З преосвященним владикою Венедиктом мені випало зустрітися не вперше. Пригадую той час, коли він ще молоденьким ієромонахом-студитом завітав на Святоюрську гору у Львові. А конкретніше в редакцію часопису «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ, де я працював кореспондентом.

Пригадую наші розмови, які відбулися в контексті його поїздок на схід України та в Росію. В той час він поділився своїми враженнями та думками від спілкування з вірними нашої Церкви, тоді ще неорганізованими та розпорошеними.

І ось ми знову здибалися через плин багатьох років, але цього разу в Іспанії, куди він приїхав, щоб провести великопісні реколекції (про це ми розповідали на нашому сайті в дописі від 4 квітня). Недаремно ж сказано: шляхи Господні незбагненні.

Зрозуміло, що я не міг втратити чудову нагоду, щоб знову поспілкуватися з владикою, так би мовити, для преси. На що він радо пристав. Проте, перш ніж перейти безпосередньо до розмови, вчитаймося в рядки біографії його преосвященства.

З нашого досьє

 

Єпископ-помічник Львівської архієпархії УГКЦ, колишній ієромонах Студійського уставу (приналежний до Святоуспенської Унівської лаври) владика Венедикт (в миру Валерій Алексійчук) народився 16 січня 1968року в селі Борщівка, Костопільського району, Рівненської області.

З 1975 по 1983 рр. навчався у Борщівківській восьмирічній школі.
У 1983 р. розпочав навчання у Рівненському медичному училищі, яке закінчив 1987 р. за спеціальністю фельдшер. По закінченні працював на станції швидкої медичної допомоги в місті Костополі.
1987-1989 рр. - на військовій службі. Опісля з 1989 по 1990 рік працював фельдшером. Спочатку в міській поліклініці, а потім в санаторії «Карпати» міста Трускавця.
У 1990-1993 рр. навчався у Дрогобицькій духовній семінарії. 9 жовтня 1991 р. отримав дияконські свячення від владики Филимона (Курчаби). А 29 березня 1992 р. від Блаженнішого Патріарха Мирослава-Івана (Любачівського) прийняв священиче рукоположення.
У квітні 1992 р. був призначений адміністратором парафії села Бистриця Дрогобицького деканату. Водночас був сотрудником при церкві Святої Трійці у місті Дрогобичі та відповідав у деканаті за працю з молоддю. З 1992 по 1994 рр. працював у Патріаршій Катехитичній комісії, в якій відповідав за організацією місійної праці на Східній Україні.
13 травня 1993 р. його прийнято до Святоуспенської Унівської лаври Студійського Уставу. Тут 13 жовтня 1993 р. отримав монаший постриг, а 31 грудня 1995 р. прийняв малу схиму.
З липня 1994 р. трудився над відновленням монашого життя і відбудовою Борисоглібського монастиря у місті Полоцьку (Білорусь). Водночас служив на парафіях у містах Полоцьку, Вітебську, Могильові, Гомелі, Бресті (Білоруська Греко-католицька Церква). Був духівником у молодіжній християнській спільноті в Мінську.
1996 р. закінчив Люблінський католицький університет з написанням магістерської праці на тему «Християнська духовність за св. Іваном з Кронштадта». Отримав ступінь магістра богослов’я.
З грудня 1996 року перебував у місті Сент-Катарінс (Канада) з метою заснування монастиря. Також служив на парафіях Гримзбі та Бімсвел (Торонтська єпархія УГКЦ). Звідти у квітні 1999 р. повернувся в Україну, оскільки його обрали  ігуменом Святоуспенської Унівської лаври. У травні 2000 р. повторно обраний ігуменом, а в травні 2005 р. його переобрано на новий термін.
У жовтні 2004 р. розпочав навчання з богослов'я духовності в Люблінському католицькому університеті, де у 2006 р. отримав диплом ліценціату. У цьому ж університеті 18 квітня 2008 р. захистив докторську працю. Отримав ступінь доктора богослов’я.
2004-2010 рр. - член Патріаршої комісії у справах монашества.
2006 р. - адміністратор парафії святого Миколая в місті Перемишляни Львівської області.
2006-2008 рр. - голова секретаріату Собору монашества УГКЦ.
2007-2009 рр. очолював Літургійну раду УГКЦ з приготування богослужбових текстів.
2007-2010 рр. - Голова Ради вищих настоятелів монастирів УГКЦ.
2009 р. призначений членом секретаріату Патріар­шого Собору 2011 р., який відбувся в Бразилії.

У 2008-2010 рр. пройшов курс практичної психології в Європейській школі кореспондентської освіти (м. Харків).
У 2009-2010 рр. навчався на курсі «Пропедевтика психічних захворювань» при Українській спілці психотерапевтів. 
2009-2012 рр. - навчання в Школі форматорів у Академії Ігнаціанум в Кракові (Польща), де вивчав педагогіку та психологію.
3 серпня 2010 року Блаженніший Любомир (Гузар), Верховний Архієпископ Києво-Галицький, за згодою Синоду Єпископів УГКЦ призначив ієромонаха Венедикта (Алексійчука) єпископом-помічником Львівської архієпархії. Хіротонія відбулася 5 вересня 2010 р. в соборі святого Юра у Львові (головний святитель - архієпископ Львівський Ігор (Возьняк), співсвятителі - єпископ Самбірсько-Дрогобицький Юліан (Вороновський) і єпископ Стемфордський Павло (Хомницький).
8 вересня 2010 р. іменований протосинкелом Львівської архієпархії та головою персоналу Курії Львівської архієпархії
26 вересня 2011 р. призначений головою Патріаршої літургічної комісії УГКЦ. Також є головою Синодального комітету з літургічних питань.
З 2014 року - член благодійного релігійного товариства «Свята Софія» у Римі.
У 2014-2016 рр. за програмою Key Executitve MBA навчався в Українському католицькому університеті, отримавши ступень магістра ділового адміністрування.
13 червня 2015 р. Блаженнішим Патріархом Святославом (Шевчуком) іменований сенатором Українського католицького університету.
14 грудня 2015 р. нагороджений хрестом військового капелана.

Видані книги

«Настоятель як духовний отець» - 2009 р.
«Духовні настанови» - 2010 р.
«Будьте святими» - 2011 р.
«Борщівка – перлина Полісся» - 2013 р.
«Роздуми до літургійних читань Євангелія» - 2015 р.
«Роздуми до літургійних читань Апостола» - 2015 р.

Теологічні студії
З жовтня 2004 року розпочав докторантське навчання в Люблінському католицькому університеті. У 2006 році закінчив ліценціат у згаданому університеті з теології духовності. 18 квітня 2008 р. у цьому ж виші захистив докторську працю на тему «Настоятель як духовний отець. Дослідження в світлі творів преподобного Теодора Студита».

 

- Спершу, владико Венедикте, дозвольте поцікавитися, яким саме чином шляхи Господні припровадили вас до іспанської столиці?

- В Іспанію навідуюся не вперше. Одинадцять років тому, а саме в 2006 році, провадив реколекції для наших українських греко-католицьких священиків, які служать тут. А ось тепер приїхав сюди, скориставшись запрошенням отця Івана. Він покликав мене, щоб відвідати наших людей, провести з ними зустрічі, реколекції, поїздити по наших парафіях.
Я вважав, що це вкрай потрібно зробити,тому що протягом доволі значного періоду часу наші єпископи вже не бували тут, А раніше сюди навідувалися наші візитатори: владика Гліб (Лончина) і Діонізій (Ляхович).
Тепер, коли відбулася реорганізація, то ординарієм для наших вірних є місцевий єпископ. Проте наші віряни хочуть бачити свого ієрарха, котрий розмовляв би з ними рідною мовою, був би обізнаний з їхніми проблемами чи запитами. То ж це, швидше за все, є навіть не візитацією, а дружнім візитом. Таке собі дружнє перебування, молитви з людьми з метою підтримати їх.
Зрозуміло, що еміграція не є простою річчю. Я жив, для прикладу, в Канаді, служив там на парафіях два з половиною роки.

- Вибачте, що втручаюся в плин ваших думок, але прошу уточнити коли це було.

- Відтоді минуло уже 18 років. Я побачив наскільки складне емігрантське життя. Тим паче на одній з парафій перебували люди, які емігрували в Канаду 45 років тому. Можемо тільки уявити: в Іспанії наші земляки прожили 10-15 чи навіть 20 років. А там значно більше, - всі 45. І жити їм дуже і дуже непросто. Тому вважаю, що важливо підтримувати наших людей, які знаходяться у таких життєвих ситуаціях.

- З огляду на це хочу торкнутися ще й такого аспекту. Доводилося неодноразово чути та читати, що в Канаді намітився певний розрив між кількома хвилями української еміграції. Чи вбачаєте ви різницю між нашими емігрантами, які виїхали набагато раніше, і теперішньою трудовою еміграцією? І чи Церква є для них мостом для духовної підтримки та звязків з Україною?

- Особисто я не вважаю, що існує надто велика різниця між представниками кількох течій в Канаді. Хоча вони, звичайно, частково присутні: економічні, політичні чи якісь суспільно-соціальні.

Еміграція в цілому - це становище, коли ти відриваєшся від своєї культури, традицій, а починаєш жити зовсім в іншому середовищі. Чим привабливий для наших емігрантів Захід? Та тому, що він дає їм певну стабільність.

- До певної міри, тут вмикається такий фактор, як матеріальна забезпеченість. Якщо вести мову про стабільність в поєднанні з фінансовими потребами, то в цьому контексті мені пригадується вислів відомого німецького письменника Еріха-Марії Ремарка, який говорив таке: «Щастя – не в грошах, але вони, безумовно, приносять спокій».

- Тут не лише питання у фінансових проблемах. Адже заробляєш значно більше таки за кордоном. Хоча, до слова, і витрачаєш там також більше. Все одно, тих грошей, як на мій погляд, не вистачає як в Україні, так і в Іспанії. Але тут є певна стабільність, чого в нас дуже й дуже бракує. Не мені вам пояснювати: якщо сьогодні в Україні за 100 гривень ти щось можеш купити, то за тиждень цього не зробиш. Девальвація, економічна нестабільність... А людина прагне якоїсь певності. Власне, це і погнало людей в еміграцію. Цей фактор для мене завжди є болючим, і я не в змозі того змінити.

Тут також напрошуються ще й інші міркування. Коли людина виїжджає з України, то вона, немовби однією ногою все ж залишається вдома, а другою стоїть у новому місці свого перебування. І ця роздвоєність, яку на власні очі спостерігав у Канаді, є дуже тяжкою.

А ось для дітей українських канадців, які народилися там, це вже не буде проблемою. Можливо, навіть і не народилися, а ходили до школи, виховалися в тих умовах. Зрештою, як і для дітей наших краян в Іспанії. Для них, як не крути, вона стане не лише рідною домівкою, але й рідною країною.

- Маєте цілковиту рацію, адже так поступово і відбувається. Діти наших співвітчизників чим дорослішими стають, тим більше віддаляються від орбіти українського життя. Для них іспанське середовище – зручніше, зрозуміліше, привабливіше. Ясно, що не про всіх так можна твердити, але про переважну більшість, напевно, що так.

- У такому випадку виникатиме інший конфлікт: поміж батьками та дітьми. Адже для мамів і татів Україна залишатиметься батьківщиною, а для їхніх дітей - уже ні. І це треба нормально сприймати. Ось дивіться: діти в школі розмовляють іспанською мовою, послуговуються нею майже цілий день. Вона є для них більш знаною. А українська - це лише батьки. В цьому якраз і причина конфлікту.

Усе це підтверджує мою думку, та й не лише мою, про важку емігрантську долю. Від роздвоєння в собі не втечеш. З однієї сторони щось тут здобув за час свого більш тривалого, чи менш тривалого перебування, вивчив мову, влаштувався. З іншої сторони таки манить рідна Україна. А повернешся туди і зустрічаєш цілком не те, що залишив десять чи пятнадцять років тому. І тоді хочеться вертатися в Іспанію. Приїдеш за Піренеї, поживеш якийсь час і знову тягне в рідні сторони… Не завидую долі емігрантів.

Звичайно, я жив у різних країнах, - не знаю де буду ще жити, - але мені було легше. Усвідомлював те, що це явище тимчасове: не важливо чи то пять чи десять, чи пятнадцять років. Постійно зігрівала думка, що обов’язково повернуся в Україну. А для емігрантів - це непросто. Це - надзвичайно складна ситуація, в якій дуже важливою є підтримка Церкви. Допомогти людям не впасти у відчай, знеохоту – ось чи не одне з найосновніших її завдань. При цьому постійно нагадувати людям про присутність Божу. Бо Господь все одно є присутнім: памятаємо це ми, чи не памятаємо.

По-друге, мусимо допомогти вірянам усвідомити той важливий момент, що треба повнокровно жити тут, в еміграції. Я це намагаюся часто повторювати. Не треба скучати за Україною, - треба жити будь-де. Не варто жити в Іспанії, а безперестанку говорити, як ти любиш Україну. Або цілий час торочити, як тебе тягне до неї. В такому разі повертайся.

- Ого! Смію зауважити, що ваші думки, владико Венедикте, до деякої міри, крамольні. Крамольні, швидше, з погляду надто щирих наших тутешніх патріотів у лапках. Декому можуть не сподобатися ваші доволі різкі висловлювання.

- Чудово розумію це. Проте, якщо хтось справді дуже щирий патріот, то нехай вертається в Україну і спасає її там.

- Підтримую вас у цьому на всі сто відсотків. Жити повноцінним життям украй важливо і тут. Якщо вже ми опинилися в країні кориди, то не страждаймо, а живімо, працюймо, відпочиваймо, берімо від життя все найкраще.

- Не стверджую, що хто поїхав сюди, то вчинив щось зле. Коли вже подався в інші краї, то живи тут. Роби щось для України, для Бога. Будь свідомий того, що Всевишній для чогось тебе поставив тут. Живи саме в цих обставинах. Не будь роздвоєним. Можливо, повторюся, проте мені здається, що саме це роздвоєння - найболючіше для еміграції. Тому моє побажання для всіх емігрантів: живіть там, де Творець вас поставив. Памятайте про свою Батьківщину - нашу неньку-Україну. Але живіть у країні, яка вас прийняла, яка вас прилаштувала.

- Мої погляди, владико, в цьому аспекті повністю співпадають з вашими. Скажімо, в мене неодноразово виникали та виникають дискусії, чи навіть і свої власні думки іноді видають на-гора міркування про те, що ми тут повинні жити дійсно цілісним життям. Часто-густо доводиться чути від наших нарікання на іспанців: такі, мовляв, вони паскудні й таке інше в такому ж дусі. Одначе, це ми до них приїхали, а не вони до нас. Отже мусимо поважати їх, їхні звичаї, традиції і т.п. Мусимо жити серед них і про своє не забувати. Чимало з нас це й намагається робити в силу власних можливостей.

Проте ідімо далі, а отже наступне моє запитання, яке повязане з новою організаційною структурою, тобто ординаріатом, проголошеним Ватиканом торік у червні. Зразу наголошу, що в колі тих осіб, які трішечки зв’язані з парохіяльним життям, з релігією в цілому, чутно невдоволення, які переростають у нарікання. Буцімто нас, говорячи сучасною мовою, «кинули», залишили чи не напризволяще. Раніше, коли були призначені Апостольські візитатори: спершу владика Гліб (Лончина), а згодом владика Діонізій (Ляхович), які частенько навідувалися до нас в Іспанію, духовне життя українців-греко-католиків більш-менш налагодилося. Якщо конкретизувати мої роздуми, то вони зводяться до того, що новий ординарій, а ним сьогодні виступає архієпископ Мадрида владика Карлос Осоро, ще ніяким чином не проявив себе. Навіть наші тутешні душпастирі подейкують, що владика Діонізій відійшов від справ, а іспанці так і не приступили до них. Словом, якийсь нібито підвішений чи заморожений стан намітився. Що з цього огляду можете сказати ви слідами останніх зустрічей з головним вікарієм Мадридського архієпископства?

- Ось тому я і приїхав, щоб підтримати вас бодай у Мадриді та найближчих парафіях до нього. Звичайно, коли дивитися на нашу Церкву в загальному, то вона найкраще розросталася і розвивалася там, де створювалися відповідні структури. Маю практичний досвід зі свого особистого життя, коли відповідав за працю на Східній Україні. Тоді ж їздив по Білорусі та Росії.

- У часи, коли вже створили Києво-Вишгородський екзархат УГКЦ?

- Ні, коли ще нічого не було створено. Конкретніше: в 1991-94 роках. Для прикладу візьмімо ситуацію, яка існувала на сході України та в Білорусі, залишивши в стороні Росію. Становище там було ідентичне: зі своїми плюсами та мінусами. І там, і там працювало по пять греко-католицьких священиків. Може, в Білорусії їх налічувалося до десятка. Але яка склалася ситуація? На Східній Україні створилися наші структури, і ми тепер маємо, по-моєму, сім єпископів, понад 200 священиків. А ось в Білорусі в організаційному плані нічого не вдалося створити, тому й Церква не змогла там розвинутися. 

Коли ж дивитися на захід, а це першочергово Канада й Америка, то там завдяки створеним структурам Церква розвинулася. І це дуже добре, коли маємо, щонайменше, свій екзархат чи єпархію. Звичайно, в житті трапляються і несподівані повороти. В деяких країнах ми жили навіть без структур. Конкретний приклад - Австрія. Нашим ординарієм там є кардинал Крістоф Шенборн. І ця структура функціонує: наші парафії, наші вірні. Власне, там виробилася інша модель.

Вважаю, що в Іспанії, як кажуть, ситуація дещо загальмувала через те, що стару структуру змінили, а нова ще не набрала повних обертів. Як на мене, то іспанці ще самі не знають до кінця, що робити з тим ординаріатом. Але я двічі мав нагоду минулого тижня зустрічатися з генеральним вікарієм, який допомагає ординарію. Звати його отець Андреас, і він виглядає дуже щирим. Хоче в цій ситуації розібратися якнайкраще і допомагати нам. Його Блаженніший Святослав уже запросив на черговий Синод Єпископів, куди він має приїхати з доповіддю. Також поділиться тим досвідом, який вони накопичили.

Вважаю, що цей ординаріат повинен розвинутися. Безперечно, нам би хотілося всього і відразу, але треба жити в нинішній реальності. А вона така, що важелі керівництва в руках римо-католицького єпископа. Зараз якраз саме час, коли після зміни влади триває стабілізаційний період. Проте, думаю, що все повинно налагодитися і рухатися вперед. Ми щодо цього дискутували: я висловлював їм свої пропозиції, акцентував на чому важливо зосередити увагу в тій структурній і організаційній ділянці. Цілковито певний, що з кожним місяцем буде краще. Мусимо також увійти в їхнє становище, бо і для них це - щось нове. Вони повинні зрозуміти, як усе має функціонувати.

- З цього приводу мені згадуються слова отця Йосифа Казанови. Мабуть, вам відомо дещо про нього.

- Так, звичайно. Він з Барселони.

- Точно. З містечка Торельйо неподалік від столиці Каталонії. Це - відома особистість – яскрава та неординарна. Каталонець за походженням, він у свій час долучився до становлення українських греко-католицьких громад у Німеччині та Скандинавії. А потім на схилі років повернувся до рідних країв, де, знову ж таки, не став сидіти сиднем, а взявся за розбудову вже українських греко-католицьких парохій в Іспанії. Так ось: часто зустрічаючись з місцевими ієрархами та зауважуючи, що деякі питання вирішуються неначе мокре горить, звернувся до одного свого приятеля-єпископа, вказуючи на зволікання. Мовляв, ви якісь неповороткі, дуже довго запрягаєте. На що отримав таку відповідь: «Слухай, Йозефе, не підганяй нас. Ми – владики – подібні на мариновану рибу, якій треба тривалий час вимокнути, щоб бути готовою до вживання». Очевидно, в цьому є свій резон.

- І тому я вважаю, що потрібна співпраця. В тому числі зі сторони наших священиків, котрі повинні бути відкритими до нової дійсності, до співпраці з ординаріатом. У якомусь найближчому майбутньому їх повинні зібрати. Тому в цьому аспекті треба лише працювати.

- Надіятимемось, що з Божою допомогою все налаштується й попливе за течією так, як це і повинно бути.

А тепер, ваше преосвященство, дозвольте дещо змінити перебіг нашої розмови. Як і мені, так і нашим вірним, було б цікаво довідатися про вашу постать з іншого боку. Тому запитаю про те, що запитую ще з часів часопису «Мета». Про ієрарха як особистість. Кожен є чимось цікавим не лише, так би мовити, в духовному вимірі, але і в людському. Ото ж поцікавлюся: на що ви витрачаєте свій вільний час? Тобто іншими словами, яке ваше захоплення?

- Читаю книжки.

- Якої тематики?

- Різноманітної. Не маю якоїсь конкретної спеціалізації, якщо так можна висловитися.

- І світської?

- Звичайно. Якщо мені потрапляє в руки якась цікава книжка, то прагну щось нове для себе відкрити, пізнати незвідане. Читаю багато книг, тому свій вільний час присвячую їм. Якщо жїду поїздом, то слухаю аудіокниги. Вважаю, що кожна книжка – це чийсь досвід. Читаючи її, ніби можеш з якоюсь людиною поговорити: почути щось від неї чи щось їй висловити.

Мені здається, що в сучасному світі читання книжок дуже занедбане. Ми ж тепер звикли до інтернету, а там дуже поверхова інформація. До того ж концентруємо увагу на заголовках, у яких, здебільшого, подано суть того, про що ідеться в дописі, а вже повністю його не читаємо. Крім цього на нас стільки інформації звалюється, що ми не здатні її переварити. З моєї точки зору, треба читати солідні, добрі, найкращі книжки.

- А як ви дивитеся на читання книг за допомогою найсучасніших засобів? Маю на увазі планшети. Для мене все-таки більш прийнятним є традиційний спосіб: читання «живої» книги.

- Я читаю книжки такі й такі. Якщо вдома, то, як правило, це – паперова книга. А під час подорожі, здебільшого, - на планшеті, тому що нема змоги тягнути зі собою багато вантажу, Тим більше, що на планшеті можна прочитати і одну, і другу, і третю книжку, черпаючи щось корисне для себе.

Незважаючи на появу все нових і нових носіїв інформації, я переконаний, що вони ніколи не відкинуть книжку. Погляньмо на дійсність: розвиток інтернету не відкинув усе ж таки радіо, залишилося й телебачення. Воно зайняло своє місце. І книжка як займала, так і займатиме своє.

Бачите: наша спільна проблема в тому, що ми перебуваємо в парадигмі свого суб’єктивного життя і бачення. А книга відкриває щось нове. Є така приказка, здається, в англійців: «Бійся людини, яка прочитала одну книжку». Чому? Звісно: бо вона знає те, що лише ця книжка пише. А якщо прочитаєш другу чи третю, то довідаєшся чогось іншого. Тому дуже важливо здобувати нові знання, відкривати для себе щось нове.

- У цьому ракурсі таке питання. Чи читання книжок підтверджує ту думку, яка простежується у відомому вислові, як на мене, дуже доречному: тільки ідіот не змінює своїх поглядів? Тобто під тиском певних обставин людина може міняти свою думку. Так чи ні?

- Звичайно, що так. Дивіться: проблема в тому, що пункт бачення залежить від місця сидіння. Ми не розуміємо наскільки перебуваємо в полоні свого світогляду, своїх зашорених очей, своїх окулярів у лапках.

- Чи спонукала нас до цього, скажімо, комуністична система, яка нав’язувала лише їй притаманні стереотипи?

- Ну, я не думаю. Не звинувачуймо лише одну комуністичну систему. Всі перебувають у полоні якихось своїх певних стереотипів. От ми часто кажемо: «Я маю свої переконання». Чому? Та тому що поначитувалися книжок, наслухалися тих чи інших людей. То ж чергові знання, чергова інформація, черговий досвід завжди збагачують нас, роблять такими, що ми називаємо багатогранною особистістю.

Ти, безперечно, можеш мати свій погляд, але в той же час повинен користуватися різними досвідами. Ось тут важливим є спілкування з якнайширшим колом осіб. Тому в мене, крім читання книг, є ще й таке захоплення, як спілкування з людьми. Зустріч з ними, щира розмова також дають новий досвід.

Чому, наприклад, я вирішив зараз поїхати до Іспанії? Тому що також хотілося б набратися нового досвіду, пережиття. Вважаю, що це так чудово побувати в нових місцях, прочитати нову книжку, зустрічатися з людьми.

- Попри це, скажімо, відчувається, що ви вже чимало побачили і поїздили світами. А ось мандрівка є вашим уподобанням? Знайомство з іншим краєм, для прикладу, вам цікаве?

- Колись дуже любив подорожувати. Не скажу, що тепер це мені не подобається, але однозначно вже не так захоплює. Мене більше цікавлять люди, зустрічі з ними. Особливо з цікавими особами, з особистостями. З цього приводу в народі недаремно кажуть: з ким поведешся, того й наберешся. Мені цікаво щось нового здобути, з людьми поспілкуватися, щось нове для себе відкрити. Кожна людина, наче відкрита книга. Кожен зберігає у собі склади знань. Є така приповідка, яка, як мені здається, навіть іспанська: померла людина – згоріла бібліотека. І це суща правда, адже людина це - глиба знань. Кожен з нас і нема різниці, яку хто освіту здобув, володіє власним багатим-пребагатим життєвим досвідом.

- Владико, ще один поворот у нашій бесіді. Наступне питання стосуватиметься вашого зовнішнього вигляду, а саме бороди. Це данина студитській традиції? В цьому плані згадується передусім митрополит Анедрей Шептицький, його брат Климентій. Пригадуються деякі єпископи, зокрема владики Юліан Вороновський, Павло Василик й інші. Не всі вони, звісно, належали до Студійського уставу. Як ви самі оцінюєте цей атрибут зовнішності?

- Бачите, борода не робить людину ані кращою, ані гіршою. Передусім це було традицією в древніх подвижників, і носили вони її з різних причин. Одна з них полягає в тому, що людина по-різному намагається прикрашати себе: жінка по-своєму, мужчина по-своєму. Один з елементів, аби добре виглядати чоловікові, - він мусить поголитися. Завдання бороди є чисто психосоматичне: приховати обриси тіла, зокрема обличчя. Вона не показує краси людської. Надзвичайно важливо, щоб ніхто не дивився на це, а бачив Господа.

Думаю, що я однаково міг би жити з бородою чи без неї. Не вважаю, що це щось конечно важливе чи потрібне. Проте вона, ніби частина моєї особистості.

- Дякую за те, що не ухилилися від відповіді на питання, яке можна вважати провокативним.

- Нарешті, останнє, про що хотілося б запитати вас. Як правило, такі питання увінчують інтерв’ю. Що б ви побажали усім греко-католикам Іспанії?

- Хочу побажати всім нашим вірянам, щоб вони розуміли: проживаючи відміряні їм роки, вони не пишуть чернетку, яку в якийсь момент можна переписати. Усвідомте, що ви відразу пишете на чистовик. І нема різниці де: в Україні, в Іспанії, в Америці, в Канаді. Це - ваше життя. І тому зичу вам, щоб ви цінували його. Не чекали манни небесної чи ще чогось: коли заробите гроші, коли будете мати хату, отримаєте громадянство. Щоб ви жили вже зараз. Адже це - проблема, що ми завжди чогось очікуємо, сподіваємося на щось. Не чекаймо свят, а живімо вже. Не втрачаймо намарно літа, не відкладаймо нічого на той час, коли в Україну приїдете. То ж зичу всім просто жити.

- Неначе навздогін вашим побажанням, дозволю собі трішки продовжити вашу думку. Багатенько з наших краян, які тут перебувають, переконують, що коли в Україні надважка ситуація, коли практично триває війна, і гинуть люди, то не маємо права на веселощі, концерти, забави. Чи ваше побажання жити в дану хвилину включає такі поняття, як концерт, жарти, веселощі?

- Це - доволі складне питання. Хіба поділюся власним досвідом перебування в АТО. Знаєте, коли сидиш в окопі, а потім виходиш з нього і чуєш, що в радіусі 20-30 кілометрів люди поспішають на дискотеку, ідуть на концерт – то це якийсь недоречний дисбаланс. З іншого боку все-таки життя не припиняється. В цьому проблема сучасного світу.

Знаєте, як колись була війна? Лінія фронту пройшла через населений пункт, а через день-два посунулася ще далі, залишивши все у відносному спокої. А тепер ми немовби повсякчас на передовій. Цьому сприяють і радіо, і телебачення, й інтернет. Якщо висловлюватися по-науковому, то це – так званий посттравматичний синдром. Коли людина живе війною, то це не дає можливості жити у звичному ритмі. А реальне життя ж нікуди не поділося. Працювати треба, для прикладу, і в цих обставинах, що склалися. Тому це дуже складне питання, на яке нелегко знайти відповідь.

Одначе вважаю, що найважливіше полягає в тому, що потрібно бути там, де тебе Бог поставив. Привів тебе в АТО, то будь там. Призначив доглядати за дітьми, - доглядай. Може, з тих діток виховаєш майбутнього президента України, або ж, у вашому випадку, прем’єр-міністра Іспанії. Словом, працюй, чи будь волонтером: допоможи потребуючим грошовою збіркою, просто зателефонуй комусь і підтримай. Бо це частенько є дуже важливим для тих, хто перебуває в зоні воєнних дій. Їм украй необхідна підтримка ззовні.

Десять днів тому мені довелося побувати на випуску офіцерів у нашій Академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного у Львові. Один священик поділився зі мною таким міркуванням: «Ті хто в АТО, а там є багато випускників цієї академії, завжди слідкують за тим, що робиться в стінах навчального закладу, який вони закінчили. Цікавляться будь-якою інформацією звідси». Тож дуже важливо їх підтримувати, щоб вони не почувалися 

самотніми. В нагоді стануть будь-які контакти: чи то телефонний зв'язок, чи есемеска, чи розмова по скайпу, чи повідомлення у фейсбуці.

Неспроста кажуть, що один – у полі не воїн. Власне, щоб будь-хто з наших захисників не був тим одиноким бійцем, а постійно відчував живу підтримку.

- Що ж, мені залишається лише подякувати вам за цікаву розмову, владико Венедикте. Мушу наостанок зауважити, що вона протікала в тому руслі, який дуже стрімко несе пліт за течією. Тобто, іншими словами, мої думки майже повністю збігалися з вашими, були, так би мовити, співзвучними. Сподіваюся, що це - не перша і не остання наша зустріч. Зрештою, буде так, як покерує Всевишній. Зичу вам благословення від Нього.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.

P.S. Коли це інтерв’ю готувалося до друку стало відомо, що владика Венедикт (Алексійчук) рішенням Папи Римського Франциска призначений правлячим єпископом у Чиказьку єпархію святого Миколая УГКЦ (США).
У Церкві як в армії: отримав наказ – мусиш виконувати. Побажаймо його преосвященству плідної духовної праці на новому становищі, повсякчасного заступництва Господа-Бога та Пресвятої Богородиці.

 

ДУМКИ ВЛАДИКИ ВЕНЕДИКТА, ВИСЛОВЛЕНІ НИМ У ЗМІ,
Й ЯКІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ВИКЛИКАТИ ЗАЦІКАВЛЕННЯ

Нинішня агресія до України викликана тим, що Росія боїться «заразитися» змінами, які відбулися в нас

Агресію має той, хто боїться. Тому нинішня агресія Росії до України викликана тим, що вона боїться, що зміни, які сталися в нас, можуть відбутися і в них. Росія боїться греко-католицької церкви, вони не мають стільки претензій навіть до римо-католиків, як до нас.

Поруч з нами є дві слов’янські держави, чому ж на їхньому фоні Україна є інакшою? На моє переконання, тому що Україна відрізняється, тому що має таку греко-католицьку церкву, а її феномен у тому, що вона має незалежність від держави. Янукович також мав страх перед греко-католицькою церквою, бо це сила, яка є неконтрольованою…

Священик не може йти у політику, бо, як кажуть, із вовками жити – по-вовчому вити

Коли, до прикладу, Церква входить у політику, їй можуть давати певні дивіденди. Але у цьому світі не буває нічого безплатного. Навіть сир у мишоловці і той, кажуть, став платним. А як у нас в народі говорять: хто платить, той і замовляє бал.

Церква має єдине покликання – не мовчати, свідчити правду, боронити її, говорити про неї. А коли вона входить у якусь політичну партію, то стає залежною. А самі знаєте: з вовками жити – по-вовчому вити. Так, коли наш капелан йшов працювати у Львівську міську раду, однією з моїх умов було, щоби він не отримував там зарплати.

Погляньмо, чи мали ми за всю історію України якесь велике пошанування від президентів. Завжди мали із владою конфлікти. Нам нема різниці чи це праві, чи ліві, до якої партії хто відноситься. Якщо роблять добре, то Слава Богу, а, якщо зле, – ­на це треба вказати.

Звісно, бувають екстремальні ситуації, коли Церква може входити в політику. Тут знову доцільно згадати про отця Омеляна Ковча. Під час німецької окупації він короткочасно був мером Перемишлян. Але, якщо у житті є винятки, то це ще не означає, що вони є правилами.

Можуть бути винятки, коли священик йде в політику – стає депутатом міської чи Верховної Ради. Але проблема в тому, що це не є покликанням Церкви. І небезпека у тому, що вона може почати виконувати невластиві їй покликання.

Я за те, щоби Церква входила у політику та бізнес. Але не священики, а миряни, які мають здорові християнські цінності, яких не приваблять спокусливі пропозиції у владі.

Часом гроші жертвують як хабар, щоби відкупитися

Як говориться, краще не рятувати цілий світ, а допомогти одній конкретній людині. Господь ледь не під ніс нам підносить багато обставин. Варто лише трішки придивитися і зможемо виразити милостиню у свій особливий спосіб.

Боронь Боже, якщо ти жертвуєш лише гроші, бо часом їх дають лише для того, щоби відкупитися. Можна присвятити кілька годин в тиждень волонтерству: відвідуванню поранених у військовому госпіталі чи немічних у будинку перестарілих. Це також милостиня, тому кожен може собі щось обрати.

Про ЗМІ

Як давати раду із потоком негативної інформації, який через нелегку ситуацію в країні щодня обвалюється на наші голови? Дуже важливо зрозуміти, що у цей час нас помістив Бог. А Йому видніше для чого і чому. Коли приймемо це, то усвідомимо, що ці обставини не є випадковими, що за ними стоїть Господь. Наша проблема у тому, що ми хочемо втекти від дійсності. Прийняття – ще не означає згоду, але коли воно є, то приходить мир та спокій.

Тут доречно згадати про священномученика о.Омеляна Ковча, який був феноменальною особистістю і у часи польської влади захищав українців. Його аж 40 разів заарештовували! Коли прийшли комуністи і почали винищувати поляків, він став на захист останніх. Коли українці, скориставшись тим, що поляків почали утискати, хотіли собі присвоїти якесь їхнє майно, Омелян Ковч скликав до церкви людей і наказав повернути награбоване, пригрозивши, що в іншому випадку піде з парафії. Коли ж прийшли німці і стали вбивати євреїв, він став їх боронити. Тобто, коли було потрібно, брав під свою опіку і українців, і поляків, і євреїв. А коли потрапив до концтабору Майданек, то сказав, що не хоче звідти йти. Уявляєте?! Розумів, що не спроста Господь його туди послав, що саме там він повинен виконувати свою місію.

Мені здається, часом є так, що весь оцей негатив накручують журналісти…Був нещодавно на одній парафії: там так багато всього робиться, дуже сильно згуртувалися діти, молодь і старші люди. Але про це ніхто не написав. Як то кажуть, не важливо, що трамвай ходить, але, коли він зійшов із рейок, то всі про це напишуть. Тобто це питання напряму стосується і журналістів, адже важливо подавати і хорошу інформацію.

Знаєте, чим відрізняється бджілка від мухи? Бджілка приносить мед, а муха – самі знаєте що. Журналісти мають бути отакими бджілками…

Соцмережі – це віртуальна реальність, особиста зустріч є важливішою

Я дуже не люблю Інтернет, тому що це не є реальною зустріччю, це – віртуальна реальність. Погляньмо у Євангеліє: Ісус Христос особисто зустрічався з людьми. Вважаю, що в житті є дуже важливою оця особиста зустріч.

Тим не менше, я зареєстрований у Facebook, адже свідомий того, що ми живемо у сучасному світі. Мені часто пишуть, щоби я не облишав викладати тут свої думки, щоби у цьому морі інформації був позитив. Нічого у Facebook не коментую, просто ділюся тим, що є для мене важливим та дорогим.

Кількома штрихами

1. Ми потребуємо середовища, бо впливаємо одні на одних і є цінними одні для одних. Ми є плодом обставин, у яких живемо, що читаємо, з ким спілкуємося. 

2.  Що є  гріхом? Коли ми неправильно інвестували себе і свій час.

3. У людському організмі немає найважливішого органу. Феномен кожного в тому, що він працює на інші органи. Відповідно, не має важливої чи не важливої миті. Усвідомте, що на те місце, де ви є, вас поставив Господь. 

4.  У Бога немає дітей чи пасинків, у Бога - усі любі діти. Чи ми свідомі, хто є наш Батько?

5.  Усі ми, більшою чи меншою мірою, маємо власне почуття меншовартості. Ми не віримо, що на щось здатні. Наша проблема в тому, що живемо стереотипами. Будь «мертвим» до того, що тебе хвалять і до того, що тебе критикують. Погляньте на наше життя: хтось щось сказав і ми оправдовуємося або пишаємося. Ми залежні від того, аби нас визнавали, а не бачимо цінності самі в собі. Якщо нам важко бути самим собою, значить нам нецікаво бути самим собою, ми не цікаві собі, бо не пізнали себе.  Це - пошесть нашого часу, нашого покоління. Важливо призупинятись і знаходити час, аби побути наодинці з собою.

7. Маємо вміти насичуватись тим, що Бог послав нам у цю мить. Є тільки тут і зараз: минуле та майбутнє нам не належить – нам належить сучасне! Яка найважливіша людина у твоєму житті? Та, яка зараз поруч з тобою. Яка найважливіша справа у твоєму житті? Та, яку робимо тепер.

8. Залишіть все  – нічого не завалиться. Призупиніться, і подивіться куди ви інвестуєте свій час.

9. Якщо вам сказати, що ви проживете лише місяць, то як би ви його провели? А я вам кажу, що цей місяць, який ви проживете, є останнім у своєму роді й унікальним.

10. Тримайте свої очі широко відкритими, придивляйтесь до людей, до подій. Ми завжди маємо, чим поділитися з іншими: не тільки грішми, а й любов’ю, увагою. Якщо ми будемо уважні до когось, то інші будуть уважні до нас.

11. Бог зі своєї любові дав мені моє життя, дав мені найкращі обставини. Він очікує, аби я щось зробив. Майте відвагу щось робити, робіть, що можете. І в житті святих були невдачі та помилки, але їхнє життя показує, як вони крок за кроком, методично правильно використовували відведений їм час.

12. Не питайте себе, чому так сталося? Ми не можемо зі свого суб’єктивного погляду зрозуміти всього. Запитайте себе:  для чого це сталося? Що Бог хоче мені через це сказати, чого очікує від мене у цій ситуації? Життя набирає іншого сенсу, коли бачимо Бога за всім.

13. І у бізнесі, й у християнському житті важлива ревність – ти мусиш «горіти». Тільки інвестуючи у щось, ти можеш очікувати на прибуток.

14. Я не вірю у досконалих лідерів. Не вірю, бо ніколи таких не бачив. Кожен має певні сильні сторони, але успіх одного – це заслуга цілої команди. Це - ціла динаміка стосунків.

15. Цінності завжди дають можливість взаємопідтримати та допомогти, підставити колезі плече, а не ножа.

 

Про цінності: бувальщина від владики Венедикта

Якось маленький хлопчик підійшов до свого тата і запитав:

- Тату, а скільки ти отримуєш за годину роботи?

- 10 доларів, – відповів батько.

За кілька хвилин син повернувся з десятьма доларами і сказав:

- Тату, а чи міг би ти зі мною побути наступну годину?..

Джерело: «CREDO»

Опубліковано в Видатні українці

У неділю, 23 квітня, у дворі біля церкви з благословенням розпочався благодійний захід, який також символічно відкрив Дні української культури у Відні. 

Уже третій рік поспіль австрійська столиця зустрічає Український ярмарок, який традиційно організовує Українська греко-католицька парафія св. Варвари спільно з діаспорою у центрі Відня.

«Ми вже маємо стабільний прогноз погоди перед початком ярмарку, – усміхається Ольга Латікайнен, співорганізатор заходу. – Кожного року, за тиждень до ярмарку, погода різко погіршується, а у переддень падає дощ. Щоразу я телефоную отцю Тарасу Шагалу і питаю, чи будемо скасовувати захід, але він відмовляється і на ранок виходить сонце».

Символічний майданчик для українців та благодійних проектів організовують віряни з парафії св. Варвари УГКЦ у Відні спільно з Товариством української молоді в Австрії, за підтримки суботніх шкіл «Ерудит» та «Уранія». На ярмарку представлені різноманітні вироби українських майстрів, традиційні мистецтва – петриківський розпис та писанкарство, пропонуються майстер-класи та гастрономічні частування. Не оминають увагою і дитячі програми – вони співають гаївок та долучаються до популярно-наукових розваг.

Організатори і волонтери

Щороку зібрання має на меті підтримати і благодійні проекти – цьогорічною стала ініціатива від волонтерів з УКУ «Міст поколінь», в рамках якого молоді люди будуть наводити мости між молодим і старшим поколіннями. Активісти планують відвідувати літніх людей та надавати їм посильну допомогу, у тому числі пропонувати своє спілкування та обмінюватись досвідом.

Олена, представниця Української суботньої школи Urania, вже чотири роки мешкає у Відні. Проводить благодійний безпрограшний аукціон та підкреслює, що це чудова нагода зустрітись з усіма українцями окрім недільної Служби у храмі. На заході можна зустріти як мешканців Львова та західної України, так і представників діаспори з Мюнхена, Брно та інших міст і країн Європи.

Ярмарок завжди проводиться волонтерами після Великодня і розпочинається з молитви. Отець Тарас Шагала, який і започаткував ініціативу, вважає за необхідне давати простір для зустрічі українців та для знайомства австрійців з культурою.

Разом з тим, Український ярмарок став символічним початком паралельного тижневого заходу – Днів Української культури у Відні. Протягом 23 квітня – 7 травня  організатори пропонують різноманітні культурні заходи, серед яких виставка петриківського розпису, майстер-класи, благодійні концерти та багато іншого. Повідомляє кореспондент РІСУ Тетяна Калениченко.

Українська ярмарка у Відні

Українська ярмарка у Відні

Українська ярмарка у Відні

Джерело: Релігійно-інформаційна служба України

Опубліковано в Українці в світі

 

Великодня Служба Божа, освячення обрядових пасхальних страв: пасок, писанок, ковбас та інших страв, все у кошиках, прикрашених вишиваними рушниками, барвінком і свічками, йдеться в повідомленні спільноти "українці в Нідерландах-Oekraïners in Nederland"


І лунало скрізь у Нідерландах:
"Христос Воскрес!" "Воістину Воскрес!" !


Служби Божі і освячення відбулися в парафіях УГКЦ Нідерландів: Гаага-Гронінген-Утрехт.

Опубліковано в Українці в світі

Владика Венедикт (Алексійчук) упродовж трьох місяців переїде до США та стане п'ятим Правлячим єпископом Чиказької єпархії УГКЦ.

20 квітня 2017 року, у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення дотеперішнього Єпископа-помічника Львівської архиєпархії владику Венедикта (Алексійчука) Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо, США, перенісши його з титулярного осідку Германіціяни.  

Біографічна довідка. Народився 16 січня 1968 року в селі Борщівка Костопільського району Рівненської області. З 1975 по 1983 навчався в Борщівській восьмирічній школі. У 1983 році розпочав своє навчання в Рівненському медичному училищі, яке закінчив у 1987 році за спеціальністю фельдшера. Опісля працював на станції швидкої медичної допомоги. Із травня 1987 по травень 1989 служба в війську. Опісля рік працював як фельдшер в санаторії у місті Трускавець.

У 1990-1993 роках навчався в Духовній семінарії в місті Дрогобичі. Був висвячений на священика 29 березня 1992 року. Тоді ж був призначений на парафію села Бистриця Дрогобицького деканату. Крім того, душпастирював при церкві Святої Трійці у м. Дрогобич. З 1992 по 1994 рік, працюючи в Патріаршій катехитичній комісії, відповідав за організацію місійної праці на Східній Україні.

13 травня 1993 року був прийнятий до Свято-Успенської Унівської лаври монахів Студійського уставу. Отримав монаший постриг 13 жовтня цього ж року. 31 грудня 1995 року отримав малу схиму.

З липня 1994 року душпастирював у новоствореному монастирі Святих Бориса і Гліба в Полоцьку (Білорусь). Одночасно працював у парафіях у Вітебську, Могильові, Гомелі, Бресті. Був духівником в молодіжній християнській організації в Мінську.

У 1996 році закінчив Люблінський католицький університет із написанням магістерської праці на тему «Християнська духовність за св. Іваном з Кронштадта».

З грудня 1996 року перебував у місті Сан-Кетерінс (Канада) з метою заснування у цьому місті нового монастиря. Звідти повернувся у квітні 1999 року, оскільки був обраний ігуменом Свято-Успенської Унівської лаври. У травні 2000 року повторно був обраний ігуменом, а в травні 2005 року – переобраний на наступну каденцію.

З 2004 року член Патріаршої комісії у справах монашества.

З жовтня 2004 року розпочав докторантське навчання в Люблінському католицькому університеті. У 2006 році закінчив лецінціат у згаданому університеті з теології духовності.

У 2006 році був адміністратором парафії Святого Миколая в м. Перемишляни. У лютому 2006 року призначений головою секретаріату Собору монашества УГКЦ. У травні 2007 року очолив Літургійну раду. У серпні 2007 року був обраний головою Ради вищих настоятелів чоловічих інститутів богопосвяченого життя УГКЦ.

18 квітня 2008 року в Люблінському католицькому університеті захистив докторську роботу на тему «Настоятель як духовний отець. Дослідження у світлі творів преподобного Теодора Студита».

3 серпня 2010 року призначений Єпископом-помічником Львівської архиєпархії. Йому призначено титулярний престол Джерманічана.

5 вересня 2010 року в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові здійснено єпископську хіротонію. Чин архиєрейської хіротонії у присутності Блаженнішого Любомира, за участю членів Синоду Єпископів УГКЦ здійснив владика Ігор (Возьняк). Співсвятителями були владика Юліян (Вороновський), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький, та владика Павло (Хомницький), Єпарх Стемфордський (США).

Довідка про єпархію. Єпархія святого Миколая в Чикаґо входить до Філадельфійської митрополії та є її найбільшою частиною з огляду на територію, охоплюючи території північних, центральних та західних штатів країни. Вона була заснована 1961 року та згідно з даними «Annuario Pontificio 2017», станом на минулий рік нараховувала приблизно 50 парафій, надаючи духовну опіку понад 10 тисячам вірних. Цей осідок став вакантним 16 серпня 2016 року після відходу до вічності четвертого Єпарха Чиказького владики Річарда (Семінака).

Джерело: Департамент інформації УГКЦ

ВІДЕО: Владика Венедикт у церкві Воскресіння м. Винники.
У Світлий Вівторок, 18 квітня, у церкві Воскресіння Господнього відбулася Святкова Літургія, яку очолив Преосвященний Владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ із нагоди 175-річчя освячення церкви Воскресіння Господнього, парохом якої багато років поспіль є митрофорний протоієрей Петро Паньків.

Опубліковано в Віра

У студії Живого телебачення побував о. Кирило Ангелов, парох Церкви Св. Архистратига Михаїла, у Йонкерсі, штат Нью Йорк, США. Отець за походженням македонець, проте усе життя є гарним душпастирем для українців греко-католиків.

Тема програми стосувалась життя однієї з настаріших українських громад Америки. Як протягом 117 років українці зберігали своє коріння?
«Ключ до живої парафії, — наголошує отець Кирило, — це співпраця. Треба відкрити своє серце і двері до церкви, тоді можемо очікувати успіхів. Якщо є співпраця поміж священиком і своїми парафіянами, своїми дітьми, тоді навіки буде та парафія живою»
Парох греко-католицької громади також поділився своїми спостереженнями про асиміляцію українців у Америці: «Церкві Святого Архистратига Михаїла вже є 117 років, є інші навіть старші. Церква підтримує своїх дітей, і я не бачу проблем з асиміляцією, навіть у майбутньому. Але для тих, хто є при церкві!»

Источник http://service-joomla.ru/plagini/item/19-allvideos.html

Опубліковано в Віра

 

ФАКТ…

 

26 лютого колишньому предстоятелю Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішому Любомиру виповнилося 84 роки. Напередодні «людина з янголом на плечі», як про нього говорять, дав інтерв'ю «ФАКТАМ».

 

 

Про цю мудру, щиру, добру, авторитетну людину кажуть, що він ніколи не йшов супроти власної совісті, що його вплив на українське суспільство важко переоцінити, що він мислить категоріями вічності й завжди  проповідує любов. Ми спілкувалися в його резиденції в селі Княжичі під Києвом. Повірте на слово — Блаженніший насправді освітлює все навколо.

 

 — Пробачте, я не такий молоденький, не бачу взагалi не дуже добре чую, — почав розмову Любомир Гузар. — Якщо буде треба, попрошу повторити. Ну, що доброго скажете?

 

— Ваше Блаженство, дозвольте все ж таки у вас, у людини, яка не бачить фiзично, запитати: якою ви бачите долю України?

 

— Я оптимiст. хочу уточнити, чому. Впевнений, що Україна не є приреченою на якусь загибель. Нi! Ми мусимо не тiльки зберегти, але й розвинути при Божiй помочi свою державу, свою суспiльнiсть. А можемо цього досягти, якщо будемо працювати. Одним словом, якщо би ми не працювали, тодi я був би крайнiм песимiстом, бо немає надiї. Але ми можемо працювати. Тобто можна бути спокiйними — не загинемо.

 

— На ваш погляд, що спричинило подiї, якi вiдбуваються зараз? Маю на увазi вiйну та окупацiю.

 

— Знаєте, що можу сказати? схiднi, захiднi областi України в минулому столiттi були пiд окупацiєю, пiд впливом Радянського Союзу. СРСР (оминаючи його нацiональний аспект) мав комунiстичну iдеологiю, яка хотiла створити радянську людину, позбавлену вiдчуття власної гiдностi, свого походження як створiння Божого. Цю радянщину бачу як замах на гiднiсть вiльної людини, яка може спокiйно хвалити Господа й служити людям.

 

Людина, яку хотiли створити нам радянськi властi, мала бути невiльна, цiлковито залежна вiд держави чи вiд партiї, керуючих органiв КПРС. У неї заперечувалася її основа — походження вiд Бога, а головне — її гiднiсть та її свобода. Це, на мою думку, є те тло, на якому вiдбувається те, що вiдбувається.

 

Без радянської спадщини, без того, що було тодi дуже свiдомо пропаговане дуже свiдомо виконане, без створення тiєї радянської людини було б неможливим те, що вiдбувається сьогоднi. Мушу щиро визнати, що не почуваюся дуже компетентним, бо це є дуже складнi процеси. Треба набагато бiльше знати, нiж я знаю, чи мав нагоду пiзнати. Але дiлюся з вами тим, що бачу в мiру моїх обмежень.

 

— Як же нам зараз слiд виховувати патрiотiв? Адже це дуже складна й важлива проблема. Проте, на мiй погляд, вона першочергова.

 

— Абсолютно згодний з вами. Нам треба свiдомо прагнути виховувати людей, не заражених радянською iдеологiєю, особливо майбутнi поколiння. Як я бачу цю ситуацiю зараз? Шукаю в святих книгах розв’язки. Є така рiч: кожен з нас має батька матiр. Вони подарували нам життя, вони нас виховали, старалися, дбали. без них, без їхнiх зусиль, ми би не iснували. тому в типовому християнському розумiннi природи людини вона повинна шанувати своїх батькiв, дбати про них, бо через них ми є те, що ми є.

 

Але ми також маємо ширшу родину, яку зазвичай називаємо Батькiвщиною. Є така пiсня: «Можна все на свiтi вибирати, сину, вибрати не можна тiльки Батькiвщину». Латинське слово patria має той самий корiнь, що й слово «батько» pater.

 

Ми народилися в якiйсь ширшiй родинi, яку називаємо нарiд. Це є ствердження певного факту. Я не можу заперечити, хто мiй батько, хто моя мати, не можу заперечити, хто є нарiд, серед якого я народився. Я мiг би народитися аргентинцем, японцем, нiмцем, а народився українцем. Iншi народилися росiянами, поляками, нiмцями. Кожен з нас є дитиною якогось народу. так, як ми зобов’язанi дбати про батька матiр, так само ми, якщо хочемо бути насправдi собою в повному значеннi цього слова, повиннi дбати за ту ширшу родину — Батькiвщину. Думаю, ця пiдстава повинна бути основою виховання: пам’ятай, хто твiй батько, хто твоя мати, пам’ятай, хто твiй нарiд. вiдповiдно поводься: так Господь Бог дав, що ти народився серед цього народу. Дбай за нього. Думаю, це є пiдставою виховання. Це не є, як комусь може здаватися, пересадний пустий нацiоналiзм. Нi! Це є насправдi патрiотизм.

 

— Згодна. Ви колись були бiженцем, але казали, що то стало доброю нагодою побачити свiт.

 

— Ви вжили слово «бiженець». Ми вживали слово «скиталець». Чому людина скитається? Бо так склалися обставини. Мої батьки, сестра i я — ми не виїздили з України не хотiли роками бути поза Україною. Ми стали скитальцями силою обставин.

 

Є тi, кого ми називаємо туристами. Турист добровiльно їде оглядати свiт, пiзнавати iншi країни, народи, континенти, культуру так далi, маючи цiкавiсть вiдповiднi засоби на це.

 

Також є традицiї. Особливо починаючи з XVIIXVIII вв.iкiв була така практика (подiбна iснувала в iнших захiдних європейських країнах): молодих людей iз заможних українських родин посилали пiзнати свiт. Це був виховний засiб.

 

Наша дiйснiсть — те, що бiльше ста рокiв Україна перебувала в господарських труднощах було багато убогих людей. Пiд кiнець XIX — на початку XX столiття вони утворили хвилю емiграцiї, коли їхали в свiти, бо не мали з чого жити. Дуже багато людей iз Захiдної України виїздили на кiлька рокiв до Америки, Канади, Бразилiї, Аргентини, навiть до Казахстану, що для мене дивина. Нiколи не думав про Казахстан як про країну, куди люди їхали заробити трохи на краще життя. Але так кажуть. Доробивши, люди поверталися, привозили якiсь грошi. Менi розповiдали, що на селах звичайна, пересiчна хата була вкрита соломою. А тлюди, якi мали грошi, покривали дах свого будинку бляхою. Була навiть така прикмета: як ви їхали бачили хату з бляшаним дахом — ага, той був в Америцi.

 

Назву це все — економiчна емiграцiя. Але пiсля Першої свiтової вiйни, а головне пiсля Другої свiтової вiйни, коли в Українi запанував радянський порядок, багато народу не хотiло жити при тих обставинах. Крiм того, були тисячi людей, яких нiмцi насильно взяли працювати до Нiмеччини. I, коли закiнчилася вiйна, чимало з них сказали: «Нi, ми не хочемо повертатися». Вони вибрали те ж саме, що й наша родина: стали скитальцями. Що значить стати скитальцем? Ми втратили громадянство, стали бездомними людьми. Є такий англомовний термiн, який уживається в усьому свiтi, man is not in his place (людина не на своєму мiсцi). ми були такими.

 

Що вiдбувається сьогоднi? Пiсля радянських часiв, за браком добрих господарiв, маємо, менi здається, економiчну емiграцiю. Бо наша економiка не є добре настроєна, наставлена. Ми така багата країна! А дуже багато людей живе нижче нормального рiвня. Їх вважають майже нуждарями. Люди, якi не мають достатньо засобiв, щоб жити, знову їдуть у першу чергу до Захiдної Європи, до Америки, Австралiї… У 1970-х роках, думаю, в цiлiй Iталiї навiть не було тисячi українцiв. А сьогоднi там є кiлька сот тисяч. Дехто навiть говорить про мiльйон. В Iспанiї теж.

 

Тобто дуже багато нашого народу виїхало, бо в Українi економiчно важко жити, немає добрих можливостей виховувати чи берегти дiтей, взагалi мати нормальне забезпечене життя. Нас має найбiльше тривожити, що серед тих, хто виїжджає, — багато молодих людей чимало професiйних громадян. Це є проблема. Якщо тлюди їдуть, щоб навчитися повернутися, це цiлком добре. Не є зле — поїхати на чужину, доробитись, навчитись. «чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Але їхати, щоб залишитися, якщо немає направду для цього дуже поважної причини, це, менi здається, дуже невторопно.

 

Я особисто 46 рокiв був поза Україною, жив у Австрiї, Iталiї, Америцi, вiдвiдував Нiмеччину, Канаду, Бразилiю, Аргентину, Парагвай. Але радо повернувся в Україну. Чому? Бо це є рiдна земля. Нам було дуже добре в Америцi. Можна було працювати, заробити, було пенсiйне медичне страхування. Це гарно упорядковує життя. Але ми були там громадянами другого класу. Якщо хочете бути собою в повному розумiннi цього слова, старайтеся жити на рiднiй землi.

 

— Зараз в нашiй країнi дуже багато вимушених переселенцiв зсходу та Криму. Люди покинули все: домiвки, роботу, вони тепер також скитальцi. Що ви можете сказати тим, хто не зрадив країну? Як зберегти себе? Як бути корисними?

 

— Тут дуже важливу роль мусять вiдiграти мiсцевi люди. Скiльки всього виїхало — понад пiвтора мiльйона? То не є бiженцi, то є переселенц— переселилися в iншу частину країни. Насильно, то правда. Бо втiкали вiд бiди, покинули свої домiвки не тому, що хотiли, а мусили, бо не могли згодитися з обставинами насилля.

 

А ми — тi, хто є вдома (мiсцевi люди з Центральної, Захiдної, Пiвнiчної та Пiвденної України), повиннi їм допомогти нормально жити, виховувати дiтей, набувати професiйних знань так далi. Це є наше завдання обов’язок. З боку переселенцiв повинне бути розумiння, що мiсцевим людям не завжди це так легко зробити.

 

Думаю, що повинне панувати почуття: це є нашi брати сестри, яким ми мусимо послужити допомогти, а вони повиннi з вдячнiстю прийняти все, що для них робиться, старатися користатися можливiстю жити нормально, як належить. Одним словом, тут потрiбне певне почуття — це почуття єдностi.

 

— Ваше Блаженство, зараз можливий розкол суспiльства? Адже дуже багато проблем…

 

— Є така iнiцiативна група «Першого грудня» (створена за пропозицією Любомира Гузара, до неї входять вiдомi iнтелектуали та моральнi авторитети: Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький, Iван Дзюба, Iгор Юхновський та iншi. — Авт.). Нещодавно ця група пiдготувала звернення, яке стосується дуже-дуже делiкатної теми. Воно таке: не дай Боже, щоб з огляду на обставини, в яких ми iснуємо, з огляду на iсторiю, з якої ще не виросли не позбулися, ми один одного ненавидiли.

 

Справдi, сьогоднi є багато проявiв ненавистi… Назву це суспiльною дикiстю, яку спричиняють рiзнi обставини, але яку народ влада мусять намагатися опанувати не допустити, щоб та ненависть ширилася затруювала наше життя. На жаль, є певнi намагання навмисно наш нарiд порiзнити, щоб люди не могли спiвжити. Є таке… Це робиться чи при помочi засобiв масової iнформацiї, чи при помочi якихось там економiчних чи полiтичних неладiв. Є також ворожий чинник. Але мудрий нарiд, свiдомий своєї єдностi, повинен дуже рiшуче такi намагання вiдкидати протидiяти тим негативним впливам.

 

— В 2015 роцi брала iнтерв’ю у Богдана Гаврилишина. Вiн казав, що для нього є два моральних авторитета — ви та Лiна Костенко. А для вас хто є моральним авторитетом?

 

— Дуже рiзнi колеги з iнiцiативної групи «Першого грудня». Вони свiдомi, стараються бачити навколо себе людей, шанувати, служити й допомагати їм. Ото є моральнi авторитети. Їх є, може, набагато бiльше, нiж нам здається. «Перше грудня» — це органiзована група, яка намагається спiльно щось зробити. Але також є багато-багато iнших, неназваних. Наприклад, волонтери, якi стараються по-Божому жити служити ближньому, справдi бути такими творчими, позитивними, будуючими членами спiльноти.

 

— Тепер дозвольте фiлософське питання. Чому часом влада так сильно змiнює людину?

 

— Це вiдомий факт, що владолюбство — велика небезпека. Ще древнi греки й римляни знали, що влада людей корумпує. Я, на жаль, не є спецiалiст, щоб дати вам таку, як належить, вiдповiдь. Тiльки стверджую факт: для бiльшостi людей насправдi влада буває небезпечною. багатство також.

 

Наведу вам приклад з життя. Коли я був студентом в Америцi, то працював на курортi. Туди люди приїздили вiдпочити, прийти до себе. Моїм завданням було їх зустрiчати супроводжувати до примiщення чи кiмнати, яку вони зазвичай замовляли наперед. Що я можу сказати? Рiзнi були люди. Були такi, що недавно стали багатими, працюючи на рiзних високих посадах, професiйнi, але дуже культурнi. Чемно говорили. Якщо щось потребували, то вмiли сказати це делiкатно, не вимагали, не робили якийсь акцент.

 

Але були, звичайно, люди, якi поводилися супроти мене та iнших працiвникiв негарно, гордовито: «Менi належить», «Я замовив», «Я плачу» (передає характерну iнтонацiю). Ми мусили всiх обслуговувати, але тлюди були дуже прикрi.

 

Знаєте, грош— така рiч… Раптове багатство впевненiсть людей, якi ним володiють, в тому, що другi тепер мусять їх слухати, щось перевертає в їхніх головах. Чому це так? Я можу тiльки сказати, що так воно є. А чому? Це дуже фiлософiчне та психологiчно глибоке питання.

 

— Ви колись казали, що Україна на порозi змiн на краще. Зараз ви теж так вважаєте?

 

— Так. Якщо будемо працювати. Я не бачу якихось структуральних труднощiв, чому ми не можемо мати нормальної держави. Їх нема! Може бути зле, якщо не будемо працювати. Що я маю на думцi? То не тiльки працювати, аби мати бiльше грошей. Коли я кажу — працювати, то значить робити добро другим. Що для мене значить праця? Це коли ми (чи полiтичнi дiячi, чи держслужбовцi, чи звичайнi громадяни) хочемо жити так, щоб думати про добро для себе одночасно про добро для iнших, а не тiльки про свою вигоду. Якщо в нас є таке настановлення, нема нiчого, що могло би нам перешкодити бути нормальною великою державою.

 

— Отже, таким є ваше бачення змiн на краще? А де ви знаходите пiдґрунтя для оптимiзму?

 

— Ранiше говорив, що бачу змiни на краще в зустрiчах з людьми. Тепер не маю багато спiлкування. З огляду на свiй стан здоров’я, вiк, багато вдома сиджу, нiкуди не виїжджаю. Але зустрiчаюся з людьми, яких не знаю особисто, проте вони мене запрошують. Це студенти, бiзнесмени, ще хтось. То є такий обмiн: вони питають, я вiдповiдаю. Я вiдчуваю по питаннях, що є багато доброго. Якщо воно є, воно просте: люди хочуть чогось доброго роблять. Цей зворот до кращого вiдбувається там, де i повинен вiдбуватися, — у серцях людей.

 

Ми маємо великi проблеми з реформами. Чому? Бо власт— тлюди, що повиннi жити реформами, — не живуть ними. Вони марнують прекраснi нагоди не будують краще майбутнє. Його будують тi, якi на рiвнi особи (не якоїсь великої органiзацiї) стараються творити добро, якi тiшаться, коли щось добре побачать, якi жалiються, коли бачать зло. Майбутнiсть України — у серцях людей, в яких я бачу зацiкавлення, охоту бажання робить щось добре. якщо вони цього хочуть, то ми йдемо до кращого.

 

Я не читаю, бо незрячий, але слухаю радiо. Часто бувають сюжети про те, як якась група людей — старших, молодших, дiтей — хочуть допомогти. Чи тим, хто на фронтi, чи пораненим, чи хворим. Ми маємо багато людей, якi бажають робити добро. То є наша майбутнiсть. Вона не в полiтицi. Хоча ми би хотiли бачити полiтику доброю. Та я думаю, що у нас немає причини, чому ми не можемо мати такої держави, такого суспiльства, в якому будемо всi почуватися добре.

 

— Ви вiрите в це?

 

— То є в серцях людей. Кожен раз, коли хтось зробив щось доброго для ближнього, то дуже гарно зробив.

 

Ольга БЕСПЕРСТОВА.

 

І КОМЕНТАР

 

Оглядаючись назад, тішуся, що мав щастя майже три роки пропрацювати поряд з владикою Любомиром Гузаром – ще донедавна Главою Української Греко-Католицької Церкви. Його небезпідставно називають мудрецем нашого часу, оскільки він уміє про складні речі говорити просто. Цю тезу готовий засвідчити особисто.

 

Доля звела нас на Святоюрській горі у Львові, де він розпочинав з єпископа-помічника Глави УГКЦ. Я ж у той час, а це було в проміжку між 1993 і 1998 роками, трудився кореспондентом часопису «Мета» Львівської архієпархії. То ж, зрозуміло, наші шляхи просто не могли не перетинатися в силу службових обставин. Прес-конференції, посвячення храмів, ювілеї, висвячення нових священиків, празники і таке інше. Словом, поруч опинялися ми частенько. Він у якості фактичного керівника нашої Церкви, оскільки кардинал Любачівський на той час відійшов від практичних справ за станом здоровя, а я як журналіст, що висвітлював церковні події. Навіть за спільною святковою трапезою неодноразово сиділи, українські народні пісні співали.

 

Запам’ятався один цікавий факт, який трапився 10 січня 1997 року, коли владика Любомир вручав різдвяні подарунки у Львівській обласній дитячій спеціалізованій лікарні та Будинку дитини №2. Сподіваюся, що він стане ще одним штрихом до моєї дуже високої думки про особистість одного з найавторитетніших ієрархів нашої Церкви.

 

Ці заклади його преосвященство обрав невипадково. Саме хворим дітям, а також таким, які позбавлені батьківської ласки, вкрай необхідна опіка, добре слово, допомога. До цієї доброчинної акції долучився також колектив кондитерської фірми «Світоч», добре відомої своїми солодощами, які так полюбляє малеча.

 

 

Коли ми переступили поріг Будинку дитини на вулиці Антоновича, трилітки, ніби по команді, підняли галас, а через хвилю зайшлися плачем. Нянечки, усміхаючись, порадили роздати малятам подарунки, привезеними для них. Плач, немов за помахом чарівної палички, припинився. А через кілька хвилин логопед Софія Березюк звернулася до діток віршованими рядками:

 

- Скільки зірочок на небі,

 

Місяць човником пливе.

 

То хороша всім ознака,

 

Що на небі хтось живе.

 

Хто на небі живе?

 

- Бозя, - дружно відповіли малюки.

 

А потім і діти, і дорослі колядували разом з владикою Любомиром. Зрозуміло, що не обійшлося і без обговорення проблем. Увагу на них акцентували і головний лікар Будинку дитини Мирослава Павлик, і завідуючий Львівським міським відділом охорони здоров’я Зіновій Гузар (однофамілець владики), і духовний опікун дітей декан Личаківський отець Степан Гриньків. Завершуючи відвідини, владика Любомир благословив і малят, і персонал закладу. Додам, що до собору святого Юра в одній автівці поверталися чотири тезки: владика Гузар, його особистий водій Любомир Гамрацій, фотокореспондент газети «Мета» Любомир Криса та я.

 

До цієї компанії якось, а саме 4 квітня, коли за старослов’янським календарем відзначають іменини Любомира, долучився ще й керівник господарського відділу Львівської архієпархії Любомир Бобків. Тоді нас з нагоди дня Ангела почастували смачним обідом.

 

А ось, переглядаючи своє досьє, з жалем зауважив, що жодного інтервю з владикою Любомиром не провів. І все ж у моєму загашнику зберігся один матеріал, який за формою близький до інтервю. Справа в тому, що на початку 1997 року владика Гузар взяв участь у зустрічі з катехитами Львівської архієпархії, де відповів на багато животрепетних запитань. Звісно, що нині нема сенсу переповідати все детально, але відповідь усього на одне питання варто згадати, яке цікавим буде й сьогодні.

 

- Єпископ Гузар – шанована особа в нашій Церкві. Як ви прийшли до розуміння і пізнання Бога?

 

- Мені здається, що фундаментом нашого духовного життя є пізнання Господа-Бога. В Святому Письмі простежується одна провідна думка: пізнати Творця, представити Його таким, яким Він себе обявив. Від того, як ми розуміємо і сприймаємо Господа, залежить все. Скажу щиро, що я з великими труднощами усвідомив потребу в цьому. Не кажу, що знаю, яким є Бог. Але витратив багато років, щоб зрозуміти потребу пізнання Всевишнього. І чим більше роздумую, тим більше усвідомлюю намагання всіх людей, які в житті чогось досягли, пізнати Творця.

 

Найкращий спосіб охарактеризувати людину, яка сповняє своє покликання, це сказати, що вона є шукачем Господа. Ісус Христос гарно каже: «Купець купує, а потім продає. А коли побачить перлину, то все продасть, щоб отримати її». Гадаю, що тією цінною перлиною, заради якої варто все інше продати, є пізнання Бога…

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.

 

Опубліковано в Віра