Нещодавно в Оттаві відбувся третій щорічний український фестиваль. 21-23 липня столицю Канади на 3 дні просто поглинуло вражаюче українське свято, яке поєднало більше 25 000 гостей з Канади, США та України.

Опубліковано в Українці в світі

"Українська діаспора – це велика, потужна і згуртована частина українського світу, і вона чинитиме активний опір «руському міру», а тому Москва робить усе, щоб її розпорошити, знекровити, розчленувати, внести в лави діаспорян розкол". Що ж насправді відбувається?

Опубліковано в Українці в світі

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати «борги». Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця - громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися. Сподіваюся, не образиться.

Roksana 1

- Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

- Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

- Це український храм у місті Чикаго?

- Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість з нас народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

- Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

- Моя мама й її родина з Делятина.

- Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

- Саме так, біля Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато - із Золочева Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мера мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

- Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балету. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але він не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють Закарпаття, Лемківщину, Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Roksana 2

- Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

- Абсолютно.

- Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку це - зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи побували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості? Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

- Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, хто у вас під рукою: професійні танцюристи чи аматори. У нас - це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це - зовсім інша річ.

Переконана, що танок український може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перепоною. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце своїй рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихітці, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я би того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, щоб виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що ти тоді знаєш тільки своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Roksana 3

- Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.

- Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягли високого рівня техніки. Проте для нас танок - це не тільки рухи, кроки, це частина нашого життя, це частка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати однакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно сідає на присядку, зробить у десять разів більше, ніж початківець.

Також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, ми маємо один танок, який називається «Дріанда». Це - українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це - не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

- Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Володимира Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

- Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

- З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

- З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 літ. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше, мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

- Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

- Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Roksana 4

З донькою Даніелою

- Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

- Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не є наша публіка, яка нас часто бачить і любить. Сьогодні дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали свою любов до танку, любов до України і любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. Але також тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони вдесятеро більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запамятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними. Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

- А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

- Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато не оглянеш за такий короткий час. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довший час, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Roksana 5

З Лілею Ткачук (організатором концерту в Мадриді) і Василем Попадюком

- У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

- Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

- Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

Опубліковано в Українці в світі

Українка Ольга Гілл виїхала до Сполучених Штатів з України два десятки років тому та зараз проживає з сім’єю в Сан-Франциско, штат Каліфорнія. Це незвична жінка, яка повністю розриває стереотипи – мама семи дітей, блогер, професійна балерина, фотограф і креативний директор онлайн-платформи для сімей Living Notes. Ольга запрошує в свій маленький світ людей звідусіль: у соціальній мережі Instagram за її життям стежить більше 330 тисяч підписників.

Багатьох цікавить, як жінці вдається грати стільки ролей і справлятися з таким масштабом обов’язків. Про це Ольга розповіла в інтерв'ю для «Голосу Америки».

Ольга приїхала в США у 17-річному віці з наміром оволодіти новими техніками танцю, які тільки зараз починають з’являтися в Європі, та побудувати кар’єру професійної балерини. Незважаючи на перешкоди, які виникли одразу після приїзду, вона вирішила залишитися в Штатах і докласти зусиль, щоб досягти своїх цілей і реалізувати свої бажання:

«Я пробила собі дорогу. Це було дуже складно, але зараз я думаю, що ці перші роки, якими б важким вони не були, стали найкращими, щоб налаштувати мене на шлях, яким я йду зараз», – говорить Ольга.

«В Україні та Східній Європі загалом для людини все розплановано: ти йдеш у школу, потім в університет і так далі. Якщо випадаєш із цього потоку, стає важко вписатися. Тому в мене був вибір – або повернутися в Україну і спробувати «вписатися» не реалізувавши себе, або пробиватися і робити те, чого справді бажала. Я вибрала останнє, і це спонукало мене рухатися вперед».

Ольга зустріла свого майбутнього чоловіка в університетському коридорі через чотири роки після свого приїзду в Штати. Пізніше їх поставили в пару в танцювальній команді університету через те, що вони підходили одне одному за зростом. Так вони почали краще пізнавати одне одного.

Невдовзі після того Ользі потрібно було повертатися в Нью-Йорк, і Джастін повинен був діяти швидко. Він освідчився, і жінка прийняла пропозицію: «Все трапилося дуже швидко. Від дня, коли ми познайомилися, до дня нашого одруження пройшло тільки чотири місяці. Це було швидко, але точно правильно».

Майже все життя Ольги та її сім’ї – як на долоні для тих, хто стежить за нею на Instagram. У блозі жінка пише про свої почуття як мами, передає значні моменти життя її родини, показує напрямки своєї роботи. Лише одна сфера її життя захована від людських очей – це танцювальна діяльність: «Я так багато ділюся своїм життям як блогер і креативний директор, що хочу мати щось, що буде моє приватне. Тому намагаюся зберігати цю приватність, наскільки можливо».

Ольга підтримує танцювальну техніку, проте працює виключно як фрілансер. Вона роками була зв’язана контрактами, які, серед іншого, не забезпечували правом на декретну відпустку, а фрілансерська діяльність дає їй певну свободу і контроль над власними рішеннями.

Крім того, жінка намагається зробити плавний перехід від активної діяльності через вік (цього року Ользі виповнилося 37) і намагається не перевантажувати себе. Проте зауважує: «Я люблю танці. Це те, що завжди буде зі мною, те, без чого я не можу існувати. Іноді під час сезону, коли мені доводиться багато виступати, я відчуваю втому і хочу покінчити з цим. Але минає тиждень-два – і я знову хочу повернутися».

Свій блог Living Notes Ольга розпочала в далекому 2007-му, коли тільки з’являлися перші блоги і ще не існувало WordPress чи Instagram. Тоді це був її особистий онлайн-щоденник, у якому вона писала про свій досвід, поки очікувала третю дитину. У той час сім’я ще жила в Нью-Йорку.

На певному етапі її чоловік, експерт із маркетингу, вирішив застосувати певні техніки реклами і протестувати їх на речах, які робила Ольга. У процесі жінка перебрала на себе роль креативного директора. Зі свого досвіду жінка знала, як важко вибирати товари для дітей, коли нема достатньо інформації, але є засилля продуктів. Вона вирішила скласти своєрідний путівник для батьків, якого не вистачало їм, коли вони готувалися до появи їхнього первістка. Ольга почала виставляти інформацію про різні товари для дітей, які були корисними для неї самої, і отримувала позитивну реакцію від своєї аудиторії. З часом цей напрямок розширили, і зараз проводять дослідження ринку в США та Східній Європі.

Ольга вважає себе щасливою через те, що має дуже доброзичливу аудиторію. Блог на Instagram сприймає як спосіб єднання з людьми і щось дуже особисте: «Я справді багато ділюся, але це частково тому, що розпочала блог багато років тому, ділячись своїми роздумами. Моя мета – донести послання, яке я б сама хотіла почути на певному етапі свого життя. Якщо б я могла повернутися до себе 20-річної, зробила б деякі речі по-іншому. І якщо мої роздуми, знахідки яким-небудь чином допомагають іншим – я щаслива».

Багато людей справді тепло відгукуються на дописи Ольги, діляться власними думками і досвідом. Тим не менш трапляється і критика, не завжди обґрунтована та конструктивна. «Був час, – згадує Ольга, – коли негативні відгуки людей були дуже болісними для мене, особливо якщо я ділилася чимось дуже особистим, як, наприклад, історією моєї другої донечки, яка народилася передчасно. Багато людей запитувало мене про це, а я вагалася, чи розповідати. Але в якийсь момент зважилася, і певним чином це було зцілення – писати про свої переживання. Хоча було дуже болісно повертатися в спогадах у той час, але разом із тим, я звільнилася від цього, стало значно легше».

Проте багато людей не розуміло жінку, і деякі відгуки були жорстокими. Ольга болісно це сприймала. Водночас тисячі інших людей надсилали коментарі та повідомлення, в яких писали, що пережили подібне, але не знали, що ще хтось проходив через таке: «Ось чому варто ділитися пережитим – тому що це допомагає комусь іншому пройти через подібне. Як це був момент зцілення для мене, так само це було для когось іншого».

Найскладнішим завданням для Ольги при побудові її онлайн-бізнесу було навчитися не звертати уваги на негатив. «Більшість людей, які займаються такою діяльністю, – зауважує жінка, – приходять у цю сферу з великим бажанням ділитися. І це важко, коли тебе починають критикувати або шукати суперечки з тобою».

Ольга радить прийняти факт, що завжди буде хтось, кому не подобатиметься те, що ти говориш чи робиш: «І це нормально – ти не мусиш подобатися всім. Головне завдання – не дозволити негативним коментарям зупинити тебе в тому, що ти робиш. У мене було кілька моментів за ці роки, коли я хотіли перестати ділитися. Але тоді хтось сказав мені: «Ти знаєш, 98% людей люблять те, що ти говориш. Решта два відсотки не вартують твоєї уваги». І це мене переконало».

Ольга згадує, що найбільшим її страхом була думка про те, що вона не зможе продовжувати займатися улюбленою діяльністю, якщо матиме сім’ю: «Пам’ятаю, після народження мого першого сина, коли йому було чотири місяці, моя мама приїхала відвідати мене, і я показувала їй записи зі своїх виступів. Я тоді не мала контрактів чи стабільної роботи, тільки відвідувала танцювальні заняття. Це був такий етап – стала матір’ю, а всі говорять, що коли народиш дитину, потрібно залишати роботу.

Я почала плакати, і моя мама запитала: «Чому ти плачеш?» А вона взагалі не сприймала танці як справжню роботу, тільки як діяльність для загального розвитку. Проте тоді сказала: «Чому ти плачеш? Просто йди і роби. Ти все ще можеш це робити. Ти можеш брати дитину з собою». І почути це від неї стало тим поштовхом, якого я потребувала».

Ольга продовжувала працювати, беручи дітей із собою. Чоловік весь день перебував на роботі, і нікого з родичів не було поруч, щоб допомогти, тому покладалася лише на себе. У студії завжди був хтось, хто міг подивитися за дітьми. «Діти завжди були зі мною, і це дало мені можливість продовжувати займатися танцювальною діяльністю, – зізнається Ольга. – Вони завжди мали іграшки, єдине, що їм потрібно було поводитися тихіше. Те, що вони мали змогу перебувати в різних середовищах, підтримувало їхнє зацікавлення. А після закінчення роботи я віддавала весь час дітям, робила з ними те, чого потребували вони. Таким чином ми зберігали баланс. Те, що мої найстарші діти навчилися цьому, надзвичайно допомогло мені з усіма іншими».
 
З часом робочий графік Ольги та її чоловіка ставали гнучкішими, і вони могли водити дітей на позашкільні заняття, під час яких займалися власними справами. У певний момент вони почали будувати команду Living Notes і працювати в офісі/студії. Тепер діти приходять туди з нами, коли в них є час: «І це те, через що нам подобається велике місто: ми можемо планувати їхні заняття достатньо близько одне від одного, щоб нам не доводилося марно втрачати час. Це набагато важче робити в передмісті – ми пробували: потрібно їхати 20 хвилин в одну сторону, 30 хвилин в іншу. Тому жити в місті набагато зручніше», – ділиться ОльгаПара не користується послугами няні або покоївки.
Для Ольги важливо, щоб діти вчилися прибирати за собою: «Ми не закріплюємо за дітьми обов’язки, кожен долучається, як тільки є потреба. Це також формує характер. Мене змалку також вчили прибирати, і це мене навчило завершувати завдання і запевнюватися, що все виконано».
785358 1 w 590
Про стереотипи та упередження щодо багатодітних сімей Ольга знає не з чужого досвіду. «До нашої останньої дитини мої батьки не могли прийняти факту, що в нас велика родина, – зізнається Ольга. – Після другої дитини з кожною наступною ми чули те саме запитання: «Чому більше?»».Жінка переконана, що нема норми чи стандарту в таких питаннях: «Для деяких людей одна дитина – це все, що їм потрібно. Інші люди мають десять дітей, і вони щасливі. Нема правильної і неправильної відповіді, коли вибираєш, скільки дітей буде в твоїй сім’ї. Не варто рівнятися на інших чи підлаштовуватися під сучасні тренди. Потрібно дослухатися до внутрішнього голосу. Для нас це рішення між чоловіком, жінкою та Богом. Ми знаємо і відчуваємо, що є правильно для кожного з нас».
За матеріалами "Голосу Америки"
Опубліковано в Українці в світі

Світовий Конґрес Українців вітає прийняття Палатою представників 25 липня 2017 р. та Сенатом Сполучених Штатів Америки (США) 27 липня 2017 р. законопроекту “Протидія супротивникам Америки через санкції” (HR 3364).

Про це повідомляє прес-служба СКУ.

Поданий двома партіями законопроект посилює здатність Конґресу контролювати втілення в життя жорстких санкцій, зокрема проти Ірану, Російської Федерації і Північної Кореї, за їхні небезпечні і ворожі дії, які підривають США та їхніх союзників. Щодо Російської Федерації санкції були прийняті у відповідь на її незаконну анексію Криму і вторгнення на території Східної України.

“Світовий Конґрес Українців закликає Президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа якнайшвидше підписати цей законoпроект, що стане важливим кроком для забезпечення припинення агресії Російської Федерації, а відтак – встановлення миру і стабільності в регіоні,” - заявив Президент СКУ Евген Чолій.

Нагадаємо, Палата представників і Сенат США ухвалили законопроект, що посилює санкції щодо Росії.

Опубліковано в Світ

Був керівником — став кранівником! 

Ще кілька років тому жоден захід у Тернополі не відбувався без участі «гуманітарного» заступника міського голови Олега Марушія, нині ж екс-посадовець живе у США.

На американський континент Олег Олексійович переїхав із дружиною Лілею, колишньою викладачкою Галицького ліцею, три роки тому і, судячи з усього, назавжди. У США 13 років мешкають їхні донька Ірина, зять Ярослав та двоє онуків — Катя і Дмитрик, які й запросили до себе рідних з України. Маючи певний статус та пошану серед тернополян, Олег Олексійович ризикнув кардинально змінити життя, переїхавши в чужу країну, а найдивовижніше — легко пересів із крісла у міськраді в… кабіну кранівника на одному із американських заводів! Днями «НОВА…» поспілкувалася з паном Марушієм, коли він саме відпочивав на курорті в Маямі (штат Флорида). Мешкає він з родиною у місті Трой (штат Мічіган).
 
«У США в центрі всього людина, а в Україні — проблеми…»
 
Пане Олеже, вісім років ви були заступником міського голови Тернополя з гуманітарних питань, обіймали високу посаду в управлінні освіти і науки ТОДА, очолювали службу в справах неповнолітніх та дітей. Однак після зміни керівництва міськ-ради дещо відійшли від справ і… подалися за кордон. Чому прийняли таке рішення?
 
— Це не було несподіване рішення, перед тим я близько десяти разів провідував дітей у США, вони виїхали туди за «Green card». Основним аргументом щодо переїзду стало те, що потрібно було допомогти доньці доглядати за онуками, тому ми з дружиною поїхали для воз’єднання сім’ї. Окрім того, в Україні я переніс інфаркт, мав групу, вже не міг належно виконувати покладені на мене обов’язки. Я гнучкий щодо змін, тому мені неважко було адаптуватися в США. Нині мені 59 років, почуваюся чудово!
 
— Високопосадовцям і в Україні добре живеться, за кордон хіба що утікають від криміналу. Знаю, що після вашого переїзду подейкували, що, може, і ви десь нагрішили…
 
— Якась газета навіть писала такі припущення, але потім повідомила, що нічого такого правоохоронні органи не підтвердили. Мені було смішно, що люди мислять такими стандартами…
 
— Ви обіймали високу посаду — спілкувалися з людьми, вирішували важливі справи. Чи не бракує вам цього? В Америці працюєте в зовсім іншій сфері…
 
— Я любив кожну свою роботу в Україні — від працівника швидкої допомоги до викладача та чиновника. Звісно, на чужині згадую все те, бракує мені друзів, добрих приятелів, але зробив такий крок — мушу змиритися. Нині працюю оператором крана на заводі «Kreher wire processing inc», що неподалік Детройта. Був керівником — став кранівником! (смієтьсяавт.)
 
Проте не комплексую з приводу цього — життя різнопланове. Взагалі-то в США ніхто не соромиться жодної праці, нема такого, щоб хтось когось принижував, бо він на престижній посаді, а інший ні. Про мій вид діяльності тут ніхто не запитує, в жодній з анкет не потрібно вказувати місце праці. За три роки тільки раз мене про мою спеціальність запитала лікар-кардіолог, і то їй це потрібно було для узгодження страхівки. «А ким ви були в Україні?» — поцікавилася. «Не кранівником!» — усміхнувся я. Тут ніхто не хизується посадою. Один мій сусід — менеджер відомої мережі меблевих магазинів, інший — інженер-теплоенергетик, але ми щиро дружимо, зустрічаємося у вихідні.
 
— А перед друзями з України не ніяково, коли запитують, ким ви там влаштувалися?
 
— Абсолютно ні. Якби байдикував чи тинявся п’яний, — було б соромно, а так щасливий, що маю здоров’я і можливість працювати й забезпечувати сім’ю. Дружина доглядає онуків, дбає про дім. Ми раді, що наші діти добре влаштувалися в Америці, онуки мають змогу здобути хорошу освіту. Донька — фінансовий аналітик в українському банку, зять працює супервайзером із контролю за якістю та відправкою продукції на тому ж заводі, що і я, він — єдиний українець у складі адміністрації, а я вже можу бути кранівником. (сміється —авт.) «Kreher wire processing inc» — повністю контрольований державою завод, що здійснює обробку металу холодного прокату. У мене гідна зарплата, щокварталу — премія, різні страхівки, маю вихідні, відпустку, заробляю на американську пенсію — уже в 62 роки буду мати мінімальну. Окрім того, відкладаю на приватну пенсію (так званий «401 К-План»): щомісяця із моєї зарплати стягають 4%, натомість підприємство додає мені ту суму, а через п’ять із половиною років маю право зняти накопичене — половина буде моя, інша — підприємства. Якщо погоджуюсь працювати у вихідні, нараховують подвійну зарплату, у державні свята — потрійну.

— Які у вас враження від Америки та американців?

— Ще до переїзду я знав особливості американського світу, бо неодноразово бував там. Американці іншої ментальності — доброзичливі, толерантні, агресія в суспільстві практично відсутня. Не кажу, що там усе ідеально, є неблагополучні квартали, але вони відмежовані від інших. Ми поїхали на відпочинок, а я не пам’ятаю, чи зачинив автомобіль, та не хвилююся, бо знаю, що ніхто не залізе. Буває, що й будинок не замикаємо. Поліція стежить за порядком, якщо я не порушую закон, — вони мої друзі. Якось я повертався вночі додому, поліціянти без жодних запитань супроводжували мене якийсь відрізок дороги. Не горить фара — зроблять зауваження, і ти повинен протягом тижня показати, що полагодив несправність, інакше покличуть до суду. Один знайомий сів за кермо напідпитку, то це йому обійшлося в 13 тисяч доларів за рік — заплатив штраф, щотижня аналізи здавав, протягом десяти років не має права в’їжджати до Канади, тому вже п’ять років ні краплі алкоголю до рота не бере.
 
— Українцям би такі правила! Невже американці зовсім не п’ють?
 
— Чому ж не п’ють, але за три роки я не бачив на вулиці п’яного. Коли людина працює, не має часу пити.
 
— А що вам не подобається в США?
 
— Не подобається, що це не моя Батьківщина і що я — емігрант… А ще тут усі занурені в роботу. Але не знаю, чи це недолік… Ось дружина поруч, запитую, що їй не подобається. Каже, що все подобається і дуже! (сміється —авт.)
 
— Невже в Україні люди менше працюють?
 
— Не менше, але в Америці людина працює і відповідно заробляє. А ще тут у центрі всього людина, а в Україні — проблеми… У цехах заводу, де я працюю, в спеку стоять ящики з водою, морозиво, для перекуски — пиріжки і кава — дрібниця, але приємно. Я — робітник, проте можу собі дозволити круїз океаном, відпочинок на красивому узбережжі.

— Мабуть, вам комфортно там ще й тому, що поруч уся родина…

— Безумовно! Я швидко інтегрувався, бо приїхав на готовий ґрунт. Щоправда, ще не дуже володію англійською, але це не є проблемою. На заправці та в магазині даю собі раду, до лікарні, якщо там нема україномовного або російськомовного персоналу, беру з собою доньку. В американському суспільстві все організовано просто. Ми приїхали на відпочинок, через інтернет оплатили номер, нам повідомили код до дверей і ми з персоналом практично не стикаємось. Тут усе максимально зручно, навіть до самого моря прокладена доріжка для людей з обмеженими можливостями. Але мову треба вивчити!
 
— Коли в Україні настане таке життя?..
 
— Мене це дуже болить… Безмежно люблю Україну, хоча кажуть, що з Америки легко любити Батьківщину. І це правда (сміється —авт.). Проте я любив Україну і вдома. Тут усе ніби просто, але так, як треба. Скажімо, у листопаді готуються до зими, як тільки передають, що випаде сніг — уздовж доріг стоять автомобілі з реагентом, а в Україні зима завжди приходить зненацька. А кажуть, що американці тупі. Коли заходить мова про побут в Україні, ми із земляками не можемо пояснити колегам американцям, чому в нас платні туалети. Тут навіть офіси та магазини на перших поверхах зобов’язані впускати людей до туалету. Якби відмовили, у них забрали б ліцензію. Дороги в США чудові, я вже забув, що таке ями. Коли в Україні так буде? Не знаю… Ми жили в радянській спотвореній системі, яка не виховувала високі цінності, а після того — періоди розпаду, становлення, корупція, відсутність лідера, війна…
 
«Американська школа вчить учнів жити»
 
— Свого часу ви були інспектором шкіл Тернополя та області. Порівняйте українську систему освіти з американською.
 
— Сам Бог велів мені працювати в освітянській сфері, бо я народився 1 червня — у День захисту дітей. У США зовсім інша система освіти. Структура освітніх закладів побудована так: передшкілля, дитсадок, початкова, середня та вища школи. Батьки не мають права заходити до навчального закладу, і не тільки з метою безпеки, а передусім, щоб не контактувати з учителями. Якщо потрібно, педагоги запрошують батьків. Оцінки надсилають батькам на телефон. Шкільна освіта в Америці безкоштовна завдяки податкам. Якщо учням до школи іти більше милі, їх возить автобус. Із 16 років учні мають право добиратися до школи на власному авто. Поруч зі школами — автостоянки. Біля школи, у якій навчається наша Катруся, величезна стоянка площею десь як п’ять тернопільських базарів. Онучка навчається в дев’ятому класі. У США кожна школа має свій рейтинг. В окрузі шкіл з високим рейтингом будинки значно дорожчі, ніж біля школи з нижчим. Позаминулої осені ми спеціально купили будинок ближче до престижної школи, яка просто розкішна: величезний спортзал, не знаю, чи такий є в київських школах, актовий зал набагато більший за ПК «Березіль». Катруся закінчила школу на відмінно, має грамоту, батьків не кличуть до школи. Освіті в США надають великого значення.

— Як насправді працює спрямованість американської школи на життя?

— Тут є мотивація до навчання: чим краще вчишся, тим менше платиш. Якщо шкільна освіта безкоштовна, то вища — дуже дорога, проте завдяки хорошим балам у школі можна зменшити плату у вузі й отримати стипендію. Так, у Катрусі високий рівень з географії, то, якщо вона вступить до коледжу, вже не буде там вивчати цей предмет, а відповідно не буде платити за нього. Навчання в американських школах, на відміну від українських із величезним теоретичним вантажем знань, надзвичайно наближене до життя. Дружина допомагала Каті вчити математику, то каже, що у програмі багато задач на логіку. Вони рахують на прикладі цін у магазині, операцій у банку, вартості проїзду і т.д. Якось онучка повернулася зі школи, бабуся дала їй їсти, а вона відмовилася, бо того дня вони вчили історію американських індіанців і їм привозили смакувати кукурудзяний хліб та копчену оленину, що колись їли американські племена. Споживали учні автентичні страви на природі! Коли з біології вивчали смакові рецептори, їм привозили їжу з чотирьох фаст-фудів і вони мали відгадати, яка страва з якого закладу… Та все це можливе завдяки потужній матеріальній базі шкіл. У класах є комп’ютери, різні інструменти, на кожній парті — мікроскоп. На уроці біології кожен учень розбирав щура. У середній школі підручників не видають, вся наочність — на iPad.
 
— В Україні батьки багато працюють із дітьми, нарікають на складну програму. А як із цим у США?
 
— Якщо американський школяр чогось не розуміє, звертається до вчителя і той пояснює йому після уроків — на те він і вчитель! В Америці нема такого явища, як репетитор. Якщо дитині якийсь предмет важче дається, їй пропонують нижчий рівень завдань. Батьки практично не беруть участі в освітньому процесі дітей.
 
— Американським учням легше навчатись?
 
— Тут менше предметів, але їх глибше вивчають, якість знань тут висока. З певного класу учні вибирають предмети. Наша онучка в 9-ому класі має шість предметів, які щодня є в розкладі. Класного керівника нема, нема стабільного класу — на кожен предмет ходить з іншими дітьми. Заступника з виховної роботи теж нема. У школі, де навчається Катруся, чотириста дев’ятикласників.
 
— Як себе почувають учителі в американських школах?
 
— Вчителі заробляють небагато — 3,5 тис. доларів, вони належать до середнього класу. У приватних школах вищі зарплати. Американський вчитель бере горнятко кави, сідає на стіл і проводить урок. Але, попри таку розкутість, пояснює матеріал дуже цікаво! Діти беруть участь в обговоренні, кожен має свою думку. Учні повинні все знати, під час написання тестів не дозволено нічого іншого тримати на парті, крім олівця та аркуша паперу. Тут вважається ганьбою списувати. На уроки категорично заборонено носити телефони.
 
«Через низькі ціни американці не економлять продукти…»
 
— За який час українець може почувати себе в США більш-менш забезпеченим?
 
— Кому як пощастить. Якщо людина їде на заробітки, наймає житло, не платить податків, то може скоріше відкласти певну суму, а якщо вирішує жити в США, хоче придбати гарний будинок в нормальному районі, то треба потрудитися. Серед наших знайомих є такі, що скоро стали заможними. А ще тут можна легко виграти гроші у лотереях.

— Чи поруч із вами мешкають українці? Хто ваші сусіди?

— На нашому масиві живуть три українські сім’ї — з Ходорова, Перемишлян та Івано-Франківська. Там, де ми жили раніше, було значно більше земляків. З українцями зустрічаємося в греко-католицькій церкві, в українських школі, мистецькому домі та банку. Наші безпосередні сусіди — американці. У нас склалися з ними хороші стосунки — живемо ніби в одній хаті, парканів нема. Якось ми з дружиною садили кущі, сусід побачив і каже: «Сади, де хочеш. Можеш на моїй ділянці!» Ми стрижемо траву, то і сусіду зріжемо, він взимку відкидає сніг — обов’язково нам прогорне. По інший бік живе багатодітна сім’я — мають четверо дітей. Вони протестанти, прийшли до нас на обід і запитують, чи ми молимось перед їдою? Кажемо, що ні. Вони не стали молитися, що зазвичай роблять, — у чужій хаті дотримуються чужих правил.
 
— Пане Олеже, маєте власний автомобіль? Які там ціни на пальне?
 
— У мене «Ford Еscape». Без автомобіля не обійтися, адже щодня на роботу доводиться долати 70 кілометрів. Бензин тут дешевий. Вартість дещо коливається залежно від ціни нафти. Коли їду на роботу, чотири літра пального можуть коштувати 2,20 долара, а під вечір — 2,10. Я заправляю авто еко-бензином за 1,50 долара за чотири літра. Для американців це копійки.
 
— А ціни у супермаркетах стабільні?
 
— За три роки ціни практично не змінилися, хоча діти кажуть, що за час їхнього перебування зросли. Продукти тут дешеві, і це не дуже добре, бо люди не економлять, не цінують. Наша донька не знає, які ціни в супермаркеті — складає все в кошик. Ми з дружиною іншої «закалки» — запам’ятовуємо, стежимо за акціями. Кількакілограмовий шмат полядвиці вранці може коштувати 26 доларів, увечері — 19, а наступного дня — 7-8. То навіщо переплачувати?! 12 яєць вартують 79 центів — це дуже мало, адже, коли 25 центів упадуть на землю, ніхто тут не піднімає. За 16 доларів із дорослого та 6 доларів з дитини можна досхочу наїстися у китайському ресторані. На закупівлю продуктів харчування на тиждень для нашої родини іде мій одноденний заробіток, на місяць — чотириденний. Американці не хвилюються за завтрашній день, у них усе доступне і передбачуване.
 
— Мабуть, через низькі ціни американці споживають багато їжі…
 
— Напевне. Я теж тут погладшав. Бачили мене на фото? (сміється —авт.) Медсестра зробила мені зауваження, що за півроку я поправився на 4 фунти (майже на 2 кг). Якби вона знала, що за три роки в США я поправився на 12 кілограмів, то ще більше би сварила! Я погладшав, бо дружина смачно готує, не переживаю стресів, як у кріслі чиновника (сміється —авт.).

— Ви казали, що маєте американські страхівки. Які саме?

— Я вже скористався авто- і медичним страхуванням. Одна пані-водійка писала СМС за кермом і в’їхала в моє авто. Підбігла, запитала, чи все добре зі мною, повідомила поліції, що вона винувата в аварії. Евакуатор забрав моє авто, згодом зі страхової компанії зателефонували і сказали, що не будуть ремонтувати його, а повернуть мені гроші. Так, за автомобіль, який ми планували продати за 6 тис. доларів, нам повернули 9,5 тисячі (!), і я купив новий. Щодо медичного страхування, то маю добру страхівку: щотижня плачу 98 доларів і безкоштовно може лікуватися моя сім’я. Дружині робили складну операцію, витратили близько 100 тис. доларів — страхівка все компенсувала. У рік за медицину найбільше можу заплатити 3 тис. доларів, але з них 2 тис. мені повертають на роботі. Я перебуваю на обліку в кардіолога. Та гріх би мав щось казати на українських лікарів — вони врятували мене! В Україні хворий іде до лікаря, а в США хворому дають кабінет і медики приходять обстежувати його. Навіть якщо людина не має страхівки, їй знижують вартість лікування до 80%.

— Як проводите вільний час?

— Вільного часу не так і багато. Люблю риболовлю: річна ліцензія коштує 60 доларів. Якось на півночі Мічігану спіймав лосося з 300 г ікри! У червні їздили родиною на День молоді в урочища «Діброва» та «Київ», де українська громада купила землі, звела будиночки і проводить свята.

— Яку останню книгу читали?

— «Адамцьо» івано-франківської письменниці Оксани Кузик. В Чикаго маю колєжанку, яка дружить з цією авторкою, тож вона мені порекомендувала. А взагалі-то читати люблю, тут є бібліотека, тому проблем з книгами нема.

— Ваше американське обійстя все у квітах! Це пані Ліля та ваша донька вкладають душу?

— Так, вони дбають, щоб усе було гарно! Біля будинку ростуть 16 кущів троянд, чорнобривці, сальвії, мальви… У нас була велика акація, але лягала на хату — мусили зрізати, натомість посадили китайське дерево. А на невеличкій грядці — помідори, огірки, часник, цибуля…

— А бараболі?!

— Ні-ні! (сміється —авт.)

— Сумуєте за Тернополем?

— Дуже! У Тернополі живе мій син Юрій зі своєю сім’єю, тому ми при можливості їздимо додому. Родом я з Івано-Франківщини, але майже сорок років прожив у Тернополі. Минулого літа був у файному місті — змінюється на краще!

Автор: Олег Марушій
Джерело: Cайт міста Тернополя

 

Опубліковано в Власна думка

Військово-морський флот США у Перській затоці провів успішні випробування Laser Weapons System – фактично першої лазерної зброї в світі.

Про це повідомляє CNN.

Як зазначає телеканал, LaWS вражає ціль в 50 тисяч разів швидше міжконтинентальних балістичних ракет – як на землі, так і в повітрі.

Ми не турбуємося через вітер, через дальність дії, ми не хвилюємося ні через що інше. Ми здатні вразити цілі зі швидкістю світла, – заявив лейтенант Кейл Хьюз.

Під час випробувань запустили безпілотний літак. LaWS беззвучно уразила ціль, крило безпілотника загорілося, і він впав у море.

Нагадаємо, Росія почала випробування лазерної зброї ще в 2015 році, а в липні 2016 року росіяни використали заборонену лазерну зброю проти українських прикордонників. Тоді 3 людини отримали поранення.

Опубліковано в Колонка подій

Вже більш ніж два роки громада Сан-Франциско та Кремнієвої долини надає допомогу військовослужбовцям Української Армії, які отримали поранення/ушкодження хребта під час бойових дій на сході України.

Вони приїздять до Лоc Анджелесу для проходження реабілітації в центрі Next Step. Зяняття в центрі - важка та виснажлива праця. І націлена вона не тільки на те, щоб допомогти людині з обмеженими можливостями обходитися в побуті без сторонньої допомоги, а й змусити організм сприймати власне тіло, знайти ті "важелі", які допоможуть знову навчитися ходити.

Ми пишаємося цими хлопцями, захоплюємося їхніми результатами, склоняємося перед їх мужністтю та силою духу. Повертаючись до України, вони освоюють водіння, стають студентами університетів, створюють громадські організації, допомагають таким самим травмованим в минулому бійцям, приймають участь в різноманітних спортивних змаганнях (великий теніс, баскетбол). І ми віримо, що в них все вийде!

Але поки вони залишаються людьми з обмеженими можливостями. І крім інвалідних візків та спеціальних противопролежневих подушок для них, кожному з хлопців потрібні спеціальні засоби медичної гігієни. На жаль, ці засоби або відсутні в Україні, або дуже коштовні.Ми купляємо їм ці видаткові матеріали і відправляємо в Україну вже більше ніж півтора року.

І ми не змогли б робити це без вашої допомоги та підтримки. Забезпечена гігієна протягом 2-3 днів для кожного з хлопців коштує як чашка кави в Старбаксі або один бургер з Макдональдсу. Тож приєднайтеся, навіть $5 або $10 зробе їхнє життя кращим.

Підтримати цей проект можна  за цим посиланням: novaukraine.org/helping-wounded-soldiers/

Зустрітися із хлопцями особисто можна на нашому пікнику 5-го серпня 
https://www.facebook.com/events/1886844801589334

Опубліковано в Україна у вогні

Президент США Дональд Трамп не повірив у створення робочої групи з питань кібербезпеки між Москвою і Вашингтоном, яка обговорювалася під час його зустрічі з президентом Росії Володимиром Путіним.

Про це він написав у своєму Twitter.

«Той факт, що президент Путін і я обговорювали групу з кібербезпеки, не означає те, що я думаю, що це може статися. Це не може статися — а перемир’я може, і воно настало!» — написав Трамп.

Також Трамп не повірив запевненням президента Російської Федерації Володимира Путіна про непричетність Росії до втручання в американські вибори в 2016 році, повідомив голова апарату Білого дому Райнс Прібус

Опубліковано в Світ

Державний департамент США призначив колишнього посла країни у НАТО Курта Фолькер спеціальним представником по Україні.

Про це повідомляє Reuters.

"Фолькер координуватиме всі зусилля Державного департаменту з вирішення конфлікту, який розпочався, коли Росія вторглася в Крим, а пізніше і в східну Україну" - заявив Хаммонд.

Раніше таку роль в межах своїх повноважень виконувала колишній заступник державного секретаря США Вікторія Нуланд.

 Курт Фолькер є кар’єрним дипломатом і спеціалістом по Європі, який також працював у Білому домі. З 2008 по 2009 роки він був постійним представником США при НАТО.

Опубліковано в Світ
Сторінка 1 із 3