Письменниця Наташа Водін отримала премію Книжкової виставки у Ляйпцигу за твір "Вона родом з Маріуполя" про свою матір-остарбайтера в категорії "белетристика".

Головну премію у жанрі белетристики на Лейпцизькому книжковому ярмарку 2017 року присудили за роман "Вона родом з Маріуполя" німецької письменниці Наташі Водін. Як повідомило у четвер, 23 березня, журі у Лейпцигу, авторка отримає 15 тисяч євро.

Водін Наташа народилася в Німеччині у родині так званих "остарбайтерів", яких вивезли з України на примусові роботи до Німеччини у 1943 році.  Мати Наташі, Євгенія Іващенко, жила перед Другою світовою війною в Маріуполі. Євгенії Іващенко було лише 23 роки, коли вона разом зі своїм чоловіком, набагато старшим за неї, опинилась у "третьому рейху". Поїхали вони з Маріуполя добровільно, повіривши в нацистську пропаганду про райське життя "остарбайтерів" у Німеччині, або через страх перед приходом Червоної армії (Євгенія Іващенко працювала в Маріуполі на німецькій біржі праці, наслідком чого після звільнення від нацистської окупації стали б неминучі репресії), або примусово, як більшість "остарбайтерів", - сьогодні з'ясувати вже не можливо. Після тяжкої психічної хвороби мати Наташі Водін покінчила життя самогубством у жовтні 1956 року, залишивши двох доньок: Наташі було десять років, а її сестрі - лише чотири. Авторка виросла у таборі для "переміщених осіб", а після самогубства матері виховувалась у католицькому дитбудинку для дівчаток.

Наташа Водін знала про свою матір небагато. Та рідко розповідала про дитинство і ніколи - про життя у "третьому рейху". Євгенія Іващенко належала до покоління, яке прожило вкрай важке життя. Її біографія - біографія епохи: громадянська війна, Голодомор, сталінський терор, війна, окупація, чужина... "Моя бідна, маленька, божевільна мати, яка прийшла з пекельної пітьми кривавого ХХ століття", - пише про неї Наташа Водін. Із Маріуполя вона привезла стару іконку і три чорно-білих світлини. На двох було знято її саму, на третій - "дідуся із двома знайомими", як підписала на зворотному боці її мати. І жодних імен.

Займаючись літературними перекладами з російської, Наташа неодноразово бувала в Радянському Союзі в 1970-1980-тих роках, але, судячи з того, що вона розповідає у своїй книжці, не робила жодних спроб дізнатися про минуле матері, а значить, і про своє власне. Лише зовсім нещодавно Наташа Водін, вже професійна письменниця, вирішила все-таки це зробити. Результатом і стала книжка "Вона родом з Маріуполя", центральною постаттю якої є мати авторки.

Болючі пошуки материнського коріння, у тому числі в Маріуполі, описані у книжці, принесли нині 71-річній письменниці престижну нагороду. Як авторка романів про відчуженість, втрату коріння, аутсайдерство, старіння жінки Наташа Водін отримала репутацію "оспівувачки темних тонів" .

Опубліковано в Література

Талановита художниця Катерина Білокур залишалася самотньою – світове визнання прийшло до неї у 54 роки.

Пабло Пікассо, побачивши її картини на виставці у Парижі, вигукнув: «Якби у нас була така художниця – ми б змусили заговорити про неї весь світ!» Натомість вдома таланту дівчини не просто не визнали – у батьківській хаті її вважали ганьбою для сім’ї, бо жоден чоловік у рідному селі не захотів зв’язати своєї долі з «мазилкою». Тоді вона на могилі Кобзаря, якого вважала духовним батьком, дала клятву: хоч на схилі літ, хоч на день чи на годину, але її назвуть таким омріяним словом Художник!

У селі Богданівці, неподалік Яготина, і нині стоїть біленька чепурна хатина з оповитим квітами тином. Вона гостинно відчиняє двері і, ніби сама господиня, ласкаво запрошує гостей до скромної оселі, адже за життя у неї було не так багато відвідувачів. Тепер ця домівка стала мало не місцем паломництва для любителів художнього мистецтва з усього світу. Саме тут народилась і прожила все життя визнана більше у світі, аніж вдома, народна українська художниця Катерина Білокур.

Її життєвий шлях почався у стінах батьківської хати 7 грудня 1900 року, на свято Великомучениці Катерини. Мабуть, сам день народження визначив долю майбутньої художниці. «Я все життя невимовно страждала», – згадує у своїх листах, що тепер стали видатною епістолярною спадщиною, насиченою великою мудрістю і силою тендітної жінки.

Катря була здібною дівчинкою. Коли їй було вісім, батько привіз з Яготина Буквар, і Катря самотужки вивчила його за тиждень. Тоді дівчинці подарували трохи більшу книжку і вирішили не відправляти у школу. Їй залишилось з захопленням спостерігати, як молодші брати Григорій і Павло щось виводять у зошитах і роблять уроки. Дівчинка нишком проводжала їх до школи, де сама не була жодного дня, хоч так мріяла посидіти за партою.

У родини Білокурів була велика господарка. Батько Катерини Василь отримав землю біля обійстя діда Йосипа, на якому згодом хазяйнував старший син Омелько. На двох з братом батько Катерини мав пару коней і величезну клуню в кінці саду. Сам же володів 2,5 десятинами землі. Ні вдома, ні у полі нікому не бракувало роботи. І як же втішилась мама Катрі Якилина, коли побачила, що дочка сама грамоти навчилась і до школи їй йти не треба: буде кому допомагати по господарству. Дівчина виявляла здібності до шиття і вишивки – могла не зайву копійчину до хати надбати. Коли їй виповнилось двадцять, батько швейну машинку подарував. Та душа дівчини лежала до іншого.

Згодом у листах до друзів Катерина згадає, що як була малою, то мати несла її на руках, а вона дуже плакала. Так плакала, що навіть обличчя неньки не пам’ятала. Зате запам’ятала, як мати зупинилась в саду якоїсь дівчини і серед зеленої трави та дівчина зірвала зелених листочків, а серед них була маленька синя квіточка. Коли ту квіточку подали дитині, то все єство її ніби затріпотіло від радощів, і вона перестала плакати. Так почалась любов Катерини до квітів. Малюючи, не зривала жодної рослини, бо вважала, що так втрачається природна краса. Катерина казала: «Зірвана квітка, що зламана жіноча доля». Про це вона знала як ніхто інший.

З дитинства Катрю тягнуло до пензля і фарб. Якось вирвала листок з братового зошита, намалювала на ньому коника, і таким гарним той вийшов, що дівчинка вирішила причепити його на печі. Але батьки побачили, розсердились, спалили малюнки і заборонили їй братись за це діло. Якби її побачили за таким дивним заняттям односельці, то назвали б «мазилкою», і жоден парубок не захотів би сватати «ненормальну». Та Катерину було не зупинити. Не могла контролювати того потягу до пензля і фарб, до природи і краси. Часто й сама була тому не рада, бо багато діставалось їй від батьків і криків, і образ, і побоїв. Але Катря крала у тата шматки фанери, у мами полотно, до гілочки верби або вишні прив’язувала кілька волосинок шерсті котика чи молодого лошати та малювала нишком. Поки її ровесниці ходили на вечорниці, створювали сім’ї, Катерина ставала все більш відлюдькуватою. Одягалась у темне, ніби хотіла, щоб її не помічали, ховалась у клуні і нишком малювала. Дівчину тричі сватали найзавидніші парубки, бо була гарна та працьовита. У кожного питала: «Чи дозволите мені малювати, коли стану вашою дружиною?» У всіх це питання викликало лють. Так залишилась самотньою до кінця життя. Усю жіночу ніжність вкладала у свої роботи, пестила їх, захищала ще не завершені від чужого ока і «споряджала в люди». Картини стали її дітьми.

За спинами батьків односельчани уже лиховісно перемовлялися. Пізніше, коли прийде колективізація, батько відмовиться вступати у колгосп і у сім’ї відберуть коней. «Впрягай свою дочку-мазилку, хай тобі оре», – сміятиметься голова.

Коли Катрі було двадцять чотири, у Богданівку приїхало подружжя молодих вчителів – Іван і Ніна Калити. Вони зацікавились долею самотньої дівчини із Загреблі (район села, де жила родина Білокурів). Саме у них Катря вперше побачила книги, справжні картини справжніх художників – у книжці репродукцій Третьяковської галереї. Калити як могли допомагали відкритись таланту Катерини: подарували їй олійні фарби і дозволили приходити до них малювати (бо ж «вдома батько вб’ють»). Вони відкрили у селі народний театр, куди Катерина не тільки готувала всі декорації, а й часто брала участь у постановках, бо знала усі ролі з усіх п’єс назубок. Ніна Василівна ознайомила Катерину Білокур з творчістю Тараса Шевченка і подарувала їй «Кобзаря». Він і зараз стоїть у домі-музеї художниці – у кутку під іконою Божої Матері. Шевченко став їй духовним батьком, порадником. Зверталась до нього як до живого: і плакала, і просила поради, і вірила, що якби їм випало жити в один час, то він би обов’язково допоміг. «Ніщо не вдіяло такого враження, як «Кобзар». Як взяла його в руки, наче хто дання дав: засіло на все життя те велике слово – Художник». І коли настав найважчий момент у житті, після відмови ще одному залицяльнику, який сказав, що не потерпить ганьби – дружини, яка малює, – Катря прийняла рішення: поїхати на могилу до Кобзаря і висповідатись йому у своєму горі. Сім кілометрів біжить вона вночі по грудневому морозу до найближчої залізничної станції, ночує у незнайомих людей у Києві і аж над ранок третього дня добирається до Шевченкової могили, де виливає йому весь свій біль і розпач.

Додому повертається повна сил. Переступивши поріг рідної хати, рішуче заявляє батькові, що буде малювати. Той, розуміючи, що нічого не вдіє, – дає свій дозвіл. Але не благословення. Одну з кімнат у домі відвели Катрі під майстерню, куди нікого не пускала. Малюючи у полі, платила місцевим дітлахам солодощами, щоб ті стерегли роботу від чужих очей. Нарешті має омріяне право – малювати. Але може це робити лише в неділю, бо у будні багато справ. Та мати і далі незадоволена заняттям дочки. Вона і того єдиного дня в тижні проклинає Катерину, каже, що краще б та була калікою, аніж такою. І дівчина знову не витримує: вибігає з хати, у безтямі спускається городом до невеликої, але глибокої річки Чумгак і повільно заходить у воду. Катерина сподівалась, що мати вийде з хати, покличе її назад. Цього не сталось. Коли ж молодший брат Павло побачив, що сестра у воді, хоч вона насправді і не збиралась топитися, то здійняв крик, на який прийшла Якилина. Вона довго стояла на березі, чекаючи, поки дочка повністю не зануриться у воду, поки її голова не зникне під крижаною поверхнею – тоді окликнула Катерину і благословила на малювання. Цей випадок назавжди залишив слід у долі художниці – з одного боку, він відкрив їй дорогу до мрії, а з іншого — зробив інвалідом: Катерина важко простудила ноги.

Отримавши аж у тридцять чотири роки від батьків право малювати, дівчина страшенно хотіла, щоб її роботи хтось побачив, оцінив, сказав, чого варті. Як це зробити? На прохання прислати фахівців з району їй не відповідають, у художньо-керамічний технікум у Миргороді, куди пробувала вступати ще десять років тому, – не прийняли, бо не мала атестата про середню освіту. Знову залишається сам на сам зі своїми проблемами. Коли у сусіднє село приїхала двоюрідна сестра з чоловіком, який був директором школи, Катря побігла до них за порадою. Ще з порога почула по радіо, яке було чи не єдине у селі, пісню «Ой чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко, що здалась наче списаною з її ж долі. Катерина пише листа до співачки, адресуючи його: «Київ. Академічний театр. Оксані Петрусенко». До листа вкладає намальований кошик з крапками, комами та іншими розділовими знаками і просить пробачення, що не знає, куди їх ставити, – жодного знака не було у жодному її посланні. Додає полотно з намальованою гілкою калини. Цей лист настільки розчулює оперну виконавицю, що вона, порадившись з Павлом Тичиною, звертається у центр народної творчості, а звідти в область, де збирають делегацію, щоб познайомитись з художницею. Життя Катерини Білокур кардинально змінюється.

У 1940 році у Полтаві відкривається перша персональна виставка і здійснюється мрія всього життя – Катерину Білокур називають Художницею! Одинадцять полотен, які на той час були готові для показу, вражають публіку своєю натуральністю. Квіти на них химерно переплетені чи то пензлем майстра, чи то самою природою. Згодом до цих робіт стоятимуть черги – щоб на власні очі побачити неймовірні картини. На п’ятдесят четвертому році життя і боротьби за право творити роботи Катерини Білокур відправляють на міжнародну виставку у Париж, де ними захоплюється сам Пікассо. Звідти, на жаль, вони не повертаються, і досі про подальшу долю картин «Цар-колос», «Берізка» та «Колгоспне поле» ніхто нічого не знає. Вона намагається відтворити «Царя-колоса» знову, але хіба можливі дві однакові картини з натури, якщо сама матінка природа ніколи не повторюється у своїх творіннях?! Катерина благає організаторів прислати їй хоча б фото, але не отримує навіть відповіді.

Як не отримали відповіді і прохання її друзів до влади покращити Катерині житлові умови. Після війни художниця живе зі старою матір’ю у холодній хаті, де тече дах, нема дров і мерзнуть ноги. Але не скаржиться. Усі зароблені гроші віддає братові і його дітям, залишаючи лише на фарби і самостійно виготовляючи собі пензлі.

У червні 1961 року Катерину Білокур з саркомою шлунка забирають у Яготинську районну лікарню. Тоді приміщенням лікарні служив колишній маєток князів Рєпніних, де свого часу так любив гостювати Тарас Шевченко. 9 червня її душа переходить у кращий світ. Катерина Білокур лише на п’ять днів пережила власну матір, яку до кінця життя доглядала та берегла, хоч та так і не змирилась з життєвим вибором дочки.

Слова, знайдені на клаптику паперу посеред книг уже після смерті художниці, написані її рукою: «Доля випробовує тих, хто надумав дійти якої великої мети, але сміливих не злякає ніщо. Вони зі стиснутими вустами сміливо, уперто і гордо ідуть до наміченої мети, крок за кроком все вперед і вперед. І тоді доля нагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і ніким не перевершеного мистецтва».

Білокур Катерина Василівна «Автопортрет» (1950)

«Колгоспне поле» (1948—1949)

Пам'ятник у Богданівці

Джерело: Високий замок online

Опубліковано в Цікаво