серед молоді. Цю ідею підтримала Ліга українських меценатів, що об’єднує представників бізнесу багатьох країн світу. Вони надали спонсорську підтримку у проведенні конкурсу та нагородженні його переможців. Вагомий внесок у фінансуванні конкурсу зробив сам Петро Яцик.

Перший Міжнародний конкурс знавців української мови було проведено у 2000 році.

2003 року у 4 Міжнародному конкурсі знавців української мови взяло участь 5 млн. осіб. Цей конкурс проходив уже без участі його ініціатора та мецената – Петро Яцик пішов із життя.

За рішенням Ліги українських меценатів, конкурсу було присвоєно ім’я Петра Яцика.

Опубліковано в Видатні українці

Нещодавно наші колеги з української редакції "Стожари" познайомились з чудовим колективом одного із наймолодших архівів України – Центральний державний архів зарубіжної україніки (ЦДАЗУ). 

У цій статті ми розповімо про молоду, але потужну науково-архівну установу, яка зберігає документальну спадщину не тільки України, а й української діаспори всього світу.

Центральний державний архів зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) нещодавно відзначив своє перше десятиліття.

Архів було створено 2007 року, як координаційний центр з питань роботи з документами архівної україніки, що зберігаються в інших державних архівах та архівних підрозділах організацій та громадських об'єднань, в інших юридичних осіб України, а також у громадян України, іноземців та осіб без громадянства.

 

 

 

 

 

 

 

 

З перших днів свого існування ЦДАЗУ активно поповнюється цікавими документами, що були в різні історичні періоди вивезені за кордон чи створені за кордоном, але відбивають події історії України в її сучасних кордонах, або є історико-культурним надбанням зарубіжного українства, які на законних підставах надійшли у власність України і внесені до Національного архівного фонду (у т. ч. зібрання архівних документів або складові частини архівів і бібліотек, фонди/колекції особистого походження, історичні документи, літературні рукописи, автографи, фотографії, рукописні книги, колекції, копії документів дипломатичних місій тощо).

Так, на зберіганні в ЦДАЗУ перебувають документи з історії суспільно-політичного, культурного та духовного (релігійного) життя зарубіжного українства ХХ ст. – поч. ХХІ ст., рідкісні рукописні книги та стародруки середини XVI – поч. XX ст., раритетні книжкові та періодичні україномовні видання, що виходили друком у багатьох країнах світу (Австрія, Канада, Німеччина, Польща, США, Франція, Чехословаччина та ін.), та музейні предмети.

Вагоме місце серед фондів архіву посідають цінні картографічні та філокартичні документи XIX–XX ст., метричні книги греко-католицьких парафій Пряшівщини за 1779–1885 рр.

За 10 років працівники архіву налагодили контакти з представниками української діаспори багатьох країн світу, зокрема, з донькою митців Василя та Антоніни Цибульських – Анною Цибульською (Австралія); донькою історика та громадського діяча Романа Бжеського – Маргаритою Бжеською-Андраде (Бразилія); доньками відомого громадсько-політичного діяча Павла Дорожинського – Лярисою та Оксаною Струк-Дорожинськими (Канада); головою Об’єднання українців «Закерзоння» в Торонто (Канада) – Мирославом Іваником; директором Бібліотеки та Архіву ім. Т. Шевченка Союзу Українців у Великій Британії – Людмилою Пекарською; директором Українського музею-архіву у Клівленді (США) – Андрієм Фединським; родинами відомих громадських діячів – Раїси та св. п. Валентина Кохно, Петра та Ольги Матул (США) та багатьох інших.

 

У рамках співпраці з ЦДАЗУ та з метою ознайомлення українців усього світу з безцінним спадком нашого народу, що входить до колекції архіву, Портал української діаспори "Стожари" буде розміщувати на своїх сторінках матеріали з архівних фондів, зокрема маловідомі докумети та коротку інформацію про них.

Опубліковано в Україна

В рамках програми 2017 року на честь 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між Австралією і Україною, а також відзначення 70-річчя поселення українців в Австралії 21 червня в Музеї української діаспори відбулося відкриття виставкового проекту «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана».

Вперше в Україні експонуються понад 60 творів живопису та графіки шести українсько-австралійських художників з колекцій київського Музею української діаспори та Бережанського краєзнавчого музею. Cеред них представники третьої хвилі еміграції – Володимир Савчак, Тимофій Мессак, Петро Кравченко, Степан Хвиля, Леонід Денисенко та сучасна австралійська художниця українського походження Світлана Солдатова.

П’ятеро з представлених митців належать до покоління, доля якого була пошматована Другою світовою війною, геополітичними потрясіннями в Європі та радянським тоталітарним режимом.

Художники потрапили до Австралії по закінченню війни в 1948-1949 роках, тікаючи якомога далі від неминучої розправи. З собою на Зелений континент митці привезли українську культуру, познайомивши місцеве населення Австралії з традиціями та мистецтвом своєї Батьківщини.

Далеко від рідної землі українські австралійці плекали національну ідею в своїй творчості, зберігали та відтворювали архетипні для української культури сюжети, мріяли про створення незалежної держави. Поміж інших робіт на виставці представлене полотно Володимира Савчака «Мійіконостас», створене в 1983 році та підписане автором: «Тут спочивають ті, які життя віддали в боротьбі за волю України».

В проекті представлені роботи різних періодів творчості митців - від ранніх творів 1940-их років, створених в повоєнній Європі, до пізніх, написаних на зламі ХХ-ХХІ століть.

На виставці також представлені картини, в яких митці відобразили незвичайну культуру й унікальну природу Австралії: залиті сонцем місцеві пейзажі, екзотичні поселення аборигенів, портрети корінних жителів Зеленого континенту. Серед них – «Останній абориген» Степана Хвилі, що вдивляється в червоне безмежжя всесвіту.

Особливу атмосферу проекту створюють унікальні архівні відео: сюжети з відкриттів ретроспективних виставок художників та інтерв’ю, відзняті у їхніх помешканнях в Австралії. З екранів лунають голоси митців, створюючи ілюзію їхньої присутності у стінах музею.

Триватиме виставка «Художники-Амбасадори. Українська Австраліана» до 24 вересня 2017 року.

Проект здійснено за підтримки Посольства Австралії в Україні та за участі Бережанського краєзнавчого музею. Інформаційний партнер – журнал «Антиквар».

 

 

Музей української діаспори

м. Київ, вул. Московська, 40-б.

Тел.: (044) 280 6418.

E-mail: museum.diaspora@gmail.com.

Facebook: https://www.facebook.com/MuseumUkrainianDiaspora/ .

Опубліковано в Цікаво

«Картини, що зображають пасіку, то не просто пейзажні полотна. В них відчуваються незрівняний запах меду, чується рівномірний гул бджіл та вібрує енергетика злагодженої праці бджолиної сім’ї».

Прокопович Петро Іванович народився 12 липня (29 червня) 1775 року у с. Митченках поблизу Батурина на Чернігівщині. Його батько – священик-шляхтич, представник старшинського козацького роду, з якого був знаменитий Феофан Прокопович. Петро у 11 років став студентом богословського класу Київської духовної академії, де провчився 8 літ. Випускник досконало знав грецьку, латину, німецьку, польську, угорську, французьку.

Петро Прокопович бажав працювати вчителем, мріяв про університет, але роботи не знайшов, тому за порадою тата подався до військової школи Переяславського полку. Після закінчення школи юний корнет на посаді кресляра розбудовував Одесу. Чотири роки прослужив Петро Прокопович у війську, брав участь у персидській та кавказькій війни, його вміння відзначав О.Суворов. Корнет, який вільно володів мовами, закінчив клас риторики в академії на відмінно, був призначений ад’ютантом генерала Боура. Та військова кар’єра в усі часи робилася на паркеті чи в ліжку, тому 23-річний бравий гусар, поручник подав у відставку.

Батько не зрозумів, чому син відмовився від військової та цивільної служби і вказав йому на двері. Подався Петро гостювати до молодшого брата. Вихідної допомоги, отриманої при звільненні, вистачило Петру Івановичу на придбання трьох десятин землі та 37 вуликів, побудував хатку для себе, примітивну винокурню — для прожиття. І почав відставник шукати бджолярів, розпитував їх, робив записи, навчився сам довбати вулики-дуплянки. Доглядав власні рої бджіл, спостерігав, узагальнював, виписав закордонні журнали: по краплинах збирав досвід кращих пасічників. У вересні 1801 року страшна пожежа знищила будиночок «поміщика» та винокурню. 26-річний відставний поручик нашвидкуруч викопав землянку і поселився в ній, всю зиму він майстрував вулики-дуплянки, на що витратив останні 10 рублів, вихоплених із вогню. Доля укусила Петра, і дала меду: бджоли стали його «стартовим капіталом», за 8 років він мав 580 вуликів.
На пасіці у сяйві медового проміння Петро побачив свою суджену, одружився, пішли діти. Син Степан хвостиком ходив за батьком, з пуп’янку вчився бджолярству, але боявся дивитися, коли для вибирання меду обкурювали сіркою бджолині сім’ї в колодах. Степанко плакав, коли гинули бджоли, відмовлявся їсти мед. От і ламав голову Петро Іванович, як зробити, щоб комахи не гинули…
1624726dcf1d6422157fe05ee939d6ef

Фантастичної Новорічної ночі 1814 р. він побачив у сні розбірний рамковий вулик: «В конце 1813 года мгновенно представился мне план дощатого втулочного улья». І першим у світі Прокопович створив втулковий вулик, з якого можна було відбирати мед, не знищуючи бджіл. Він першим застосував біління воску сонцем.

Обжилися Прокоповичі, прийшов достаток, можна було придбати «золотий батон», але Петро Іванович повернув кошти на інше. У 1828 році П. І. Прокопович заснував у селі Митченки на Чернігівщині першу в історії світу школу пасічників з 2-х річним терміном навчання. Викладання велося українською мовою. Прокопович створив спеціальну азбуку для неписьменних бджолярів, розробив методику ліквідації неписьменності за два тижні. Уроки Прокоповича були цікавими; він охоче ділився мудрістю, викладав «живою і захоплюючою мовою вмів і любив з радістю і готовністю передавати те, що придбав довгим і постійним трудом і спостереженнями».

Написав він 60 праць, серед яких «Грамота бджоляра» (1836), «Школа бджолярства». Друкуючи наукові розвідки про види бджолиних маток, про типи характерів бджіл, про лікування комах, про умови зимування, про пасовища для бджіл, П. І. Прокопович часто фахові терміни подавав українською мовою без російських відповідників. Саме Прокопович розробив бджолину термінологію для Східної Європи.
sr


При школі було кілька власних учбово-промислових пасік. Його бджільницьке господарство було найбільшим у світі, налічувало близько десяти тисяч сімей, у тому числі немало рекордисток. Мав великі поля нектародайних квітів, найчастіше сіяв синяк – медонос.

У 1830 р. школа була перенесена в с. Пальчики. За роки свого існування школа випустила до тисячі бджолярів, пасічників-інструкторів.

Прокопович став знаменитістю: до нього приїздили у гості Микола Костомаров, Михайло Максимович.
076

У 1843 році Тарас Шевченко перебував у гетьманській столиці та заїхав у Пальчики, побував у домівці вченого, у школі. Про цю зустріч Кобзар писав: «Там, коло Батурина, живе наш великий пасічник Прокопович». У Прокоповича під Батурином Шевченко зробив малюнок «На пасіці», зобразив чоловіка, який довбає вулик-дуплянку (Національний музей Тараса Шевченка АН УРСР, інв. № ж – 105).

«Славного українського бджоляра» Тарас Григорович описав у повісті «Близнюки»: «З’їжджу тижнів на два, три до Батурина. Там, біля Батурина десь, живе наш великий пасічник Прокопович. Послухаю його розумних розмов …».
Пасіку Прокоповича відвідав імператор Микола I, після чого наказав укласти угоду про постійні поставки меду до царського двору. Якось Прокопович надіслав на ім’я імператора прохання «задля збереження чистоти меду» змінити проект залізниці Москва-Київ, щоб замість Глухова і Батурина вона пролягла через Конотоп і Бахмач. Цар дозволив – і Прокопович із власної кишені оплатив перенесення залізниці.

Петро Прокопович написав свої праці українською мовою і бажав купити власну друкарню для їх видання, звернувся до імператора «височайше дозволити», але дозволу не одержав. Довелося друкуватися у російських фахових журналах. Після смерті Петра Івановича його учні видали лекції вченого російською мовою, які одразу ж були перекладені німецькою, французькою, польською.

Навіть у кінці життя Прокопович дбав про молоду зміну бджолярів. У одному з листів він писав: «Обійшовши школу, набиваю ноги і вони ниють. Щоб зменшити біль, занурюю їх на годину-дві у холодну воду і ремствую, що не можу вже відвідати щовечора 200-річних лип».
Помер 75-річний Прокопович 3 квітня 1850 року й похований у склепі під 200-річними липами у Пальчиках.
Син Степан продовжив справу батька, упродовж 29 років утримував школу.

Онук Прокоповича В’ячеслав був чи не єдиним головою уряду УНР, який не накрався, не набрався, а лишив світлу пам’ять по собі.

У 1879 р. Степан несподівано помер. Уряд одразу ж наклав арешт на шкільне майно, не описавши його. Через це школу фактично було пограбовано — разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули рукопис невиданої книги Петра Прокоповича й навіть його портрети.
1c7baf08ae6a9236c385f5e6df7a5aa5
У 1975 році ім’я Прокоповича було присвоєно Українській дослідній станції (тепер інститутові) бджільництва у Гадячі. Художник Олександр Кошель відтворив образ великого пасічника на поштовій марці. Поет Віктор Коломієць написав поему «Пастух бджіл», присвячену П.Прокоповичу.

 Ганна Черкаська, UAHistory

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Український народ заслуговує на більшу повагу в Європі та підтримку з боку Євросоюзу, - заявив президент Європейської ради під час спільного брифінгу з главою української держави Петром Порошенком.

«Дорогі українські друзі. Я хочу вас привітати та подякувати вам. Привітати з тим, що, попри драматичні обставини і різні перешкоди, незважаючи на війну на сході України, ви змогли отримати безвізовий режим. І хочу подякувати вам за вашу проєвропейську рішучість. І мужність, з якою ви захищаєте вашу незалежність», - сказав Президент Європейської ради.

Він наголосив, що за ці успіхи українці заплатили, на жаль, і кров’ю.

«Ви заслужили усього, чого ви досягли. І саме тому в Європі цьому аплодують і підтримують вас. Хоча я знаю, що цього не достатньо. Ви маєте право очікувати на більше. Ви також маєте право пишатися собою», - наголосив уск.

Він також повідомив, що через кілька тижнів буде закінчена робота над асоціацією Україна-ЄС.

“Це стане наступним кроком на шляху до стабільності держави і зростання економіки”, – резюмував Туск.

Опубліковано в Світ

 

 

Справжня Україна - вона в обличчях людей, у їх думках, мріях та блиску очей.

Старовинні фотографії показують, як жили, одягались та відзначали важливі події у різних куточках нашої Батьківщини. Як жили полішуки, гуцули, лемки, бойки.

Дивовижні портретні та репортажні сцени дозволяють проникнутись атмосферою тих часів.

Бідні та заможні українці, у містах та селах, про що вони думали, про що мріяли, яким було їхнє життя.

Старі фотографії володіють якоюсь заворожуючою силою, переносять у далекі часи, змушують задуматись згадати своє своє коріння, а відповідно - краще зрозуміти себе.

 

 

Весільна група в зимовому одязі. Поділля. Початок ХХ століття. 

Молоде подружжя.1916 рік. Місто Бобровиця на Чернігівщині. 

Українська жінка. Фото невідомого автора, 1890-ті


 1913 р. Заліщики. родина Королів

Покуття Наддністрянка. Фото Й. Щербецького. 1930-і

Весільна пара з Покуття. с. Корнич. 1920 р. Світлина зі збірки І. Гончара, Музей Івана Гончара, м. Київ

На Полтавщині. Фото невідомого автора, 1890-ті.

Гуцули. 20-30-і рр. ХХ ст.

Городенківський район, село Тишківці

Дивом збережена шлюбна знимка з 1917 р.

Хор " Вірли". Відомий у кінці 80-х та на початку 90-х виконанням (відродженням) тоді заборонених: гімну України " ще не вмерла Україна", гаївок, колядок,вертепів, патріотичних українських пісень і багатьох обрядів. Керівник хору Марія Процевят.

Фото 1954 року від Марії Корчевської

Опубліковано в Скарбниця спогадів

Доступ до бази є безкоштовним.  

Станом на червень 2017 року база проекту нараховує 2,5 млн осіб, ідеться в повідомленні на сайті проекту. План розвитку проекту передбачає, що на початок 2018, року вона виросте до 3 млн осіб, а в 2019 році – сягне 4 млн.

Сайт інтерактивний. Користувач може додавати в базу свою власну інформацію, або редагувати існуючі записи.

Також, існує можливість будувати своє генеалогічне дерево.

Розроблена програмістами система "pra analytics" щодня зіставлятиме оновлення бази проекту з родоводом користувача і в випадку знаходження потенційних зав’язків повідомлятиме його про це (цей функціонал запрацює у липні 2017 року).

"Окрім безкоштовного доступу до бази (навігація передабачає пошук за прізвищем, діапазоном дат, регіоном, по мапі тощо), ми створили розділ для волонтерів. Для них на сайті викладена перша порція з ще не опрацьованих сканів та фотокопій. Наступні порції будуть викладатися що 2-3 тижні.

Кожен відвідувач при реєстрації отримує власний профіль і можливість створення родового дерева. Наша система автоматично аналізуватиме введені вами дані і у випадку співпадіння пропонуватиме варіанти розширення родоводу (ця система наразі ще тестується і ми очікуємо, що в липні вона запрацює для усіх користувачів)", – повідомляють на сторінці проекту у "Фейсбуці".

На даний момент при формуванні бази з-поміж інших джерел можна виділити наступні:

  • Метричні книги та Сповідальні розписи, як православні, так і католицькі, а також чеських і німецьких колоністів (роботи тривають)
  • Списки виборців у Сейм по західноукраїнських областях (опрацьовано три гміни, у планах опрацювати усі).
  • Присяжні списки мешканців Поділля та Волині 1793 року
  • Присяжні списки 1654 року (роботи тривають)
  • Списки втрат вояків Австро-Угорської Армії з Галичини (опрацьовано частково, роботи тривають)
  • Списки вояків Російської армії Першої світової (опрацьовано частково, роботи тривають)
  • Списки вояків Червоної армії, редакції 1926 року
  • Списки вояків Радянсько-Фінської війни з України
  • Єпархіальні відомості Волинської і Подільської губернії, а також ""Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии"
  • Воєводські вісники (Волинський, Львівський, Тернопільський, Станіславський)
  • В’язні концтаборів (Талергоф, радянські полонені, Береза Картузька тощо)
  • Списки репресованих (опрацьовано частково, роботи тривають)
  • Адресні книги міст кінця. XIX – поч. XX століття (опрацьовано частково, роботи тривають)
  • Адресні та Пам’ятні книги губерній, що охоплювали терени сучасної України (опрацьовано частково, роботи тривають)

Дані внесені користувачами сайту та волонтерами. У планах керівників проекту – розпочати найближчим часом опрацювання таких джерел:

  • Перепис населення Київської губернії 1897 року.
  • Румянцевський опис Малоросії.

Команда проекту обіцяє, що ще принаймні два наступні тижні сайт працюватиме в режимі бета-тестування.

Джерело: Історична правда

Опубліковано в Цікаво
Середа, 07 червня 2017 07:14

Українці про службу в армії США

Армія повністю забезпечує мою сім'ю...

Також армія США - один із найшвидших варіантів для отримання громадянства. Держава повністю забезпечує сім'ю військовослужбовця. Про це розповідає 36 річний Андрій Гордійчук, який переїхав до США 5 років тому.

В американській армії Андрій служить вже 2 роки, - інформує  zaxid.net.

"Я переїхав у США поступово. Вперше поїхав туди 1998 року, але повертався додому багато разів. Я вчився в Україні, маю економічну освіту. Також навчався у Сполучених Штатах, отримав там два дипломи магістра за спеціальністю фінанси та бізнес-адміністрування. Трохи працював там. Так тривало більш як 10 років. Остаточно я переїхав у США 5 років тому. Знав про можливість служити в американській армії давно. Але до того я не мав потреби в цьому, адже в мене була робота. Але в останні роки через кризу виникли проблеми з роботою. Також були міграційні труднощі. Армія – це відповідь, яку я знайшов майже на всі питання", - розповідає Андрій.

До армії українець працював менеджером. Контракт про службу підписав у Філадельфії. Служить у військовій частині у Німеччині, де живе з сім'єю.

"Я живу у власному будинку за межами військової бази. Це мені подобається, бо виконав роботу і о 16:30 я вже вільний та можу їхати додому. Виїхав з роботи і забув про армію, живу звичайним життям. Далі проводжу час із своєю сім'єю, - каже Гордійчук. - В армії є стабільність і пільги. Для багатьох мігрантів велике значення має громадянство. Армія дуже швидко допомогла мені стати громадянином США. Також держава повністю забезпечує сім'ю військовослужбовця. Для мене це було важливо. Я знаю, що в мене, моїх дітей та дружини є медична страховка, яка дуже дорого коштує в Америці".

Армія допомагає з освітою, дає пільги на купівлю житла, вихід на пенсію після 20 років служби.

"Всім іншим громадянам США держава не платить пенсії. Там немає такого, як в Україні, що при досягненні певного віку можна вийти на пенсію. Кожен сам щомісяця робить внески у свій страховий чи пенсійний фонд, і потім живе тільки на ті гроші. Ці пільги є вагомим фактором для багатьох, особливо молодих людей, щоб піти в армію. Також армія виділяє гроші на харчування. Щомісяця кожен солдат отримує певну суму. Якщо він живе на військовій базі, ці гроші йому показують і одразу ж забирають. Натомість видають картку на харчування в їдальні. Наприклад, сніданок тут коштує 3 долари, вечеря – майже 6. Якщо військовослужбовець живе у себе вдома, то гроші на харчування йому дають на руки".

«Я вважаю себе американцем, але не забув, звідки я приїхав і хвилююся за Україну»

Олександр Скрипничук, 32 роки, переїхав з Івано-Франківська 23 роки тому, отримавши Green Card
В армії я вже понад 7 років. В Америку я приїхав у 1992 році. Мені тоді було 10 років. Батьки переїхали жити у містечко за 5 годин їзди від Нью-Йорка. Там я виріс, закінчив школу, отримав освіту інженера в університеті. Трохи працював, а через кілька років пішов в армію.

Коли ми переїхали в Америку, держава нам дуже допомогла. Ми мали лише кілька валіз із одягом. Нам дали житло, навчили англійської мови мене та моїх батьків. Зі мною щодня працювала репетитор з англійської мови. Держава допомогла нам з грошима. Ми зараз непогано живемо. Соціальні працівники приходили та показували, де можна купити їжу та інші необхідні речі. Згодом батькам допомогли знайти роботу. Батько був лікарем в Україні. Але для того, щоб він міг бути лікарем в Америці, йому допомогли зі школою. Я отримав громадянство, коли мені було 19 років. 

Я подумав, що оскільки держава допомогла нам, то я відплачу їй своєю службою. Я підписав перший контракт, трохи послужив, мені сподобалося, як це все працює, тому продовжив контракт. 

5 років був із 173-ю десантною бригадою в Італії, але зараз база, звідки я приїхав в Україну, розташована у штаті Техас. У мене є дружина і двоє дітей, які чекають мене в Техасі.

Я живу в державному будинку на території військової бази. Це добре і погано водночас. Добре, бо це безкоштовно – електрика, газ. Крім того, на базі більш безпечно жити та швидше їхати на роботу. Але погано, бо це державний будинок і там немає більше нікого, окрім солдатів.

«Американська армія платить за моє навчання»

Крістіна Черешнєва, 28 років, переїхала з Чернівців 8 років тому
Я приїхала до США з Чернівців, як студент по програмі обміну між університетами. До того навчалася в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за спеціальністю "англійська філологія". Приїхала в Манхеттен, закінчила 2-річний коледж. Зараз навчаюся у 4-річному коледжі в Нью-Йорку, залишився ще один семестр до закінчення та отримання звання бакалавра. 

Для того, щоб піти в армію було багато причин – мені подобалася армія, подобалася військова форма, дисципліна, фізична підготовка. Інша причина – моє навчання. Я хочу після закінчення бакалаврату отримати звання магістра. Хочу все життя навчатися. Освіта в США дуже дорого коштує. Але американська армія платить за моє навчання. Моя спеціальність в коледжі – медсестра. Я хотіла працювати за спеціальністю в армії, але поки що до цього тільки йду.

До 20 років я жила з батьками і не була самостійною. Коли приїхала в Нью-Йорк, почала сама заробляти, стала незалежною, сама приймала рішення. Звичайно, я не одразу отримала громадянство. Я сама забезпечувала себе, сама платила за квартиру, харчування. Також платила за навчання, яке коштувало вдвічі більше, ніж для громадян США. Але мені подобалося ставити цілі і досягати їх.

8 років я в Америці і 2 роки в армії. Живу в Нью-Йорку. Сім'ї поки не маю, але планую.

«Коли мені буде 42 – вийду на пенсію» 

Антон Безмєнов, 32 роки, переїхав з Маріуполя 16 років тому, отримавши Green Card
Я переїхав з Маріуполя до США у 1999 році разом із батьками на постійне місце проживання. Там пішов у школу. Мені також держава дуже допомогла. Зокрема, з житлом та матеріальним забезпеченням. Закінчив там школу, згодом – коледж. Змінив кілька робіт, а потім набридло – вирішив піти в армію. Це було у 2005 році. До того будував мости, працював у магазині.

В американській армії після 20 років служби можна йти на пенсію. Можна і після 15, але в такому разі пенсія буде неповною.

Коли мені буде 42 – вийду на пенсію, але й далі можна служити в армії, отримувати вищі звання. Живу в штаті Меріленд. Мої батьки оселилися там.

В армії я – кухар. У мене день починається о 5 ранку. Працюю орієнтовно до 17:00.

– Приїхати в Україну на міжнародні навчання захотіли самі?

Андрій Гордійчук – У наших документах є вся інформація про нас. Там написано, що ми знаємо українську і російську. Мене запитали, чи я хочу поїхати. Звісно ж, я погодився. 

Олександр Скрипничук – У мене було по-іншому. Я приїхав з Техасу на базу американських військових у Європі як спеціаліст із зв'язків з громадськістю. Коли наш підрозділ виїжджав, то нам сказали, що їдемо в Латвію, Німеччину, Польщу, Україну. Коли я це почув, то одразу підняв руку і сказав, що хочу в Україну.

Андрій Гордійчук – 99% американських солдатів приїхали в Україну з Німеччини та Італії. Керівництво надавало перевагу тим, хто має українські корені.

– Чи багато українців є в американській армії?

Олександр Скрипничук – Я не скажу, що дуже багато, але вони є. Можна сказати, що скрізь, де я був, бачив україномовних і російськомовних солдатів американської армії.

"Американський солдат отримує приблизно $2,5 тис. щомісяця. При цьому держава його годує, одягає, забезпечує житлом та медичним страхуванням"

– Як відрізняється заробітна плата військових від середньостатистичної в США?

Андрій Гордійчук – Складно сказати, тому що у всіх штатах і в представників різних професій абсолютно різні зарплати. Але в армії є стабільність. По-друге – це пільги. Для багатьох мігрантів велике значення має громадянство. Армія дуже швидко допомогла мені стати громадянином США. Також держава повністю забезпечує сім'ю військовослужбовця. Для мене це було важливо. Я знаю, що в мене, моїх дітей та дружини є медична страховка, яка дуже дорого коштує в Америці.

Армія допомагає з освітою, дає пільги на купівлю житла, вихід на пенсію після 20 років служби. Всім іншим громадянам США держава не платить пенсії. Там немає такого, як в Україні, що при досягненні певного віку можна вийти на пенсію. Кожен сам щомісяця робить внески у свій страховий чи пенсійний фонд, і потім живе тільки на ті гроші.

Ці пільги є вагомим фактором для багатьох, особливо молодих людей, щоб піти в армію.

Опубліковано в Власна думка
Понеділок, 29 травня 2017 09:01

Як в Італії жити по-українськи

Україна радіє безвізовому режиму, який надасть її громадянам право вільно їздити в Європу. Хтось мріє подорожувати, для когось це відкриває можливість працевлаштування, а комусь Європа не дуже й потрібна. Для західних українців і закарпатців зокрема питання поїздок за кордон не стоїть так гостро й дискусійно. Ті, хто хотів їхати туди на роботу, вже давно працюють; хто має родичів, без перешкод їх навідують, а є й такі, хто виїхав у Старий Світ назавжди. І річ не в тім, яким чином і навіщо потрапляють українці в інші краї. Йдеться про те, ким вони себе там відчувають і як ставляться до своєї покинутої Батьківщини. Ця розповідь про молоду жінку, яка, створивши на чужині, в Італії, родину, не лише зуміла залишитися українкою, а й прищеплює любов до рідної країни своїм дітям та намагається розповсюджувати знання про її культуру, звичаї серед тамтешнього населення.

У звичайної ужгородки Світлани Расказова все  складалося, як і в багатьох її ровесниць: закінчення школи, навчання в університеті, дискотеки, подруги, заняття музикою… І далі могло б бути так само звичайно і звично: симпатичний однокурсник, кохання, одруження, молода українська сім’я і все те, з чим вона стикається в нашому нелегкому сьогоденні.

Але доля приготувала для дівчини зовсім інше. На початку двотисячних у Великому Березному працювала група фахівців із Італії. З одним із них, молодим чоловіком Алесандро Соррентіно, Свєта випадково познайомилася. Особливих складнощів у спілкуванні у молодих людей не було: дівчина навчалася на факультеті англійської філології, тож розмовляли англійською. А незабаром італієць попросив у батьків її руки. Так 2003 року Світлана потрапила до Італії.

Її мама Любов Василівна розповідає, що їм з чоловіком хлопець одразу сподобався:  чемний, інтелігентний і, що кидалося в очі, дуже закоханий у її доньку.

Звісно, лячно було відпускати доньку від себе в незнайому країну, де в неї немає ні рідних, ні знайомих, ні навіть земляків.

Проте дівчина не злякалася. Наполеглива і здібна до вивчення мов, дуже швидко вивчила італійську і незабаром писала диктанти краще за самих італійців. Працювати почала в Венеції в аеропорту Марко Поло як check in — на реєстрації пасажирів на рейси. Тут стало в нагоді знання української, російської, англійської та, звісно, італійської мов. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото светс мужем)

Незабаром у подружжя народився первісток – Лоренцо. Коли малюк пішов у садочок, постало питання: як знайти українську недільну чи суботню школу, аби дитина почала вивчати рідну материнську мову. Вдома, зрозуміло, Світлана розмовляла з дитиною українською – на цьому наполягав її чоловік. Але хотілося, аби хлопчик потрапив у україномовне середовище, де спілкувався б зі своїми ровесниками.

Після довгих пошуків удалося знайти російську недільну школу, і Світлана віддала Лоренцо туди. Вона так розповідає про це:

«Синочок ходив у російську школу десь років зо два, але мені там не дуже подобалося. Відзначають якесь свято – «Калинка-малинка», інше – знову «Калинка-малинка»… Остогидла мені ота «калинка…» з тими серпами та молотами…».

Знайти українську школу допоміг випадок. Якось, працюючи  на оформленні, Світлана почула розмову жіночки зі специфічним акцентом. Спитала, звідки. «З України», - каже та. Зраділа, розговорились. Як почали про дітей говорити, жінка і спитала, чи ходить її Лоренцо до української школи. Світлана й поскаржилася, мовляв, ніяк не може знайти для синочка українську школу. «Я вам допоможу», – і жінка дала телефон директорки такої школи в містечку Местре, що неподалік від Спінеї, де мешкають зараз Світлана з чоловіком та дітьми.

Школу святого Марка для дітей в Местре відкрила українська спільнота, яка створилася п’ять років тому. Діє вона при греко-католицькій церкві, де священиком отець Ярослав.  Навчання, спілкування та різноманітні заходи відбуваються виключно українською. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (дети в школе1)
Мала Україна – в одній італійській родині  (дети в школе2)

Світлана задоволена: Лоренцо, якому вже 10 років,  пише українські диктанти без помилок. Гарно розмовляє українською і Філіп, другий синочок Свети. Бабуся Люба каже, що Філіп, попри те, що молодший, має чистішу вимову. Дуже тішиться, коли чує онукове : «Бубуся, я тебе люблю!».

Світлана каже, що ця школа об’єднує не лише дітей, а й дорослих. І хоча серед батьків переважно вихідці зі Львівщини і немає жодного закарпатця, вона почувається серед них своєю, рідною. Батьківщина Україна для цих людей – це святе, це мати, яка, хоч і далеко, але назавжди в серці. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото с концертов)
Мала Україна – в одній італійській родині  (концерти)

Так і виховують тут своїх дітей. Намагаються відзначати ті свята, що і в Україні. На День матері, наприклад, їздили до Риму з концертом, де діти танцювали, співали, читали вірші. Нещодавно брали участь в акції «Чотири дні України». Влітку для дітей організують табір. Фінансують ці заходи як самі батьки, так і українські благодійники.  

Уважно стежать за всім, що відбувається на Батьківщині. Молода мама розповідає, що під час київських акцій проти Януковича теж провели подібну в Венеції. Питаю: «Що скандували?» «А те, що й активісти в Києві!» (сміємось. Авт.)

Коли в Києві вирував Майдан, тутешні українці мали власний майдан також у Венеції на площі Сан Марко, де зібрали та передали понад 5 тисяч євро київським майданівцям.

Світлана жартує, що в її родині всі – патріоти України. Чоловік Алесандро страшенно задоволений, що вона розмовляє з дітьми українською. Любить усе українське, зробив навіть тату в вигляді нашого герба, на улюбленій майці – теж український герб. Обожнює, коли діти вдягнені в вишиванки, запросив і собі. На машинах в обох українські прапори. Підтримують Світлану з чоловіком у всьому цьому і батьки Алесандро, які прийняли ужгородську дівчину в родину як рідну.

Мала Україна – в одній італійській родині  (фото с детьми)

Ужгородська та італійська родини часто спілкуються по скайпу, навідуються одна до одної. Хлопчики полюбляють гостювати у бабусі в Горянах, а пані Любов із чоловіком неодноразово відвідували рідних в Местре.

А декілька місяців тому у цій українсько-італійській сім’ї народилася ще одна дитина, знову  хлопчик –  маленький Марк. Тож, судячи з усього, на одного патріота України в Італії стало більше. Мине час, і брати, відчуваючи підтримку батьків, матимуть можливість разом пізнавати другу батьківщину та удосконалювати свою українську мову. 

Мала Україна – в одній італійській родині  (последняя)
Джерело: uzhgorod.in
Опубліковано в Українці в світі

З 28.4. – 1.5.2017 пластова станиця Лондон під керівництвом коменданта Дениса Угрина організувала пластунам, їх батькам і гостям (разом майже 80 осіб) традіційне Свято весни на Українській оселі Франкополе, Бельгія. Це таборувння було уможливлено із суттєвою підтримкою бельгійських пластунів і Управи Української оселі Франкополе, за що їм велика подяка.

На табір прибули учасники та інструктори з Великої Британії, Бельгії, Нідерландів, Словаччини, США, Німеччини, України і Австрії. Оскільки Свято Весни 2017 було присвячене екологічій тематиці, учасники були поділені на гуртки під назвами Торнадо, Землетрус, Вогонь, Цунамі.

Після церeмонії відкриття учасники розійшлися на гутірки (впоряд, перша медична допомога, самозарадність, виживання в природі, екологія, піонірка і природознавство). Після обіду, продовжили ротацію гутірок, поспівали, а також провели відбиванку і «Весeлі старти».

Велику несподіванку подарував усім Владика Борис Ґудзяк, сам пластун, який прибув під вечір до табору. Підчас закриття дня Владика звернувся з коротким словом до усіх про свій досвіт свого пластування нагадуючи, що він саме через у Пласті пережиту духовність знайшов для себе дорогу до священицтва. Він висловив свою радість з того, що вперше мав нагоду побути на пластовому таборі у своїй власній епархії. Владика також долучився до ватри й співів, i замовив пісню «Гуцулко Ксеню». Владика Борис надихнув усіх цінувати кожну мить і вірити в себе. З такими думками усі полягали спати. При вечірній ватрі гуртки представляли свої назви і дуже весело провели час.

фото 1

Неділя розпочалася молебнем до Пречистої Діви Марії, який відправили Владика Борис і о. Олег Ковтун з Відня. Підчас цієї відправи настав для станиці Лондон довго очікуваний момент урочистої посвяти станичної хоругви. Звертаючись до пластунів та гостей табору Владика закликав кожного пам’ятати, що “кожен покликаний до життя вічного, у цьому є сенс свята Воскресіння”.

Подальший день був наповнений художним заняттям для новацтвa та молодшого юнацтвa - Подруга Надія Сеничак відкрила їм світ Марії Приймаченко, і кожен постарався відтворити «Лагідного лева».

 

Тим часом старше юнацтво прослухало «Інтенсивний курс виховницької діядьності», а паралельно для присутніх батьків було проведено вишкіл «До пластової підготовки».

І вже настав час підбивати підсумки – учасники взяли участь у тереновій грі з перевіркою набутих знань, одночасно вправлялися у командній праці на мистецькій ділянці вивчаючи пісню Ювілейної Міжкраєвої Пластової Зустрічі (ЮМПЗ) 2017 «Серед лісу», а також мали змогу спробувати себе на скалолазіннi.

Повечерявши, пішли перевдягатись в однострої до закриття Свята Весни.

Першунами серед новацтва стали Христя Кадищук і Віталій Москаленко, серед юнацтва – Максим Богданович та Софія Смондуляк. Серед проводу першункою стала Оксана Сеничак. Вітаємо усіх першунів та бажаємо наснаги до нових завершень.

Підчас пращальної ватри було трошки сумно, адже за ці два короткі дні всі встигли добре подружитись. Проте відкрито сумувати не прийшлось, бо старші юначки станиці Лондон провели ватру на мажорних акордах. Дякуємо Софії Смондуляк, Насті Угрин і Ларисі Ґонт за її чудове планування і переведення. Ця ватра стала особливою для трьох новаків з Антверпену – Назарій Закревський, Віталій Москаленко, Денис Андрушко, які склали новацьку обіцянку! Вітаємо новаків та їхнього виховника Юліяна Матичака, та бажаємо успіхів у подальшій праці. Також на ватрі були переведені з новацтва в юнацтво - Адріяну Карасевич та Максима Богдановича, тож станиця Лондон поповнює лави юнацтва. Ватра завершилася теплою іскрою, яка була не просто потиском руки, а точно чимось більшим, що об’єднало усіх навколо однієї пластової ідеї.

imgonline com ua Resize 5KZMZK90WRgK7x77

Учасники поверталися додому з морем вражінь, в захваті, хорошому настрої і з гарними спогадами: хтось вражений словами Владики, a хтось тим, що мав змогу випробуватися на справжній скелі; знов комусь закарбувалися ватри, а ще комусь, що кожен день був наповнений новими вражіннями. Зокрема старшому юнацтві з Великої Британії такий «анти-Брексіт» пригадав ґлобальний напрямок Пласту, якого в інших скаутських організаціях не знайти, і раділи, що на Святі були не тільки лондонські пластуни, з якими вони могли познайомитися! Як пише одна учасниця: “Коли ти їдеш на Свято Весни то очікуєш знайомство з новими людьми, так сталось і цього разу, і хоча СВ тривало тільки декілька днів, назавжди запам'ятаються як гутірки так і вишколи, та ватри і розмови, це все спогади. Дуже дякую усім хто провів разом зі мною ці дні, я познайомилась з багатьма чудовими людьми, та ще й з різних країн, дуже радію цьому; Буду згадувати це Свято Весни (СВ) ще не один тиждень! А люблю я табори і СВ за те, що вони дуже зближують людей, і з вами було важко прощатись, адже відчуття, що ми знаємо один одного не декілька днів, а багато й багато років!

Організатори Свята Весни щиро вдячні Управі Української оселі у Франкополе за теплий прийом та гостинність і дякують всім-всім, хто був присутній на Святі Весни - учасникам, батькам з пташенятами, гостям, інструкторам та всім, кого не згадали поіменно – адже хтось поміг на кухні, хтось на складних ділянках програми. Успіх цьогорічного Свята Весни – це спільний успіх. До нових зустрічей та завершень! СКОБ!

Окрема подяка проводу табору належить інструкторам ст.пл. Юліяну Матичаку, СМ; пл.сен. Лесi Смондуляк; ст.пл. Ярославу Єлісеєву (ВБ); ст.пл. Ігору Наконечнoму (СМ); ст.пл. вірл. Анi Олексин, Бунт; ст.пл. Мартi Мовчан та ст.пл. скоб-гребець, та Данилові Максимчуку. Також, за переведення співу окремо дякуємо другові Андрієві Сеничаку, за скалолазіння пл.сен. Оксані Літинській та пл.сен. Ромою Зубенко Гр, за вишкіл для батьків.

Статтю виготовила Станиця Лондон

Опубліковано в Українці в світі
Сторінка 1 із 2